У фокусі двох десятиліть - Наука - dt.ua

У фокусі двох десятиліть

19 серпня, 2011, 13:26 Роздрукувати Випуск №29, 19 серпня-26 серпня

Розмірковуючи разом з нашими експертами про підсумки двох десятиліть для України, ейнштейнівський афоризм набув нового звучання.

© ZN.UA

Розмірковуючи разом з нашими експертами про підсумки двох десятиліть для України, популярний у науковому середовищі ейнштейнівський афоризм несподівано набув нового звучання — як стрімко плине життя і як повільно ми рухаємося вперед. І все ж на подоланому за цей період шляху є певні віхи, якими можемо пишатися і які вселяють надію, що після того, як ми традиційно довго запрягали і то рушали, то зупинялися в роздумах та нерішучості, — далі все ж таки рухатимемося з прискоренням. Уже хоча б тому, що в нас просто немає іншої історичної альтернативи. І сигналом для такого прискорення може певною мірою стати опитування, яке ми вирішили провести напередодні Дня незалежності.

Звернувшись до авторитетних і, на наш погляд, найпоінформованіших у своїх галузях фахівців, ми попросили їх відповісти на три запитання:

1. Що ми втратили за роки незалежності?

2. Що надбали (найбільш значимі здобутки) за два десятиліття?

      3. Що могли б зробити, проте не спромоглися?

Калейдоскоп поглядів виявився досить строкатим, утім, що відрадно, в ньому не домінують лише темні барви.

Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук:

1. Най­бо­лючіша втрата останніх 20 років — подальше падіння суспільного статусу освітянина і науковця, перетворення цих найважливіших професій на «непрестижні». Ми втратили тисячі й тисячі вчених вищої кваліфікації, талановитих аспірантів, які виїхали за кордон або перейшли в інші, краще оплачувані сфери діяльності (загальне число людей, які виконують дослідження, за роки незалежності скоротилося більш як удвічі). Ми подекуди втратили критерії наукової фаховості й порядності — «куповані» дисертації стали звичайним явищем, і наукова спільнота не проявляє поки що достатньої згуртованості для боротьби із цим лихом. Але інакше в тотально корумпованій країні, політичні еліти якої (за дуже невеликими винятками) взагалі не розуміють значення науки та освіти, і бути не могло.

2. Позитивні зрушення відбулися у сфері гуманітарних наук. Позбавлені ідеологічного диктату, наші найталановитіші історики, соціологи, лінгвісти та ін. виявилися спроможними повноцінно інтегруватися у світовий науковий процес. Молодь, яка виходить з кращих університетів України, знає новітні методології, володіє іноземними мовами, позбавлена старих комплексів. Наші фізики-ядерники, що працюють у ЦЕРНі, наші антарктичні дослідники, наші команди в проектах 7-ї Рамкової програми Євросоюзу (список можна продовжувати) не лише показують неабиякі результати, а й створюють позитивний імідж України у світі (а держава з її сьогоднішнім вельми специфічним політичним режимом гостро потребує бодай якогось позитиву). Безумовним «плюсом» є паростки громадянського суспільства у сфері науки. Такі громадські об’єднання науковців, як Українське фізичне товариство, Українська астрономічна асоціація, Академія наук вищої школи України, Український науковий клуб роблять багато корисного — і то без жодної державної допомоги.

А найголовнішим здобутком останніх 20 років є те, що українська наука досі жива і має шанс на майбутнє. Адже дуже легко уявити ситуацію, за якої ще в 1990-ті Національну академію наук (якби її очолював хтось не такий авторитетний і морально цілісний, як Борис Патон) було б розкрадено так само, як і Чорноморське пароплавство… Втім, загроза стрімкого колапсу науки все ще існує, і за останній рік стала, на жаль, реальнішою. Ділки, ласі до чужого добра — нерухомості та майна НАН, уже стоять «на низькому старті».

3. 20 років тому, коли українська наука (в її природничих і технічних сегментах) міцно стояла на ногах, реформувати її було набагато легше. Простіше було наблизити організаційні форми її побудови до західних. Сьогодні ж наша наука потребує насамперед інтенсивної терапії (у деяких її ланках — реанімації), і будь-які непродумані й різкі реформаційні рухи можуть її просто добити. Після чого відновити втрачені наукові школи буде вже неможливо.

Змарновано й можливість здобути статус асоційованого учасника 7-ї Рамкової програми — що автоматично зробило б Україну повноправним членом Європейського дослідного простору (ERA) і, якщо хочете, дало б відповідь на запитання про наш цивілізаційний вибір. Сьогодні ж нам укотре підкидають альтернативу наукової інтеграції з росіянами, які, звісно, почуваються у сфері науки потужніше (науковий бюджет Росії в 30 разів більший), але загалом переживають далеко не кращі часи (Гейм і Новосьолов ніколи не отримали б Нобелівської премії, якби залишалися в Росії).

Олексій БОЯРСЬКИЙ (ЦЕРН):

 1. Най­го­ловнiше — ми значною мiрою втратили зв’язок науки з реальним життям суспiльства (економiкою, освiтою, навiть вiйськово-промисловим комплексом). Втратили радянську наукову систему. А разом з нею (через те, що її не замiнили iншою системою, а просто залишили розпадатися в нових умовах) — і авторитет науки і вченого, цiкавiсть суспiльства до науки тощо. Це, у свою чергу, призвело до втрати значної частини «людського матерiалу» — вiд школярiв до професорiв. Насамперед не тому, що частина вчених залишила країну, а тому, що ці люди залишили науку або не стали вченими.

2. Надбали тiльки те, що надбав увесь свiт: величезнi можливостi iнформатизацiї, бiльшу мобiльнiсть і переваги, якi вона дає, і т.ін. Звiсно, були науковi результати за цей час, але питання — про систему.

3. Найголовнiше — можливiсть iнтегрувати українську науку у свiтову, передусім європейську. Не лiквiдувати «надлишковий» науковий потенцiал, який залишився з радянських часiв і був занадто дорогий для сучасної України, а використати його в євроiнтегрованiй моделi для того, щоб поліпшити імідж країни, зробити її цікавiшою для Європи, а науку та освiту — одним з локомотивiв євроiнтеграцiї. Перетворити відтік інтелекту (як за кордон, так i у види дiяльностi, які є менш кваліфікованими) на експорт квалiфiкованих кадрiв та освiтнiх послуг (не тiльки для країн третього свiту, а й для Європи). За рахунок вiдкритої моделі зберегти науковi та фундаментально-освітні школи до часів, коли економіка знову стане спроможна споживати їхню продукцію. Зробити те, що робив Китай, який роками вирощував свою діаспору в розвинених країнах, доки не з’явилася можливість і потреба запросити їх назад у країну (українська стартова позиція в цих питаннях була набагато краща, школи треба було не створювати, а зберігати). Втрачені ці можливості були не тільки тому, що багато з «осіб, які ухвалювали рішення» з цих питань, були консервативнi і не розуміли нових підходів. Головну проблему дуже добре сформулював якось один з можновладців, котрий мав стосунок до державної політики в галузі освіти і науки: «Ну хіба ви не бачите, у держави зараз ІНШІ проблеми...».

Борис ГРИНЬОВ, академік НАН України:

1. Після розпаду Союзу і руйнування господарських зв’язків, які складалися впродовж багатьох десятиліть, українська наука виявилася вирваною з цілісного наукового середовища, у багатьох випадках втратила базу для практичної перевірки та впровадження результатів досліджень. Катастрофічне зменшення бюджетного фінансування наукової сфери, різке падіння престижу наукової творчості, відсутність державної стратегії науково-технічного розвитку країни призвели до масового виїзду вчених продуктивного віку за кордон, як на Захід, так і на Схід.

2. Але, так би мовити, лихо не без добра. «Шокова терапія» для наукових організацій, яких в один момент позбавили бодай якоїсь пристойної державної підтримки, звичних зв’язків у науковому середовищі та замовників їхньої продукції, примусила як окремих учених, так і цілі колективи самостійно шукати шляхи інтеграції у світове наукове співтовариство. При цьому виявилося, що багато результатів досліджень, особливо їх технологічні додатки, які раніше через інформаційні бар’єри адекватно не оцінювалися навіть самими розробниками, справді перебувають на рівні провідних зарубіжних фірм. Це дозволило науковим колективам, які мали в запасі сучасні розробки, порівняно швидко позбутися «радянського» менталітету і з успіхом інтегруватися в міжнародний ринок наукоємної продукції. Тепер багато вчених та інститутів мають міцні творчі зв’язки із провідними закордонними центрами, проводять із ними спільні дослідження в рамках різних наукових програм, успішно беруть участь у виконанні міжнародних наукових проектів. Стримуючий чинник на шляху подальшої інтеграції української науки у світове співтовариство — відсутність цілісної державної політики у сфері науково-технічного розвитку, яка дозволила б перейти від стандартних декларацій про важливість науки до предметного формування наукових пріоритетів і належної підтримки їх розвитку.

3. Незважаючи на безліч несприятливих чинників і помилок, наукова діяльність в Україні продовжує розвиватися. Зараз відбувається своєрідна зміна поколінь у науковому середовищі. Процес цей проходить досить болісно, оскільки в перше десятиліття з вищезазначених причин практично не було припливу творчої молоді в науку і утворювався значний провал у дослідницьких кадрах. Останнім часом у науку приходить дедалі більше молодих людей, котрі хочуть і можуть займатися дослідною роботою. Цьому сприяють і нові можливості, які з’являються в науці завдяки стрімкому розвиткові глобальної інформатизації. Але темпи подальшого розвитку залежатимуть переважно від реальної державної підтримки цієї надзвичайно важливої сфери людської діяльності, яка відіграє ключову роль у поступальному русі суспільства.

Аркадій ШАПАР, директор Інституту проблем природокористування та екології НАН України, членкор НАН України:

1. Най­більша втрата — відхід від загальнодержавних пріоритетів стосовно підприємницької діяльності та використання природних ресурсів. Хто і в кого питав дозволу на приватизацію підприємств, установ, інших об’єктів, природних ресурсів? Для більшості людей ці багатства втрачені назавжди. І відстояти щось із цього навіть у судовому порядку вони не можуть: не мають грошей, та і суд не на їхньому боці (справа Лозинського та інших). Те саме стосується і доступу до річок, водойм, морських пляжів, які незаконно перебувають у власності окремих громадян, чим грубо порушуються вимоги законів екологічного спрямування.

2. Величезні можливості для створення незалежної держави нового громадянського суспільства в умовах демократії, свободи творчості, рівних прав кожного у всіх сферах буття, включаючи доступ до природних об’єктів та їх збереження.

Важливий чинник — можливість рівноправно спілкуватися з міжнародною спільнотою у вирішенні загальнолюдських проблем на принципах сталого розвитку.

За період незалежності ухвалено велику кількість законодавчих документів, що регламентують основні питання розвитку держави, у тому числі стосовно природокористування та охорони навколишнього середовища (включаючи повітря, водні об’єкти, землю), підвищення ролі громадських організацій у розбудові держави, вирішенні екологічних проблем.

Цей період був знаменним і для нашого інституту — ІППЕ став першою академічною науковою установою, створеною після проголошення незалежності держави.

3. Враховуючи геополітичне значення України, наявність величезних запасів природних ресурсів, мінерально-сировинних родовищ (залізна і марганцева руди, рідкісноземельні елементи, вугілля), багаті чорноземи, кліматичні умови, Україна могла б стати квітучою державою, постачальником зернових і сільськогосподарських культур на світовий ринок. Але поки що цього не сталося. Навпаки, держава змушена ввозити з-за кордону не тільки промислові товари, а й харчі.

В умовах переходу світової спільноти на засади сталого розвитку, владні структури держави досі не визначилися з ухваленням законодавчого акта щодо такого переходу. Ще на початку 2007 року Національна академія наук України направила до Верховної Ради і Кабінету міністрів України розроблений нею проект концепції переходу України до сталого розвитку, але досі ніяких рішень з цього приводу немає.

І все ж таки націленість держави на якнайшвидше вирішення нагальних проблем суспільства, величезний природно-ресурсний потенціал, екологічність української нації, співпраця з міжнародними інституціями дають надію на побудову громадянського суспільства, де всім і кожному буде діло до великих і малих проблем, від яких залежить майбутнє України.

Олександр ГАБОВИЧ, фізик:

1. За ці роки втрачено розуміння світоглядної та практичної ролі природничих наук на рівні загальноосвітньої школи, вищих навчальних закладів, МОНМС України та держави в цілому. Розтринькано кад­ровий потенціал учителів, викладачів і науковців, розкрадено і знищено матеріальні підвалини лабораторій — як навчальних, так і дослідних. Замість матеріалістичного сприйняття світу запанувала суміш релігійного та магічного способів бачення довкілля в чудернацькому поєднанні релігійних догм, магічних процедур та язичницьких забобонів. Знищено цілу низку наукових шкіл у природничих та технічних науках.

2. Єдиним вагомим досягненням за роки незалежності в царині науки та освіти є поширення української мови на різні сегменти суспільного життя. Це відбулося за каденції Кравчука і Кучми. Каденції Ющенка і Януковича характеризуються протилежними процесами в сенсі застосування української мови в освітній сфері. Здобутком є також встановлення освітніх і наукових зв’язків з іншими державами.

3. Могли б забезпечити повноцінне викладання української та англійської мов у всіх школах України. Зменшити кількість державних ВНЗ з одночасним підвищенням якості викладання та збільшенням фінансування per capita. Створити власне виробництво наочного обладнання для кабінетів фізики і хімії у школі. Провести аудит НАНУ і за його результатами та на підставі незалежних об’єктивних досліджень закрити й укрупнити низку інститутів. Закрити решту державних академій. Вивільнені кошти мали б піти на створення грантової підтримки досліджень у НАНУ та університетах. Створити державне видавництво наукової та науково-популярної літератури. Матеріально підтримати українську і перекладну наукову та науково-популярну книжку. Могли б…

Вадим ЛОКТЄВ, академік НАНУ:

1. Хоч як це прикро, але ми втратили так багато, що майбутнє країни не бачиться безпечним. Кажу, звісно, виключно про наукову сферу, маючи на увазі природничі науки. Йдеться про: 1) фактичну втрату з різних причин середнього покоління; 2) значне падіння рівня фізико-математичної освіти; 3) різке охолодження уваги «верхів» до проблем науково-освітнього комплексу, коли релігія і Бог згадуються частіше, ніж Її Величність наука і науковці; 4) небажання молоді вже з шкільних років присвячувати себе науці, бо героями сьогодення є аж ніяк не знані вчені, талановиті педагоги, відомі фахівці своєї справи (якщо вона не стосується фінансів, нафти і газу, шоу-бізнесу і подеколи спорту). Здається, що керівники держави (не тільки нинішні, а й попередні) просто не знають, як розпорядитися науковою галуззю так, щоб вона приносила користь.

Якщо чесно, то проблеми наукової сфери — системні й довгострокові, а тому й підходити до них потрібно як до таких, що вимагають зважених кроків за умови засвоєння аксіоми — без науки немає майбутнього. Щоб це відчути, раджу ознайомитися з відомою промовою президента США Б.Обами на щорічному зібранні Національної академії наук США у 2009 р. Краще про науку і освіту та їхню роль для суспільства в останні роки не сказав ніхто. Але там промови не тільки виголошують...

2. За великим рахунком — лише право обирати власні шляхи руху і тематику, не отримуючи «добро» з Москви. У цьому сенсі справжня самостійність — благо, значення якого неможливо переоцінити. Але водночас у природничій сфері наші досягнення були на такому рівні, що будь-який фахівець мого покоління може засвідчити: відповідне схвалення мало, як правило, формальний характер, і можна навести багато прикладів, коли завдання так званого центру були такими, що не тільки не заважали, а, навпаки, сприяли розвитку вітчизняної науки, особливо якщо поставлене завдання мало необхідну фінансову підтримку.

Дуже важливим надбанням стала можливість друкуватися державною мовою, проте, буду відвертим, для представника природничих наук престижніше публікуватися в англомовних виданнях.

3. Це питання найскладніше. Як на мене, наукові організації (зокрема НАН України) не знайшли себе у суспільстві, де більшість виробництв приватизовані і не мають легітимних причин вигідно для себе вкладати гроші в науку. Не створено механізму гармонійного співіснування державних органів, які повинні виділяти науці належні (а не жалюгідні) кошти, і приватного капіталу, який, може, й хотів би бути причетним до перспективних наукових досліджень, але — через свою вигоду і зиск. Тут мала б сказати своє слово Верховна Рада України, проте поки що бажаного законодавства немає.

Станіслав НІКОЛАЄНКО, екс-міністр освіти і науки, керівник ГО «Громадська рада освітян і науковців України» (ГРОНУ):

1. Істо­рич­но так склалося ще з радянських часів, що в Україні панував індустріально-аграрний тип розвитку державної економіки із вкрапленнями високотехнологічного оборонного сектору. Під нього було вибудувано освіту, завданням якої було задовольнити потреби суспільства у кваліфікованих кадрах. Коли ж економіка деградувала — перейшла до аграрно-сировинного типу розвитку, разом з нею почала деградувати й освіта. У молодих людей сьогодні складається враження, що для того, аби бути успішним, мати великий бізнес, не обов’язково мати хорошу фахову підготовку, головне — отримати диплом, а далі проб’ємося… Як наслідок — спостерігаємо тотальне одипломлення молоді. У Росії нещодавно проводилося соціологічне опитування: 25% студентів сказали, що хочуть і можуть навчатися, 25% — хочуть, але не можуть, і 50% (!) зауважили, що можуть, але не хочуть. Гадаю, дані по Україні приблизно такі самі.

Основна маса освітян залишилася консервативною. Хоча, звичайно, в освіті з’явилися острівці нового.

2. Освітня система незалежної України стартувала з нуля. Національної середньої і вищої школи не існувало. За роки незалежності було створено власні навчальні плани, програми, сформовано зміст освіти. Першими серед країн СНД (і я до цього причетний) ми створили повний цикл освітнього законодавства: Закон про освіту, Закон про вищу освіту, Закон про профтехосвіту та ін. Ми майже впровадили в середній школі дванадцятирічку. Щоправда, спіткнулися на ній, але, сподіваюся, ще повернемося до цієї реформи протягом найближчих трьох-п’яти років.

На відміну від Росії, ми змогли зберегти систему профтехосвіти.

Важливим досягненням є гуманізація освіти, приєднання до Болонського процесу. Ми вийшли за межі українських стін. Деякі наші ВНЗ мають договори про співпрацю з відомими закордонними вишами. Наприклад, Університет агробіоресурсів є партнером Єльського університету. Позитивним є факт збільшення майже вдвічі кількості студентів в Україні. У нас функціонує 350 приватних університетів. До речі, мене ця цифра не лякає. У Сеулі, наприклад, 250 університетів! Мене лякає неякісна освіта і псевдоосвіта.

3. Ми зберегли радянський рівень фінансування освіти. Але ж у ті часи існували так звані базові підприємства, за рахунок яких оновлювалася матеріальна база освітніх закладів. Сьогодні таких підприємств немає. Натомість з’явилися приватні. І тут спостерігаємо парадокс: серед українських підприємств — 80% приватних, а частка бізнесу у витратах на освіту і науку — 0,5%. Ми не знайшли законодавчих механізмів взаємодії освіти і бізнесу. Необхідно через законодавство стимулювати бізнес, дати йому право спрямовувати 5% фонду зарплатні на підготовку кадрів. За рахунок цих коштів можна було б істотно оновити матеріальну базу освіти.

Ми не змогли зберегти систему виховних цінностей. Це аж ніяк не ностальгія. Зрозуміло, що не все було добре в радянські часи. Але повага до праці, до старшого покоління — де вони? Натомість спостерігаємо відсутність будь-яких ідеалів. І все це позначається на освіті. Ввімкніть телевізор — і побачите суцільні «бидло-шоу». Чому не показують хороших учителів, чому не виступає, скажімо, Борис Олійник, чому Ліна Костенко з’явилася і одразу ж зникла після певних подій? Створюються тисячі нових церковних парафій, а моральність і духовність занепадає. Ми певною мірою подолали бар’єр несвободи, але спорудили бар’єр несправедливості. Підіть у школу, дитсадок, виш, суд — скрізь ударитеся лобом об цей бар’єр.

Ігор ЮХНОВ­СЬКИЙ, фізик-тео­ретик, голова Комітету з питань науки і освіти Верховної Ради України (1999—2002 рр.):

1. Хочу підкреслити два головні моменти. Перший: через недостатнє фінансування державою вищих навчальних закладів і академій наук ми втратили, порівняно з радянськими часами, темп розвитку освіти (особливо це стосується точних наук — фізики, біології).

Другий: в освіту було впроваджено ідеологію створення української нації, але не повністю, вона і досі недостатньо виражена.

2. Ми здобули свободу в освіті (особливо в її гуманітарній сфері). Це була докорінна зміна змісту. Освіта стала виразником звичаїв вільних людей, вільних спеціалістів, які могли формулювати її основи, виходячи із загальних принципів демократії і гуманізму, виходячи з необхідності надання освіті національного характеру.

3. Це складне питання. Я не можу чітко на нього відповісти. Ми зробили те, що могли зробити. Ми маємо таких керівників, яких самі вибрали. Ми могли зробити все для того, щоб збудувати сильну національну консолідовану державу. Але не зробили цього. Нам не вистачає сильного національного духу ні в освіті, ні в мистецтві, ні в політиці. Натомість у державі поширюється нігілізм. Чому? Тому що ми дали можливість старим комуністичним ідеям паразитувати на молодій українській демократії. Тому що керівництво держави припускалося тих чи інших помилок. Тому що в результаті неконтрольованої, проведеної неналежним чином приватизації відбулася майнова диференціація суспільства. І носії освіти — науковці, вчителі — не змогли стати самостійними і самозабезпеченими. І все це позначилося на якості
освіти.

Василь КРЕМЕНЬ, академік НАН України і НАПН України, президент НАПН України, міністр освіти і науки незалежної України (2000—2005 рр.):

1. Відстала від потреб життя навчально-матеріальна база освіти. У середній школі, як правило, відсутні сучасні навчальні кабінети фізики, хімії, біології, з інших предметів. У професійно-технічних закладах підготовка ведеться часто на застарілій техніці, в результаті випускники не готові опановувати сучасні технології. Це ж стосується і багатьох вищих навчальних закладів.

Істотно скоротилася мережа дошкільних навчальних закладів, що не задовольняє потреб суспільства.

Невиправдано зменшилася кількість учнів у закладах профтехосвіти, де готують фахівців для безпосередньої роботи у сфері матеріального виробництва. Це ж стосується й університетської освіти… Втрачено зв’язок професійної освіти з виробництвом.

Відбулося подальше зниження престижності педагогічної праці, авторитету педагога, чому сприяв, зокрема, низький рівень заробітної плати педагога, особливо молодого, погіршення його соціального захисту, втрата перспективи отримання житла тощо.

2. На основі мережі навчальних закладів УРСР створено цілісну національну систему освіти України. Розроблено законодавчу і нормативну базу функціонування освіти. Впроваджено новий зміст навчання, особливо у соціогуманітарних дисциплінах.

В освітній галузі з’явилися не властиві їй раніше функції: створення державних стандартів, програм, навчальних планів, підготовка і друк підручників з усіх предметів тощо.

Десятирічну загальноосвітню школу, за програмою якої навчалася значна частина дітей, замінено одинадцятирічною. Відбувся перехід на позитивну 12-бальну систему оцінювання знань учнів (оцінюється те, що знає учень, а не те, чого він не знає). Започатковано елементи профільного навчання, з’явилися навчальні заклади нового типу: гімназії, ліцеї тощо. У 2003 році ухвалена і реалізується програма «Шкільний автобус». Здійснено перший етап комп’ю­теризації середньої школи, підготовлено і видруковано кілька поколінь альтернативних підручників.

Запроваджено зовнішнє незалежне оцінювання.

Вища освіта стала доступнішою. В кілька разів зросла загальна чисельність студентів у ВНЗ.

Система освіти України, насамперед вища, стала більш інтегрованою в європейський і світовий освітній простір.

3. Не вдалося цілісно модернізувати освіту для підготовки людини і фахівця до життя та діяльності в ХХІ столітті, яке висуває нові вимоги, обумовлені глобалізацією, інноваційним типом прогресу, переходом до науково-інформаційних технологій, утвердженням суспільства знань. Навчання залишається занадто академічним, часто схоластичним.

Освіта ще не стала максимально наближеною до сутності та здібностей кожної дитини, особистість дитини не є достатньо пошанованою у школі, сім’ї та суспільстві.

Перебування дитини в дошкільному навчальному закладі недостатньо використовується для її всебічного розвитку, часто це «камера схову» дитини на час роботи батьків.

Відмова від 12-річки в 2010 році стала кроком назад: Україна залишилася серед країн з найменшим строком навчання в загальноосвітній школі, що серйозно утруднює підготовку людини до життя в сучасному світі.

Не вдалося широкомасштабно застосувати профільне навчання у старшій школі.

Не реформувалася цілеспрямовано мережа навчальних закладів — від дитячих садків і шкіл до університетів. У результаті маємо розпорошену, неефективну і непомірно витратну освітню мережу. Не створено потужної підсистеми професійної освіти на базі закладів ПТО і технікумів, які невиправдано було віднесено до вищої освіти. Забагато дрібних університетів, що, по суті, дискредитують освіту України.

Підготовка вчителя не відповідає сучасним вимогам.

Відсутній зв’язок між оплатою праці та результатами роботи педагога. Вчитель залишається урокодавцем, бо отримує зарплату практично лише за уроки, а не за всі види навчально-виховної роботи з учнем.

Людмила ПАРАЩЕНКО, директор Київського ліцею бізнесу, відповідальний секретар Асоціації керівників шкіл м. Києва:

1. За роки незалежності педагоги виступили з багатьма ініціативами щодо нової школи для нової держави. З’явилися авторські школи, приватні навчальні заклади, створювалися різноманітні педагогічні моделі. Держава не підтримала такого різноманіття. І ми певною мірою втратили педагогічний ентузіазм та потяг до інновацій. Сьогодні ми знову гостро відчуваємо тенденції централізації та уніфікації.

2. Незаперечним надбанням є усвідомлення ролі і місця школи у державотворчому процесі. Тому дискусії у сфері освіти перейшли у площину політичних баталій, чого не було раніше.

Ми досягли певної прозорості в освіті. Але цей процес іще дуже далекий від завершення. Досягненням є запровадження внутрішнього незалежного оцінювання, виведення процедури вступу до вищих навчальних закладів на публічний рівень.

Велике значення має залучення України до світових інтеграційних процесів, зокрема приєднання до Болонського процесу. Цей процес вплинув не лише на вищу школу. Він дав певні сигнали і для загальної середньої освіти. Сьогодні ми говоримо про знання не просто як про певну суму знань, яку повинен отримати кожен учень у школі. Ми говоримо про компетентнісний підхід, про те, що кожному випускнику школи мають бути притаманні певні риси особистості та компетентності. Він повинен бути активним діячем, а не просто відмінником, що добре засвоїв певний обсяг матеріалу.

3. У національній програмі «Освіта України ХХІ століття» виписано всі стратегічні орієнтири розвитку освіти. На жаль, вони і досі є недосяжними. Йдеться про державно-громадське управління освітою, реальне, а не деклароване, залучення громадськості до ухвалення рішень в освіті. Звичайно, коли на сайті Міносвіти чи обласного управління освіти з’являється проект якогось документа, нам, педагогам, пропонують подавати свої зауваження. Та це не державно-громадське управління освітою. Бо воно передбачає залучення батьків і громадськості до управління навчальними закладами, автономію школи в ухваленні ключових рішень, певну довіру до всіх учасників освітнього процесу з боку держави. Цього немає. Навпаки, в останні роки спостерігається певна централізація. З одного боку, це добре, коли бракує фінансових ресурсів для розвитку освіти. А з іншого — все-таки треба усвідомлювати, що в освіті з’явилися конкретні споживачі, і це не тільки держава, це — конкретний учень, конкретні батьки, які хочуть розуміти і знати, чого і як навчають у школі, хочуть бути причетними до змісту, форм і фінансування освіти. Бо фінансування освіти з державного бюджету — не якісь абстрактні кошти, це кошти платників податків — батьків.

На початку 90-х років, коли спостерігався певний злет в освіті, приватні школи розглядали як певну альтернативу для задоволення різноманітних освітніх потреб — культурних, релігійних, національних тощо. Сьогодні кількість приватних навчальних закладів різко зменшилася, бо держава не розпізнає їх як навчальні заклади, що можуть сприяти розвитку освіти. По суті, сьогодні приватні школи розглядають як комерційні підприємства і обкладають такими податками, що їх існування втрачає будь-який сенс. Багато приватних шкіл закриваються, а це дуже збіднює освітній простір України.

Дмитро ФЕДОРОВ, експерт у галузі порошкової металургії (Індія):

1. На щастя, ми втратили стару совкову систему науки і освіти. Не те щоб стара система була зовсім поганою, але й бездоганною вона аж ніяк не була і — як результат — програла у конкурентній боротьбі з іншими системами.

2. Ми здобули індивідуальну свободу, можливість створити нову систему на національному грунті.

3. Ми повинні були створити систему, але й досі топчемося у болоті, на яке перетворилися залишки старої системи та недолугі спроби побудувати нову. Ми втратили два десятиліття і ціле покоління молоді, котре народилося і формувалося в цей період.

Олексій Верхратський, клітинний біолог (Великобританія):

1. За останні 20 років абсолютна більшість молодих/середнього віку вчених із міжнародним потенціалом залишили Україну. Ця втрата практично не може бути відновлена у наступні 10 — 20 років.

Якість освіти (як середньої, так і вищої) впала катастрофічно.

Підготовка докторантів практично зникла.

З кримінальними елементами на чолі держави та корупцією, що перевищує всі фантазії, ми все ще не можемо надіятися на позитивне майбутнє.

Мені здається, що всі дискусії про стан фундаментальної науки в Україні є безпідставними, оскільки предмет дискусії відсутній.

Володимир Кузнєцов, філософ:

1. Стимулювання талановитої молоді, особливо вихідців із провінції,

отримувати ґрунтовну природничу освіту для занять науковою діяльністю.

2. Агресивне впровадження в суспільну свідомість ненаукового

світобачення (негатив).

Можливість брати індивідуальну участь (без посередництва вітчизняних

бюрократичних структур) в конкурсах на здобуття міжнародних наукових

грантів та посад в західних університетах (позитив).

3. Об’єктивний аудит існуючого стану освіти та науки.

Розробка та втілення правових та організаційних механізмів наближення української освіти та науки, перш за все їхніх гуманітарних та соціальних галузей, до світових зразків.

Поширення наукового світогляду та викриття псевдонаукових й антинаукових уявлень.

Створення потужної інфраструктури з підготовки та видання українською мовою наукової та науково-популярної літератури.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво