«Слов’янський хрест»

При згадці про це Галина здригається, хоча відтоді минуло вже двадцять років. Вона виросла у Прип’яті - місті енергетиків, там зустріла Анатолія, і невдовзі вони одружилися. Коли вибухнула чорнобильська катастрофа, Галя була на третьому місяці вагітності. Клопоти евакуації, хвилювання за чоловіка, що працював на ЧАЕС, тривога за майбутнє життя, яке вона трепетно носила під серцем. Малозрозумілі й від того ще страшніші розмови про радіоактивний «йодний удар», іонізуюче опромінення та його згубний вплив, про викидні й перспективу масового народження дітей з уродженими вадами розвитку. Вердикт лікаря про те, що їй необхідно перервати вагітність, Галина спочатку категорично відкинула. «Потім пожалкуєте, але буде пізно, - наполягала лікар. - Ви ще дуже молода, зможете мати дітей. Хіба тільки ви така? Багато жінок-переселенців мусять іти на це...»

«Всю ніч я не склепила очей, перш ніж остаточно зважитися на умовляння лікаря, - розповідала Галя. - Йшла в лікарню як на страту, розтерзання. Потім настало спустошення... Ще довго після цього прокидалася ночами у сльозах, а одного разу побачила сон: усміхнене немовля з колиски тягне рученьки, а я дотягнутися до нього не можу...

Пізніше від інших фахівців дізналася, що тоді лікарі з перестраховки масово направляли вагітних із чорнобильської зони на аборти, навіть викликали передчасні пологи. Влада дуже переживала за благополучні цифри медичної статистики - адже в нас новозароджене життя до 22 тижнів і не називали інакше, як «плід», із яким можна робити що завгодно».

Галина з чоловіком живуть удвох, дітей у них немає. «Хотіли взяти малюка з дитбудинку, але не наважилися, - здоров’я Анатолія серйозно підірвав Чорнобиль, квартира маленька, доходи скромні».

Ось таку історію повідала мені жінка, з якою ми познайомилися на одній із конференцій, присвячених 20-річчю катастрофи на ЧАЕС.

Є таке поняття - «слов’янський хрест». Виникло воно в середині 90-х років і знаменує собою перехід до тенденції перевищення смертності над народжуваністю. На графіку це видно особливо чітко - дві криві (народжуваності та смертності), зближуючись, перетинаються і стрімко розбігаються, на кшталт хрестовини. За останніх п’ятнадцять років населення України скоротилося більш ніж на п’ять мільйонів чоловік. Які ж мали трапитися лиха й катаклізми, аби в мирний час сталися такі тектонічні зрушення на демографічній карті країни?.. До речі, на думку окремих вчених-генетиків, «внесок» чорнобильської трагедії в цю тенденцію Україна та інші європейські країни зможуть реально оцінити років через п’ятнадцять-двадцять, бо діти, народжені після квітня 1986 року, лише входять у репродуктивний період.

Чисельність населення України продовжує скорочуватися - за даними Держкомстату, сьогодні нас уже 46,7 мільйона, що на 200 тисяч менше, ніж на початок нинішнього року. І хоча останніми роками окреслилася тенденція підвищення народжуваності, кардинальним чином на ситуацію це не вплинуло. Що ж таке в нас відбувається? У чому причини затяжної демографічної кризи? Чи можна зупинити процес депопуляції? Які демографічні тенденції превалюватимуть у найближчому майбутньому?

Кілька днів тому в Інституті демографії і соціальних досліджень НАНУ вчені презентували дослідження, яке, поза сумнівом, викличе величезний суспільний інтерес - науковий прогноз демографічного розвитку України в першій половині XXI століття - до 2050 року.

Це перший демографічний прогноз, розроблений на основі сучасної, визнаної у світі методології. Його підготували українські вчені спільно з фахівцями Міжнародного інституту прикладного системного аналізу (IIASA, Люксембург, Австрія). На методологічній базі цього всесвітньо відомого аналітичного центру створювалися демографічні прогнози для країн Західної Європи, Азії та Північної Америки.

У чому відмінність цього дослідження від традиційних демографічних прогнозів? Як пояснив директор Інституту соціології і соціальних досліджень, академік НАН України Сергій Пирожков, вона полягає в тому, що вчені визначали не якусь конкретну цифру чисельності населення, яка може бути через 20 або 30 років, а «коридор можливих оцінок із тією чи іншою імовірністю, що визначає цей коридор». На основі методології імовірнісного прогнозування показано майбутні демографічні тенденції в залежності від розвитку макроекономічної та геополітичної ситуації, варіанти параметрів чисельності та складу населення.

Прогнози, як відомо, і в демографії особливо, - річ ризикована. Адже врахувати всі чинники, здатні вплинути на розвиток демографічних процесів, досить складно, а то й неможливо. А якщо (боронь Боже!) станеться якийсь соціальний катаклізм? Як свідчить історія демографічних прогнозів, вони здебільшого не підтверджувалися. Що, жартують демографи, і на краще. У минулому найвідоміший прогноз був зроблений англійським економістом і священиком Томасом Мальтусом. Він провіщав дуже велике перенаселення земної кулі, у зв’язку з чим малював похмуру й безвихідну картину майбутнього. В Україні на підставі перепису населення 1926 року було зроблено прогноз приросту населення на найближчі роки і перспективу, виконаний під керівництвом відомого вченого-демографа М.Птухи, засновника Інституту демографії Української академії наук. Цей прогноз також не справдився - учені не могли врахувати соціальних потрясінь, які випали на долю українців: голодомор, що забрав мільйони життів, Друга світова війна, розруха, масові репресії 30-50-х рр.

У цьому прогнозі передбачено і пропрацьовано всі можливі варіанти розвитку подій. Благо, і методологічна база, і технічні можливості для цього сьогодні є колосальні. Це дає підставу дослідникам припускати, що їхні оцінки й висновки коли й не відбивають у точності майбутніх реалій, то не дуже далекі від справжнього стану справ. Ну що ж, хто доживе, зможе переконатися, наскільки справдиться цей прогноз.

Перш ніж перейти до конкретних прогнозних даних, є сенс зупинитися на головних демографічних показниках і тенденціях, їх оцінці вченими. Це дозволить краще зрозуміти, на чому базуються прогнозні показники.

«Демографічна криза в Україні має глибоке історичне коріння, - підкреслив академік С.Пирожков. - Перша і Друга світові війни, три голодомори (1921, 1932-1933, 1947 рр.), форсована індустріалізація, примусова колективізація, масові репресії, чорнобильська катастрофа - все це, безумовно, наклало чорну мітку на процеси демографічного розвитку, викликало помітні деформації складу населення, передчасну смерть близько 16 мільйонів чоловік. І все ж таки в населення був значний потенціал, аби після цих катастрофічних періодів відновлюватися. Починаючи з 90-х років минулого століття, в Україні виникла затяжна демографічна криза, що триває й досі. Її характерні риси: скорочення чисельності населення та народжуваності, зниження тривалості життя, від’ємне сальдо міграції. Тільки 2002 року намітилися перші паростки поліпшення ситуації: повільне підвищення народжуваності, а в 2005 р., уперше після 1993-го, зафіксовано позитивне сальдо міграції (перевищення прибуття в Україну порівняно з виїздом)».

Сьогодні за показниками народжуваності Україна посідає одне з останніх місць у Європі - сумарний коефіцієнт народжуваності становить зараз 1,2 (тобто 1,2 дитини в розрахунку на одну жінку). Тоді як для простого відтворення населення, заміни покоління батьків тієї самою чисельністю покоління дітей, необхідно, аби цей показник був не меншим 2. Це означає, що Україна переступила межу зниження народжуваності, за якою відбуваються необоротні процеси.

Важливо зауважити, що зниження народжуваності в наш час - глобальний процес, характерний для багатьох країн. У цілому третина держав світу мають сумарний коефіцієнт народжуваності нижчий рівня простого відтворення. А з-поміж країн колишнього СРСР лише Таджикистан, Узбекистан і Киргизія можуть похвалитися розширеним відтворенням, тобто приростом населення.

Першопричиною зниження народжуваності у глобальному масштабі називають трансформацію інституту сім’ї (або інституціональна криза сім’ї), перехід від традиційної патріархальної сільської сім’ї до сім’ї міського типу із властивими їй рисами індивідуалізму, участю в суспільному виробництві, користуванням державною системою соціального захисту.

Інша причина пов’язана зі зміною ролі жінки в суспільстві, залученням її до суспільної праці (сьогодні деякі професії стали «жіночими»). Певна річ, чим більша сім’я, тим менше можливостей у жінки займатися активною суспільною діяльністю, для самореалізації.

У глобальному масштабі зниження народжуваності в розвинених країнах стало помітним явищем уже в 60-х роках минулого століття. Коли така тенденція збережеться й надалі (а, швидше за все, так воно й буде), демографічна карта світу у XXI столітті істотно відрізнятиметься від тієї, яку можна було бачити ще недавно. Так, після Другої світової війни населення Європи в 2,4 разу перевищувало населення Африки, а сьогодні вже за кількістю жителів європейський континент відстає від африканського. За деякими прогнозами, до 80-х років нинішнього століття населення Азії, Африки й Латинської Америки становитиме 90 відсотків від усього населення земної кулі, Європи - трохи більше 5%, Північної Америки - близько 4%, Австралії й Океанії - 0,5%.

В Україні сумарний коефіцієнт народжуваності до 90-х років минулого століття мав порівняно стабільні значення, наближаючись, із деякими коливаннями, до позначки 2. На межі XX-XXI століть цей показник знизився до мінімальної позначки - 1,09. Прикметно, що зростання народжуваності у 2001-2004 рр. відбулося переважно за рахунок міського населення, для якого коефіцієнт народжуваності збільшився з 0,95 до 1,1, тоді як для сільського населення він практично не змінився.

Лихо, як мовиться, не ходить саме - криза народжуваності в нашій країні супроводжується різким погіршенням здоров’я населення, підвищенням смертності та скороченням тривалості життя, чого в розвинених країнах немає. До серйозних чинників зниження народжуваності фахівці зараховують погіршення репродуктивного здоров’я населення (майже 68% пологів відбуваються з ускладненнями, зростає кількість безплідних жінок - за офіційними даними, 870 тисяч подружніх пар не можуть мати нащадка через захворювання жінок), а також надсмертність чоловіків (про причини цього явища говоритимемо нижче).

Демографи зафіксували і таку тенденцію. Останнім часом на тлі зниження рівня народжуваності збільшилася кількість позашлюбних народжень. Хоча це ще не означає, що стало більше одиноких матерів. Частина дітей народжується в шлюбі, але незареєстрованому. Так звані консенсуальні шлюби нині досить поширені, особливо серед молоді. (Водночас наявні статистичні дані не дозволяють дістати відповідь на запитання, яка частка дітей, народжених у незареєстрованому шлюбі, визнається їхніми батьками.) Проте одиноких матерів фактично менше, ніж свідчить статистика (і вже це тішить!) Це підтверджує обстеження умов життя домогосподарств. Відповідно до цього обстеження, за останні роки кількість неповних сімей різко зменшилася. Тобто фактично подружжя живе разом, але не реєструє шлюб. Така ситуація має пояснення і, як на мене, по-людськи зрозуміла: коли соціальної допомоги на дитину не вистачає навіть на молоко, то допомога, яку одержує одинока мати, у кілька разів більша, а це вже хоч якась підмога у сім’ї на період, поки жінка перебуває у відпустці з догляду за дитиною.

Цікаві спостереження і висновки демографів стосовно економічного стимулювання народжуваності. Так, старший науковий співробітник Інституту демографії і соціальних досліджень Ганна Герасименко переконана, що не варто покладати великі надії на те, що в Україні почнеться бебі-бум після того, як відчутно збільшилася фінансова допомога при народженні дитини. Хоча, безумовно, політика, яка стимулює народжуваність, матиме певний ефект: за січень - березень 2006 року на світ з’явилося майже на шість тисяч малят більше, ніж за аналогічний період минулого року. Проте невідомо, чи збережеться в осяжному майбутньому така тенденція. «Гадаю, що цей захід дасть короткочасний ефект, - каже Г.Герасименко, - і на загальній тенденції істотно не позначиться. Економічне стимулювання може лише прискорити, так би мовити, реалізацію тих народжень, які уже заплановані, але через певні обставини відкладались. І такий досвід у нас уже є. Наприклад, різке збільшення пільг на початку вісімдесятих років призвело лише до короткочасного сплеску народжуваності. Жінки, які планували народження дитини, зробили це раніше, але в цілому ситуація не змінилася. Гадаю, те саме буде і нині».

Набагато помітніші результати в плані народжуваності, на думку вчених, можна одержати, наслідуючи приклад Скандинавських країн. Тобто зробити так, щоб жінка могла поєднувати роботу із сімейними обов’язками, не ставити хрест на своїй кар’єрі і майбутньому добробуті сім’ї (гнучкий графік роботи, можливість чоловіку (батьку) взяти оплачувану відпустку з догляду за дитиною). У європейських країнах із найвищими показниками народжуваності дуже високий рівень економічної активності жінок. Сьогодні в Норвегії 90% чоловіків при народженні дитини беруть таку відпустку, у період, коли тато працює ще й мамою, за ним повністю зберігається зарплата. Результат такої політики - не лише збільшення народжуваності, але й поліпшення сімейних стосунків.

Якщо ситуація з народжуваністю в Україні більш-менш відповідає глобальним тенденціям, зокрема європейським, то ситуація зі смертністю геть кепська (гірше лише в Росії, якщо це когось може втішити). Так, торік у нашій країні померло 782 тис. людей, водночас як народилося 426,1 тис. 2004 року відійшли в інший світ 761, 3 тис. жителів України (з’явилося на світ 427,3 тис.)

Колись уже не раз зазначалося, що Україна стає «країною вдів». У нас, як, утім, і в інших країнах колишнього Союзу, величезна різниця в тривалості життя чоловіків і жінок - 11-12 років (у європейських країнах - 5-6 років). Причому ця різниця формується практично цілком за рахунок підвищеної смертності чоловіків (надсмертності) працездатного віку. У 30-річному віці чоловіки вмирають у чотири рази частіше за своїх ровесниць. Якщо взяти за точку відліку 15-річний вік, то шанс прожити до 60 років мають в Україні 856 (із тисячі) жінок і тільки 624 чоловіки. А, приміром, у Швейцарії аналогічний показник для чоловіків становить 905 (!).

Тривалість життя (дані 2005 року) становила: чоловіки - 61,5 року, жінки - 73,4.

Говорячи про причини смертності в Україні, заступник директора Інституту демографії і соціальних досліджень, професор Елла Лібанова, зокрема, звернула увагу на дуже високу летальність через зовнішні чинники (алкоголізм, паління, травматизм, нещасні випадки на дорогах), через соціально зумовлені захворювання, насамперед туберкульоз. У нашій країні надмірно висока смертність від серцево-судинних захворювань.

Крім того, в Україні спостерігається надсмертність у сільській місцевості. Причини відомі - травматизм, відсутність нормальних умов праці в аграрному секторі, зловживання спиртним, занепад медицини на селі.

Мабуть, найтривожніша ситуація склалася на півдні та сході країни, зокрема в Луганській і Донецькій областях. У останні роки сформувався ще один «чорний пояс»: Київська, Чернігівська і Житомирська області. Не виключено, що підвищена смертність у цих областях - наслідок чорнобильської катастрофи. Особливо насторожує стан справ у селах - вони буквально вимирають.

Як і раніше, високою в Україні залишається дитяча смертність: у 2003-2004 рр. її показник становив 9,5 на 1000 новонароджених, у 2005-му - 10, а в першому півріччі 2006-го - 10,1.

І все-таки, незважаючи на такі невтішні цифри і факти, професор Лібанова вважає, що привід для оптимізму у нас не втрачений. Хоч як дивно, розрив у демографічних показниках із цивілізованим світом є свідченням того, що резерви для поліпшення ситуації у нас є, притім чималі. І ці резерви пов’язані насамперед зі зміною способу життя (відмова від шкідливих звичок, зокрема паління, зловживання спиртним, зміцнення здоров’я, раціональне харчування тощо) - усього того, що в принципі не потребує великих грошових витрат.

Як відомо, із середини 60-х років минулого століття на території СРСР почалося помітне зниження тривалості життя і зростання смертності. Ці негативні тенденції у 50-60-х роках були зафіксовані також у багатьох країнах Європи, проте ніде за межами соцтабору вони не набули розвитку. Тривожні зміни демографічної ситуації в цивілізованих країнах викликали адекватну суспільну реакцію: почалася пропаганда здорового способу життя, розгорнулася кампанія з індивідуальної профілактики захворювань, були посилені заходи щодо охорони навколишнього середовища. Позитивний ефект цих заходів позначився вже у середині 70-х.

«Якщо люди самі не почнуть змінювати свій спосіб життя, відмовлятися від згубних звичок, то ніякого зламу в тенденціях смертності очікувати не доводиться, - переконана Елла Марленівна. - Тому від самого населення залежить, як змінюватиметься тенденція смертності».

Отут хочеться додати: не лише від населення, але й від держави, демографічної і соціальної політики. Адже перевиховати важче, ніж виховати, змінити укорінені звички - не просто перемкнути телевізор на інший канал, без нав’язливої реклами спиртного або пива (адже вже всерйоз говорять про пивний алкоголізм; молодь у масі своїй не уявляє собі дозвілля без пива і сигарет). У нас значною мірою послаблений суспільний імунітет, спроможний адекватно реагувати на небезпеки і соціальні хвороби, які загрожують населенню. Тому, щоб відбувся злам у суспільстві, треба чимало часу і зусиль. Можливо, культ здорового способу життя швидше б прищепився у суспільній свідомості, якби був у нас яскравий приклад для наслідування. Наприклад, відомий політик або громадський діяч здійснює щоденні пробіжки на свіжому повітрі. (Як свого часу академік М.Амосов.) Суспільству потрібно дати месидж, щоб воно розворушилося.

До речі, статистичні дані свідчать: найнижча смертність чоловіків в Україні була зафіксована 1986 року. Вважається, це прямий ефект антиалкогольної кампанії. Так це чи не зовсім так, але демографи сподіваються, що комплекс заходів для пропаганди здорового способу життя, а також реалізація напрямів «Концепції демографічного розвитку України на 2005-2015 рр.» дозволять хоча б частково виправити безнадійну ситуацію. Або хоча б вибратися, як образно висловилася професор Е.Лібанова, із того «бермудського трикутника», в якому «зникають» чоловіки віком від 40 до 60 років.

З огляду на це, у демографічний прогноз закладені оптимістичні цифри очікуваної тривалості життя. У чоловіків вона становитиме 72,2 року, а у жінок - 79,8. Якщо сьогодні до 60 років доживають лише 60% представників сильної статі, то до середини століття цей віковий рубіж зможе переступити вже 67-90% чоловіків і 89-94% жінок.

Хоча загалом прогноз безрадісний. У 2050 році в Україні смертність перевищуватиме народжуваність, а отже, тенденція вимирання населення збережеться, хоча цей процес дещо сповільниться.

За імовірнісними оцінками, 2050 року населення України становитиме 36 млн. 280 тис. осіб. (Як відомо, на Заході висловлюють і набагато песимістичніші прогнози, але вони науково не обгрунтовані.)

Сумарний коефіцієнт народжуваності збільшиться до 1,5. Проте це ще не свідчить про те, що народжуватиметься більше, навпаки - менше порівняно з нинішніми показниками. Передбачається, що у 2050 році в Україні з’явиться на світ в середньому 300 тис. дітей. І тут уже не допоможуть ніякі економічні стимули - народжувати більше буде нікому. Україна стане суспільством людей похилого віку. Адже вже в найближчій перспективі - у 2015 році - питома вага людей, старших за 60 років, досягне майже 22% від загальної чисельності населення, при цьому на 1000 працездатних людей припадатиме 438 пенсіонерів. Соціально-економічні наслідки старіння нації впадуть важким тягарем на плечі молодих.

Можливо, компенсувати наростаюче зменшення населення України можна за рахунок міграції (влити «свіжу кров»)? Не секрет, що багато європейських країн, де кількість народжених менша від кількості померлих, пом’якшують економічні наслідки цієї ситуації дозованою міграцією. Сьогодні, до речі, Росія проводить політику залучення мігрантів (людей працездатного віку) із країн СНД. Проте, як запевняють демографи, ці міграційні «ін’єкції» не врятують Росію. Як і Україну.

У нас просто немає іншого виходу, окрім як нести свій хрест - жити під тягарем «слов’янського хреста».