СТАНДАРТ: ВУЗДА ЧИ ГАРАНТІЯ?

В Україні термін «національні стандарти» легалізувався порівняно недавно. У липні минулого року Верховна Рада ухвалила, а Президент України підписав Закон «Про стандартизацію». Заради справедливості слід зазначити: раніше, поруч із державними (загальносоюзними), існували й республіканські стандарти, зокрема стандарти УРСР. Але навіть побіжного погляду на їх перелік (мітли, держаки до грабель і лопат, але не самі лопати (!) і т.п.) достатньо, аби ще раз переконатися — СРСР був надцентралізованою державою. Така централізація мала свої плюси й мінуси. Жорстка уніфікація чудово працювала на державу, по суті, з єдиною формою власності на засоби виробництва. Але був у такій «зобов’язалівці» й зворотний бік. У поєднанні з планово-розподільним способом господарювання, залишковим принципом фінансування і, що особливо важливо, матеріально-технічного забезпечення виробництва товарів так званої групи Б, жорстке регламентування їхніх параметрів не залишало виробникові ніяких шансів виготовляти конкурентоспроможну продукцію. Попри формальне задоволення попиту на деякі види товарів, скажімо на взуття, уся країна стояла в черзі за імпортом, а члени уряду на нарадах з обговорення питань взуттєвої промисловості соромливо ховали під стіл ноги в «ненаших» черевиках.

Можна наводити безліч прикладів абсурдності підходу «Стандарт — закон! Порушення стандарту карається законом». Обмежимося лише одним спостереженням. У середньому стандарт розроблявся, проходив експертизу й затверджувався шість-десять років. За цей час наука й техніка виривалися вперед. У результаті народне господарство одержувало як обов’язкову норму явно застарілі технічні рішення.

Може постати запитання — а як же освоєння космосу? Річ у тому, що на окремі привілейовані галузі Держстандарти нібито не поширювалися, бо вони пов’язали б їх, як і решту господарства, по руках та ногах. Позаяк необхідність у стандартизації все-таки об’єктивно існувала, там діяли галузеві стандарти, які і розроблялися, і запроваджувалися (скасовувалися) значно швидше й розумніше.

Україна, як і інші члени СНД, успадкувала систему стандартизації СРСР. Але, на відміну від, скажімо, країн Балтії або колишнього соціалістичного табору, не відкинула її відразу ж після розвалу Союзу, слушно сподіваючись максимально використати чималу інтелектуальну власність, створену спільними зусиллями.

Нині можна стверджувати, що надії якщо й справдилися, то лише частково. І це при тому, що Міждержавна рада зі стандартизації, метрології і сертифікації, створена 1992 року, — одна з небагатьох есенгевських організацій, які працюють по-справжньому ефективно.

Усе б гаразд, але «родимі плями», отримані як доважок, різко знизили цінність спадщини. Консервативність і відокремленість системи допомогли зберегти товарообмін усередині СНД, ні на крок не просунувши торгівлю за межі однієї шостої суші. Тобто торгівля просунулася, але переважно в невиграшному для нас варіанті: «вони» нам — наукомістку готову продукцію високого рівня переробки, ми їм — сировину або напівфабрикати екологічно шкідливих виробництв. Литва, Латвія, Естонія, Югославія та інші постсоціалістичні країни, що спочатку пильно спостерігали за процесом колективного використання й модернізації радянської спадщини стандартів і технічних умов, невдовзі втратили до нього інтерес, усвідомивши, що будувати нове набагато ефективніше, ніж перебудовувати старе.

Перспективу такого нового будівництва закладали й у нас ще в пам’ятних декретах Кабміну. Але це, як бачиться сьогодні, була, швидше, спроба поєднати непоєднуване — успадковану планово-розподільну систему із законами ринкової економіки. Необхідність принципового реформування системи стандартизації, приведення її до спільного знаменника з міжнародними (регіональними, приміром — європейськими) правилами стала відчуватися дедалі більше в процесі того, як катастрофічно обвальна економіка України торкнулася дна і, м’яко похитуючись, повільно і, треба вірити, рішуче пішла вгору. На той момент щасливо наспіли й почали набирати зримих обрисів реальні кроки держави з інтеграції до ЄС і вступу до СОТ.

Тоді-то все й розпочалося. З’ясувалося, що для реалізації цих намірів треба принципово перебудувати всю систему технічного регулювання в торгівлі. Якщо колись можна було провадити безплідні дискусії на тему, чиї стандарти жорсткіші і, принаймні теоретично, надійніше охороняють працівника, то після ухвалення політичного рішення ці розмови втратили будь-який сенс. Особливо після вступу до СОТ Киргизії, Грузії, Молдови та недвозначних заяв і, головне, рішучих кроків у цьому напрямку Російської Федерації. Ще одна найближча сусідка — Білорусь — без зайвого галасу й ніби навіть усупереч офіційній риториці нарощувала темпи гармонізації своїх стандартів із загальноприйнятими нормами, особливо в експортоспроможних галузях, і навіть узялася представляти інтереси СНД на Заході. Залишатися єдиним форпостом «совкової» стандартизації — на таке не могла спокуситися жодна політична сила України. Наприкінці 1999 року йде у відставку команда стандартизаторів із «совковим» мисленням. Формальна причина — чергова адміністративна реформа, злиття двох комітетів. Справжня — затор у переговорах із Європою та СОТ і неконструктивна позиція наших переговорників.

У досить стислі терміни — практично за два з половиною роки — перший етап реформування системи технічного регулювання, принаймні на законодавчому рівні, успішно завершено. Це офіційно визнали західні експерти на всіх переговорах, які веде Україна (ЄС, СОТ, НАТО).

Водночас експерти наполегливо повторюють — не менш складно (від себе додамо — якщо не більш, з урахуванням місцевих традицій) буде їх імплементувати, тобто наповнювати практичним змістом. Окремі статті й положення прийнятих Україною законів уже працюють, проте головні проблеми справді ще попереду. Програмою інтеграції України до ЄС, схваленою указом Президента, передбачено, зокрема, впровадження дев’яноста семи європейських директив і близько восьми тисяч європейських стандартів. Практично — це виконання вимог Закону України «Про стандартизацію», стаття 5 якого, поруч із адаптацією до сучасних досягнень науки і техніки, передбачає пріоритетність прямого впровадження в Україні міжнародних і регіональних стандартів та дотримання міжнародних і європейських правил і процедур стандартизації.

Серед так званих першочергових завдань — ухвалення європейських директив нового підходу, які встановлюють вимоги до конкретних видів продукції (товарів, робіт, послуг), і європейських стандартів, що підпадають під дію цих директив. Плюс перегляд і спрощення правил сертифікації, підготовка відповідних органів із сертифікації дослідних лабораторій по окремих видах продукції до акредитації за вимогами європейських норм і правил, функціонування національного Інформаційного центру стандартизації ISONET тощо. І тут, як бачимо, усе впирається в стандарти, точніше, у їхню відповідність. І неминуче дійдемо висновку: лише послідовне узгодження Україною своїх національних стандартів із вимогами міжнародних (європейських) може гарантувати не на словах, а реально ліквідацію технічних бар’єрів для вітчизняної продукції на міжнародних ринках.

Робота ця непроста, потребує грошей, часу, кваліфікації й ретельного аналізу ринку. Тут, як у медицині, слід керуватися принципом «не нашкодь». Необгрунтовано швидке й беззастережне ухвалення міжнародних вимог може, замість очікуваних переваг, завдати нашому виробникові збитків, так само як зволікання з процесом прирікає на технічне відставання цілі галузі, виштовхнувши їхню продукцію не лише зі світового, а й із внутрішнього ринку.

Виробник, виходячи зі своїх можливостей, маркетингових досліджень та ринкової стратегії, має право вибирати — чи дотримуватися йому всіх або деяких вимог відповідного стандарту, чи виготовляти продукцію за своїми власними нормами. (Ось коли вікопомні СТП — стандарти підприємства — нарешті зможуть наповнитися реальним змістом!) Два останніх варіанти відкривають простір як для модернізації устаткування й технологій, так і для випуску зовсім нової продукції (товарів, робіт, послуг), без очікування розробки й затвердження нового стандарту, на що, як зазначалося вище, йшли роки. А це вже відчинені ворота для нової техніки, науково-технічного прогресу, розвитку й удосконалення технологій. Що стосується неякісної (але не небезпечної!) продукції, то вона за такого підходу витісняється з ринку не адміністративними, а економічними методами. Остання, яка не дотягує до вимог добровільного (!) стандарту, котирується на ринку як несортова чи некондиційна, з усіма наслідками, які звідси випливають. Без протекціоністських заходів (а нормальний ринок це передбачає) таке виробництво безперспективне.

І цей стимул працює сильніше, ніж догана за зрив плану або невикористання коштів Єдиного фонду розвитку нової техніки.