Технопарк як стартовий прискорювач, або Історія перетворення академічного директора на успішного топ-менеджера

Колись я прочитав про директора хімічного інституту Новосибірської філії РАН, котрий не лише успішно продає технології, а й будує в Росії та за кордоном під замовлення хімічні заводи за своїм ноу-хау. У замітці повідомлялося, що в директора інституту нині єдина проблема — куди вкладати гроші, які течуть до нього рікою. Тоді подумалося з гіркотою: «От, бодай один директор нашого академічного інституту створив би щось схоже! Адже у звітах на засіданнях президії НАНУ їхні керівники доповідають про те, що надходження у валюті становлять аж... 50 тисяч доларів! І подають це як великий успіх. Але це ж результат для кіоску, а не для потужного НДІ»...

Ми часто себе запитуємо: чому ми такі розумні, але такі бідні? І чому в Україні, яка начебто має чудових учених, така примітивна промисловість? За час нашої незалежності багатьом країнам вдалося переламати ситуацію на свою користь. Суспільства, котрі поставили на чільне місце буржуазні гасла — «трудися й тобі воздасться», «якщо ти бідний, задумайся — чи правильно ти живеш», «достаток твоєї сім’ї — вірна ознака того, що ти на правильному шляху», — швидко й успішно вибралися з глухого кута. Коли ж і ми зрозуміємо: саме час закінчувати скаржитися на несправедливе до нас життя й натискати на газ...

Недавно дізнався: у Дніпропетровську академічний учений... «пече», тобто будує, заводи (та ще й на світовому рівні) майже як пиріжки. Більше того, в той час як звідусіль чути волання щодо браку інвестицій в українські інноваційні проекти, у нього відбою немає від інвесторів із провідних країн світу, котрі бажають вкласти гроші в його проекти...

Ось що таке справжній науковий прорив на важливому напрямі, втілений у реальну справу! З’ясувалося, перед ученим, у котрого підприємницька жилка щасливо поєднується з розумінням наукових тонкощів питання, відкриваються цілком дивовижні горизонти.

Про те, як усе це вдалося здійснити, оглядач «ДТ» розпитував президента міжнародної науково-промислової корпорації «ВЕСТА», професора Віктора ДЗЕНЗЕРСЬКОГО.

Не зовсім типовий учений

Перше, що впадає в око при знайомстві з Віктором Олександровичем, — для академічного середовища він особистість нетипова. Віктор Дзензерський не мріяв про дослідження з дитинства, як про це розповідає у своїх біографіях більшість його академічних колег. Початок життєвого шляху в нього скоріше нагадував шлях яскравого та щасливого хлопця — заводіяку компаній. Він з юнацьких років серйозно захоплювався спортом. І не яким-небудь, а істинно чоловічим — боксував у напівважкій категорії, де в пошані нокаут, котрий розставляє всі крапки над «і»...

Його шлях у науку також не можна назвати класичним. Так збіглося, що коли він навчався на останньому курсі, Хрущов ліквідував військову кафедру, і молодих випускників призвали на рік до армії. Віктор Дзензерський був майстром спорту з боксу в напівважкій вазі, тому потрапив до десантних військ. Присвоїли звання. Усе пішло добре, і молодий фізик мало не вирішив пов’язати своє життя з армією. Проте, коли він приїхав до Дніпропетровська, тут створювалася філія Харківського фізико-технічного інституту низьких температур. У його директора — Бориса Вєркіна — було гостре око на талановитих людей. Він і запропонував молодій людині роботу у філії. Із цієї зустрічі розпочався шлях Віктора Дзензерського в науку. Невдовзі він написав кандидатську дисертацію з надпровідності у сплавах свинцю. Далі докторська, але «свинцева» тема згодом відіграла вирішальну роль у його долі.

Сьогодні Віктор Олександрович не лише президент міжнародної компанії, а й директор Інституту транспортних систем і технологій НАНУ. Власне, створення транспортних систем на магнітному підвісі започаткувала зустріч Брежнєва й Ніксона 1972 року, коли було підписано відповідну угоду. Тоді в Радянському Союзі такі розробки і стартували. Напрям добре фінансувався, і в інституті встигли багато чого зробити, хоча тематика багатьом видавалася чимось цілком неймовірним і навіть містичним. Проте розробили й запатентували «магнітні колеса» — кріомодулі підвісу на надпровідних магнітах. Створили випробний полігон — реальний вагон висів над дорогою, імітувалася колійна структура. Програма була розрахована до 2005 року. Саме цього року поїзд на надпровідних магнітах мав вирушити в свою першу путь...

«Коли після невдалих експериментів із конверсією інститут опинився біля розбитого корита, — розповів Віктор Олександрович, — ми готові були робити що завгодно, пропонували всім свої розробки електромагнітних прискорювачів, поїздів на магнітній подушці, бо хотіли працювати й мати можливість годувати наші родини. Але все це нікого не цікавило. Невідомо, як розвивалися б події далі, але в 90-му ми разом із нашими співвиконавцями в Ленінграді й Москві виготовили акумулятор, який не вимагав догляду (бездоглядний акумулятор). Ця розробка й вирішила нашу подальшу долю».

Перспективи академічного інституту, котрий мав понад 100 найцінніших патентів, дуже просто й виразно визначив знаменитий аграрій, двічі Герой Соціалістичної Праці Посмітний: «Гадаю, що на вашому поїзді з магнітною підвіскою я вже ніколи не поїду, а от гній вивозити з ферми мені потрібно щодня. І без акумулятора ніяк не обійтися. Отож займіться, хлопці, акумуляторами — зробите велику справу для всіх».

Не кожен директор інституту, навіть маючи чудові розробки, наважився б на створення промислового виробництва. Вельми вже це клопітно. Але в Дніпропетровську розуміли й інше — подітися нікуди. Якщо не введеш в дію завод, альтернатива невтішна — житимеш на саму академічну зарплату...

Банківський кредит під патенти

Віктор Дзензерський із тієї рідкісної категорії людей, котрі вміють тримати удар. У нього є ще одна цінна риса — він сповідує просту істину: все потрібно робити вчасно. Союз розпався — акумуляторні заводи залишилися в Росії, один — у Казахстані, а Україна на той момент узагалі не мала власного виробництва. Ну то й що — стогнати та плакати, що все пропало? Віктор Олександрович вирахував: потреба в акумуляторах у нашій країні становить близько 150 млн. доларів на рік. Агропромисловий комплекс буквально зупиняється через їхній брак — потрібно створювати нову, ще не існуючу в Україні галузь. Її концепція народилася досить швидко: виробляти всі типи акумуляторів, потрібні народному господарству. Фактично це був приціл на створення економічної незалежності держави, ліквідацію прив’язки до імпорту цього типу виробів.

Ідея сподобалася всім. Перші гроші на будівництво такого заводу 1992 року дав Віктор Ющенко. Він був тоді заступником голови правління банку «Україна». Це був сміливий вчинок — у науковців не було навіть початкової застави. Віктор Дзензерський вирішив: інститут він не вправі заставляти. А що ще?.. Вчені могли запропонувати лише свої патенти. Показово, що Віктор Ющенко погодився прийняти їх як заставу. Так, під патенти (!) було отримано перші гроші. Пізніше до фінансування підключився Промінвестбанк.

Після цього назустріч ученим пішла місцева влада. Вона надала майданчик для будівництва заводу. Можливо, у той момент Віктор Олександрович уперше відчув масштаб проблем, які постануть перед ним, — адже починати доводилося буквально з нуля. Але боятися вже було пізно — потрібно було засукувати рукава... Звісно, можна було закупити за кордоном готову технологію, креслення заводу, найняти західних фахівців... Але це вилилося б у такі гроші, яких не зміг би позичити жоден банкір України. І як потім віддавати кредити?

У Дніпропетровську обрали інший шлях — вирішили все розробити самі. Знайшли виготовлювачів необхідного устаткування у світі, постачальників, створили оригінальну технологію виробництва. І за рік і вісім місяців збудували перший акумуляторний завод в Україні. 1995 року його було запущено, й ось уже десять років він не зупиняється ані на день. При цьому зарплати й податки виплачуються регулярно. Доля в його продукції виявилася щаслива — рентабельність часом досягала 500 відсотків. Не дивно, що вчені, котрі мимоволі стали виробничниками, віддали за три роки всі кредити, розрахувалися з банками й почали... будувати другий завод. Ринку не вистачало продукції їхнього первістка.

1998-го був готовий другий завод. Певне, Віктор Олександрович дібрав смаку — 2000-го виріс третій завод. Цього разу вже з переробки відпрацьованих акумуляторів. Для цього довелося створювати комплекс цілком інших технологій.

Отже, заводи успішно працювали. Можна було б і зупинитися, але... На ринку з’явилися акумулятори, які не потребують догляду. Моду на них запровадили американці, котрі вирішили: безглуздо возитися з акумулятором — щось доливати, відгвинчувати, загвинчувати. Тим паче, вони давно сповідують принцип експлуатації автомобіля: сів і поїхав. Уже й ринок Європи готовий торгувати такими акумуляторами.

Проте на колишніх заводах їх виробляти не можна — там застосовується зовсім інша технологія. Цікаво, що саме такі акумулятори майбутнього ще наприкінці 80-х років розробили в Дніпропетровську. У зв’язку з цим Віктор Дзензерський зрозумів: необхідно розпочинати будівництво ще одного підприємства — заводу бездоглядних акумуляторів.

Знову постало питання фінансування. Думки акціонерів розділилися. В.Дзензерський з однодумцями запропонував акціонерам, котрі воліють не ризикувати, викупити їхню половину акцій, аби виручені гроші вкласти в нові проекти. Три вже готові заводи продали. Вони ввійшли до національної акумуляторної компанії «Іста», де продовжують успішно працювати. А для фінансування нових проектів створили консорціум банків у складі Укрексімбанку й банку «Надра». Надалі, оцінивши високу ефективність проектів, до фінансування підключилися Укрсиббанк, «КредитБанк (Україна)», Приватбанк та ін.

Що для вас інновація?

Після продажу трьох заводів В.Дзензерському довелося починати з пошуку майданчика для майбутнього виробництва. «Вирішили зістикуватися, — розповів Віктор Олександрович, — із колись найсекретнішим заводом у Союзі, котрий виробляв свого часу розумну начинку для ракет. Після конверсії підприємство перейшло на виготовлення телефонних цифрових станцій. Там потрібні акумулятори — по вісім штук на станцію. Завод надав виробничі площі та став одним із п’яти наших акціонерів. Тут є вся інфраструктура: залізничні колії, автомобільна траса, до цехів підведені кабелі. Є й площі для подальшого розвитку — незабаром будуватимемо наш другий (тобто шостий, коли лічити від самого початку) завод».

Правда, цехи, які отримав у своє розпорядження В.Дзензерський, мали жахливий вигляд. Дах був «урозчепірку». Довелося залишити тільки каркас і частину старих східців із мармурової крихти, як спогад про велике виробництво, що тут колись працювало.

Природно, у відбудовані, світлі цехи потрібно було поставити найкраще устаткування — команда під керівництвом академічного професора збиралася спорудити завод, якого ще не було у світі. За технічними завданнями, розробленими в Дніпропетровську, поставлялися вузли, виготовлені кращими німецькими й італійськими фірмами — законодавцями моди у своїй галузі. На заводі вдосталь ноу-хау, які дозволяють працювати ефективніше від конкурентів. Приміром, решітка для акумуляторів виготовляється не лита, а катана. Завдяки цьому набагато пришвидшується виробництво й досягається економія свинцю (три долари на кожен акумулятор). У масштабах заводу нововведення приносить дев’ять мільйонів доларів економії! До того ж разом з Інститутом металофізики НАНУ дніпропетровці домоглися зміцнення поверхневого шару. Антикорозійна стійкість пластини при цьому збільшилася, й термін її служби зріс.

Тут наново проаналізували кожну дрібницю. Навіть виробництво звичайних корпусів для акумуляторів пройшло чималий шлях. Розробили спеціальну геометрію банок, типорозміри — від маленького акумулятора до найбільшого. Винахідливість в усьому дозволила домогтися меншої собівартості. За жорсткої конкуренції це чимало.

Уміння швидко реагувати на запити ринку — відмітна риса заводу. Якщо замовник обумовлює, приміром, колір акумулятора — немає запитань. Так, німці хочуть, аби акумуляторні банки були жовтими з чорним. Будь ласка... Коли уклали контракт на поставку українських танків до Пакистану, з’ясувалося, для них немає гармат і акумуляторів. Ці елементи танка тоді виготовляли в Росії. Проте у Дніпропетровську необхідні акумулятори розробили за чотири місяці. До речі, вийшов дуже цікавий виріб — його навіть запатентували. Після цього новий акумулятор узяла на озброєння не лише українська армія, а й... російська.

Горезвісний людський чинник — джерело різних неприємних несподіванок на сучасному виробництві. Тому в Дніпропетровську на етапі складання виробу, коли в акумулятор «вдихається життя», включається комп’ютерна програма «формування його характеру». Предмет особливої гордості — прилад, що визначає всі дефекти, допущені на будь-якому етапі. Коли знаходять батарею з браком, то відразу аналізують його причини. Ця система дозволяє заводу постійно удосконалюватися.

Ну, а якщо рекламація все-таки надійде, на заводі без утруднень визначать, у яку зміну та хто виготовив акумулятор. Будь-коли можна підняти базу даних і вивчити весь шлях виробу.

До речі, у починання дніпропетровців відразу ж повірили за кордоном. І хоча проект ще далекий від завершення, бажаючих працювати з ними багато: німці, американці, голландці. Навіть перша черга підприємства вигідно відрізняється від усього, що є на Заході. Крім того, за найвищої якості вартість української продукції відсотків на 30 нижче західної.

Щойно завод буде запущено на повну потужність, тут планують відразу ж приступити до будівництва другого — з виробництва індустріальних батарей. Для чого? Пригадайте, що сталося в Москві, коли згорів трансформатор і третина міста занурилася в темряву. А була б резервна станція живлення, цього не було б.

Виробництво індустріальних тягових батарей вимагає більше місця. На другій черзі заводу виготовлятимуться батареї для шахтних електровозів, резервне живлення для атомних станцій, підводних човнів... Такі батареї більші й термін служби в них довший — 30—40 років.

На моє запитання «Що для вас інновація?» Віктор Олександрович відповів: «Та весь завод — суцільна інновація. Його безумовна інноваційність бодай у тому, що такі системи на всьому просторі СНД ніхто не виробляв і не вироблятиме в найближчому майбутньому. А потреба в них дедалі зростає. У світі їх випускають лише чотири фірми: у США, Франції, Німеччині та Італії. Ще великий завод будують китайці за американською технологією».

Прокурорський погляд на науку

На перший погляд, акумулятор — простий агрегат, відомий людям уже років сто. Проте в нього, вважає Віктор Дзензерський, сорок невідомих. Отож тут вистачить місця для інновацій. Йому — суперпрофесіоналу в цій справі, академічному вченому, а тепер уже й видатному виробничнику — можна повірити. Але для Генеральної прокуратури відразу було очевидно: акумуляторний завод — це ніякий не інноваційний проект. Люди в синіх мундирах прийняли версію, що в Дніпропетровську прикриваються режимом академічного технопарку та крадуть у держави гроші. Втім, такий підхід був природний для людей, котрі від самого початку питання поставили так: жодних технопарків у нас не буде, а якщо будуть, то стільки ж відкриється кримінальних справ. Коротше, пролунала команда «Фас!»...

І розпочалося!.. Аби цим ученим не кортіло, на них наслали величезну кількість комісій: Державну експертизу, експертизу МОН, НАНУ, СБУ, КРУ...

Проте всі експертизи підтвердили: проект заводу перспективний і інноваційний... Утім, для такого висновку не потрібна складна експертиза, нема чого було забирати час у багатьох зайнятих людей і витрачати державні гроші на паперотворчість — досить було лише зазирнути в закон, де чітко записано: інноваційними є ті проекти, в яких використовується бодай один патент. А на заводі лише на акумулятори видано їх близько півсотні!

Коли стало зрозуміло — комісії підуть одна за одною, на заводі обладнали спеціальну кімнату, де поклали розмножені копії документів, що могли задовольнити будь-якого перевіряльника. Слід зазначити, більшість перевіряльників виявилися цілком об’єктивними професіоналами. Приміром, комісія з СБУ подивилася патенти, перевірила документи та сказала: «Успіхів вам — у нас запитань немає».

Із податковою службою виявилося набагато складніше — заводу повинні повернути вісім мільйонів гривень ПДВ. Податківці звикли: за цією статтею всі крадуть, але на заводі було документально підтверджено — його продукція реально вивозиться за кордон, податки та збори платяться. Проте заводчани досі не знають — чи повернуть їм належне. А не віддадуть — виходить, не можна буде купити сировину. Без сировини зупиниться завод. Ось такий цікавий вибудовується ланцюжок...

Звісно, звичайному доктору наук важко уявити, що тебе намагатимуться звинуватити на кожному кроці в тому, що ти крадеш. Не відомо, чи захотів би Віктор Дзензерський змінювати колись потерту професорську мантію на директорський костюм, якби заздалегідь знав, чим усе це може обернутися. Але підкреслю ще раз — він належить до тих рідкісних людей, котрі вміють тримати удар. Він, звісно, розуміє, що працювати в таких умовах не можна, але... потрібно. Занадто багато поставлено на карту: життя колективу, доля заводу, нарешті, економічна безпека держави. Відступати нікуди.

На жаль, фіскальні органи взяли на озброєння систему роботи продзагонів часів воєнного комунізму, коли виміталося із засіків усе до останнього зернятка, і браві люмпен-пролетарі не замислювалися, що прийде весна й настане час сіяти...

Закон про технопарки давав можливість підвестися на ноги підприємствам, котрі заново народжуються, — вони могли не платити за розмитнення. В Україні немає свого свинцю. Його закуповували в Чилі, Уругваї, Росії. Але технопарки закрили на початку року. І повісили на завод важкі вериги, та ще в найвідповідальніший момент становлення. А на початковій стадії, коли він ще не заробляє власних коштів, технопарк виконує функцію, що нагадує роботу ракетного прискорювача, — допомагає вивести інноваційне виробництво на орбіту. Коли ж новий завод запрацює, дія спецрежиму закінчується, й він уже без пільг дає до бюджету солідні суми. Так, на акумуляторному заводі після закінчення спецрежиму в перший же рік виплата до бюджету становитиме майже 150 млн. Це явно перевищує надані пільги під час роботи у спецрежимі технопарку. А втоплять підприємство — на цьому місці зяятиме чорна діра.

Кандидат економічних наук Олександр Мазур — виконавчий директор технопарку «Інститут електрозварювання імені Є.О.Патона» — на нараді в Юлії Тимошенко під час перебування її прем’єром сказав: «Чи МОЖЕТЕ ви назвати бодай один проект за останні 15 років, котрий, не попросивши жодної копійки, віддав би в бюджет 360 млн. гривень? А ми віддали, то як же можна заявляти, що всі люди в технопарках шахраї? Якщо хтось займався крадіжками, прикриваючись ім’ям технопарку, так розберіться й покарайте тих, хто поводиться нечесно, закрийте чи допоможіть такому технопарку підтягнутися до рівня кращих. Це буде по-державницьки».

Сумно, звісно, слухати таке зізнання професора Дзензерського: «Якби технопарк нам допоміг, ми вже нинішнього року виготовлення акумуляторів поставили б на потік. І стали б недосяжні для закордонних конкурентів. У нас лише Європа готова замовити три мільйони штук — буквально з коліс забирають усе. Дилери охоче беруть наше, а не імпортоване, бо за гарантованої якості в нас нижча ціна».

Екологічний рай

Які взаємини з екологами можуть скластися в тих, хто виробляє акумулятори?.. Тут усе має дратувати борців за чистоту природи. Передусім ці вироби виготовляються зі свинцю — матеріалу, який згубив давніх римлян. І нині свинець, що вилітає з вихлопних труб автомобілів, — страшне прокляття транспортних трас і головний отруйник міст. А для виготовлення свинцевих батарей на заводі його розтирають на дрібний порошок. Можна уявити, який отрутний бруд має бути на цьому виробництві...

Признаюся, причепливо шукав свинцеву пилюку на заводі. Проте скрізь була цілковита чистота. На моє запитання «Як вдалося досягти такого?» мені відповіли: «Не стали заощаджувати на фільтрах і замовили їх у найкращих світових фірм, котрі займаються очищенням повітря». У цехах працює комплекс потужних вентиляційних установок. У результаті повітря, що потрапляє в атмосферу, навіть чистіше від початкового. Як не змарнували нагоду відзначити працівники заводу, запитують про чистоту всі, особливо іноземці. Приміром, німецький посол, котрий побував тут. І йдуть із заводу здивовані — це «брудне виробництво» цілком чисте.

Господарі повели мене також на «головний смітник заводу». Сюди зливаються всі технологічні води. «Вода на завод надходить із Дніпра. Вона не вельми чиста. Я не наважився б її випити, — пояснив головний технолог системи очищення, — проте, пройшовши всі стадії очищення на заводі, вона стає чистішою. Не вірите?..» Технолог зачерпнув у склянку води й випив: «Не думайте, що я камікадзе. Вода справді добре очищується тут. І природу ми не засмічуємо — ця вода в нас циркулює по колу. Ну а та, яка готується для акумуляторів, повинна бути не лише цілком чистою, а й знесоленою. Отож наша система фільтрів очищає її до такого ступеня, який взагалі не зустрічається в природі.

На заперечення про те, що навіть коли завод і не засмічує природу, то вже використані акумулятори на звалищах збільшують свинцеве отруєння планети, мені пояснили: сьогодні акумулятори ніхто не викидає. Ухвалено дуже мудрий закон зі збирання свинцевого брухту, і тепер, як і в усіх цивілізованих країнах, якщо акумулятор відслужив своє, власник повертає його, доплачує й отримує новий.

До речі, на заводі доклали чимало зусиль, аби така система запрацювала в нас. Для цього зробили головне — побудували завод із переробки старих акумуляторів. Дбайливі господарі усвідомлювали: утилізація свинцю — справа вигідна. Рентабельність при цьому збільшується на 30 відсотків.

Так крок за кроком Віктор Дзензерський і його однодумці створювали високорентабельну, екологічно чисту галузь, якої досі взагалі не було в Україні.

Нагромаджувач енергії — перепустка в майбутнє

Можливо, жителю великого міста й дивно чути, що питання про постачання електроенергії ще гостро стоїть у багатьох віддалених точках країни. Електроенергію не підведено на полонини, де чабани випасають худобу, її немає на невеличких фермах, елеваторах, розташованих у полі. Нині не рідкість, коли від непогоди рвуться проводи й навіть електрифіковані селища залишаються без світла. Буває ріжуть проводи й опори «збирачі брухту».

Згадані проблеми зустрічаються в нашій компактній і індустріальній країні. А скільки схожих питань виникає в таких велетенських, малонаселених країнах, як Росія, Бразилія, Монголія, Ефіопія... Людині, котра налагодить випуск невеличких, досить недорогих електростанцій для віддалених районів, людство має поставити золотий пам’ятник — вона наблизить до благ цивілізації сотні мільйонів людей. До того ж розв’язання завдання — це ще й оволодіння величезним ринком, який наразі абсолютно не заповнений.

Створюючи акумуляторний завод, у Дніпропетровську чудово розуміли — це лише перший крок на шляху до майбутнього комплексу, що дозволить налагодити виробництво так званих інтегрованих систем енергозабезпечення. Під цією мудрованою назвою ховається дуже важлива установка, яка дозволить постачати електроенергію в будь-яку найвіддаленішу точку в країні. НАНУ підготувала карти вітрів і сонячних днів в Україні. Вийшло, що вітряно чи сонячно (коли не одночасно, то по черзі) буває майже в будь-якому місці країни. Таким чином, якщо об’єднати можливості малопотужного вітряка й сонячних батарей і забезпечити цю систему досить потужним енергонагромаджуючим пристроєм, тобто вже створеною на заводі акумуляторною батареєю, надійна система енергозабезпечення готова. От, власне, її й намірилися випускати серійно в Дніпропетровську.

Сьогодні на подвір’ї заводу кожен бажаючий може побачити описаний агрегат у дії. На замовлення його готують із діапазоном потужності від 3 до 30 кВт. Вартість — тисяча доларів за кіловат потужності. При переході на серійне виробництво вартість може істотно знизитися. Уже нині цією системою зацікавилися закордонні замовники з Монголії, Китаю, Індії...

Як і в усьому іншому, і тут Віктор Олександрович максималіст — якщо робити, то лише те, що буде найкращим у світі. Тому в партнери вибирають провідні світові фірми. Так, випускати сонячні батареї вирішили разом із лідером галузі — американською фірмою «Авонікс». Річ у тому, що запустити завод з виробництва сонячних батарей на даному етапі для дніпропетровців надто невигідно — він обійдеться в 102 млн. доларів. Та й розгортати ще одне нове виробництво паралельно з тим, чим вони вже займаються, просто не вистачило б сил.

Тому разом з американською фірмою створено СП, котре поставлятиме сонячні батареї. У США вони виробляються на гнучкій лавсановій основі — їх можна різати необхідного розміру. Це дуже зручно... Так поступово викристалізувався проект інтегрованих систем енергозабезпечення.

Експериментальні моделі енергосистем уже працюють у Криму й на Крайній Півночі Росії, де проходять випробування в екстремальних умовах. На заводі розраховують через рік приступити до серійного випуску системи. На жаль, удар по технопарках тяжко позначився й на заводі — він відсунув плани на рік.

P. S. У радянські часи Великий симфонічний оркестр поїхав на гастролі на Захід, а приїхав, зазначили дотепники, тільки Малий — половина чудового колективу залишилася за кордоном. Після повернення до Ленінграда керівника колективу Євгена Мравінського викликали до високих партійних кабінетів і поставили питання руба: «Чому від вас тікають музиканти?» На що великий диригент відповів: «Хіба від мене тікають?.. Це від вас тікають!»

Відтоді минуло чимало часу, але кращі люди країни, найталановитіші музиканти, співаки, інженери, учені, просто працьовиті й заповзятливі люди продовжують їхати з країни. І нехай не обманює нас та обставина, що останнім часом начебто б зменшився відплив учених. Це зменшився відплив немолодих дослідників, що мають науковий ступінь (хто хотів і міг, уже поїхав), а перспективна молодь (котру просто не враховує ВАКівська статистика) продовжує уперто шукати шляхи на Захід.

Пояснення цього просте — у головах багатьох керівників, як і раніше, сидить радянська система цінностей, що створює задушливу атмосферу для творчої особистості. Як і раніше, досить до чогось додати слово «комерційний», аби деякі наші громадяни відчули негативний відтінок. Із презирством ми ще ставимося до «комерційного заводу», «комерційного вузу». Ну а комерціалізація науки — це взагалі майже те саме, що образа.

P. P. S. «Як показало життя, у поєднанні — академічна наука плюс заводське виробництво — є чималий сенс, — вважає Віктор Дзензерський. — Ну що в НАНУ можна заробити? Я відразу беру наших аспірантів на заводську ставку. Тут вони можуть отримати півтори тисячі гривень, а в інституті — лише чотириста. А головне — на заводі вони одержують тему, яка справді потрібна виробництву: винаходять нові сплави, технології, хімічні склади. Тут на кожній переробці — докторська дисертація. Ми вже підключили три інститути НАНУ до наших робіт і нині набираємо молодих фахівців.

Тепер можемо допомагати й нашим професорам — вони це заслужили!.. Ми, акціонери цього заводу, наприкінці року одержуємо нормальний прибуток і можемо дозволити собі поїхати на будь-який семінар. І ні в кого не треба просити гроші. Коли перший завод почав працювати, з цього академічного інституту в Дніпропетровську перестали звертатися в НАНУ за виділенням коштів на відрядження. Та й узагалі перестали що-небудь просити. Ось це й є, мабуть, головний результат впровадження...»