РЯТІВНА БАЗАЛЬТОВА НИТКА - Наука - dt.ua

РЯТІВНА БАЗАЛЬТОВА НИТКА

9 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №30, 9 серпня-16 серпня

Якщо на шляху з пункту А в пункт Б ти затримався на проміжній станції понад призначений термін на п...

Якщо на шляху з пункту А в пункт Б ти затримався на проміжній станції понад призначений термін на п’ять хвилин, то це не означає, що ти й у пункт Б запізнишся на ті ж п’ять хвилин — тебе напевно чекають значно більші втрати... Такого нестандартного розв’язання простенької арифметичної задачки дійшов директор Науково-дослідної лабораторії базальтових волокон Інституту проблем матеріалознавства ім. І.Н.Францевича НАН України Володимир Сергєєв, присвятивши десять неспокійних років практичному розв’язанню проблем комерціалізації вітчизняної науки. Шлях впровадження інститутом унікальних технологій світового рівня був тернистим і конфліктним, і до кінцевого пункту Б наш сьогоднішній співрозмовник зі своїми колегами не дістався, скажемо відразу, й донині. Хоча всі, до кого в їхні високі кабінети приходив Володимир Петрович із конкретними пропозиціями реальних проектів, із скрупульозними розрахунками і повними обчисленнями, за його словами, обнадійливо тиснули йому руку й обіцяли підтримати...

Однак не тяжкі пошуки наукових рішень стали каменем спотикання. Практична неврегульованість сфери захисту інтелектуальної власності робить ученого беззахисним і перед відвертими шахраями, котрі намагаються скористатися плодами колективної багаторічної праці, і перед бізнес-структурами, які більше набили руку в стихії ринкових відносин.

Так, у тому, що продуктивна інтелектуальна праця — гарантія успішного економічного розвитку будь-якої держави, сьогодні нікого переконувати не доводиться. Вже відшліфовано Закон України «Про інтелектуальну власність». Інтенсивно ведуться переговори з іншими державами про створення в Україні досконалої системи захисту інтелектуального продукту. 2000 року вийшло у світ чотиритомне видання «Інтелектуальна власність в Україні», що докладно висвітлює нюанси цієї проблематики. А от із конкретними прикладами комерціалізації науково-технічних розробок у нашій батьківщині справи поки що кепські. Володимир Сергєєв запропонував за допомогою газети спільно проаналізувати особливо показові критичні ситуації — залучити до цього вчених, виробничників, юристів, працівників правоохоронних органів і, можливо, знайти якийсь універсальний рецепт розв’язання проблеми.

Ідея українських учених відпрацювати, за державної підтримки, 10—15 «пілотних» впроваджувальних проектів, які з різних причин зайшли в глухий кут, виглядає досить перспективною. Вочевидь, до аналізу конкретних конфліктних ситуацій могли б долучитися підрозділи СБУ, інших правоохоронних органів, ДПАУ. Матеріали майбутніх судових розглядів згодом змогли б зіграти роль прецеденту, адже досвід у наших суддів у цій галузі поки що невеликий.

Втішає, що вітчизняні вчені говорять про готовність «розкрити всі карти», не лукавлячи, самі просять підтримки у правоохоронної системи, словом, підходять до питання «по-науковому». Для початку Володимир СЕРГЄЄВ зголосився «препарувати» досвід своєї лабораторії...

— Інститути Національної академії наук України, — розповідає Володимир Петрович, — завжди вирізнялися практичною спрямованістю своїх пошуків, і тому в нових економічних умовах перед нами, здавалося б, відкрилися привабливі перспективи.

Наша лабораторія — структурний підрозділ Інституту проблем матеріалознавства, — є юридичною особою. Тут розробляються і впроваджуються у виробництво принципово нові технології й устаткування для виготовлення базальтоволокнистих матеріалів, вуглецевих волокон, матеріалів медичного призначення. Лабораторія має величезний досвід роботи з підприємствами, військово-промисловим комплексом, зарубіжними фірмами і в галузі досліджень, і в галузі впровадження й авторського супроводу науково-технічних розробок. Екологічно чисті матеріали, отримані з розплавлених гірських порід, дешеві й практично універсальні у використанні. Це й тугоплавкі тканини, і «вічні» утеплювачі для трубопроводів, і компоненти для так званих теплих фасадів — усього не перелічиш. Водночас ринок України заповнений імпортною продукцією — це недовговічні теплоізоляційні матеріали з фенольними сполучниками, які за найменшого нагрівання виділяють отруйні сполуки. Україна могла б перекрити попит на ці матеріали на світовому ринку, і йдеться щонайменше про сотні мільйонів доларів річного прибутку.

Замість цього ми смакуємо всі плоди кризового стану вітчизняної науки, пройшовши його поетапно в класичному, можна сказати, варіанті. Та все ж, коли мене сьогодні запитують, чи відомі мені приклади вдалої комерціалізації наукових ідей, я відразу, попри все, називаю... саме наш інститут, яким донедавна протягом 28 років керував видатний учений зі світовим ім’ям — академік Віктор Іванович Трефілов.

Ми були піонерами, успішно реалізувавши один із перших в Україні інноваційних проектів. Інститут проблем матеріалознавства НАН України разом із установами МОЗ, Академії наук здійснив науково-технічні розробки для спеціалізованого виробництва атравматичних шовних матеріалів, аплікацій і сорбентів для лікувальних закладів країни. Як відомо, сорбційні методи лікування екологічно залежних захворювань, отруєнь, низки хвороб, пов’язаних з аварією на ЧАЕС, із хімічними катастрофами, а також лікування важких форм алкоголізму й наркоманії мають велике майбутнє. Проект справді вийшов ідеальний: вітчизняний розробник, вітчизняний виробник, продукція за якістю відповідає світовим аналогам, а за вартістю — у три-п’ять разів дешевша.

89-го року за рішенням тодішньої Ради Міністрів ми організували державне мале підприємство «Десна». 93-го року відповідно до декрету Кабміну про упорядкування діяльності суб’єктів підприємництва зі змішаною формою власності реорганізували МП у ЗАТ. Під проект було зібрано дуже потужну команду. Ми — розробники технології, при інституті створено науково-виробничу фірму з реалізації розробок і впровадження, Броварський завод порошкової металургії — наш давній партнер. Із міркувань економії будувалися в чистому полі — у Калинівці Броварського району. Броварський завод будівельних конструкцій поставляв нам свою продукцію, трест «Украгролегконструкція» споруджував стіни. УВС Київської області спочатку було просто нашим замовником: ми з Інститутом психіатрії провели клінічні випробування сорбентів при лікуванні алкоголізму й наркоманії, планувалося використовувати препарати в розгалуженій у ті роки міліцейській системі ЛТП. А потім УВС дуже нам допомогло, оскільки довелося ховатися за його спину, коли висували претензії кримінальні елементи.

Здавалося, ми врахували абсолютно все і тому відчували справжню ейфорію. Одночасно йшло будівництво і здійснювалося відпрацьовування технологій. На все це були кошти: ми отримали на умовах повернення понад мільйон доларів від Держінофонду. І тут, коли продукцію вже випустили (нагадаю, дуже дешеву порівняно з імпортною), тодішнє керівництво Міністерства охорони здоров’я заявило: ми не в змозі її закупити. А нам же треба було терміново розраховуватися за інвестиції. І тоді ми разом із Держінофондом знайшли вихід і запропонували певний «взаємозалік»: погасіть наші борги, а ми поставимо безплатно нашу продукцію всім регіонам України без винятку.

Вийшло відповідне розпорядження Кабміну і ми поїхали до міністра охорони здоров’я. Показали йому розрахунки — обсяги наших поставок мали забезпечити всю країну на рік атравматичними голками. Залишалося тільки оформити все відповідним чином. Міністр каже: немає проблем, приїжджайте завтра, все офіційно підпишемо. З’являюся там наступного дня... Я так і не зрозумів, коли це сталося, не вловив ту мить, коли раптом зі сторони, котра дає, став стороною, яка просить. Я почав їх умовляти: візьміть, будь ласка, безплатно. Переговори тривали місяць, а світла в кінці тунелю і не передбачалося. І лише після того, як новим розпорядженням Кабмін категорично зобов’язав міністерство прийняти у нас продукцію, розподіливши її між усіма регіонами, ми з’ясували, чому виникли проблеми. Тоді, у 1996 — 1997 роках, при МОЗ було організовано комерційні фірми, що вже закупили на той час аналогічну імпортну продукцію, мінімальна ціна якої становила три долари. І в наших «дарунках» просто не були зацікавлені...

І от коли ми запустили виробництво, коли повністю розрахувалися за кредити, чим підтвердили використання об’єктів інтелектуальної власності (це зафіксовано актами експертизи, протоколами), — геть сторонні люди, завдяки певній адміністративній підтримці... вивели нас зі складу засновників. Це з нашими 49 відсотками акцій! Вони протизаконно перереєстровують статутні документи, здійснюючи немислимі маніпуляції з внесками. Через два роки — нова перереєстрація, і з’являється новий засновник — таке собі ТОВ, яке купує контрольний пакет акцій у 73,9% усього за 2650 грн. Реально ж «Десна» — унікальне спеціалізоване виробництво, основні фонди якого на сьогодні становлять близько 3 млн. грн. Навіть якщо «Десна» нічого не робить — це заставний елемент для залучення інвестицій, і тому «загарбники» тримаються за нього зубами. Готовий об’єкт, вирішено всі питання — щодо землі, очисних споруд, є глибинна свердловина, змонтовано обладнання для контролю за мікроорганізмами, стерильністю приміщень. Усе відповідає європейським стандартам.

Однак на сьогодні цей об’єкт не функціонує, незаконно утримується представниками згаданого ТОВ і використовується як складські приміщення. А він же здатний повністю забезпечити Україну атравматичними голками сучасного рівня, сорбентами, іншою медичною продукцією...

Питання захисту інтелектуальної власності в Україні нині загострилися як ніколи. Науці не запропонували нічого замість того, що було. А раніше, за часів Союзу, чітко проглядалася система, що зв’язує розробника, виробництво і споживача в єдиний ланцюг. Я жодним чином не виступаю за вольове регулювання й диктат, але без патронування держави в науковій сфері також не обійтися. Це вже показав досвід країн, що набагато далі за нас пішли в технологічному розвитку. Адже в тих самих США, Японії, Франції, Німеччині, Канаді, Великій Британії вже років двадцять існує міцна система державного регулювання ринкових відносин у сфері передових технологій і створення наукомістких видів продукції. Результат — прогнозоване різке піднесення у справі комерціалізації сучасних наукомістких технологій.

Держава зобов’язана реанімувати зв’язок науки й виробництва. Форми такої підтримки можуть бути різноманітні. Інвестування в найперспективніші розробки, опікування ними, пільгові умови діяльності, лобіювання інтересів українських розробників на міжнародних ринках, та сама правова допомога.

Якщо сьогодні наука не буде затребувана, вона просто пропаде. З другого боку, якщо виробництво не скористається науковими розробками, теж нічого доброго не буде. Очевидно, що нині НАН України сама не вирішить ці питання. Розробки не затребувані, лягають на полицю. Адже те, що зроблено вченими, своєю чергою потребує інвестицій для реалізації, комерціалізації. Фінансування академії — убоге, а механізму, який спрямував би сюди позабюджетні фінансові потоки, немає.

Ми недавно запропонували організувати в Славутичі — спеціальній економічній зоні — виробництво базальтових безперервних волокон (рентабельність — 150%), і виготовлення на основі цих матеріалів тари для зберігання й транспортування боєприпасів. Вартість проекту — 10 млн. доларів. Ресурс дерев’яної тари становить п’ять-сім років і ще десять років тому потреба України в першокласній деревині, що вже тоді була дефіцитом, становила 200 тисяч кубів. Знову наші зусилля наштовхуються на низку організаційних і фінансових протидій. Бюджетних грошей не надають, а в нас нічого закласти для того, аби взяти кредит...

Мінекономіки, Мінфін категоричні: «У держави немає грошей». Тим часом відбувається ось що: коли сказано нове слово в науці, так чи інакше йде обговорення, презентація технології, ти мимоволі розкриваєш суть науково-технічних рішень відкриття. А через якийсь час виявляється, що хтось уже успішно використовує твої дані й навіть організував виробництво. Плагіатори користуються тим, що вся праця з підтвердження здійснення несправедливості лягає на плечі постраждалої сторони. Я переконався: листування з держструктурами, котрі можуть вплинути на ситуацію, відбувається немовби на двох рівнях. Ви звертаєтеся до когось, з’являється розпорядження від першої особи структури, воно «спускається» за виконавчою вертикаллю, а через місяць приходять відповіді. І вони ні про що, не несуть жодного значеннєвого навантаження. Листи, що виходять із одного й того ж відомства, мають іноді протилежний зміст. Якісь доручення перекидаються з відділу у відділ і в результаті — чергова вимушена «проміжна зупинка»...

Ми ходимо інстанціями зі своїм очевидним питанням щодо ЗАТ «Десна» із серпня 96-го року. Шість років. Суд без кінця переноситься, відкладається, суддя розглядає ситуацію як звичайний господарський конфлікт і його мало зачіпають такі поняття, як патенти, інтелектуальна власність, наукові пріоритети. Нарешті приймається рішення про відновлення нас у правах. Але супротивна сторона негайно виставляє по периметру об’єкта охоронців і не пускає нас на територію. І з’ясовується, що це майже нерозв’язна проблема, оскільки ніхто не бере на себе відповідальність закликати самоправців до порядку. Ми знову йдемо до суду, готуємо нові документи, а судовий розгляд знову з різних причин затягується. Лише питання про повернення нам печатки підприємства вирішувалося півтора року — із моральними і матеріальними витратами, звісно. Напередодні судового засідання, коли начебто очікувалося ухвалення рішення на нашу користь, опоненти оформили фіктивну заборгованість і затіяли справу про своє банкрутство...

Тим часом починається реформування судової системи. Справа, у матеріалах якої ми тепер доводимо, що банкрутство, про яке йдеться, липове, знаходиться з червня місяця минулого року в апеляційному суді. Я йду його розшукувати — мені кажуть: її неможливо знайти, вона лежить у загальній купі інших справ у підвалі. Нарешті я всім набридаю — ходжу туди як на роботу, і нам знаходять цю справу. Потім ми домагаємося, щоб вона потрапила в приймальню судді. Три місяці вона лежить у приймальні...

Приблизно 40% мого робочого часу йде на ходіння службовими кабінетами. Я вважаю, що чиновницької тупості зараз практично не існує. Всі вони добре знають, чого хочуть. Логіка їхніх міркувань проста: якщо ти не простимулюєш чиновника, жодне питання не буде вирішене. Уявіть себе на місці клерка. Сьогодні він розмірковує так: якщо я нічого не зроблю, то зі мною нічого поганого не станеться. Якщо ж я зроблю якийсь крок і комусь це не сподобається, навіть коли це буде добра справа, то я наживу собі дуже великі неприємності. Отож, я і мої колеги на контакт, що дорого коштує, із чиновництвом не пішли. Скажімо так, для чистоти експерименту.

Велику практику в цьому плані приніс нам і досвід виробництва теплоізоляційних матеріалів на базальтовій основі. Імпортна продукція, якою завалений ринок, поступається нашій за багатьма позиціями. Але сьогодні є фірма, інститути і т.д., що лобіюють такі закупівлі, видають сертифікати якості. Техніко-економічний аналіз цих придбань не здійснюється, і зрозуміло чому. Закордонний постачальник здебільшого враховує інтереси оптового споживача своєї продукції, і закупник отримує певну винагороду — система так званих «відкотів».

Аби організувати великомасштабне конкурентоспроможне виробництво в цій сфері, потрібні пристойні стартові вкладення. Знову ж ті обсяги продукції, котрі необхідно зробити, аби виробництво було рентабельним, будуть незатребувані, оскільки ринок сьогодні непідготовлений — він цей масив не перетравить. Ми знайшли свій варіант і пропонуємо будувати міні-заводи за модульним принципом. Ми готові в кожному регіоні організувати виробництво в масштабах реальних обласних потреб, де будуть робочі місця для місцевого населення. А обласній владі — пряма вигода — незалежність від імпорту. Якщо ж згодом вони захочуть вийти з цією продукцією на ринок — можуть без обмежень розширюватися за модульним принципом. І тут ми знову наштовхнулися на опір, оскільки кожен із регіонів уже залежний від великих бізнес-інтересів солідних постатей вітчизняної економіки і ніхто не хоче порушувати спокою, тобто нікому не потрібні неприємності. Тому такий завод «під ключ» ми побудували не в Україні, а у В’єтнамі і навіть організували підготовку в’єтнамських фахівців на базі київських навчальних закладів.

1996 року було проведено «круглий стіл» із питань захисту інтелектуальної власності. За участю законодавців, Вищого арбітражного суду, академіків, керівництва існуючого в той час Держкомітету з питань науки і техніки. Винесли вражаючий вердикт — Україна не має досвіду захисту інтелектуальної власності, оскільки в Україні такі питання не розглядаються. А що далі? Я тоді не витримав і досить емоційно вніс пропозицію: поряд із законотворчістю слід надавати науковим закладам реальну правову допомогу. Всі, звісно, погодилися...

Гаразд, приїжджаю в юридичну фірму, посилаюся на це рішення, пропоную «розкручувати» конкретну справу. Юристи кажуть: ви нас повинні профінансувати. Причому поетапно. Ми готуємо позов — ви нам повинні заплатити, ми подаємо папери в арбітражний суд — окрема плата, а якщо ми доможемося позитивного результату — ви перекажете нам ще двадцять відсотків. Ми як підрахували все... Тоді наш інститут вийшов із конкретною пропозицією офіційно, через Кабмін забезпечити пільговий режим для перших 10—15 найпоказовіших арбітражних процесів у справах захисту інтелектуальної власності, дозволити позивачам не сплачувати держмита — це близько п’яти відсотків, що було б істотною підтримкою науки з боку держави.

Не заперечуватиму, останнім часом багато зроблено для створення нормативної бази, що регулює ці питання. Та лихо в тім, що закони самі по собі, а життя, відповідно, саме по собі. Адже як відбувається в галузі техніки? Підготування конструкторської документації, виготовлення дослідного зразка, його апробація, опрацювання тощо. Тоді все бездоганно працює. Законодавець же просто звітуєть: ми, мовляв, розробили 280 законів. А чи працюють вони? Приміром, в арбітражний суд обидві сторони приносять експертний висновок. Кожна — свій. Експертизу, як ви розумієте, здійснює організація, якій ти платиш. І так — від однієї судової інстанції до іншої, поки одна зі сторін не розориться або не махне рукою, відступиться.

Інтелектуальний продукт практично ніколи не враховується в балансовій вартості підприємства. У процесі приватизації підприємств носії інформації, що є інтелектуальною власністю, залишаються в реформованій структурі і без найменших докорів сумління експлуатуються, не завжди розумно, новими господарями.

Виникає питання: а як же захищатися? Будемо об’єктивні. Сьогодні середній вік досвідчених і заможних учених — 65 років. Молоді в науці практично немає — вона десь в інших галузях. У нас дуже малий ліміт часу на те, щоб сьогодні одержали винагороду ті, хто вже зробив величезний внесок у науку. І на те, щоб створити належну правову базу і залучити в наукові пошуки молодих людей, які твердо знатимуть, що держава захистить чесного розробника і виробника.

Сьогодні необхідно створити певну універсальну систему реалізації наукових ідей, реального захисту інтелектуальної власності саме в процесі впровадження нових розробок. Потрібен аналіз практики використання законодавчої бази для розв’язання конфліктних ситуацій у цій сфері. Вченим необхідно допомогти. Гадаю, для доброго починання об’єднають свої сили і Національна академія наук України, і СБУ, МВС, де є відповідні управління у справах захисту інтелектуальної власності, і ДПАУ. Можливо, скаже своє слово і керівництво держави.

Роки наших ходінь по інстанціях — це теж досвід. Я не хочу, щоб він пропав. Якщо його вдасться зараз тонко «розібрати по кісточках», обернути наші поразки на нашу ж силу, якщо вдасться спільними зусиллями «осушити болото», у якому тоне сучасна вітчизняна наукова думка, це можна буде вважати величезним внеском у вітчизняну науку...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво