У ВИРІ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ: ВИКЛИКИ І МОЖЛИВОСТІ

Прихід нового століття і тисячоліття відкриває перед світовою цивілізацією нові неосяжні і захоплюючі горизонти на шляху її розвитку. Поява нових технологій, подальше пізнання і підкорення космосу, інші досягнення матеріальної культури, які можуть зараз лише вражати людську уяву, завтра стануть реальністю. Водночас початок нової епохи несе населенню Землі нові виклики і загрози, такі як розширення міжетнічних і міжконфесійних протистоянь, наростання природних, техногенних і гуманітарних катастроф, загострення енергетичних і екологічних проблем. Очевидно, що людство, зіткнувшися з проблемами глобального значення, з одного боку, знаходиться в стані розгубленості і шоку, а з іншого — дедалі більше усвідомлює необхідність появи нової парадигми організації земної цивілізації і її подальшого розвитку.

Глобалізація
та інтеграція — ознаки сучасного світу

Найбільш виразною ознакою прийдешньої епохи є стрімке наростання процесів світової глобалізації. Ставлення до цього явища у представників різних груп населення з різних країн і регіонів планети — неоднозначне, нерідко полярно протилежне. Аналізуючи ці суперечності, доводиться стверджувати, що на даному етапі існує величезний інтерес до явища глобалізації і в той же час ще не досягнуто глибокого розуміння його сутності, повного усвідомлення позитивних і негативних його рис. Незважаючи на те, що вивчення процесів глобалізації активно проводять найвідоміші дослідні центри світу, такі як Колумбійський університет (США), Європейський інститут технологічних досліджень майбутнього (IPTS — Institute of Prospective Technological Studies, Севілія, Іспанія) та інші, стає очевидним, що відповіді на ці запитання — попереду.

Разом з тим для країн, що стали на шлях ринкового розвитку і незалежно від їх волі чи бажання швидко втягуються в процеси глобалізації, надзвичайно важливим є розуміння нових явищ. Це потрібно для того, щоб побудувати менш помилкову і більш ефективну стратегію поведінки в процесі невідворотного входження в систему нового світового порядку. Зрозуміло, що до таких країн належить і Україна. Спробуємо зробити короткий екскурс у проблему світової глобалізації, виходячи з інтересів нашої держави.

У ході «розширення» Європи на схід стратегічною метою України є підняття національних стандартів життя і демократичних засад до рівня європейських і, як результат, вступ нашої країни до Європейського Союзу (ЄС). Це не суперечить новим стосункам між Україною і Росією, що знаходяться в фазі формування, і не відкидає необхідності інтеграції певних сфер діяльності наших країн.

Тому перш за все важливо з’ясувати, що означають для України процеси інтеграції і глобалізації, що несуть вони нашому суспільству, і які у них відмінності. Адже ці явища хоча й тісно взаємопов’язані, однак принципово відрізняються між собою.

Інтеграція — це об’єднання діяльності організованих співдружностей людей в певних сферах, яке залежить від рішення цих людей, тобто від їх волі і устремлінь. Таким чином, інтеграція — це в першу чергу процес політичний. Люди можуть активно включатися в процеси інтеграції, бути пасивними учасниками цих процесів або зовсім відмовитися від них. Усі ці «відтінки» інтеграційних процесів чітко ілюструються країнами Європейського Союзу в ході побудови ними єдиного політичного і економічного простору. Найбільш характерними формами інтеграції для сучасного світу є політична, військово-політична й економічна. В історичному аспекті різні форми інтеграції спостерігалися досить давно, особливо в політичній чи військово-політичній сфері.

Глобалізація — це якісно нове явище на нинішньому етапі розвитку людства. Воно пов’язане, з одного боку, з колосальним накопиченням капіталу окремими компаніями та країнами, що супроводжується переростанням цього капіталу в транснаціональний та його домінуванням над економіками багатьох країн і їх політичними можливостями. З іншого боку, створення світовою матеріальною культурою деяких нових технологій, продуктів споживання і послуг, стає глобально затребуваним. Наприклад, до них можна віднести Інтернет-технології та послуги, космічні технології, мобільний зв’язок, швидкісний транспорт, деякі медичні препарати, продукти харчування та багато іншого. Глобалізація — об’єктивне явище, яке не залежить від волі окремих людей. Процеси глобалізації наростають і розповсюджуються із дедалі більшою швидкістю. Вони завжди мають економічну основу.

У світовому масштабі глобалізація означає більше, ніж потоки грошей, технологій, товарів і послуг. Це — зростаюча взаємозалежність населення Землі, це процес, що об’єднує не лише економіку, але і культуру, інформаційну сферу, технології та управління. У такому розумінні глобалізація приводить до нового цікавого явища, яке можна визначити як віртуальне звуження світової цивілізації. Тобто люди, що знаходяться в різних куточках планети, але за рахунок комп’ютерних мереж, засобів зв’язку, швидкісного транспорту не відчувають територіального розмежування, а споживаючи ті ж самі продукти і товари, користуючись одними й тими ж технологіями і послугами, набувають подібних звичок і елементів культури.

Не даючи оцінки цьому явищу в сенсі добре це чи погано, можна констатувати, що глобалізація відкриває нові можливості для мільярдів людей у всьому світі. Зростання торгівлі, збільшення іноземних інвестицій, розповсюдження нових технологій, надшвидкого транспорту, Інтернету та засобів масової інформації сприяють економічному і людському розвиткові.

Швидкому поступові глобалізації сприяє бурхливий розвиток інформаційних і комунікаційних технологій та опанування світом ідеї мережевого способу організації суспільної діяльності. Цей спосіб став безальтернативним для інформаційного середовища, фінансової, торгової, телекомунікаційної, транспортної та інших систем взаємодії між людьми. Він є головним двигуном майбутнього розвитку — економічного, наукового, культурного і соціального.

В багатьох випадках процеси інтеграції і глобалізації пов’язані між собою. Приміром, злиття великих компаній часто приводить до створення транснаціональних фінансових, комерційних і виробничих мереж, що є яскравим прикладом взаємного «накладання» цих процесів. Фінансова потужність таких мереж і, як наслідок, їх вплив на економіку і політику інколи перевищує можливості окремих країн і національних урядів.

Виходячи з того, що явища інтеграції і глобалізації швидко наростають, а їхні властивості визначаються законами, які диктує великий капітал, ці явища набувають особливого значення в першу чергу для малих країн і тих, що стали на шлях інтенсивного розвитку, в тому числі й для України. За цих умов людям потрібні нові знання і навички, щоб уміло використовувати нові ідеї та нові технології та ефективно працювати з ними. Ці особливості суспільного розвитку обумовлюють швидкі зміни в різних сферах людської діяльності.

У сфері економіки провідні компанії світу стають транснаціональними. Вони змінюють правила конкурентної боротьби, що приводить до подальшого їх укрупнення за рахунок «поглинання» слабших компаній. Відкриваються нові ринки, формуються нові альянси або нові економічні архітектури чи мережі.

У науці й освіті відбувається глобалізація дослідницької і навчальної діяльності за рахунок формування нових дослідницьких мереж і систем дистанційного навчання, які діють у світі незалежно від географічних чи політичних кордонів. Сучасні телекомунікаційні мережі дозволяють окремим ученим чи науковим колективам ставати членами глобального дослідницького простору у відповідній галузі знань, не залишаючи при цьому свою країну, установу і домівку. В такий спосіб вони отримують доступ до нових ідей, методів чи приладів і приєднуються до глобального творчого процесу. Ці співдружності вчених отримали назву «віртуальних лабораторій». Вони стають усе більш організованими, а їхня діяльність більш ефективною і значущою. Останнім часом набули великого значення проекти з дистанційного навчання та наукові проекти, в яких одночасно беруть участь тисячі дослідників із десятків країн світу (приміром, проект у галузі фізики ядерних часток, так званий проект CERN).

Швидко змінюється культурне життя людей практично на всій планеті. Сучасні засоби телекомунікації та мас-медійні мережі дозволяють нестримно розповсюджувати по всьому світу різноманітні ігри, музику, літературу, кінопродукцію та багато іншого. Такий вплив на культуру окремих країн може мати небажані наслідки, коли їхні традиційні культурні цінності опиняються під загрозою.

Щоб скористатися результатами глобалізації, необхідно бути членом світової мережі. Країна чи регіон, що «поглинаються» глобалізацією, повинні мати відповідну інфраструктуру і сучасні засоби комунікації. Користувачі мережі мають бути відповідним чином освіченими. Ці фактори, з одного боку, для більшості населення планети є стримуючими для швидкого приєднання до досягнень світової цивілізації, якими володіє приблизно одна шоста її частина (так званий золотий мільярд), але з іншого боку, для націй і країн, які не знаходяться на високому рівні економічного і соціального розвитку, таке приєднання є привабливим і бажаним.

Протиріччя глобалізації

Участь будь-яких країн у світових процесах виробництва, розподілу ресурсів і матеріальних благ може забезпечуватися лише конкурентною боротьбою. У той же час наявність конкурентоспроможних ринків може бути найкращою гарантією ефективності діяльності людей, але не обов’язково гарантією їх рівності. Для країн з перехідною економікою і, зокрема України, необхідною умовою для створення конкурентоспроможних ринків є здійснення процесів лібералізації і приватизації, але ця умова не є достатньою.

Одна з головних особливостей глобалізації полягає в тому, що це явище супроводжується «нестримним» розширенням світових ринків для певних видів продукції, товарів чи послуг. Наприклад, літаки корпорації «Боїнг», програмна продукція компанії «Майкрософт», безалкогольні напої «Пепсі-Кола» або «Кока-Кола», світова мережа ресторанів «МакДональдс», засоби та послуги мобільного зв’язку, Інтернет-технології і послуги заповнили світові ринки, які стали глобальними для цих видів продукції та послуг. При цьому виникає гостра проблема: як зберегти переваги глобальних ринків з метою забезпечення достатніх просторів для розвитку людських, громадських і природних ресурсів, тобто, щоб глобалізація працювала не лише на прибутки окремих корпорацій чи людей.

Коли глобальний ринок, будучи не збалансованим, починає «безроздільно» домінувати над соціальною і навіть над політичною сферами суспільства — це є ознакою «іншого боку медалі» явища глобалізації, свідченням недостатнього розвитку демократичних інститутів цього суспільства. У такому випадку влада і багатство концентруються у невеликої групи людей та корпорацій, відділяючи решту суспільства від демократично встановлених норм використання громадських прав і ресурсів. Такий стан суспільства є неврівноваженим і раніше чи пізніше закінчується колапсом для політичних і фінансових кіл, що намагаються цей порядок речей утримати.

З 80-х років XX століття в багатьох країнах світу наростають явища соціальної нерівності. Один із найбільших у світі «стрибків» нерівності прибутків людей зареєстрований у Східній Європі і країнах СНД після розвалу соціалістичного табору. Як наслідок надмірної соціальної нерівності у світі виникають нові загрози для безпеки людей, зокрема:

— фінансова і економічна нестабільність, що періодично супроводжується такими катаклізмами, як, наприклад, фінансова криза в Південно-Східній Азії та Євразії 1997—1998 років;

— загроза масової втрати роботи в результаті злиття різних компаній у процесі глобалізації;

— загроза політичній, громадській і особистій безпеці в зв’язку з глобальною криміналізацією бізнесу, політики, правоохоронних органів, наростанням нелегальної торгівлі, у першу чергу наркотиками;

— загроза навколишньому середовищу, що пов’язана з нестримним розвитком потужної техніки, інтенсифікацією промислової, транспортної і військової діяльності людей. Тому отримати позитивні результати від глобалізації можливо лише за умови здійснення динамічного і ефективного управління всіма сферами суспільної діяльності. Тобто це управління має встановлювати систему правил і методів, які, з одного боку, стимулюють розвиток громадських інститутів і особистості, а з іншого, вводять необхідні суспільно визнані обмеження.

У цьому відношенні глобалізація «підштовхує» до перегляду принципів управління як на національному, так і наднаціональному рівнях. Заради збереження переваги конкурентоспроможних ринків при наявності чітких правил та політичних і географічних кордонів і спрямованості цих перетворень на задоволення потреб людини, управління на вказаних рівнях має ставати більш ефективним і скоординованим. Ідеологічні засади мають меншою мірою домінувати над принципами толерантності і прагматизму на великих економічних просторах. Тобто має визнаватися той факт, що вигоди для одного з учасників глобального ринку (країни чи транснаціональної компанії) можуть не обов’язково влаштовувати інших учасників і чимось треба поступатися заради спільного стратегічного розвитку.

Для здійснення такої політики особливого значення набувають регулюючі функції авторитетних міжнародних організацій, у першу чергу, Всесвітньої торгової організації (ВТО), Міжнародного валютного фонду (МВФ), Світового банку, ЄС, ООН та її найважливіших складових — ЮНЕСКО, ЮНІДО, Всесвітньої організації із захисту інтелектуальної власності (ВОІВ) та інших. При цьому непокоїть те, що останнім часом почали підсилюватися тенденції безроздільного домінування політики міжнародних організацій, що підтримують глобальні ринки, таких як ВТО, МВФ, Світового банку по відношенню до діяльності організацій, які піклуються про забезпечення суспільних благ, зокрема, збереження миру, охорони навколишнього середовища, захисту прав людини, боротьби з бідністю, розвитку охорони здоров’я, культури, освіти. Роль останніх у врегулюванні світового порядку, на жаль, починає слабнути, а фінансування, що його вони отримують, — зменшуватися.

За умови нестримного поступу наднаціонального капіталу, який диктує свої умови соціально-економічного розвитку більшості країн світу, та послаблення відповідної регулюючої функції авторитетних міжнародних організацій дедалі частіше звучать голоси різноманітних об’єднань і угруповань громадян на захист суспільних інтересів. Це виразно проявилось в Сіетлі (США) у листопаді 1999 року під час проведення конференції ВТО.

За останніх два роки акції протесту проти глобалізації стали регулярними під час проведення засідань ВТО, МВФ і Світового банку.

Важливо зазначити, що громадський рух «проти глобалізації» привів до появи досить потужної ідеологічної платформи. Вона відкидає нестримну гонитву транснаціональних компаній за прибутками будь-якою ціною всупереч іншим суспільним цінностям, коли принципи гуманності, духовності, соціальної справедливості, збереження природи, регіональної і національної ідентичності країн світу відходять на другий план.

Тому, розуміючи об’єктивний характер процесів глобалізації, їх вирішальний вплив на прогрес людства, важливо поставити запитання: як ставитися до антиглобалізму як громадського руху, засуджувати та ігнорувати його чи спробувати побачити в ньому раціональне зерно? Відокремлюючи прояви екстремізму, очевидно, що антиглобалізм виступає як майже головний врівноважуючий фактор для неприйнятного, спрощеного домінування інтересів транснаціонального капіталу над фундаментальними суспільними цінностями людства, що, зрештою, може призвести до нових глобальних катастроф і катаклізмів. Саме завдяки конструктивній складовій антиглобалізму в сучасному світі формується новий світогляд, відповідно до якого економічний розвиток як такий не повинен домінувати над іншими національними і культурними цінностями світового співтовариства, демократичними засадами і принципами толерантності, необхідністю збереження природи і здоров’я людей.

Звичайно, механізм стримування негативних наслідків глобалізації з боку громадського руху полягає в здійсненні ефективного суспільного впливу на рішення міжнародних організацій, урядів країн і транснаціональних компаній з метою забезпечення балансу між інтересами великих бізнесових кіл і гуманітарними та соціально-економічними інтересами світової спільноти. Тобто найкращим виходом із суперечливої ситуації, що складається для людства, є пошук шляхів, спрямованих на використання переваг глобалізації, і мінімізацію її негативних наслідків.

Повне ж заперечення глобалізації як об’єктивного явища не виправдане, оскільки призведе до втрати часу і нових можливостей.

Як же діяти?

За десять років незалежності Україна набула унікального досвіду. Десять років — то недостатній час для досягнення рівня провідних країн Європи. Проте це достатньо, щоб усвідомити масштаб проблем і завдань, що стоять перед нами. Перш за все Україна має визначити своє місце в контексті глобальних світових процесів. Ця позиція повинна стати домінуючою при проведенні соціальних і економічних перетворень та втілюватися через стратегію довготермінового розвитку.

Проблеми, пов’язані з глобалізацією, стають найважливішими серед факторів, що визначають пріоритети української економіки. Наша держава повинна стати конкурентоспроможною на світових ринках товарів, праці і капіталу, оскільки у неї немає іншого шляху, щоб гарантувати західний стандарт якості життя своїх громадян і відповідне місце в міжнародній співдружності розвинених країн. Європейська інтеграція є логічним наслідком процесу світової глобалізації. Цього року уряд уперше проголосив європейську інтеграцію одним із ключових стратегічних напрямів розвитку України на майбутнє. Рух до Європи означає не тільки економічні зміни. Європейська інтеграція — це перш за все спосіб прискорення внутрішніх перетворень українського суспільства. Концентруючись на ефективній економічній моделі соціально орієнтованої економіки, що грунтується на релігійних, культурних і етичних принципах, на демократичних засадах реальної свободи слова і захисту прав людини, ми стимулюватимемо ряд всеохоплюючих змін в українському суспільстві і, зокрема, в економіці.

Принципово важливим кроком на шляху до європейської і глобальної економічної інтеграції стане прийняття України до Всесвітньої торгової організації. В цей час ми зіткнемося з вирішенням складного завдання — гармонізації внутрішнього законодавства зі стандартами ВТО. Україна може реально готуватися до вступу до цієї організації в 2002 — 2003 роках.

Піднесення економічних відносин із Сполученими Штатами Америки на новий якісний рівень є також важливим завданням для України. Для цього перш за все необхідно змінити загальний клімат у стосунках з цією країною, наповнити їх більшою взаємною довірою і реальними справами. За таких умов можна очікувати зняття Америкою дії на нашу країну поправки Джексона-Веніка, яка обмежує ввезення в Україну із США нових технологій і сучасного обладнання. Бажаним для нас було б також визнання України Сполученими Штатами Америки «країною з ринковою економікою». Це дало б змогу досягти податкових послаблень у співпраці з США, що лише за один рік принесло б близько 500 млн. доларів додаткових прибутків підприємствам України.

На часі приєднання України до ряду міжнародних конвенцій і угод та завершення формування власної законодавчої бази в галузі інтелектуальної власності. У першу чергу слід було б приєднатися до Гаазької угоди про міжнародне депонування промислових зразків від 1925 р., Женевського договору про патентні закони від 2000 р., Женевської конвенції про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного дублювання від 1971 р. та інших. Не можна зволікати з приведенням законодавства України у відповідність до угоди між ВТО та ВОІВ про торговельні аспекти інтелектуальної власності (відомої як угоди TRIPS) та з прийняттям Закону України про державне регулювання виробництва дисків для лазерних систем зчитування. Ці кроки значно б підсилили довіру до нашої країни з боку міжнародного товариства.

Активна участь України в глобальних економічних процесах та її швидка інтеграція в міжнародні економічні організації дозволить підняти нашу економіку до західних стандартів і шляхом її розширення прискорити перетворення українського суспільства в цілому. Очевидними вигодами для зовнішнього світу стане створення стимулюючого і сприятливого клімату для капіталовкладень, а також єдиних правил для всіх учасників наших ринків, зайнятих у бізнесі й економіці. За таких умов світова спільнота має належним чином визнати наші зусилля, спрямовані на участь у процесі глобалізації. Рух у напрямку Заходу зустріне взаємний інтерес. Україна є частиною Європи і їй необхідно робити все, щоб стати повноправною європейською державою.

Проте не слід повністю зосереджуватися тільки на врегулюванні міжнародних проблем. Водночас з цим ми повинні стимулювати соціальні й економічні перетворення зсередини, незважаючи на те, наскільки ми вже економічно і психологічно готові до приєднання до світових глобальних мереж. На цьому шляху нам належить суттєво вдосконалювати суспільні, політичні й економічні інститути країни. Колишня централізована система управління державою ще й досі зумовлює значний розрив між владою і суспільством. З одного боку, політична влада ще залишається інструментом, яким користуються ті, кому вона належить, для досягнення власних політичних, фінансових та інших цілей. А з іншого, ще не вироблено публічної політики прийняття демократичних рішень у державі. Поки що відсутні ефективні громадські інструменти впливу на неї. А це в свою чергу призводить до неспроможності регулювати державну діяльність через суспільні інститути, що не відповідає фундаментальним засадам розвинутої демократії.

Така незрілість політичної системи тягне за собою низку економічних проблем. По-перше, непослідовність прийняття політичних рішень та їх невизначеність затримують рух, що наближає українську економіку до західних стандартів. По-друге, те, що велика частина власності в Україні знаходиться в руках декількох фінансово-політичних груп, означає, що локальні короткострокові інтереси українського крупного капіталу домінують над стратегічними, національними. По-третє, досить нестабільний економічний клімат у нашій країні означає, що малий бізнес і західні інвестори не можуть ефективно планувати тут свою довгострокову діяльність.

Істотною рисою української економіки цього періоду є відсутність рівних можливостей для підприємств різного типу. Високий рівень тіньової економіки і «чорного» ринку, що становить більш як половину від всієї економіки, корумпованість і відсутність належного громадського контролю створили умови для деформованої економічної системи в нашій державі і призвели до відступу від вже досягнутого. Україні як державі належить визначити своє гідне місце в світі, сформулювати свої культурні і політичні позиції та створити стратегію свого ефективного розвитку. Сили демократії мають забезпечити широку участь громадськості у формуванні такої стратегії. Цей процес може бути ефективним тільки за умови участі різних верств суспільства, перш за все еліти, в узгодженні певних фундаментальних цінностей, які дозволять створити соціальну єдність і стратегію, що повернуть довіру суспільства до установ державної влади і до тих, хто очолює ці установи.

Найбільшою проблемою для проведення економічної реформи в Україні є відсутність внутрішньої політичної стабільності. Бажання реформуватися не ствердилося на всіх рівнях виконавчої влади. Це, безумовно, найважливіший висновок із тих перетворень, що мали місце в українській економіці за останні декілька років. Відсутність консенсусу і чітких правил взаємовідносин для державних інститутів влади створили значні перепони на шляху економічних перетворень. Сьогодні парламент і Кабінет міністрів діють у двох площинах, що мало перетинаються. На жаль, економічні реформи не стали тією сферою, де інтереси виконавчої і законодавчої гілок влади співпадають. У той же час парламентська більшість за короткий час продемонструвала, що уряд і парламент не тільки можуть працювати разом, але й мати значні економічні досягнення. Приміром, останнього року вперше в сучасній українській історії ми побачили реальне зростання ВВП, поміж іншим, найвищий показник в Європі. Сьогодні гривня більш стабільна, ніж долар США. Промислове виробництво зросло на 17,4%, що є одним із найвищих показників у світі, баланс платежів нашої держави змінився від дефіциту 20 млн. доларів США 1999 року до приросту 1,4 млн. доларів. Україна впровадила прозору систему бюджетних переказів і, як наслідок, валове внутрішнє споживання в 2000 році зросло на 7%, тоді як капіталовкладення збільшились на 12%.

Сьогодні Україна в очікуванні парламентських виборів, що відбудуться в березні 2002 року. Десять минулих років принесли їй достатній позитивний і негативний досвід політичних та економічних перетворень для того, щоб суспільство могло обрати правильний шлях розвитку. І від цього вибору буде залежати напрям нашого руху в майбутньому.