СЮРПРИЗИ КОСМОБАЧЕННЯ - Наука - dt.ua

СЮРПРИЗИ КОСМОБАЧЕННЯ

3 листопада, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №43, 3 листопада-10 листопада

Протягом останніх півтора десятиліття існування Радянського Союзу дата «7 жовтня» у календарях б...

Протягом останніх півтора десятиліття існування Радянського Союзу дата «7 жовтня» у календарях була «червоною»: так цей день «фарбували» з нагоди прийняття «брежнєвської» Конституції (як раніше 5 грудня позначалося святковим на честь «сталінської»). Давно минули ті часи. В Україні — новий Основний Закон. А от щодо 7 жовтня — то ця дата вже навічно увійшла в літопис освоєння людством Всесвіту як день започаткування космобачення.

«Космобачення (космічне телебачення) — безпосереднє передавання і приймання мережею телевізійного мовлення зображень з борту космічного апарата, який перебуває у космічному просторі чи на поверхні іншої планети».

(«БСЭ», том 13, стор. 739).

Понад сорокарічний літопис космобачення прикметний багатьма видатними досягненнями. І водночас — сюрпризами. Подаємо оповіді про кілька з них.

Невидимий лик Селени відкрився... в Євпаторії

«Супутник, запущений у космос без радіотелевізійної апаратури, схожий на каменюку, кинуту із середньовічної пращі».

С.П. Корольов

Днем народження космічного телебачення вважається 7 жовтня 1959 р. (6 год. 30 хв. за московським часом), коли фототелевізійна апаратура «Єнісей» на борту автоматичної міжпланетної станції (АМС) «Луна-3» почала фотографувати зворотний бік Місяця. Ця АМС вперше у світі не лише здійснила фотографування, а й передала на Землю знімки не видимої для людини частини нашого найближчого природного супутника.

Підготовку до цієї епохальної події радянські вчені й конструктори розпочали одразу після того, як 4 жовтня 1957р. було запущено перший в історії людської цивілізації штучний супутник Землі (ШСЗ), який своїм мелодійним «біп-біп» озвучив космічний простір. Розробка системи кос-мічного ТБ була доручена колективу Всесоюзного науково-дос-лідного інституту телебачення у Ленінграді. Паралельно працювали над створенням чорно-білих комплексів «Єнісей» (для передавання й приймання непорушних зображень) та «Селігер» (для передавання й приймання рухомих об’єктів). Головний конструктор телевізійної космічної апаратури І.Л.Валик, його заступник П.Ф.Брацлавець.

До літа 1959 р. було розроблено й виготовлено необхідну кількість комплектів обладнання. Оскільки бортова і фототелеві-зійна апаратура «Єнісей» мала забезпечувати передавання телевізійного сигналу як у «повільному», так і в «швидкому» режимах, то приймати зображення у «швидкому» режимі мав комплекс «Єнісей-І», а у «повільному» — «Єнісей-ІІ».

У червні-липні 1959 р. розпочали з’єднувати телеапаратуру «Єнісей» з усім радіокомплексом автоматичної міжпланетної станції «Луна-3». Не чекаючи завершення цих робіт, керівництво експерименту скомандувало відтранспортувати приймальну телевізійну апаратуру на наземні вимірювальні пункти (НВП) у Крим і на Камчатку — дві крайні точки спостереження за польотами ШСЗ на території Радянського Союзу. Кримський НВП, розміщений поблизу Євпаторії, вважався основним під час роботи з АМС «Луна-3», і саме туди у середині серпня 1959 р. були відпроваджені з Ленінграда власним ходом автомобільні варіанти приймальних комплексів «Єнісей-І» та «Єнісей-ІІ» (слід зазначити, що вони розроблялися як у стаціонарному, так і в автомобільному варіантах). Туди ж, на Кримський НВП, після запуску АМС «Луна-3» з космодрому Байконур виїхали група спе-ціалістів і головні конструктори (у т.ч. С.П. Корольов). На Камчатський НВП повезли двома літаками стаціонарні варіанти «Єнісеїв», далеко не кращі у плані виготовлення й налагодження. Отож з самого початку експерименту ставка робилася на те, що невидима частина «обличчя» Селени має відкритися людині вперше саме в Євпаторії.

Після запуску 4 жовтня 1959 р. АМС «Луна-3» була виведена на розраховану траєкторію польоту до Місяця й наблизилася до нього через 3 доби.

Перший крок — завжди найтяжчий… Ніхто тоді не міг наперед сказати, якими можуть бути «сюрпризи» космічної радіації щодо фотоплівки, як вплине на роботу знімальної апаратури фактор невагомості, як, врешті-решт, «пройде» телесигнал. «Умови для телевізійників, — згадував учасник експерименту П.Федоров, — як на залізничному вокзалі: запіз-нишся до відбуття — втратив квитка, очікуй наступного поїзда, а він, згідно з розкладом, — лише за кілька місяців…».

Та ось за командою з євпаторійського наземного вимірювального пункту 7 жовтня 1959 р. о 6 год. 30 хв. бортова фототелевізійна система «Єнісей» почала фотографування поверхні зворотного боку Місяця. Багаторазова фотозйомка тривала 40 хвилин. Потім автоматично на борту «Луна-3» була проведена обробка відзнятої кіноплівки. Дані телеметрії засвідчили, що бортові системи спрацювали нормально.

А як же пейзажі зворотного боку Місяця? Довелося чекати довгих півгодини: стільки часу рядок по рядку, ніби читаючи сторінки книги, передавала тогочасна космічна телевізійна техніка один кадр. З’явився край місячного диска… Повільно спливають хвилина за хвилиною… І ось нарешті він, ще ніколи ніким із землян не бачений зворотний бік нашого вічного природного супутника! І вперше своє личко Селена (так древні називали Місяць) показала людям саме в Євпаторії.

Було проведено ще кілька телевізійних сеансів зв’язку з «Луною-3» з передачі фотозображення Місяця, у т.ч. у «швидкому» режимі (тривалість кадра на моніторі — 10 сек., час передавання — всього 15 сек. на повний кадр). З наближенням автоматичної міжпланетної станції до Землі зображення ставало все контраст-нішим, чітко проступали контури місячного диска з плямами по краю і в середині.

Телевізійний сигнал з бортової апаратури «Єнісей» був записаний також на відеомагнітофон (це один з перших прикладів роботи в СРСР такої фіксуючої апаратури), але спроба відтворення записаного сигналу не вдалася.

Після одержання перших 3-4 знімків зворотного боку Місяця копії їх з Кримського НВП були відіслані в Академію наук СРСР, де їх піддали проробці і незначному ретушуванню, а потім передані для публікування. І фото миттєво облетіло всю світову пресу! На основі цих знімків було створено перший атлас карт зворотного боку Місяця.

«На пильних стежинах далеких планет…»

3 лютого 1966 р. о 21 год. 45 хв. 30 сек. м’яку посадку на Місяць здійснила автоматична станція «Луна-9», запущена з території Радянського Союзу 31 січня. Сівши у районі Океану Бур, «Луна-9» наступного дня о 4 год. 50 хв., за командою з Кримського Центру управління польотом (ЦУП), розпочала телевізійний огляд місячного ландшафту і передавання його зображення на Землю. Це робилося невеликою (як на ті часи) телекамерою розміром 8х20,5 см. і вагою 1,3 кг. Щосекунди на Землю передавався всього лише один рядок зображення поверхні Місяця, а на трансляцію всієї панорами знадобилося аж 100 хвилин!

І ось тут стався міжнародний науковий скандал.

«Я був дуже схвильований, коли наші телескопи зареєстрували благополучну посадку автоматичної станції «Луна-9», — говорив тоді директор англійської обсерваторії «Джодрелл Бенк» Б.Ловелл. — Це був один з найбільш хвилюючих днів у моєму житті… Кілька хвилин опісля, коли були передані сигнали, ми зрозуміли, що це, певне, телевізійні сигнали, які можна перетворити у знімки за допомогою обладнання, що є у розпорядженні газет…». Англійський учений чекав інформації з Москви. Надіслав кілька телеграм до Академії наук СРСР своїм колегам, у відповідь — жодного слова. І тоді Ловелл надає пресі свій запис панорами місячної поверхні, переданої станцією «Луна-9». Газети світу негайно публікують цей знімок на перших шпальтах — то ж найбільша сенсація!

Нарешті «Москва» заговорила… І досить ображеним тоном: мовляв, знімки спотворені. Справді, в англійському виконанні зображення було трохи «стиснуте»… А чому ж організатори експерименту не обнародували першими панораму місячного ландшафту? Як завжди, на перешкоді став радянський бюрократизм: занадто довго довелося «погоджувати» місячну панораму. З Євпаторійського ЦУПу вона потрапила в кабінети космічного відомства (тобто до військових), потім — до Оборонного відділу ЦК КПРС, далі — у Політбюро. І, нарешті, лягла на стіл Генерального секретаря ЦК Л.Брежнєва (ось хто, виявляється, тоді був головним астрономом країни!). Але ж була ніч, і Леоніда Ілліча не стали турбувати до ранку… А науковий світ нетерпляче чекав: бо ж не лише англійці, а й американці, німці зафіксували м’яку посадку «Луни-9» на місячну поверхню і факт її телетрансляції. А не дочекавшись, зважилися на акт наукового відеопіратства.

Це тим більш прикро, що одержанню місячної панорами зі станції «Луна-9» передувала низка драматичних сторінок в історії космонавтики. Не досягла Місяця 1963 р. «Луна-4». Потім нові невдачі, одна за одною… До речі, перший «телерепортаж з Місяця» було проведено в Ленінграді (Всесоюзний науково-дослідний інститут телебачення), коли «місячною» ТБ-апаратурою з однієї кімнати до другої передавався портрет М.Хрущова як вдячність за те, що саме він дав «добро» на освоєння Місяця з допомогою автоматів, «зарубавши» програму пілотованого польоту. Змінилися генсеки, але С.П. Корольов продовжував уперто йти до «місячних» морів, долин і гір. Всього за кілька секунд мала відбутися посадка «Луни-8», але через безглузду випадковість станція загинула. Повернувшись із ЦУПу до Москви, Корольов упевнено сказав: «Наступну обов’язково посадимо!». Проте через два тижні Сергія Павловича не стало. Після успішної посадки «Луни-9» і трансляції нею фотопанорами Місяця, тодішній президент Академії наук СРСР М.В. Келдиш сказав: «Я доб’юся, щоб це видатне досягнення в космосі було присвячене пам’яті Сергія Павловича Корольова!». В опублікованих же повідомленнях ТАРС підкреслювалося, що тріумфальний політ автоматичної станції «Луна-9» вчені й конструктори присвячують ХХІІІ з’їзду КПРС…

Та на шляху «до Місяця» була ще одна пам’ятна віха.

… Серед численних експонатів музею космонавтики ім. С.П. Корольова у Житомирі увагу відвідувачів насамперед привертає білосніжна ажурна конструкція — макет-двійник легендарного «Лунохода». А вперше машина з такою назвою з’явилася наприкінці 1970 року. Цей апарат, доставлений на поверхню Місяця станцією «Луна-17», працював там з 17 листопада 1970 р. по 4 жовтня 1971р. і пройшов протягом 11 місячних діб відстань 10540 метрів у районі Моря Дощів. Керував «Луноходом» екіпаж у складі командира, водія, штурмана, оператора і борт-інженера, які перебували… на Землі! Об’єктиви камер телесистеми, встановлені на самохідному апараті, уважно оглядали місячну поверхню по курсу «самохода» і передавали це зображення в ЦУП.

Оцінивши обстановку, наземний екіпаж посилав на борт «Лунохода» відповідні команди. Таким чином, руки водія з допомогою радіохвиль ніби «стискали» важелі місячного «самохода» на відстані близько 400 тисяч кілометрів. Чи не вперше за час освоєння Всесвіту саме у цих сеансах телезв’язку через космос зримо відчувалася відстань. Адже, щоб потрапити з Місяця на Землю і повернутися назад, радіосигналові знадобилося майже три секунди, хоча мчить він зі швидкістю світла. Ще певний час був потрібен екіпажеві, аби оцінити побачене, прийняти відповідне рішення щодо подальшого курсу «Лунохода». І, нарешті, досягнувши місячної поверхні, радіокоманда повинна була запустити потрібні механізми апарата. Все це треба заздалегідь врахувати. Тому команди на «Луноход» надходили, так би мовити, з певним випередженням.

«Луноход» чимось був схожий на людину, яка йде болотом. Зробить кілька кроків, зупиниться, помацає грунт, потім знову вперед. Здавалося б, навіщо така обережність: адже, судячи з «картинки», яку давали на екрани «очі»-телекамери «Лунохода», поверхня Місяця видавалася досить рівною (принаймні, у районі Моря Дощів, де сіла станція «Луна-17»). Але насправді та «картинка» оманлива. Умови освітлення на Місяці своєрідні: довгі тіні, які відкидає каміння, видно виразно, але якщо кратер пологий, то тіней немає, і краю кратера можна й не помітити. А тоді… Проте нічого страшного з «Луноходом-1» за майже річну подорож місячною поверхнею не сталося. «Очі»-телекамери виявилися дуже зіркими, а керівники експедиції (зокрема провідний селенолог Олександр Базилевський та головний телевізійник Борис Непоклонов) — вправними майстрами своєї справи.

Чотирма телекамерами кругового огляду «Луноход-1» передав на Землю близько 200 панорам і 20 тисяч знімків. Майже у півтисячі пунктах на шляху руху апарата з допомогою спеціальних приладів вивчалися властивості поверхні місячного грунту, а 25 разів бралися його проби (і дані про всі ці експерименти через радіозв’язок теж дісталися Землі).

Через три роки автоматична станція «Луна-21» доставила в район східної околиці Моря Ясності вдосконалений «Луноход-2», який за п’ять місячних діб подолав відстань 37 кілометрів, значно поповнивши відеотеку матеріалів про природний супутник Землі.

…Справдилися слова щодо Місяця одного з відомих радянських шлягерів 60-х років, винесені в заголовок цієї статті. Тільки на запорошених місячних стежинах залишили сліди не наші співвітчизники, а американці. До речі, з 25 мільярдів доларів, асигнованих США для висадки людини на Місяць, 1 мільярд було витрачено на розробку телесистеми. І коли 21 липня 1969 р. астронавти Н.Армстронг і Е.Олдрин першими ступили на поверхню Місяця, трансляція цієї події у режимі «прямого ефіру» здійснювалася всіма провідними телекомпаніями світу, окрім… Китаю і Радянського Союзу, де повідомленню про найвидатнішу подію в історії людської цивілізації було відведено лише 3 хвилини у програмі «Час».

На борту «Союз» — «Аполлон» зійшлися SECAM і NTSC

У похмуру добу «холодної війни» потиск рук над планетою екіпажів космічних кораблів «Союз» (СРСР) і «Аполлон» (США) стало найяскравішим проявом надій на мирне співіснування народів.

Коли 1972 р. було досягнуто угоди між СРСР і США щодо проведення через три роки спільної космічної експедиції Академії наук СРСР і NASA, то на черзі дня постало безліч проблем — від подолання мовного бар’єра до збереження технічних таємниць. Найскладнішим було подолання практично повної несумісності низки систем «Союзу» і «Аполлону». Адже навіть повітря у кораблях було різне за хімічним складом!

Одним з престижних завдань, яке належало вирішити радянським фахівцям, було створення малогабаритної системи кольорового телебачення. Річ у тім, що від початку освоєння космосу трансляції з позаземних радянських космічних апаратів велися в чорно-білому варіанті, тоді як американці вже на час висадки людини на Місяць (1969р.) користувалися виключно кольоровою апаратурою. Скористатися ж нашим у сумісному польоті американською кольоровою телетехнікою теж було неможливо. По-перше, у США діє система NTSC, не сумісна із запровадженою в СРСР 1967р. радянсько-французькою системою кольорового телебачення SECAM. А по-друге, цитуючи слова В.Маяковського «у радянських — власна гордість», один з розробників вітчизняної космічної кольорової телеапаратури зазначав: «Якщо я знаю, що в американців напевне репортаж йтиме у кольорі, то просто зобов’язаний бодай спробу зробити, аби й у нас був колір!».

Розробку космічної кольорової ТБ-системи було доручено колективу Всесоюзного науково- дослідного інституту телебачення (ВНДІТ) в Ленінграді, а головним конструктором цієї системи, яку назвали «Арктур», призначили В.Б. Іванова. І було це в лютому 1972 р., тобто за три з половиною роки до визначеної вже тоді точної дати початку спільного польоту «Союз»-«Аполлон» — 15 липня 1975 р. Термін начебто й чималий. Але, як з’ясувалося, належало розв’язати масу проблем.

Проблеми було успішно розв’язані — і навіть достроково. Вже в грудні 1974 р., півроком раніше, під час польоту на «Союзі-16» О.Філіпченка і М.Рукавишникова система «Арктур» спрацювала добре, і вперше з орбіти було одержано кольорове зображення. Після цього провели остаточне відлагодження, додаткові випробування і тренування. У травні 1975 р. відрапортували: система підготовлена.

А далі сталося те, чого й передбачити не могли…

Порядок на космодромі Байконур був такий: за 2 дні до старту перевірялися і здавалися «під пломбу» всі радіотехнічні системи, у т.ч. і телевізійна. Перевірили — все гаразд. За 3 години до пуску системи знову вмикають. Увімкнули чорно-білі камери (вони для підстрахування теж були встановлені на борту «Союзу», а кольорові мали вмикатися вже в польоті). Зображення немає… йде лише синхросигнал. Три години на пункті приймання в Євпаторії розробники системи «Арктур» у болісних сумнівах шукали причину відсутності сигналу… Пуск! Ракета з «Союзом» пішла на орбіту… Оскільки ситуація позаштатна, В.Б. Іванов скомандував екіпажеві «Союзу» Олексію Леонову і Валерію Кубасову терміново розпакувати кольорові камери вже на активній ділянці польоту і увімкнути всю апаратуру. Та не вийшло…

Ось тут — про один з радянських «секретів» цього спільного польоту. Заради підстрахування в СРСР для експедиції готувалося до запуску одразу два «Союзи» (в історії пілотованої космонавтики цей випадок залишиться безпрецедентним, хіба що до Марсу американці посилали по два автоматичних кораблі). У позаштатній ситуації з кольоровою телесистемою якраз і знадобився резервний «Союз», який чергував на Байконурі і був готовий першої-ліпшої хвилини вирушити в космос. Перемикання в кораблі-дублері доручили зробити Володимиру Джанібекову. Коли все було виконано, система кольорового ТБ запрацювала. Негайно склали програму-інструкцію, передали в ЦУП, звідти вона пішла на борт космольота. Там справу взяв до рук Олексій Леонов і блискуче з нею впорався. З космосу пішов кольо-ровий сигнал!

А взагалі-то спільний політ «Союз»-«Аполлон», попри те, що він так ретельно готувався обома сторонами, був багатий на непередбачувані (мовою космонавтики — нештатні) ситуації. І, хоч як це дивно, більшість їх випала на долю американців. Ще до стикування на «Аполлоні» щось заклинило в перехідному модулі, а це означало, що не можна буде перейти з одного корабля в інший. Але американці досить швидко ліквідували неполадку. О 19 год. 12 хв. кораблі були на-дійно з’єднані. Невдовзі Олексій Леонов і Валерій Кубасов приймали на «Союзі» американських астронавтів Томаса Стаффорда і Дональда Слейтона. Третій член екіпажу «Аполлона», Венд Бранд, залишався «на господарстві» і відвідав «Союз» наступного дня. За потиском рук над планетою у прямій трансляції по системах SECAM і NTSC на кольорових екранах стежив майже мільярд землян!

Після двох діб спільного польоту і п’яти спільних експериментів (у т.ч. штучного сонячного затемнення після розстикування) потрібно було здійснити повторне стикування на короткий термін. Але тут сталася непередбачена подія: без команди увімкнулися двигуни на «Аполлоні». Кораблі вже увійшли у зчеплення і стали дуже швидко обертатися. На щастя, екіпажі не розгубилися, і за 40 секунд їм вдалося нормалізувати ситуацію.

Першим після завершення спільних експериментів приземлився «Союз» (його політ був розрахований на 6 діб, тоді як «Аполлона» — на 9). Саме з допомогою системи «Арктур» вперше було показано приземлення спускного апарата. Для цього дві камери АР71-ЦТ прикріпили на спеціальних стабілізуючих майданчиках двох вертольотів групи пошуку. Передача велася на приймачі, встановлені на автомашинах, потім був багатоланцюговий шлях сигналу до Останкіно, а далі — по всьому світу. З допомогою системи «Арктур» вдалося у кольорі показати всі деталі приземлення «Союзу». На екранах телевізорів усе мало дуже ефектний вигляд: було видно, як розкрився парашут, як космічний корабель «м’яко» стукнувся об землю — хмаринка пилу все ж утворилася, і її теж було видно…

А ось через три дні, під час приводнення «Аполлона» (тоді американські пілотовані кораблі сідали лише на воду), сталася найнебезпечніша за весь політ надзвичайна подія. Командир корабля Венд Бранд не перевів у потрібну позицію два тумблери, тому своєчасно не вимкнулися двигуни апарата, що спускався, не відкрилися повітрозабірники для подачі атмосферного повітря і не були випущені гальмуючі парашути. «Аполлон» продовжував з величезною швидкістю мчати до Землі. Врятував екіпаж той-таки В.Бранд: з допомогою системи ручного керування скинув кожух з парашутного контейнера, і над космічною капсулою знялися чотири жовтогарячі куполи. Одночасно з цим відкрилися повітрозабірники, але, ос-кільки двигуни не були ще вимкнені, всередину кабіни ринула хвиля вихлопних газів. На щастя, астронавтам усе минулося. На борт вертолітоносця «Новий Орлеан», який знайшов кабіну «Аполлона» в океані поблизу Гавайських островів, усі троє піднялися, радісно всміхаючись…

Система кольорового ТБ «Арктур» протягом наступного десятиріччя стояла на всіх радянських космічних кораблях і жодного разу не підвела.

Із «Шаттла» — в Україну

Про 16-добову зоряну експедицію Леоніда Каденюка 19.11 — 05.12 1997 року на «Шаттлі» у складі міжнародного екіпажу космічного корабля-«човника» «Колумбія» (місія STS-87) чимало писали в газетах, говорили по радіо, показували по телебаченню. Особливо тієї пам’ятної зими 97-го. Бо політ першого космонавта незалежної України був не лише наступним кроком в освоєнні таєм-ниць Всесвіту, а й справжнім проривом українства у сучасне інформаційне поле людства. Правомірним буде констатувати: у тому, що сотні мільйонів землян у всіх куточках планети одномоментно прийняли у свою сім’ю зореплавця з України, першочергова заслуга «домашнього екрану». Тож, думається, настав час розповісти і про «телевізійну підтримку» космічної одіссеї Леоніда Каденюка.

Одна з важливих складових підготовки космонавта до польоту — опанування ним фахових навичок телеоператора і фотографа. Причому не на аматорському, а на цілком професійному рівні. Бо на зоряні траси люди вирушають не прогулятись, а з прагматичною метою — добувати нову інформацію. І найліпше, коли одержані знання не тільки закарбовуються у пам’яті зоре-плавця, а й назавше фіксуються на фотоплівці, магнітній стрічці, у комп’ютері.

На візуальному оснащенні екіпажу «Шаттл» — три типи фотокамер.

А ось портативних кольорових телекамер на «Шаттлі» виявилося аж сім (на одну більше, ніж членів екіпажу). «Найбагатшим» на відеокамери був наш земляк Леонід Каденюк: однією він знімав свій експеримент і в режимі «прямого ефіру» все це передавав до ЦУПу, де були американські й українські фахівці, які оперативно оцінювали результати та надавали космонавту-досліднику поради щодо подальшої роботи. А експеримент і справді був унікальним — вивчення у невагомості всіх етапів розвитку рослини з її відтворенням безпосередньо у космосі.

І все день у день фіксувалося, транслювалося на Землю, вивчалося… Ось воно, сучасне космобачення, в дії.

У польоті «Шаттла» працювала ще одна телевізійна система, яку можна назвати лінією «психологічної підтримки». А можливо, й політичної. Це досить складна і протяжна траса телезв’язку: кабіна «Шаттла» — центр управління польотом у Х’юстоні — супутник зв’язку — Київ і назад. Саме по такому телеланцюжку відбувся діалог Л.Каденюка з Президентом України Л.Кучмою. Космонавт згадує: «За радянських часів «рапорти генсекові» з піднебесся готувалися заздалегідь, у партноменклатурних кабінетах ЦК на Старій площі. Я, звичайно, теж готувався. Але начерки розмови зробив сам і вже безпосередньо в польоті. Видно і чути Леоніда Даниловича на 300-кілометровій висоті над планетою було чудово!».

Хоча експедиція корабля «Колумбія» місії STS-87 була міжнародною (крім американців, на борту «Шаттла» летіли японець Такао Доі, а також громадянка США Калпана Чавла — індуска за національністю), однак лише Президент України перебував безпосередньо на космодромі і спілкувався з Л.Каденюком за кілька годин до старту. До речі, своєю присутністю там Л.Кучма, можливо, посприяв і самому запускові «Шаттла», як-то мовиться, «з першого заходу». Річ у тім, що перед кожним запуском у космос «Шаттлів» останню «прес-конференцію» дають… синоптики: це з їх благословіння (та ще Господа Бога!) дається старт. Того дня погода на космодромі ім. Джона Кеннеді була не вельми. І все ж «човник» відразу вирушив у політ.

Проте за півгодини до косміч-ної розмови Л.Каденюка з Л.Кучмою відбулося не заплановане заздалегідь «телерандеву» Президента США Білла Клінтона з міжнародним екіпажем.

Але повернімося знову на борт «Шаттла». Телесистема «психологічної підтримки» давала можливість кожному астронавтові протягом польоту двічі влаштовувати прямий телеміст з родиною, яка перебувала в ЦУПі. Леоніда Каденюка там чекали дружина Віра та син Діма. Як радісно йому було на орбіті побачити рідні обличчя, почути прості слова («Тут, на Землі, в нас усе добре…»), такі рідні голоси! Правда, трішки дратувала затримка (до 1 секунди) зі звуком (адже він проходив величезну відстань з геостаціонарного супутника-ретранслятора на Землю й назад). Хоча це що, порівняно з тими передстартовими стресами, які випадають не лише на долю астронавтів, а і їхніх дружин. Космос — річ сувора.

«Не підведи у цій пустелі, «Шаттл»!

Ще дві телезустрічі «в наднебессі» було у Л.Каденюка з Україною. Перша — космічна прес- конференція для журналістів-земляків. А щодо другої — то це вже традиція в астронавтів американських «човників»: проводити з орбіти телеуроки для школярів. Увесь світ бачив на своїх телекранах завдяки прямому репортажу Сі-Ен-Ен, як загинув уже на перших секундах польоту екіпаж «Челлінджера», у складі якого була і вчителька, котра готувалася провести з космосу відкритий урок для малечі всієї планети. З борту «Шаттла» Леонід Каденюк спілкувався з юними біологами України, які прагнули «продублювати» його експеримент у земних умовах.

Під час телеконтактів Л.Каденюка із Землею «телеоператором» у нього був командир «Колумбії» Кевін Крігел (вони подружили ще в передпольотний період на грунті обопільної закоханості в авіацію). При цьому місцем проведення трансляцій слугувала верхня палуба космольота (на нижній проводилися наукові експерименти). Телекамера непорушно кріпилася до стояка, а космонавт, щоб не літати по кабіні, вступав у своєрідні «калоші» — кріплення на підлозі, завдяки чому весь час перебував у полі зору об’єктива. Завжди був у кадрі Державний прапор України.

На восьмий день польоту «Шаттла» у космосі прозвучав Гімн України. Причому то був єдиний випадок під час експедиції. А сталося це так: кожен астронавт мав право замовити один раз для всього екіпажу «музику на побудку». Леонід Каденюк вибрав того дня урочисту пісню своєї держави. До речі, звучала вона о 7-й ранку по всій Америці. Бо під час польотів «Шаттлів» один з відкритих наземних загальноамериканських телеканалів цілодобово транслює все, що відбувається на борту зорельота.

А тепер — погляд на космічний політ Леоніда Каденюка, так би мовити, з Землі, але знову-таки через призму телебачення. Готуючись до цієї історичної події, Національне космічне агентство України створило телекомпанію «Либідь», яку очолила Валерія Іваненко — продюсер ТРК «ТОНІС».

На долю Валерії Іваненко випала унікальна можливість побачити астронавтів у таких обставинах, в яких ніколи доти жоден журналіст світу за ними не спостерігав. Річ у тім, що за тиждень до старту членів екіпажу селять у так званому пляжному будиночку, аби не ризикувати їхнім здоров’ям перед польотом. Туди ж допускаються найближчі родичі. І ось Валерії Іваненко вдалося пробратися в це «коло», яке дуже суворо охоронялося, бачити у неформальній обстановці людей, які за кілька днів мали вирушати туди, до зірок… Звичайно, про жодні відеозйомки чи фотокадри не могло бути й мови. Проте спілкування з шісткою майбутніх зореплавців, і в першу чергу — із земляком, дало журналістці особливий імпульс для роботи у прямому ефірі в день старту.

А такий день настав 19 листопада, коли 200-тонна махина «Шаттла» спочатку повільно, а потім усе набираючи швидкість, із неймовірним ревінням двигунів рушила в небо. За цим польотом у прямому ефірі з коментарем Валерії Іваненко, яка перебувала неподалік стартового майданчика, стежили глядачі каналу «Інтер». По УТ-1 вела прямоефірну передачу Ольга Скотнікова. Ось і вся українська телекоманда, тоді як політ на тому-таки «Шаттлі» японця Такао Доі висвітлювало майже триста репортерів і телекоментаторів. До речі, за кілька десятків метрів від стартового «столу» у спеціальних боксах встановлюється близько 60 телекамер і фотоапаратів. Працюють вони всього кілька десятків секунд, згоряючи поступово у вогненному смерчі, але за своє коротке життя дарують людству вражаючі кадри! Причому використовуються ці зображення не лише для «домашніх екранів», а й як «спецдокази» — на випадок «НП»: саме такі кадри дозволили з’ясувати причини тієї сумнозвісної трагедії «Челлінджера».

Найефективнішим видовищем зоряних експедицій «Шаттлів» є саме старт. Подивитися на нього заздалегідь родинами з’їжджаються з усієї Америки. Причому «уболівають» не лише за своїх, а й за «гостей». І нашим співвітчизникам, які в ті грудневі дні 97-го були на космодромі у США, надзвичайно приємно було бачити численні українські прапорці на капотах автомашин, чути схвальні вигуки «О’кей, містер Каденюк!».

… Кілька років минуло від тих незабутніх днів. NASA вручила Леоніду Каденюку всі відеозаписи і фотонегативи, зроблені на борту «Шаттла». Понад 80 годин відеоматеріалів привезла в Україну з космодрому і ЦУПу Валерія Іваненко. І все це неоціненне, без перебільшення — загальнонаціональне надбання зберігається у них вдома чи на роботі. Ні найменшого зацікавлення не виявив до зйомок державний архів кінофотофонодокументів. Леонід Каденюк опікується розвитком космічної справи в незалежній Україні. Валерія Іваненко мріє зробити багатосерійний телефільм «Україна космічна»…

Життя триває. Та чи скоро буде новий космічний злет сина України?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво