ПРО КОРИСНІСТЬ ЗДОРОВОГО КОНСЕРВАТИЗМУ - Наука - dt.ua

ПРО КОРИСНІСТЬ ЗДОРОВОГО КОНСЕРВАТИЗМУ

4 жовтня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №38, 4 жовтня-11 жовтня

У «Дзеркалі тижня» опубліковано кілька статей, автори яких розглядають перспективи української науки, насамперед у Національній академії наук...

У «Дзеркалі тижня» опубліковано кілька статей, автори яких розглядають перспективи української науки, насамперед у Національній академії наук. Не можна не погодитися з багатьма дискусійними твердженнями про джерела наявних проблем і шляхи їх вирішення. Водночас упадає в око, що аргументація авторів грунтується на аналізі становища виключно в столиці. Та Київ — це зовсім не вся Україна.

Щоб харків’ян не звинуватили в нескромності чи навіть у манії величності українського масштабу, наведу висловлювання відомого З.Бжезинського, найавторитетнішого експерта з посткомуністичних країн. У дитинстві маленький Збігнєв прожив якийсь час у Харкові — його батько був консулом Польщі в першій столиці УРСР. 1998 року професор-геополітик знову відвідав наше місто й цілком переконано сказав, що «Харків був і залишається інтелектуальною столицею України».

А тепер підемо назустріч побажанню Р.Черніги, стаття якого в «ДТ» (№8, 2002 р.) має підзаголовок «Хотілося б почути контраргументи...» Спершу розберемо вірогідність аргументів автора. Порівнюючи в історичній ретроспективі наукові потенціали Польщі й України, він пише: «...нобелівських лауреатів у нас немає, а в них М.Склодовська-Кюрі двічі лауреат цієї найпрестижнішої премії». Річ, проте, у тому, що видатний фізик і хімік Марія Склодовська-Кюрі була французьким ученим. Так, вона мала польське походження. Та з часу вступу до Сорбонни й до кінця днів усе наукове життя М.Кюрі минуло у Франції.

Поляки, безперечно, по праву пишаються славнозвісною дочкою свого народу, патріоткою Польщі. Нам, харків’янам, теж приємно, що народжений 1901 року в нашому місті Семен (Саймон) Кузнець отримав 1971 року Нобелівську премію з економіки. У Харкові юний Семен закінчив гімназію, а далі було, як і у випадку М.Склодовської, — вища освіта й робота за кордоном, у США. Хоч як було це престижно, та ніхто С.Кузнеця ні в радянські, ні тим паче в українські нобелівські лауреати не записує. Наявність загальновизнаних і стабільних наукових шкіл, а те, де великий учений народився і провів дитинство, визначає науковий потенціал і авторитет держави.

З Харковом тісно пов’язані імена ще двох, справді «наших» нобелівських лауреатів — І.Мечникова (премія 1908 р.) і Л.Ландау (премія 1962 р.). Видатний мікробіолог І.Мечников не тільки народився в маєтку своїх батьків під Харковом, а й закінчив Харківський університет, найдавніший в Україні. До 42-річного віку І.Мечников працював в Україні, сформувався тут як визначний учений, пізніше продовжував свої дослідження в Парижі, не обриваючи, проте, інтенсивних наукових контактів із колегами на батьківщині. Отже, І.Мечникова без будь-яких натяжок можемо вважати власним лауреатом Нобелівської премії.

Повною мірою все сказане вище стосується й фізика-теоретика Л.Ландау. До Харкова він приїхав уже в зрілому віці й жив тут порівняно недовго (1932—1937 рр.). Та це були роки надзвичайно плідної праці: Харків перетворився на один із центрів фізики світового класу. До нас приїжджали і тривалий час працювали найвідоміші фізики світу — Бор, Дірак, Вайскопф, Плачек, Пайерс, Гамов, Фок, Хоутерманс та інші. До приїзду до нашого міста Бор і Дірак уже були нобелівськими лауреатами. Пізніше, у московський період свого життя, Л.Ландау продовжував співпрацювати із заснованою ним у Харкові школою теоретичної фізики (школою Ландау—Ахіезера—Ліфшиця).

У статті академіка К.Ситника і професора Б.Данильченка («ДТ», №1, 2002), із більшістю положень якої не можна не погодитися, перелічені, проте, лише київські наукові школи. Та весь науковий світ знає і харківські школи: Н.Барабашова (астрономія); А.Вальтера, К.Синельникова, А.Лейпунського (ядерна фізика); Л.Шубникова, Б.Лазарєва, Б.Веркіна (експериментальна фізика). У Харківському університеті ім.В.Каразіна працювали великі математики М.Остроградський і А.Ляпунов, радіофізик Д.Рожанський.

У нашому місті, на відміну від Києва, немає ні окремого інституту математики (закрили наприкінці 50-х), ні інституту теорфізики. Проте в одному лише Фізико-технічному інституті низьких температур (ФТІНТ) НАНУ ім.Б.Веркіна, що навіть не є вузом, 20 соросівських професорів, а у величезному порівняно з ним Київському університеті — 19. Останніми роками «відродженням духовності» стали абсолютно невірно називати повсюдну клерикалізацію суспільства і навіть держави. Авторитет науки, наукового знання падає за потурання, якщо не за сприяння державних мужів. Науковий світогляд витісняється не лише традиційними світовими релігіями. Пишно розквітли різноманітні окультні вчення, астрологія, з’явилося чимало чаклунів, знахарів, магів усіх мастей, справа доходить до чортовиння та сатанізму.

Завдяки топонімічній політиці міської влади в Харкові є вулиця, станції метро, названі іменами наших видатних земляків — учених, конструкторів, архітекторів, лікарів: Вальтера, Ляпунова, Барабашова, Проскури, Бекетова, Данилевського, Гіршмана, Морозова, Кошкіна та інших. Остання зі споруджених станцій метро названа «Науковою». Це виховує в громадян поважне ставлення до науки, інтелектуальних цінностей, культури в широкому значенні цього слова.

Блискучі імена вищезгаданих харків’ян уже належать історії. Може, Р.Черніга правий, коли пише, що «на будь-якому значному міжнародному науковому форумі польські вчені якщо не серед членів наукового комітету, то серед провідних доповідачів, чого ніяк не скажеш про наших»? Певне через необізнаність Р.Черніга до «наших» учених не зарахував ще працівників ФТІНТу та інших усесвітньо визнаних харківських науковців. Наведемо лише кілька прикладів міжнародного визнання заслуг наших учених, які працюють і нині: академік В.Марченко обраний почесним професором Сорбонни і почесним членом Норвезького королівського товариства; монографія академіка А.Погорєлова вийшла в американській серії «Видатні математики ХХ століття»; академік І.Янсон удостоєний премії Європейського фізичного товариства (Х’юлетт-Паккардовського фонду); член-кореспондент НАНУ В.Дрінфельд удостоєний вищої міжнародної нагороди для математиків — медалі. Чи потрібно пояснювати, що ці вчені незмінно відіграють ключові ролі у різних міжнародних наукових комітетах?

На категоричне твердження Черніги про відсутність українських фізичних журналів у «престижному» списку ISI заперечу коротко: є такі журнали! Щоправда, нині їх лише два. Один називається «Фізика низьких температур» (ФНТ), видається в Харкові, перевидається в США англійською мовою за назвою «Low Temperature Physics» (за цією назвою він є на сайті ISI), має impact-factor порядку 0.60. Його найближчі західні конкуренти — американські журнали «Cryogenics» і «Journal of Low Temperature Physics» мають індекси 0,56 і 1,05 відповідно. Тобто ФНТ дуже непогано виглядає на тлі закордонних спеціалізованих журналів, що публікують оригінальні роботи. До 12% авторів ФНТ є громадянами далекого зарубіжжя, що є унікальним показником для українського видання. До речі, на пострадянському просторі випереджають ФНТ за індексом цитування лише три російські, найдавніші і найбільш славнозвісні фізичні журнали — «Успехи физических наук», «Журнал экспериментальной и теоретической физики (ЖЭТФ)» та «Письма в ЖЭТФ». Якщо ФНТ Р.Черніга міг випадково не побачити на сайті ISI через англомовну назву, то важче зрозуміти, чого він не помітив там другий український фізичний журнал, київський — «Металофізика й новітні технології». На жаль, у нього індекс скромніший — 0.16.

На глянсовій обкладинці офіційного каталогу періодичних видань Національної академії наук України за 2001 рік названі 14 старанно відібраних журналів, що є, слід думати, предметом гордості академії. Більшість із них відсутні у списку «престижних» журналів ISI, зате вони ближчі до академічного начальства. Дарма ви шукатимете на тій фотографії ФНТ...

Цікавою є пропозиція відомого польського ученого, закордонного члена НАНУ Генріха Шимчака про об’єднання, як це зробили західноєвропейські фізичні журнали східноєвропейських видань — «Acta Physica Polonica», Фізичних журналів Чехії та Словаччини, Українського фізичного журналу та інших — в один, що видаватиметься англійською мовою. Аналогічно можна було б зробити і з журналами інших спеціальностей. Це, безперечно, підняло би престиж цих видань.

Незмінно за незалежної міжнародної експертизи заявки наших працівників мають високі шанси на успіх. 2001 року за конкурсом CRDF ФТІНТ подав 24 проекти й вже отримав фінансування з п’яти із них (тобто 20,8%), ще кілька проектів перебувають у стадії додаткового вивчення. Непогані справи й з програмами INTAS, NATO, НТЦУ, Швейцарського національного наукового фонду. У той самий час за конкурсом Фонду фундаментальних досліджень (ДФФД) інститут подав 47 проектів і виграв із них лише 3 (або 6,4%). Не можна не звернути увагу, що за напрямом, приміром, «Фундаментальні основи сучасних технологій» київські наукові центри отримали 43 гранти з 57 (чи 75,4%), а два харківських інститути по одному (або 3,5%)! Хто візьметься довести, що така пропорція відбиває реальне співвідношення наукових потенціалів «першої столиці» та Києва?

Тому цілком розумна пропозиція академіка Я.Яцківа про посилення акценту на цільове фінансування науки за допомогою системи грантів не спрацює через «кумівство, яке є в науковому середовищі»», або, якщо завгодно, «мафіозність». Перед тим, як прийняти таку пропозицію, потрібно цілком змінити систему експертиз, інакше отримаємо ще більше фінансове придушення «провінції».

Думаю, що такі гіганти, як Національний науковий центр «Харківський фізико-технічний інститут» і Київський інститут ядерних досліджень, повинні на початку XXI століття фінансуватися з коштів тих галузей індустрії (у даному випадку атомної енергетики), для яких їхні наукові результати потрібні в першу чергу. Адже якщо в першій половині XX століття відбувалося надзвичайно інтенсивне нагромадження справді фундаментальних, світоглядних за своєю суттю знань у ядерній і атомній фізиці, то тепер тут на перший план вийшли прикладні питання і технології.

За умов настільки слабкого фінансування стає недозволеною розкішшю утримання в структурі Академії наук прикладних інститутів, що орієнтовані на отримання наукової продукції, здатної досить швидко конвертуватися в економічний ефект.

Крім того, дивує розгалужений адміністративний апарат академії за умов убогого бюджету. Яка роль регіональних наукових центрів? Вони, по суті, лише ширма для створених при них інженерних і економічних центрів з власними рахунками, що дозволяє госпдоговірні роботи фінансувати через ці центри, а реально виконувати їх силами працівників інститутів, на інститутському устаткуванні, в інститутському приміщенні, платити за комунальні послуги з інститутського бюджету й позбавляти при цьому інститути відрахувань від госпдоговірних коштів. Інакше кажучи, розорювати інститути!

Дуже актуальне і таке питання: чи правильно, що академічні установи фінансуються лише пропорційно кількості працівників? Навряд чи розумна політика «усім сестрам по сережці». Краще фінансувати ті напрями, де досягнутий світовий рівень досліджень. Причому оцінка цього рівня має бути зовнішньою, на підставі висновків незалежних (позаакадемічних), а краще взагалі не українських експертів.

Що ж до самої структури НАНУ та її інститутів, то Р.Черніга звертає увагу на порівняно малу кількість працівників в інститутах товариства Макса Планка в Німеччині й польській Академії наук. На це можна заперечити, що відділи (чи відділення), що входять до складу наших академічних інститутів, насправді є аналогами інститутів М.Планка чи інститутів ПАН. Так, у ФТІНТі під одним дахом і при єдиній адміністрації є 9 напрямів по 40—50 чоловік (математики, теорфізики, відділи магнетизму, надпровідності, електронної фізики провідників, квантових рідин і кристалів, кріокристалів, фізики пластичності та міцності, біофізики), кожний із своєю Науковою радою. Навряд чи розумно для кожного такого напряму робити окремий інститут із власною бухгалтерією, адміністрацією, бібліотекою і техслужбами.

Наша структура нагадує структуру CRNS Франції, де за єдиної адміністрації існує «гроно» лабораторій, науково самостійних. Чим це погано?

У своєрідному підсумку хочу підкреслити: до будь-якої реорганізації слід підходити дуже обережно. Досвід наших загальнодержавних «реформ» — наочне тому підтвердження. Думка Б.Патона про корисність здорового консерватизму дуже своєчасна й розумна.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво