Слідами окцелону... - Наука - dt.ua

Слідами окцелону...

20 листопада, 2009, 13:14 Роздрукувати Випуск №45, 20 листопада-27 листопада

Виявляється, медичної марлі в Україні... не виробляють! Не війна, не цунамі, а епідемія грипу прояснила це питання...

Виявляється, медичної марлі в Україні... не виробляють! Не війна, не цунамі, а епідемія грипу прояснила це питання. А десять же років тому професор-текстильник В.Омельченко, заступник міністра легкої промисловості В.Ізовіт і автор цих рядків прийшли в МОЗ України з пропозицією організувати в країні випуск сучасної плетеної марлі на конкретному українському виробництві. Заступник міністра, професор П. (нині депутат Верховної Ради) відшив: «А ви самі зробіть, а ми потім подумаємо — купувати у вас чи ні...»

Окислена целюлоза — кровоспинна марля — синтезована до Великої Вітчизняної війни в СРСР. Під час війни окисленою марлею користувалися... німецькі солдати; після війни препарат спочатку «реанімували» в Ленінградській військово-медичній академії, а промисловий випуск налагодили в Харкові.

Дивний засіб — окислена целюлоза. Три незамінні якості — гемостатичність (кровотечі зупиняються навіть у хворих на гемофілію!), розсмоктуваність (хірург без наслідків може «забути» серветку в животі хворого), бактеріостатичність —хай слабенька, але антимікробна дія.

Такими неперевершеними властивостями володіли ці «ганчірочки» у скляних флакончиках, коли їх почали випускати в колишньому Харківському хіміко-фармацевтичному інституті. Їх значення безпомилково вловив тодішній харків’янин О.Шалімов, у чийому інституті й було проведено перші випробування кровоспинної марлі.

Потім першовідкривачі методів виробництва оксицелюлози як аптечного препарату професор Б.Ясницький і його співробітники Є.Дольберг і В.Оридорога передали оксицелюлозу в київський тубінститут, де в 60-х роках трудився ваш покірний слуга.

Спільно з харків’янами було розроблено не менш перспективні варіанти оксицелу: приєднання до нього хімічним шляхом різних лікарських засобів — від знеболюючих до антибіотиків на основі віскозної тканини, створеної вже в Києві, отримано авторські посвідчення.

На хіміко-фармацевтичному заводі в Лубнах було налагоджено виробництво, препарати пройшли всі доклінічні випробування, успішно застосовувалися в хірургічних клініках і були урочисто вручені тодішньому головному хірургові УРСР професору І.Матяшину, який, як з’ясувалося, навіть гадки не мав про їх існування і новинку активно підтримав.

Тепер уже в будь-якій аптеці можна було придбати для домашньої аптечки «Кровоспинну марлю» і «Гемостатичну віскозу» (вони досі зберігаються в домашньому холодильнику одного з медичних співвиконавців цієї роботи). Що найбільш дивне — навіть перетворюючись під пальцями на потерть (минуло 40 років!), вони надійно зупиняють кровотечі з ран і, виконавши свою функцію, самі відокремлюються від поверхні рани.

На жаль, із незрозумілих досі причин виробництво в Лубнах несподівано припинили, але автори гемостатиків для ран уже захопилися принципово новою ідеєю: створенням на тій самій основі першої радянської синтетичної нитки, що розсмоктується, під робочою назвою карбоцел, пізніше перейменованої на окцелон.

У ті роки такі нитки здійснили революцію у світовій хірургії. Першу нитку, що розсмоктується, — дексон — почали застосовувати дуже обережно: хірурги не могли собі уявити, що можна спокійно заснути після нелегких операцій із застосуванням ниток, які починають втрачати міцність відразу після занурення в тканини і повністю зникають протягом кількох тижнів чи місяців — залежно від місця застосування і товщини. Тому в перші місяці такі нитки обережно використовували тільки для перев’язки судин у ранах, але вже через рік дексон, а потім вікріл переможно простували світом.

Однак у цих виробів була й істотна вада — дорожнеча, а нитки з окисленої целюлози були б цілком по кишені убогій радянській охороні здоров’я.

Багато що змінилося на той час: О.Шалімов переїхав до Києва, автор статті перейшов до нього на роботу й організував перший у Києві відділ експериментальної хірургії.

Буквально через місяць перші бавовняні окислені нитки вже можна було випробовувати на тваринах, але, як завжди, все почалося з розчарування. Щойно на нитку потрапляла кров, вона відразу рвалася, зав’язати її, а тим більше — стягнути краї рани, було неможливо. Спільне обговорення перспектив цієї роботи привело до, здавалося б, парадоксального результату: для підвищення надійності нитки окислювання потрібно було... зменшувати, але так, щоб це не заважало розсмоктуванню. При патентуванні це стало ноу-хау.

Для зменшення реакції організму на первинну основу бавовняні нитки не підходили. Шляхом добору вибрали фортизан, якого в країні не випускали. Це завдання виконали співробітники київського Інституту з переробки синтетичних і штучних волокон, який нині фактично припинив своє існування.

Робота розтягнулася на довгих десять років. Розроблялися експериментальні моделі клінічних ситуацій, у яких нитка могла б знадобитися для операцій на різних органах — від шлунка і кишківника до печінки та підшлункової залози, вивчалася поведінка нитки в агресивних середовищах організму, наприклад у жовчі, сечі.

Коли доклінічні випробування було завершено, розпочався головний етап затвердження матеріалів у комітеті з нової медичної техніки МОЗ СРСР.

Автори удостоїлися честі доповідати свої матеріали на президії Міністерства медичної промисловості СРСР, їхній земляк міністр А.Мельниченко натякав, що час уже й дірочки просвердлювати в лацканах піджаків для майбутніх лауреатських значків.

На жаль, тема видалася дуже привабливою відразу двом заступникам міністра, вони пересварилися, не змогли поділити чужих лаврів, і питання відпало саме собою.

Але ж нитку потрібно було випускати, і це було найгострішим питанням. Більше того, готувалася спеціальна постанова Ради міністрів СРСР зі створення і впровадження у виробництво місцевих гемостатиків, які розсмоктуються, та хірургічних шовних матеріалів, академік О.Шалімов звертався з листами до міністрів хімічної та медичної промисловості, ратуючи за таке виробництво. На підтвердження цього в «Медицинской газете», а пізніше — в журналі «Смена» з’явилися повідомлення про погану якість медичного кетгуту (матеріалу з підслизової оболонки овечих кишок, який має виражені алергенні властивості і може переносити в організм навіть паличку сибірки, не кажучи вже про інші мікроорганізми). Був опублікований лист директора Казанського кетгутового заводу про готовність повністю перепрофілювати своє виробництво «брудного» кетгуту на чистий окцелон. Зрештою, в «Медицинской газете» вийшла стаття «Чекайте... на операційному столі» — про необхідність налагодження виробництва реально існуючої вітчизняної нитки, яка розсмоктується. Здавалося, справа зрушила з місця...

У м. Серпухові розпочинається дослідне виробництво основи окцелону — гідратцелюлозної нитки, накреслюється обсяг майбутнього виробництва — п’ять мільйонів метрів на рік, уточнюються види упаковки, складаються списки стандартного устаткування, розподіляються замовлення на нестандартне.

Автору пощастило: у Митищах він устиг побачити установку з виробництва основи окцелону в дії, гідратцелюлозна нитка виходила із сопел пихкаючого, огорнутого парою апарата і намотувалася на бобіни, — було відчуття, яке сьогодні можуть відчувати хіба що батьки в пологових залах під час народження своїх первістків...

Але... розпався Радянський Союз, збанкрутував комбінат «Хімволокно» у Митищах, Казанський завод відмовився мати справу із «закордоном», Україна вийшла з-під юрисдикції Міністерства медичної промисловості. Роботи припинилися на довгі два десятиліття — ішли з життя співвиконавці, батьки окцелону, інші змінювали місця роботи, виходили на пенсію. Увесь клопіт із придбанням аналогічних закордонних ниток переклали на пацієнтів або тендерні закупівлі, в яких невідомо хто гріє руки. Пробити шлях будь-якому, навіть найкориснішому винаходу у вітчизняній медицині майже неймовірно — потрібні чималі гроші на розробку, на патентування, особливо за кордоном.

Одна надія — історія з окцелоном ще досить свіжа й актуальна. Напевно в Харкові і документація, не кажучи вже про установку для малого виробництва, могла зберегтися, потрібен лише державний інтерес до препаратів, які завтра можуть знадобитися і міністрам, і депутатам, і пересічним українцям.

А за кордоном нарощують випуск оксицелюлозних препаратів і аналогічних їм, хоча й дорожчих — альгінатних, — на основі бурих морських водоростей, що їх довели до клінічного застосування ті ж таки харків’яни, кияни спільно з ленінградцями. Вітчизняних же синтетичних ниток, які розсмоктуються, досі немає — дешеві й ефективні оксицелюлозні матеріали не втратили свого значення, вони просто необхідні в тисячах вітчизняних операційних самі по собі і як основа для виробництва інших, не менш актуальних медичних виробів — потрібні тисячами погонних і сотнями квадратних метрів.

Ми намагаємося зацікавити хіміків і фармацевтів цією типово вітчизняною історією, сподіваючись, що окцелон розсмоктався не безслідно!

Р.S. Протягом останніх місяців проведено переговори про поновлення робіт із директором Інституту органічної хімії академіком НАН України М.Лозинським і заступником директора Державного наукового центру лікарських засобів Н.Масловою. Зацікавлення є, але потрібні спонсори, замовлення, гроші. Одне слово, все як завжди.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво