«ПОВІЙ, ВІТРЕ, НА ВКРАЇНУ»

Поділитися
Кілька днів тому відбулася сесія загальних зборів Національної академії наук України, на якій традиційно було підбито підсумки діяльності НАНУ за минулий рік і намічено основні напрями її подальшої діяльності...

Кілька днів тому відбулася сесія загальних зборів Національної академії наук України, на якій традиційно було підбито підсумки діяльності НАНУ за минулий рік і намічено основні напрями її подальшої діяльності. Насамперед слід зазначити, що хоча нинішні збори академічної еліти майже нічим не відрізнялися від попередніх, однак деякі паростки конструктивізму крізь твердь консерватизму пробивалися. Про це свідчать і виступи на сесії загальних зборів НАНУ, які ми публікуємо нижче (у дещо скороченому варіанті).

Не стільки води з Дніпра спливло...

Оскільки все пізнається в порівнянні, хотілося б навести такий факт. Нещодавно стан справ у науці обговорювався на нараді у президента Російської Федерації. Тоді, зокрема, було зазначено, що десять років псевдореформ завдали російській науці непоправної шкоди. Про нашу вітчизняну науку можна сказати те ж саме. Однак наш Президент, вочевидь, не вважає за потрібне присвячувати цьому спеціальну нараду. Втім, свого часу відшуміло чимало зборів і дискусій щодо проблем розвитку науки в Україні, зокрема щодо подальшої долі НАНУ. Багато хто, напевно, пам’ятає всеукраїнську нараду з питань науки, на якій лейтмотивом виступу Леоніда Даниловича були слова: «Країна без науки — країна без майбутнього». Щоб уникнути такої сумної долі, а також знайти шляхи порятунку (тоді питання стояло саме таким чином), було створено державну комісію з питань реформування української науки і навіть Раду з питань науки при Президентові України. Ну і де ж результат? Реформи просто-напросто забалакали, а потім під жалобний спів про вимирання науки (з рефреном про необхідність підвищення зарплат ученим) спішно поховали.

Вітер перемін у сфері науки подув недавно з півночі. Про серйозність намірів президента сусідньої країни свідчить уже те, що відтепер підтримку науки та її розвиток визначено як найважливіше ПОЛІТИЧНЕ завдання російської держави. В.Путін затвердив основні напрями (їх дев’ять) науково-технічного розвитку країни, під які планується виділити цільове бюджетне фінансування, призначено відповідних керівників та провідні організації. Та й тепер що стосується державної фінансової підтримки російська наука, порівняно з українською, перебуває в кращому становищі. Поточного року на її потреби заплановано 1,54% від ВВП, тоді як у нас — ганебних 0,28%. І хоча це трохи перевищує торішній показник, однак радіти не випадає. Адже що таке для академічної науки 363,3 млн. грн.? Оскільки, за світовими стандартами, витрати на науку вважаються ефективними лише тоді, коли становлять не менше 15—20 тис. дол. на одного вченого, бюджету НАН у такому разі вистачило б, за приблизними розрахунками, для забезпечення лише 4—5 тис. учених. Не випадково президент НАН України Б.Патон колись порівняв Академію наук із соцзабезом.

Природно, учені зі світовим ім’ям, а також молодші та підприємливіші знайшли собі для проведення наукових досліджень додаткові джерела (для багатьох вони фактично стали основними) фінансування. Багато хто, не чекаючи милостей від держави й академії, виїхав за кордон. Горезвісний «відплив мізків», хай не так стрімко, як на початку і в середині дев’яностих років, відбувається й тепер. 2001 року з установ НАНУ звільнилося понад 500 молодих учених (до 35 років), у тому числі і стипендіати Президента України. Скільки всього опинилося за «бугром», або пішло з науки в інші сфери діяльності, гадаю, можна лише здогадуватися. До речі, протягом останнього десятиліття з Російської академії наук виїхало за кордон 70 тис. молодих учених (у віці до 40 років). Тому цілком зрозуміла стурбованість керівництва сусідньої країни станом справ в інтелектуальній сфері.

«Пожежна команда» «пожежної команди»?

У своєму виступі президент НАНУ Б.Патон, навівши перелік розробок, над якими установи академії працювали торік, змушений був відзначити, що прориву в науці здійснити не вдалося. Як одна з головних перешкод на шляху до наукових досягнень світового рівня, знову ж таки, називалася відсутність необхідних коштів: лише 6% загальних фінансових надходжень витрачається на нове обладнання. І так протягом багатьох років. За такого стану справ, дивися, скоро цілі інститути перетворяться на музеї старої техніки.

Водночас нікого не доводиться переконувати, що інтелектуальний потенціал держави (слава Богу, попри колосальні втрати, він у нас ще є) — це фактично єдине джерело, здатне забезпечити упевнене і стабільне економічне зростання. На думку фахівців, завтрашній день світового ринку визначають не більше як 50—55 макротехнологій, і Україна цілком могла б поборотися за вихід на міжнародну арену з десятком високих технологій. Це й нові матеріали, здатні реагувати на параметри довкілля, й авіація і космонавтика, і зварювальні, інформаційні технології, біотехнології тощо. Тому сьогодні знову відроджується ідея створення технопарків як науково-виробничих комплексів, покликаних подолати наше технологічне відставання від розвинених країн (уперше її піднімали на щит ще на початку 90-х). Як відомо, ще 1999 року прийнято Концепцію науково-технологічного й інноваційного розвитку України, яка передбачала для початку створення п’яти-шести експериментальних центрів науки і передових технологій. Створено п’ять нових технопарків (усього їх сьогодні дев’ять, але ефективно діють поки що лише два — «Інститут монокристалів» та «Інститут електрозварювання ім. Є.Патона»). Чи зуміємо, як задумано, створити конкурентоспроможні наукоємні виробництва, щоб посісти гідне місце у світовому співтоваристві? Це питання стосується, природно, не тільки науковців.

Втім, великі академічні збори не стали обговорювати тему технопарків та створення інновацій. Набагато більше пожвавлення залу викликала інша ідея, що прозвучала з вуст прем’єр-міністра, — про те, що НАНУ удостоєна честі стати державним центром експертиз. Тобто робити висновки щодо тих чи тих важливих для країни та її народногосподарського комплексу проблем. Наприклад. Україна має кілька глибоких фінансових ям, вибратися з яких ніяк не в змозі. Перша така яма — вугільний басейн Донбасу. Собівартість цього вугілля дуже висока. (Ще Д.Менделєєв говорив, що дешевше топити грошовими асигнаціями, ніж донбаським вугіллячком, натякаючи на його виняткову цінність для хімічної та інших галузей промисловості.) Щороку на підтримку Донецького басейну держава витрачає майже 3 млрд. грн. І кінця-краю цій прірві не видно. Друга фінансова «дірка» — сільське господарство. Попри те, що ми маємо найкращі у світі чорноземи, наш аграрний сектор постійно потребує колосальних фінансових «зрошень». Ще одна яма для бюджету — чорнобильська проблема (2,5 млрд. грн. щороку). Окрім цих великих ям, є міні-ями, як, наприклад, Криворізький комбінат окисних руд. Що робити далі з усією цією спадщиною? Є й маса інших проблем, проектів та програм, які з них найефективніші й вигідні для держави — має винести свій вердикт НАНУ.

Щоправда, у деяких учених така сфера докладання зусиль не викликає захоплення. Мовляв, перетворювати Національну академію наук на «пожежну команду» Кабміну — це, може, й ознака високої довіри, але в такому разі НАНУ слід перейменувати. В цій іронічній фразі, як і в будь-якому жарті, є лише частка жарту. Для Фонду фундаментальних досліджень коштів поки що не виділено.

Руки геть від
майна НАНУ!

У моєму журналістському архіві в розділі «Наука. Пертурбації» збереглася цікава замітка під назвою «Академія наук «на олівці» у Фонду держмайна». В ній ідеться про те, що до листопада 1995 року робоча комісія фонду має завершити інвентаризацію нерухомості НАН України; оцінка цього майна проводитиметься відповідно до цін на світовому ринку, оскільки ФДМ отримав силу-силенну пропозицій від іноземних інвесторів щодо участі в приватизації цих об’єктів. Важко уявити, якою Академія була б сьогодні, якби ці наміри здійснилися.

Якщо пригадуєте, невдовзі вона отримала статус самоврядної структури, стала свого роду державою в державі, і новоспечені комерсанти, які були не проти швидко нагріти руки на чужому добрі, ушилися, спіймавши облизня. Разом із ними відшили й тих, у кого були серйозні наміри. Прихильна до принципів «здорового консерватизму» НАНУ зуміла зберегти свій науково-виробничий комплекс від розшматування, хоча, треба сказати, розпорядитися ним так як слід не змогла з відомих причин. Деякі корпуси стали непридатними, лише зовні нагадуючи про колишню міць наукової імперії. На цьому тлі приємно вирізняються оновлені будівлі, наприклад, Інституту хімії поверхні, НДІ сорбції та проблем ендоекології. Однак переорієнтуватися в нових економічних умовах, комерціалізувати результати своїх наукових розробок вдається далеко не всім. У науці, як і в суспільстві в цілому, відбувається соціальне розшарування на бідних та багатих.

Найбагатшими людьми в Академії наук уже в недалекому майбутньому стануть, мабуть, члени президії НАНУ, оскільки в їхніх руках зосереджено фактично повну майнову владу. (Якими матеріальними ресурсами володіє академія — це завжди було таємницею за сімома печатями). Відповідно до недавно прийнятого закону ВР «Про особливості правового режиму майнового комплексу Національної академії наук України», академія отримала право повністю розпоряджатися своїм майновим комплексом, переданим їй державою в довічне користування. (До речі, за словами юристів, таке поняття як «майновий комплекс Академії наук», з’явився у нашому законодавстві вперше). Відповідно до цього закону, на нерухоме майно НАНУ, а також організацій, віднесених до її відання, не можуть поширюватися стягнення за претензіями кредиторів. Академія може створювати навколо себе організації з різною формою власності, давати дозволи на продаж майна організацій, які перебувають у її віданні; давати дозвіл на списання майна, що перебуває на її балансі, і на безоплатну передачу майна, що перебуває на балансі однієї організації, на баланс іншої, яка перебуває у віданні академії тощо. У зв’язку з прийняттям вищезгаданого закону, на сесії загальних зборів НАНУ було внесено відповідні поправки в академічний статут. Побоювання окремих учасників зборів щодо того, чи не призведе це до втрати академічної власності, має розвіяти пункт статуту, в якому йдеться, що президія НАНУ передає лише право на користування майном, а не саме майно.

* * *

У кулуарах зборів жваво обговорювалися також майбутні реформи в РАН. Щоправда, тепер це називається реструктуризацією. Передусім вона торкнеться президії й апарату академії. З 18 відділень РАН має залишитися 10. Що уріжуть, що перекроять, як усе це відбуватиметься тощо — всім цим зараз переймається наше академічне керівництво. Наразі воно спостерігатиме, що діється в сусідів, і не поспішатиме «поперед батька (себто колишнього «старшого брата») у пекло». Однак годі сумніватися — ми підемо тим самим шляхом, навіть якщо нам «туди не треба».

Із виступів на Загальних зборах НАН України

Анатолій КІНАХ, прем’єр-міністр України

Упевнений, що розвиток науково-технічної та інноваційної діяльності в Україні на даний час є ключовим фактором для створення міцних засад національної економіки.

Необхідно відверто сказати, що в нас поки що відсутні ефективні механізми мобілізації фінансових, матеріальних ресурсів для стимулювання інноваційної активності по напрямах, які визначають пріоритети розвитку економіки і держави. Процес прийняття рішень щодо реалізації інновацій у промисловості в багатьох випадках занадто заформалізований. Немає прозорих механізмів і необхідної гнучкості. Тому, на жаль, незначна частина високих технологій та промислових зразків поки що використовується в серійному виробництві, незважаючи на величезний науково-технічний потенціал України. За цих умов принципового значення набуває питання прогнозування розвитку технологій в Україні та світі. Хотів би особливо підкреслити, що коли ми визначаємо той чи інший стан розвитку економіки, суспільства, держави, нам необхідно чітко вести моніторинг того, що відбувається у світі, який дуже динамічно рухається вперед. І на цій основі формувати ринки технологічних інновацій та можливості виходу на них вітчизняних виробників продукції, послуг як матеріальних, так і інтелектуальних. Ця робота поки що ведеться фрагментарно. Нам конче необхідно, в тому числі використовуючи досвід і потенціал НАНУ, створювати постійно діючу систему прогнозно-аналітичного забезпечення науково-технологічного та інноваційного розвитку, налагодити систему експертизи високотехнологічних розробок, моніторинг їх виконання, забезпечення патентного захисту, зокрема за кордоном. І це повинно бути в основі формування в Україні тих довгострокових напрямів розвитку економіки й держави, які відповідають національним інтересам, пріоритетам і об’єктивним економічним ринковим законам.

Необхідно також, з урахуванням жорсткої конкуренції, яка існує в світі, формувати чітку систему і порядок, що визначають механізми трансферу технологій. Особливо слід звернути увагу на питання науково-технологічної безпеки держави.

У ситуації, що склалася, надзвичайно актуальним, на наш погляд, є питання поглиблення співпраці академічних та галузевих наукових установ як важливої складової інноваційного розвитку економіки. У цьому зв’язку я хотів би запропонувати розглянути рішення про надання Національній академії наук України права бути головним науковим центром України щодо здійснення наукових експертиз та прогнозних оцінок, пов’язаних з розробкою та реалізацією загальнодержавних народногосподарських проектів.

Я абсолютно впевнений у тому, що нам необхідно ліквідувати розрив, який, на жаль, поки що існує між величезним національним інтелектом і якістю державної політики на всіх її напрямах.

Дуже важлива проблема — залучення до наукової діяльності талановитої молоді. Сьогодні ця проблема виходить на одне з перших місць (а можливо, навіть на перше) в українській науці. Нині урядом відпрацьовується відповідний проект указу Президента України, спрямований на вирішення актуальних проблем наукової молоді, запобігання т. зв. відпливу умів. Указ передбачає заснування щорічних грантів для молодих науковців, збільшення розміру стипендій Президента України та Кабінету міністрів, державних централізованих капітальних вкладень у будівництво житла для молодих учених та ін. Водночас слід посилити надання цільової підтримки нашим провідним науковим школам.

Хочу підкреслити, що настав час, коли нам необхідно глибоко і всебічно проаналізувати стан та ефективність виконання великої кількості державних цільових програм. Інколи чую, зокрема й за кордоном, жарт, що Україна сьогодні — лідер за кількістю програм на душу населення. Нам необхідно провести дуже глибоку інвентаризацію і сформувати таку систему, за якої затверджена програма не залишиться черговою декларацією, а буде доповнена організаційним, ресурсним змістом.

Абсолютно підтримую необхідність вирішення питання щодо поліпшення фінансування науки. У держбюджеті на нинішній рік обсяги фінансування НАН збільшено на 25 %, хоча я цілком згоден, що коли велика частина цих фінансових ресурсів іде на поточне споживання, то це дуже недосконала фінансово-бюджетна політика. Нам необхідно змінювати ситуацію у напрямі розвитку, а не поточного споживання. З цього приводу хотів би підкреслити, наскільки серйозні питання щодо якісних характеристик, у тому числі в сфері бюджетного фінансування, стоять перед Україною і суспільством у цілому. Сьогодні консолідований державний бюджет України на 2002 рік в перерахунку на вільноконвертовану валюту становить близько 10 мільярдів доларів. Що таке 10 млрд. дол. для держави площею, що дорівнює території Франції, і з населенням близько 49 млн. чоловік? Це дуже принизливий рівень, і він абсолютно не відповідає ні масштабам країни, ні глибині тих проблем, які нам необхідно вирішувати. Для порівняння: доходна частина консолідованого державного бюджету України приблизно в чотири з половиною рази менша, ніж у сусідньої Туреччини. США затвердили на поточний рік бюджетне фінансування на потреби збройних сил у сумі близько 380 млрд. дол. (у 38 разів більше, ніж весь бюджет держави Україна). Я хотів би цим особливо підкреслити, наскільки нам важливо розуміти, що при таких стандартах сподіватися, що ми будемо впевнено рухатися вперед і посідати гідне місце у світі, марна річ. Нам необхідно через якісні зміни, через роботу з інноваційного та інвестиційного розвитку, через зменшення тіньової економіки, створення таких умов, коли за законом працювати вигідно, як є в усьому світі, вирішувати це питання. І ми закликаємо до такої співпраці й наукову еліту України.

Водночас розраховувати лише на бюджет в сучасних умовах наука не може. І уряд робитиме все, аби створювати сприятливі умови, які дадуть можливість активніше залучати джерела позабюджетного фінансування й ефективно використовувати їх для розв’язання проблем розвитку науки. Безумовно, великі завдання стоять і перед законодавчою та виконавчою владою щодо формування ефективніших стимулів у системі оподаткування, залучення інвестицій для концентрації ресурсів для розвитку тих чи інших напрямів вітчизняної науки, і ми повинні розглядати ці питання як невідкладні.

Іван ДЗЮБА, академік НАН України

На річних зборах відділення літератури, мови і мистецтвознавства було констатовано, що 2001 рік ознаменований рекордним для відділення обсягом друкованої продукції — 95 індивідуальних та колективних праць, у т. ч. 62 монографії, 10 навчальних посібників та підручників для вищих навчальних закладів, 12 довідників і словників, понад півтори тисячі публікацій у наукових збірниках та періодиці. Серед них і видання, що мають значення культурних подій загальнонаціональної ваги, — 1-й та 2-й томи академічного зібрання праць Т. Шевченка у 12 томах, енциклопедія «Українська мова», унікальна інтегрована лексикографічна система словників України у вигляді лазерного CDR-диску, завершення видання «Світового атласу української мови», видання першого українського перекладу «Пересопницького євангелія» (XVI століття). Науковці відділення взяли участь і в підготовці першого тому «Енциклопедії сучасної України».

Упродовж кількох років тривають дискусії про майбутнє Національної академії наук, про вдосконалення і реорганізацію її структур. Але пропозиції надходять переважно від представників природничих, фізико-математичних наук, гуманітарії здебільшого мовчать. Мені здається, це можна пояснити не так тим, що вони задоволені станом своєї науки, як тим, що вони не почуваються достатньо компетентними і незалежними, щоб обговорювати загальноакадемічні справи й загальнонаціональну наукову стратегію під кутом зору модернізації та світової інтелектуальної конкурентності. Якщо, скажімо, біологи, генетики, математики, фізики оцінюють свої досягнення і можливості з огляду на світовий рівень відповідних наук, то в колі гуманітаріїв це ще не стало нормою. До певної міри це зумовлено і самою специфікою предмету, скажімо історико-літературних чи фольклористично-народознавчих студій. Але є й інша обставина — недостатня включеність у світовий культурологічний процес. Доводиться говорити і про локальну обмеженість нашої гуманітаристики, відсутність у ній фундаментальних досліджень, присвячених культурам Азії, Африки, Латинської Америки, Скандинавії, Кавказу, Балтії. Дещо робиться в університетах, але епізодично і безсистемно.

Особливо тривожне явище — згасання української славістичної школи, ще недавно досить потужної, відсутність власного авторитетного голосу у світовій славістиці, і це в час, коли сфальшовану слов’янську ідею використовують у великій геополітичній грі.

Давно вже слід подумати про українську школу русистики. Варто тут, як і багато в чому, брати приклад з Івана Франка. Кожна нація зусиллями своїх інтелектуалів виробляє власний погляд на скарби культур інших націй, і українська культурологія може й повинна інтерпретувати явища російської культури, як і інших, у своєму ракурсі бачення, в контексті наших історичних процесів і перспектив, тим самим збагачуючи спектр інтерпретації російської та інших культур і водночас збагачуючи саму українську культуру.

Постає і необхідність теоретичного осмислення сутності й механізму взаємодії культур у сучасному світі, їхньої складної діалектики, яка не зводиться до успадкованої нами за радянських часів політично насадженої тези про виключно благотворний вплив однієї культури на інші та банальної фрази «культури не воюють». Найсприятливішою для всякої національної культури є ситуація взаємодії не з однією, а з багатьма культурами світу. Для нас одним із чинників такої взаємодії має стати активна участь нашого літературознавства і мистецтвознавства, культурології у вивченні літератур і культур світу, і хотілося б, щоб наші здобутки були тут цікавими й важливими не лише для нас самих. Але для розвитку відповідних нових напрямів досліджень, про які я говорив вище, потрібне серйозне структурне і фінансове забезпечення, стабільна і довгострокова державна підтримка, розмовами про гранти й госпдоговори цій стратегічній справі не зарадиш. Так само державні рішення потрібні і в справі підготовки фахівців-гуманітаріїв з комп’ютерного моделювання та конструювання, жоден вищий навчальний заклад і жодна аспірантура сьогодні не готують таких фахівців. Ініціативи Київського національного і Донецького університетів тут замало. Це гальмує розвиток інформатизації в гуманітарній сфері, зокрема і комп’ютерної лінгвістики, що, в свою чергу, стримує створення сучасної вітчизняної лексикографічної бази і призводить до відставання у галузі систем штучного інтелекту, а останнє, як відомо, — ядро інтелектуальних технологій ХХІ століття.

Інша тривожна проблема — глибока прірва між рівнем наукового осмислення української культури і буденною суспільною свідомістю. Часом здається, що водночас відбувається два прямо протилежних процеси: чим переконливіше дослідники у своїх працях розкривають цінності української культури, достоїнства української мови тощо, тим успішніше суспільство обходиться без цього надбання. Звичайно, за цим стоять чинники позанаукового характеру, і наївно сподіватися, що фундаментальна наука може прямо впливати на інтелектуальний та моральний рівень натовпу, але вона може й повинна мати процедури аналізу культурних і мовних процесів у суспільстві, зрештою пропонувати науково обгрунтовані способи впливу на них.

З цього погляду ми покладаємо надії на розгортання досліджень з екології національної культури, запропоновані в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського, запровадження такої дисципліни, як етнологічна урбаністика, розгортання соціолінгвістичних та соціокультурних досліджень. Тут потрібна співпраця з соціологами, філософами, політологами, економістами, якої поки що немає, що йде на шкоду всім і ставить перед необхідністю об’єднання зусиль навіть на організаційному рівні. Саме на цій основі має відбуватися розроблення нової обгрунтованої концепції розвитку національної культури, визначення історичного внеску українського народу в загальносвітову культуру, вироблення конкретної державної політики в галузі культури і міжнаціональних взаємин в Україні, наукового прогнозування цієї політики, формування стратегії модернізації інфраструктури національної культури як консолідатора суспільства і гаранта національного майбуття. І, звичайно, потрібна зацікавленість, готовність і здатність держави прислухатися до того, що пропонує наука, аби не повторювалася сумна доля багатьох попередніх проектів та концепцій.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі