ТАЄМНИЦІ ЧОРНОБИЛЬСЬКОГО СУДУ

Вісімнадцять років тому на четвертому енергоблоці ЧАЕС відбулася найбільша у світі ядерна аварія. А через чотирнадцять із половиною місяців був суд над її винуватцями. У «незалежних» ЗМІ України юридичний аспект тих подій практично не висвітлювався. І це, зокрема, породило безліч спекуляцій, зокрема й політичних. Пропонована стаття має на меті пролити світло на цю «затемнену» проблему.

За що покарали директора?

Процес відбувався в Будинку культури м. Чорнобиля з 7 по 29 липня 1987 р., коли на найбезпечніших його вулицях рівень радіації досягав одного мілірентгена на годину. Суд формально був відкритий, але проходив у закритій зоні. Чимало авторів відзначили, що це було дивно. Але, швидше за все, це була «маленька хитрість» для Заходу, з яким уже тоді верхи почали загравати. Мета - відбити в багатьох журналістів бажання туди їхати.

Процес проводила судова колегія з кримінальних справ Верховного суду СРСР. Перед судом постали шість працівників ЧАЕС - директор, головний інженер, заступник головного інженера з експлуатації другої черги, начальник реакторного цеху, начальник аварійної зміни станції та державний інспектор Держатоменергонагляду СРСР. Зал був заповнений в основному працівниками ЧАЕС.

Суд розглянув «справу» і виніс такий вирок: директорові, головному інженеру, заступникові головного інженера - по десять років, начальнику зміни станції - п’ять років, начальнику РЦ - три роки та інспекторові Держатоменергонагляду - два роки позбавлення волі.

Директор АЕС - дуже відповідальна посада. Оскільки в умовах суворої єдиноначальності на всіх АЕС директор відповідає за все. Зокрема й за нерозумні або злочинні дії своїх підлеглих. Для їх недопущення у нього є багато різних важелів, офіційних та неофіційних, у тому числі й кадрова політика.

Неправильно вважати, що директора покарали безпосередньо за вибух реактора. Його покарали за те, що він «не забезпечив надійної і безпечної експлуатації АЕС, сприяв створенню для експлуатаційного персоналу вседозволеності, благодушності та безтурботності. Все це призвело до розвитку аварійної ситуації. Не ввів у дію плану захисту персоналу й населення від іонізуючого випромінювання, зумисне занизив рівні радіації, що перешкодило своєчасному виведенню людей із небезпечної зони». Інакше кажучи, не виконав у аварійних умовах своїх прямих службових обов’язків директора АЕС. Зверніть увагу на останню фразу обвинувачення. Оскільки саме ці дії, а точніше - бездіяльність директора, мали для персоналу дуже серйозні наслідки.

Відомо, що клінічна лікарня № 6 у Москві, де лікувалися опромінені атомники з усього Союзу, у квітні-травні 1986-го прийняла 299 працівників ЧАЕС. У 145 чоловік діагностували гостру променеву хворобу різного ступеня тяжкості. З них тринадцятеро було визнано особливо тяжкохворими. Тим, хто мав якісь надії на одужання, провели пересадку кісткового мозку. Двадцять вісім безнадійно уражених незабаром померли. Але такої кількості постраждалих і жертв могло просто не бути. Оскільки з цих майже трьохсот осіб безпосередньо від вибуху реактора загинули двоє. Один відразу, прямо в робочому приміщенні, від якого нічого не залишилося, а другий, тяжко травмований, трохи згодом помер у лікарні. Інші померли або ж сильно постраждали від жахливого переопромінення і радіаційних опіків, оскільки кинулися на четвертий блок допомогти впоратися з аварією, не знаючи реальної радіаційної обстановки.

І тут ми зіштовхуємося з дивними реаліями життя на доаварійній ЧАЕС, які просто не кладуться до голови. Служба дозиметрії Чорнобильської атомної виявилася попросту... непрацездатною в умовах аварії. Ні, тут не йдеться про професійну підготовку чи особисту мужність працівників вищезгаданої служби. З цими якостями в них усе було гаразд. Ідеться про реальну «відсутність необхідних дозиметричних приладів і достатньої кількості засобів індивідуального й колективного захисту», що й було в дипломатичній формі сформульовано в офіційних документах.

З часу аварії й до ранку в персоналу були прилади, здатні вимірювати радіаційні поля лише до 3,6 рентгена на годину. Тоді як ці поля всередині четвертого блоку та на його проммайданчику досягали тисяч і десятків тисяч рентгенів на годину... Всі ці прилади, природно, зашкалювали в усіх приміщеннях четвертого блоку і ззовні, тим самим викликаючи недовіру до їх показань у персоналу. Природно запитати: а де ж були штатні прилади, здатні працювати в таких умовах? Виявляється, вони лежали поруч, за міцно замкненими сталевими дверима. Та були недоступні черговому персоналові, оскільки відповідальний за них по закінченні зміни, як завжди, поїхав додому, прихопивши з собою ключі... Запасних ключів у чергової зміни не було, а зламати двері не вдалося.

Єдиним працездатним апаратом, що міг вимірювати радіаційні поля до 200 рентген на годину, виявився особистий прилад начальника цивільної оборони ЧАЕС. Приблизно о третій годині ночі він прийшов на четвертий блок і провів серію вимірювань у машинному залі. Але і його прилад зашкалював поблизу блоку. Про це він доповів прямо директорові ЧАЕС. Однак директор, що вже був на станції (його терміново викликали по телефону, і він з’явився на АЕС на початку третьої ночі, тобто приблизно через годину після вибуху), чомусь подумав, що його прилад несправний. До того ж заборонив оповіщати персонал і вищі органи про сильну радіаційну небезпеку, щоб «не зчиняти паніку». А службову записку начальника ЦО ЧАЕС про це викинув у кошик для сміття.

Вочевидь, із цієї самої причини аж до ранку помилкову інформацію надсилали в усі керівні органи Москви та Києва. Мовляв, реактор цілий, вибухнув лише аварійний блок СУЗ у центральному залі, вибухом рознесло дах залу реактора, одна людина загинула, одна тяжко поранена, «радіаційна обстановка в межах норми». І ця дезінформація дуже підвела колектив.

Який піп, така й парафія

«...Це було щось близько другої години ночі... І буквально тут-таки до мене підійшли троє... привели хлопця років вісімнадцяти. Хлопець скаржився на нудоту, різкі головні болі, блювота в нього почалася. Вони працювали на третьому блоці і, здається, зайшли на четвертий... Я запитую: що їв, коли, як вечір провів, мало ще від чого може нудити… Виміряв тиск, там 140 або 150 на 90, трохи підвищений і хлопець трохи не в собі... Завів його в салон «швидкої»... А він «запливає» в мене на очах, хоча й збуджений, і водночас такі симптоми - сплутана психіка, не може говорити, язик почав заплітатися, начебто прийняв добру дозу спиртного, але ні запаху, нічого... Блідий. А ті, що вибігли з блоку, лише вигукували: «Жах, жах», психіка в них уже була порушена... Потім сказали хлопці, що прилади зашкалювали. Та це пізніше було.

Цьому хлопцеві я зробив реланіум, щось ще, і відразу ж, щойно я його вколов, буквально ще троє до «швидкої допомоги» прийшли. Троє чи четверо з експлуатаційників. Усе було, як за завченим текстом: головний біль із тією ж самою симптоматикою - закладене горло, сухість, нудота, блювота...»

Від аварії до зазначеного моменту, так точно описаного лікарем «швидкої допомоги» Прип’яті В.Білоконем, минуло менше однієї години, а в цих опромінених уже були всі ознаки початку променевої хвороби при отриманні дози понад 2500 бер. Тобто в дуже тяжкій формі, коли медицина вже безсила...

Це були перші уражені. Але машини «швидкої допомоги» возили людей із території четвертого блоку до Прип’ятської міської лікарні до самого ранку. Не знати цього дирекція просто не могла. Уявіть собі ситуацію, коли працівники станції гинуть на очах дирекції, а та не б’є на сполох і шле начальству заспокійливі повідомлення - «радіаційна обстановка в межах норми»...

Якби директор відразу ввів у дію план захисту персоналу й населення від іонізуючого випромінювання, то вся дозиметрична служба ЧАЕС була б піднята на ноги, виявила і принаймні позначила б небезпечні місця. Це врятувало б здоров’я й життя бодай тим, хто приїхав на допомогу з Прип’яті. Але директор цього не зробив.

Насправді уражених було значно більше, ніж 299: до Москви вивозили найскладніших пацієнтів. Оцінити ж точно, скільки постраждалих опромінилося до приїзду директора, а скільки - після, було неможливо. Однак, незалежно від цього, можна сказати, що такі дії, за неписаними морально-етичними правилами, прийнятими в атомній галузі, по суті, є зрадою колективу.

Головного інженера та його заступника з експлуатації суд покарав за те, що, відповідаючи «за підготовку експлуатаційних кадрів, вони не організували належним чином цю роботу, не забезпечили дотримання персоналом електростанції технологічної дисципліни, понад те, самі систематично порушували посадові інструкції, ігнорували вказівки органів нагляду». Вочевидь, вони вважали себе розумнішими за вчених, які написали ці інструкції та вказівки. І далі: «Прийнявши рішення про проведення випробувань на четвертому енергоблоці перед його виведенням у плановий ремонт... не узгодили його, як годилося, не проаналізували всіх особливостей запланованого експерименту, не вжили необхідних додаткових заходів безпеки». А з матеріалів урядової комісії видно, що не тільки додаткових, а й узагалі жодних заходів безпеки реактора вони не вжили, що спричинило численні людські жертви та гігантські матеріальні втрати. Отже, особливо співчувати першій трійці засуджених підстав немає.

У принципі, їм і так пощастило, адже аварія сталася 1986 р., коли у верхах уже розпочалося загальне словоблудство про «перебудову», «реформи» і «загальнолюдські цінності». Раніше за такі гріхи цю трійку очікувало б набагато суворіше покарання.

А ось обвинувачення, за якими була засуджена друга трійка, звучать якось розпливчасто. Приміром, для начальника зміни станції - «самоусунувся від керівництва випробуваннями і контролю за роботою реакторної установки». А як він міг керувати випробуваннями, якщо ними офіційно керував заступник головного інженера, тобто старший за посадою? А для держінспектора - «не виявив принциповості й наполегливості в реалізації вимог правил безпеки АЕС». Якби він їх виявив, то дуже скоро «вилетів» би з цієї посади. Начальник реакторного цеху в аварійну ніч перебував удома, в електротехнічних випробуваннях на четвертому блоці взагалі не брав участі й тому ніяк не міг уплинути на розвиток аварійних подій. Однак...

Швидше за все, в суду були юридичні підстави для притягнення їх до кримінальної відповідальності. Проте дії «другої трійки» в аварійну ніч ніяк не були пов’язані зі справжніми причинами чорнобильської аварії. Фактично їх засудили за мимовільну співучасть у технологічному «бардаку». Та цей «бардак» розводило їхнє начальство. Звичайно, не з лихого умислу, а через своє професійне невігластво. І спробували б вони йому не підкоритися!

Через цей «бардак» «...працівники станції попереджали керівництво країни про можливість серйозної катастрофи. Усіх, хто наважився на це, звільнили». Це вже з матеріалів ветерана ЧАЕС Б.Рогожкіна. Коментарі тут зайві.

Ангели-охоронці з високих кабінетів

Відсиділи засуджені не повний термін, а трохи більше його половини. А невдовзі після їхнього виходу з місць не дуже віддалених у ЗМІ та в спогадах уже колишніх ув’язнених почали з’являтися скарги, мовляв, вони самі ні в чому не винні, в усьому винен реактор, їх несправедливо засудили тощо.

Звісно, життя у в’язниці нікому не здасться солодким. Тим паче звичним до матеріального благополуччя керівним чаесівцям. Однак не скаржитися їм слід, а мовчати й подумки кланятися в пояс «ангелам-охоронцям», котрі якимось невідомим нам чином зуміли перевести офіційні обвинувачення з однієї статті в іншу, набагато м’якшу. Це й була головна «таємниця» чорнобильського суду. Бо підсудних мали судити за загальносоюзним законодавством - «за порушення правил техніки безпеки на ядерно-небезпечному об’єкті та втрату контролю за ядерно-небезпечним об’єктом з особливо тяжкими наслідками, зокрема й людськими жертвами». Нагадаю, ці самі «наслідки» проявилися у смертях понад трьох десятків людей, переопроміненні багатьох сотень людей, чимало з яких теж невдовзі пішли з цього світу, і в матеріальній шкоді, яка нині оцінюється сумою, що перевищує сотні мільярдів доларів.

Реально ж справа розглядалася за українським КК, у якому статті щодо ядерно-небезпечних об’єктів тоді взагалі не було. Тому їх засудили «за порушення правил техніки безпеки на вибухонебезпечних підприємствах, що спричинили людські жертви й інші тяжкі наслідки». Таке формулювання відразу ж різонуло слух професійних атомників. Адже в підписках, які вони давали під час призначення на посади, їх попереджали про зовсім іншу відповідальність. Річ у тому, що АЕС до чорнобильського суду юридично ніколи не входили ні в загальносоюзний, ні в український переліки вибухонебезпечних підприємств. АЕС завжди входили в загальносоюзний перелік «ядерно-небезпечних підприємств». Розповідають, що таке «хитре» переведення було зроблене заднім числом спеціально до чорнобильського суду.

Скільки на проведення всієї цієї «підготовчої роботи» пішло часу, енергії, нервів, політичного впливу та інших складових успіху, ми, напевно, ніколи не довідаємося. Та її успіх був очевидний! Оскільки за першим обвинуваченням як максимальне покарання світила «вища міра», за другим - десять років позбавлення волі.

Отож абсолютно нещирою видається заява колишнього директора ЧАЕС у телеінтерв’ю «Новому каналу» у квітні 2003 р., буцімто йому «загрожував розстріл». Нічого такого на момент суду йому вже не загрожувало.

Та й після суду засуджені не залишилися без уваги. Безперечно, завдяки старанням «ангелів-охоронців», винних чаесівців відправили не до звичайного табору, як переважну більшість, а до так званого зразкового табору загального режиму. Тобто такого, яким він має бути, за всіма нормативними документами, і в якому реальна влада належить адміністрації, а не паханам. А це «дві великі різниці», як кажуть в Одесі. Відомо, що таких таборів у СРСР було всього кілька. З них найближчий до Чорнобиля містився в Полтавській області. Туди їх і відправили.

І там чаесівців не забували. Спочатку хорошими передачами та «роз’яснювальною роботою» з адміністрацією, а потім у вигляді дострокового звільнення, напевно, «за зразкову поведінку і щире каяття». Мимоволі позаздриш енергетикам за таку могутню взаємовиручку. Правда, подейкують, що всі ці титанічні зусилля робилися тільки заради директора, а іншими займались, аби ця вибірковість не впала в око...

«Я Пастернака не читав, але...»

Проте цим високе заступництво не обмежувалося. Невдовзі по звільненні в деяких українських ЗМІ було організовано кампанію з очевидною пропагандистською установкою - мовляв, засуджені чаесівці ні в чому не винні, вони все робили правильно, в усьому винен реактор, і тому їх несправедливо засудили, оскільки треба було когось засудити тощо.

Ця пропагандистська кампанія сягнула апогею, коли навіть в офіційних документах відомчого рівня стали з’являтися прямі наїзди на атомну науку та її вчених, яких звинувачували, по суті, у професійній некомпетентності. Всі, хто хотів виступити на цю тему, отримали слово. Відтак в Україні склалася курйозна ситуація, коли колишні турбінники, електрики, біологи, геологи, партійні та комсомольські функціонери, люди творчих професій, що приєдналися до них, і так звані фахівці по суті почали вчити професійних реакторобудівників, як треба будувати атомні реактори. Дійшло до закликів віддати під суд академіка О.Александрова за те, що він спочатку придумав «поганий реактор», потім його побудував і потім підірвав, «щоб винищити український народ»... В одну з чергових офіційних урядових комісій для вивчення причин чорнобильської аварії був запрошений відомий... поет.

Коли ця кампанія сягнула маразматичних вершин, члени Національної академії наук України вирішили об’єктивно проаналізувати всі доступні джерела інформації, що стосувалися аварії. У НАНУ реактор РБМК не винаходили, не проектували, не будували й не експлуатували. Тому у вчених не було й не могло бути нічого особистого щодо реактора та персоналу.

Об’єктивний аналіз документів, так чи інакше пов’язаних з аварією, виконали в МНТЦ «Укриття» НАНУ. Це була дуже цікава робота, що нагадувала відновлення зруйнованої художньої мозаїки за окремими фрагментами. На першому її етапі, керуючись академічними принципами аналізу і законами фізики реакторів, удалося відокремити сумнівні факти й прямий фальсифікат від правдивих відомостей. А потім із цифрами в руках показати: матеріали всіх офіційних комісій неадекватно описують процес аварії. І що безпосередньо до аварії призвели непрофесійні дії персоналу, який, швидше за все, захопившись проведенням електротехнічного експерименту, спочатку «пропустив» початок некерованої ланцюгової реакції в реакторі, а потім «затримався» з уведенням захисту. Так було поставлено останню крапку в цій багаторічній проблемі.

Знаючи все це, просто диву даєшся, коли доводиться знову й знову слухати людей або читати статті, які чи від незнання, чи на замовлення намагаються представити колишню дирекцію ЧАЕС безневинними жертвами суддівського свавілля. Кажуть, у Верховну Раду України офіційно подавалася пропозиція про їх повну судову реабілітацію... Важко придумати більше знущання над здоровим глуздом і морально-етичними нормами, прийнятими в атомній галузі.