Селекціонер гені(ї)в. В Україні побував «родоначальник» сучасної генної терапії професор Вацлав Шибальський - Наука - dt.ua

Селекціонер гені(ї)в. В Україні побував «родоначальник» сучасної генної терапії професор Вацлав Шибальський

29 липня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №29, 29 липня-5 серпня

Професора Вісконсінського університету (США) Вацлава Шибальського нерідко називають наставником доброї третини всіх Нобелівських лауреатів з хімії, фізіології та медицини за останні сорок років...

Професора Вісконсінського університету (США) Вацлава Шибальського нерідко називають наставником доброї третини всіх Нобелівських лауреатів з хімії, фізіології та медицини за останні сорок років. Сам він сприймає таке славослів’я зі здоровим гумором, але не заперечує: так, із багатьма з них він добре знайомий, а до деяких «нобелівських» відкриттів причетний особисто.

Його авторитет у науці величезний. Підтримкою професора намагаються заручитися наймаститіші біотехнологічні компанії світу, починаючи нові дослідження, пов’язані з методами трансформації й трансфекції (введення нового генетичного матеріалу) клітин, першовідкривачем якого є Вацлав Шибальський.

Вацлав Шибальський народився 1921 року у Львові, вищу освіту здобув на хімічному факультеті «Львівської політехніки» (1939—1944). Саме львівські вчені світового рівня, зокрема винахідник першої вакцини проти сипного тифу Рудольф Вайґль, антрополог і генетик Ян Чекановський, тополог і математик Стефан Банах, біолог і генетик Адольф Йошт допомогли талановитому юнакові стати на науковий шлях. У 1945 році майбутній учений полишив Україну, перебрався до Гданська, де ще чотири роки навчався у місцевій Політехніці. У 1950 році В.Шибальський виїхав до США. Спочатку працював у відомій фармацевтичній фірмі Wyeth, згодом — у славному біологічному центрі Cold Spring Harbor. У 1955 році його запросив на роботу до Університету Рутгерса Нобелівський лауреат Зельман Ваксман (до речі, також уродженець України). Ще через чотири роки молодий науковець, чиї дослідження бактеріофагів уже ввійшли в усі підручники з біології нарівні зі спіральною структурою ДНК, відкритою його приятелями Джеймсом Вотсоном і Френсісом Кріком, прийняв запрошення Університету штату Вісконсін у Медісоні. Тут, у лабораторії ракових досліджень імені МакАрдла, Вацлав Шибальський працює й донині.

Важко повірити, але після 1945 року професор Шибальський побував в Україні лише раз. Сталося це 23 роки тому, коли вчений приїхав до Москви на запрошення директора Інституту молекулярної біології АН СРСР і на зворотному шляху відвідав Київ і Львів. Відвідини рідного Львова тоді були затьмарені неприємною пригодою — таксі, в якому поважний гість їхав із залізничного вокзалу, потрапило в автокатастрофу. Нинішній приїзд, на щастя, обійшовся без ексцесів. Проте, як і в 1982-му, цьогоріч Вацлав Шибальський відвідував Україну не просто, щоб прогулятися рідним містом. Він виступив із доповіддю на п’ятій Парнасівській конференції з проблем біохімії. Власне, з неї й почалася наша розмова. Професор усе не міг натішитися чудовою англійською українських учених-біологів та студентів.

— Англійська була робочою мовою конференції, й українські вчені продемонстрували бездоганне володіння не лише мовою, але й науковою проблематикою, — ділився враженнями професор Шибальский. — Я не був у Києві більш ніж 20 років. Сьогодні бачу, що місто чудово відбудоване, чисте і красиве. Всі мої колеги зауважили надзвичайно високий рівень цьогорічної конференції. Вона мала загальну назву «Молекулярні механізми передачі клітинних сигналів». Себто, йшлося про механізми сприйняття клітинами організму інформації із зовнішнього середовища й про те, як клітини реагують на ці сигнали на молекулярному рівні. Це дуже складна частина біології, але саме вона сьогодні найінтенсивніше розвивається. Говорили й на іншу популярну тему — людський геном. Особисто я доповідав про дослідження нашої лабораторії в галузі секвенування (визначення первинної структури) людського геному та інших великих геномів. Ми намагаємося запровадити нові методи роботи, щоб секвенувати ті частини геному людини, до яких ще не дійшли руки науковців. Загалом можна сказати, що подальший поступ у цій сфері — це переважно вже технічна справа. Як інженер за освітою, який ще до війни почав вивчати біотехнологію у Львові, я й нині намагаюся підходити до генетики з позицій інженера.

У Львові я прочитав лекцію на ту саму тему для студентів біологічного факультету національного університету імені Івана Франка. До речі, ваші студенти — це щось надзвичайне! Винятково здібні, володіють англійською, добре підготовлені. Гадаю, що Львівський університет може справедливо пишатися своїми студентами-біологами. За цим показником він однозначно серед найкращих університетів Європи. А завдяки таким ученим, як професор Ростислав Стойка, ваш університет вже сьогодні відомий у всьому світі.

— Пане професоре, цікаво, який вплив мають і можуть мати ваші дослідження на життя пересічних людей?

— Найперше я хотів би підкреслити, що пізнав ази біотехнології та генетики саме у Львові, навчаючись тут у Політехніці. Пізніше потрапив до США. Це був нелегкий шлях. Сам Бог підготував мене до цього. І мета всіх моїх досліджень у цій галузі — шляхом молекулярно-біологічного конструювання (або так званої «генної терапії») допомогти медицині ефективніше боротися за життя і здоров’я людини; допомогти харчовій промисловості забезпечити людину якісними і здоровими продуктами харчування; допомогти природоохоронним організаціям у їхній благородній справі очищення навколишнього середовища.

Ще студентом Львівської політехніки я працював в інституті професора Вайґля. Можна сказати, що вже тоді у Львові існувала біотехнологія, бо професор робив вакцину для масових щеплень проти тифу. Справа тут була поставлена на високий науково-методологічний рівень, в основу якого ліг оригінальний метод виготовлення вакцини, розроблений Вайґлем. До речі, якби не Друга світова війна, він мав усі підстави отримати за свою роботу Нобелівську премію.

Мені надзвичайно приємно, що керівництво вашого університету розуміє важливість збереження наукових традицій, своєї історії. Одне із завдань моєї поїздки в Україну — вшанувати професора Вайґля, зокрема відкрити у Львові меморіальну дошку в його честь. Два роки тому у Львові відбулася перша наукова конференція, присвячена Рудольфові Вайґлю. Я тоді саме лікувався від раку і, на жаль, не зміг приїхати. Наступного року подібна конференція пройде у Варшаві, а далі знову, мабуть, повернеться до Львова. Але одна справа — вшанування людини шляхом проведення конференцій, а зовсім інша — відкрити меморіальну дошку. Зараз ми з керівництвом Львівського університету обговорювали, як це краще зробити.

— Чи могли б ви порівняти основні тенденції в науці на початку вашої кар’єри і сьогодні? Що в цих змінах вас приваблює, а що насторожує?

— Коли я починав, то майже всі експерименти проводив, як то кажуть, своїми руками, і допомагав мені лише один студент. Сьогодні ж здійснюються переважно масштабні, багаторівневі дослідження із залученням величезних коштів і багатьох людей. Хоча багато дослідників працюють і з малими проектами. І часом мені видається, що вони мають не гірші результати, ніж величезні лабораторії.

— Чи можете ви назвати, скажімо, три біотехнологічні проекти — найважливіші на сьогодні для світової науки?

— Ну, по-перше, надзвичайно важливе значення має секвенування людського геному й геному окремих тварин. Частиною цього завдання є порівняння геному людини, миші, щура, дрозофіли, дріжджів, бактерій і вірусів. Це доводить, що всі, абсолютно всі організми на Землі мають спільні гени, а відтак теорія еволюції Дарвіна цілковито справджується.

Інший важливий напрям — застосування генетичних знань у медицині. Завдяки дедалі простішим генетичним тестам можна з’ясувати не лише причини багатьох хвороб, але й визначити шляхи лікування. Методом лікування може бути, в одному випадку, генна терапія, тобто вставляння в геном потрібних генів, а в іншому — використання стовбурових клітин для «ремонту» різних органів чи тканин. Це особливо цікаво для мене з огляду на мій вік (84 роки. — Авт.), — давно хотів би «підлатати» себе. До речі, українська наука має всі передумови для того, щоб успішно працювати в цій царині. У вас багато хороших фахівців, прекрасне молоде покоління — справа за доброю організацією праці. Ця галузь не надто дорога, Україна цілком може собі це дозволити.

Ну і третє — це промислове застосування генних технологій. Йдеться про виробництво генетично модифікованих продуктів — чи то у фармакології, чи в харчовій промисловості — ефективніших, здоровіших, екологічно безпечних.

Продовжуючи перелік найважливіших завдань біотехнології, не можна оминути екологічних питань. Можна «запрягти» до роботи мікроорганізми, щоб вони очищували навколишнє середовище. Це добра тема для роботи молодих науковців, студентів — особливо зважаючи на дедалі ширші міжнародні контакти України.

— Як поляк за походженням ви, очевидно, цікавитеся становищем польської науки. Гадаю, українським читачам було б цікаво почути вашу оцінку науки дружньої нам країни.

— Якщо порівнювати загальну ситуацію в науці в Україні і Польщі, то вона дуже подібна — особливо в ділянці освіти і підготовки студентів. Натомість у питаннях забезпечення обладнанням, інтенсивності міжнародних зв’язків Польща сильно випереджає Україну. Але, переконаний, ситуація виправиться з приєднанням вашої країни до Євросоюзу.

— Ви багато років очолювали редакцію одного із найповажніших наукових видань Америки — журналу Gene. Чи могли б ви описати сучасну ситуацію в науковій періодиці США, основні тенденції в цій сфері?

— Коли я засновував Gene (1976 рік. — Авт.), саме почалося секвенування т. зв. малих геномів, тобто одиночних генів. Тогочасні американські журнали — біохімічні, мікробіологічні тощо — не приділяли належної уваги генетичним питанням. Тому ми й започаткували Gene. Але ця галузь науки дуже швидко розвивалася. Згодом таких спеціалізованих видань виходило вже більш як десять — Genomics, Genomе Research та ін. Писати було про що, адже відбувся справжній вибух у генетичних дослідженнях. Загалом я редагував Gene 20 років; від 1997-го є його почесним редактором.

— Небагатьом людям в Україні відомо, що ви добре знайомі з такими славетними вченими, як Стефан Банах, Рудольф Вайґль, Френсіс Крік, а сьогодні товаришуєте із Джеймсом Вотсоном, Артуром Корнбергом та багатьма іншими лауреатами Нобелівської премії. Які враження залишилися у вас після спілкування з ними?

— Професор Вайґль виїхав зі Львова ще раніше за мене. Власне німці, відступаючи, забрали його силоміць. Працював у Кракові, згодом — у Познані. Йому довелося двічі відновлювати свої дослідження.

Професор Банах також хотів виїхати. Але він дуже багато курив, «заробив» собі рак легенів і помер у Львові у 1945 році. Вчора, до речі, ми були на Личаківському цвинтарі, де він похований.

Багато інших професорів Львівської політехніки одразу після війни перебралося до Польщі. Біда, що всі вони мали поганий досвід спілкування з радянським режимом за ті неповні два передвоєнні роки і просто боялися тут залишатися.

У Данії я слухав лекції професора Генріха Дамма — Нобелівського лауреата, першовідкривача вітаміну К. Це був мій, так би мовити, «перший Нобель». Переїхавши до Сполучених Штатів, я майже одразу познайомився з Джеймсом Вотсоном. Це було доволі цікаво. Він тоді був студентом, проходив практику в лабораторії Cold Spring Harbor. Щоб заробити кишенькові гроші, працював кельнером в університетській їдальні. Але завжди дуже цікавився нашими дослідженнями, приходив на всі лекції. Виглядав надто нехарактерно для того часу. Всі у нас тоді вдягалися дуже елегантно, носили краватку, а Вотсон завжди з’являвся на лекції в шортах. Під час занять постійно сидів на підлозі у першому ряду, причому завжди спиною до лектора, читаючи «Нью-Йорк Таймс». Коли його щось особливо цікавило, він повертався до лектора і слухав, а решту часу читав свою газету. Пізніше Джеймс Вотсон виїхав до Англії і там з Френсісом Кріком заробив свого Нобеля за з’ясування структури ДНК. Коли у Сполучених Штатах з цієї нагоди влаштували спеціальний симпозіум, я поїхав в аеропорт і своєю машиною відвіз Вотсона до готелю. По дорозі він розповів мені про структуру ДНК. Таким чином я особисто почув про одне з найвідоміших відкриттів ХХ століття. Ми й зараз багато часу проводимо разом; моя донька товаришує з дружиною Вотсона, обоє дуже люблять театр.

Про мене самого пишуть багато різних приємних речей. Я навіть спеціально зберігаю одну статтю, де стверджується, що я виховав найбільше «нобелістів» у своїй галузі. Не пам’ятаю, скільки їх там насправді, але п’ять чи шість лауреатів точно «оперилися» в нашому університеті за моєї безпосередньої участі.

— Позаду багато років плідної праці, багато вдячних учнів — можна сказати, що життя вдалося. І все ж, чи маєте ще якісь нереалізовані задуми, до чого руки так і не дійшли?

— О, зроблено лише 30 відсотків задуманого! Коли я починав, у цій сфері науки працювало заледве 30 осіб. Усі були особисто знайомі і навіть вважали між собою, що не треба публікувати результати своїх досліджень, бо всі зацікавлені й без того все знають. Шкода було часу на писання статей...

А плани?.. Все життя мрію, щоб генна терапія, яка опирається й на мої праці, стала щоденним засобом лікування людей.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1287, 21 березня-27 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво