...ПЛЮС ДОКТОРИЗАЦІЯ ВСІЄЇ ЕЛІТИ

Публічна гра наших нуворишів у так звану «політичну еліту», взаємне обдаровування блискітками незаслужених орденів й академічних мантій, вступ до «аристократичних лож», вигаданих цинічними пройдисвітами, — усе це має лише одне пояснення — спроба подолання власного комплексу неповноцінності.

Семен ГЛУЗМАН,

Асоціація психіатрів України

Про повальну моду у Верховній Раді й інших владних установах на вчені ступені й академічні звання вже йшлося в публікаціях «Дзеркала тижня» (№№17, 19, 2003 рік). Сьогодні в Україні не одержує науковий ступінь хіба що лінивий. Про масштаби докторизації української політичної еліти говорить хоча б такий факт: кількість оступінених економістів і політологів після здобуття незалежності збільшилася в десятки (!) разів. Якби цьому зростанню відповідав підйом української економіки й політики, ми вже давно стали б світовим взірцем процвітання та суспільної гармонії. Та ба, щось не складається...

Утім, як воно може скластися, якщо левова частка оступінених — політики, чиновники, директори заводів, шахт. Як правило, ці «нові вчені» навіть не читали того, що їм написали за дуже помірну плату заробітчани-виконавці. А дарма! «Наукові раби», вколюючи на багатеньких пошукачів, найчастіше не обтяжують себе виготовленням якісного продукту, й у дисертаціях можна прочитати та-а-ке...

А кому сьогодні потрібен якісний науковий продукт, якщо академічна планка опустилася так низько, що навіть у монографіях дійсних членів Національної академії (які, до речі, колись чесно трудилися над власними статтями) недавно виявили рясне запозичення — «наукові праці» деяких «безсмертних» на 30—35% «перекатані» з творів менш іменитих колег. Академікам, очевидно, було ніколи перечитати, що там їм настрочили їхні не вельми сумлінні співробітники-раби. Це ще один із сумних наслідків того, що НАНУ стає клубом адміністраторів, які дедалі більше втрачають наукову кваліфікацію й інтерес до науки, але чомусь дедалі щедріше оплачуються з немічного українського бюджету, тобто з податків, стягуваних із нас із вами, дорогий читачу.

Загалом учені, виховані в радянському суспільстві, ніколи не вирізнялися ні особливою соціальною активністю, ні чіткою громадянською позицією. Проте нині, коли слідом за знекровленням науки відбувається розмивання самого поняття «дослідник», вони в масі своїй остаточно деморалізовані. В академічних інститутах насторожено дивуються запитанням журналіста: «Ну як ви, відомий учений, зважилися дати позитивний відгук на цю, перепрошую, дисертацію? Як ви могли прийняти до захисту відверту наукову нісенітницю? Чому проголосували «за» — адже вам, провідному фахівцеві в цій галузі, зрозуміла ціна написаного?»

На своє виправдання вчені розповідають, як їм прозоро натякали на наслідки, погрожували відрізати від фінансування. Навіть безстрашні в пошуках наукової істини люди занепокоєні тим, що буде з їхніми дітьми, якщо вони виступлять проти того чи того пошукача... І, вже переходячи на шепіт, називають прізвища тих, хто їм телефонував «із самого верху» із приводу підтримки чергового кандидата на наукову мантію. Як останній аргумент повідомляють: що ви від нас хочете, якщо дисертант недавно позивався і... програв суд. Знаєте, чим усе це скінчилося?.. У судді будинок згорів. А суддя ж — представник влади... Ну а що ми можемо в нашій беззахисній академії?.. Адже нинішні дисертанти ой як уміють за себе постояти! Тож ми вам нічого не говорили, попереджають академічні мужі, усе заперечуватимемо, якщо наведете у своїй статті хоч рядок з того, що тут почули. І не ходіть більше нашими відділами, не включайте свій диктофон — ми за допомогою до преси не зверталися...

Усі на захист Нестора Шуфрича!

Дев’ятого серпня був розісланий реферат дисертації на надання ступеня кандидата економічних наук депутата Верховної Ради Нестора Шуфрича, прийнятої до розгляду в Інституті економіки НАНУ.

— Миколо Семеновичу, — звернувся оглядач «ДТ» до заступника директора Інституту економіки НАН України членкора НАНУ М.ГЕРАСИМЧУКА, — у Верховній Раді економістів стає дедалі більше. Схоже, незабаром ви вже зможете відкривати в парламенті філію інституту...

— У Верховну Раду, на жаль, економістів обирають не так часто, в такій установі їх мало бути б куди більше. Тим часом люди, які й дня в науці не працювали, не знають, що таке наукове дослідження, не знайомі з тим, як добувати, узагальнювати наукові дані, навіть економічної освіти не мають, щойно стають міністрами, заступниками міністра, депутатами, главами обладміністрацій, відразу ж «оступінюються». Відбувається інтенсивна докторизація нашої бюрократії...

— І ВАК цьому не перешкоджає?

— Власне, ВАК — це суто бюрократична установа і стежить вона виключно за тим, аби на рефератах пошукач красиво оформляв сторінки — щоб «регулювати» дисертаційний процес у потрібному напрямі.

ВАК до науки узагалі не має жодного стосунку... В усьому світі дисертації — внутрішньонаукова справа, у яку чиновники не втручаються. Там учений проводить дослідження, здобуває популярність у науковому середовищі, диплом про надання вченого ступеня йому видає сам університет і він же несе моральну відповідальність за це.

Із кожним роком у процесі «оступінення» з’являється дедалі більше формалізму й дедалі менше ВАК цікавить змістовний бік наукової праці. Тож чиновництво активно захищається — кандидатів і докторів стає більше, а користі від цього для науки жоднісінької.

— У вас в інституті незабаром захищатиметься депутат Нестір Шуфрич. Попри величезну завантаженість у Верховній Раді, він зміг проявити себе і як великий учений?

— Він не має жодного стосунку до науки, але дисертацію подано, а ми не маємо права відмовити в розгляді. Тепер усе залежить від спеціалізованої вченої ради — як вона проголосує...

Мабуть, Верховна Рада збагатилася б нині ще одним «оступіненим» депутатом, якби вченого секретаря цієї вченої ради професора Валентину Стешенко не насторожила небачена швидкість просування дисертації та якість її автореферату. Валентина Сергіївна вирішила грунтовно ознайомитися з працею Нестора Івановича. Свої враження від прочитаного вона висловила в інтерв’ю тижневику «ДТ»:

— Я не підписала до друку автореферат роботи Н.Шуфрича «Розвиток і трансформація аграрного виробництва в Угорщині» оскільки, на мою думку, дисертація є не економічним дослідженням, а конгломератом слабко пов’язаних між собою матеріалів із погляду досягнення мети дослідження. Вона має не науково-аналітичний, а описово-інформаційний, більш історичний, ніж економічний характер. Крім того, в авторефераті міститься опис деяких сюжетів, які не розглядаються в дисертації. За правилами ВАКу, це вважається кричущим порушенням, і робота в цьому разі зазвичай не приймається до захисту...

— І ви часто повертаєте дисертації авторам на доопрацювання?

— Практично кожен із претендентів одержує якісь зауваження. Робота направляється на попередній розгляд у відповідний підрозділ інституту. Тут приймається рішення: рекомендувати її до захисту чи ні. Тож направлення на доопрацювання — не відмова. Це лише пропозиція допрацювати дисертацію. Хоча бувають різні випадки. Приміром, якось до нас дисертацію приніс бізнесмен. Коли я йому пояснила, що необхідно зробити, щоб подану працю можна було вважати дисертацією, він пішов і більше не повернувся...

— А як на таку пропозицію доопрацювати зреагував Нестір Іванович?

— Шуфрича я бачила тільки по телевізору...

Утім, заперечення Валентини Сергіївни виявилися лише слабкою соломинкою на шляху урагану. Замість неї справу довірили більш поступливим людям — спеціально на цей захист у раду призначили іншого вченого секретаря. Захист дисертації має відбутися 2 жовтня 2003 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.150.02 в Інституті економіки НАН України...

Здавалося б, захист кандидатської дисертації — не така вже й значна подія в масштабах держави, щоб навколо неї особливо списи ламати. До того ж, можливо, конфлікт в Інституті економіки — лише прикра випадковість?

Наш шлях — у Європу?

Прикладів захисту сумнівних дисертацій в Україні можна навести скільки завгодно, — розповів професор Борис МАЛИЦЬКИЙ, директор Центру досліджень науково-технічного потенціалу й історії науки ім. Г.Доброва НАН України. — Це природний наслідок загальної деградації нашої науки. За великим рахунком, сучасні дисертації, особливо в гуманітарній сфері, слід розглядати як лекції, такі собі компілятивні опуси.

На жаль, ми недооцінюємо можливості, приховані в гуманітарних науках, передусім, в економіці й політології. Якщо вони, звісно, розкриватимуть реальні процеси й показуватимуть перспективні напрями розвитку для країни. Проте прикладів, коли дослідження привело до позитивного результату, щось не пригадую.

Тим часом економічний експеримент провести не так і складно — коли розробляється, приміром, механізм інвестування інновацій, необхідно відстежити механізм реалізації та з’ясувати плюси й мінуси. У результаті можна дати чітку відповідь — чи варто узагалі город городити.

— Ми постійно говоримо про інновації, а ось уже скільки років не можемо створити Український банк розвитку й реконструкції. Ми говоримо про те, що нам не рушити вперед, поки не сформуємо людину інноваційної культури, а самі відправили кандидатів і докторів наук, які чесно захистили свої дисертації, бабратися на смітниках і торгувати на розкладках, аби замінити їх «новими вченими» — бездоганно зачесаними й напомадженими, нехай вони своїх дисертацій навіть не читали. І це називається рухом у Європу?

— У нас багато економічних праць присвячено оцінці ефективності спільних підприємств. За західною літературою, де є багато таких підприємств і їх добре описано, відомо, — це ефективна форма. Але чи є вони такими в наших умовах? І чи можна спиратися на аналіз їхньої діяльності, зроблений за нашою офіційною статистикою? Адже не таємниця — на таких підприємствах, крім однієї відомості, існує й інша — щодо виплати зарплат, щодо руху капіталів. Якщо загалом усе це оцінити, не виключено, що ми одержали б цілком інакший результат...

Такі дослідження могли б принести господарству економічні результати навіть незрівнянно вищі, ніж точні науки. Не менше переконливих досягнень очікується від соціологів і політологів. Приміром, Академія правничих наук України прийняла рішення підтримати проект законопроекту щодо Конституційної реформи, запропонований Президентом. У теорії держави головне — як створити умови для гідного життя громадян. З цього погляду те, що досі називалося проектом Конституційної реформи, має лише віддалений стосунок до поліпшення життя наших людей. Проект вирішує приватне питання, і ми маємо справу не з Конституційною реформою, а з окремими змінами в Конституції, покликаними змінити лише структуру відносин між гілками влади.

Через певний час Президент відкликав свій проект. А якби гарант був упевнений, що документ розв’яже проблеми країни, він так легко від нього відмовився б? Чому ж вища наукова організація, у якій зібралися академіки-правознавці, не змогла (чи не схотіла) глибоко проаналізувати пропозицію та підтримала президентський проект, фактично підштовхнувши його до помилкового рішення? Про це швидко забули, але слід пам’ятати: на все це було витрачено мінімум півмільярда гривень...

Під тиском багатьох, зокрема й об’єктивних обставин — безгрошів’я, відсутності достатньої інформації — ми скочуємося на легкий шлях проведення досліджень і одержуємо «наукові знання» з дуже невисокою часткою об’єктивності. Ось чому, плекаючи нові наукові кадри, ми не можемо допустити, щоб у підготовці дисертацій компіляція витіснила наукове дослідження.

Тому я порушив би питання ширше — система підготовки до атестації наукових кадрів не стільки залежить від того, яким буде ВАК та його керівництво, чи які в нас експертні комісії (хоча все це, без сумніву, важливо) — передусім вона визначається наявною в Україні науковою базою.

Тож самовіддані та шляхетні вчинки наукових «матросових» хоч і заслуговують на повагу, але в принципі вони нічого не змінюють. Питання в іншому — чи можемо ми створити сучасну базу для підготовки наукових кадрів?

— Кабмін ухвалив рішення про різке збільшення кількості аспірантів: це що — будівництво потьомкінських сіл у науці чи засіб у загальному потоку «оступінити» потрібних людей?

— Нібито уряд затвердив позитивне рішення — встановити кількість аспірантів на рівні 24 тисяч. Але навіть у радянський час, коли обсяги досліджень багаторазово перевищували нинішні, і в нас було набагато більше докторів і кандидатів наук, зайнятих науковими дослідженнями, ця чисельність не перевищувала 13 тисяч. З деяких спеціальностей, приміром, з економіки, політології, протягом останніх десяти років підготовка кандидатів і докторів наук іде неймовірними темпами. В окремих випадках кількість аспірантів збільшилася в 70 разів! Але за відсутності наукової бази та фахівців високого рівня таке зростання призводить до обернено-пропорційного падіння якості підготовки фахівців. Науку, як відомо, роблять не кількістю...

Скільки указів видано про бюджетне фінансування науки! А насправді жоден указ, жоден закон, ухвалений у цій сфері, не виконується. Вже очевидно, що Україна може потягнути на старому багажі високі технології в космічній, авіаційній галузі ну, максимум, ще років п’ять. Але не розвиваючи науку й освіту, за допомогою самого лише підживлення окремих ділянок ми лише на якийсь час відстрочуємо катастрофу.

Що це за державна політика в розвитку науки, якщо ми останніми роками закуповуємо результати наукових досліджень (НДДКР) за кордоном на суму, що в кілька разів перевищує обсяг фінансування власної науки? На сайті Національного банку повідомляється, що Україною тільки 2001 року закуплено НДДКР на 523 млн. дол. США. І це без урахування коштів, витрачених на придбання за кордоном ліцензій! Але якщо на таку величезну суму закуповується деінде інтелектуальна продукція за наявності величезних потужностей власної науки, це говорить або про те, що в нас неправильна державна наукова політика, або ж це просто ще один шлях... «відмивання» грошей. У листі до Національного банку я звернув на це увагу Сергія Тігіпка. Й одержав відповідь — поставлене питання непокоїть і Нацбанк. Нині з’ясовується, звідки з’явилися такі показники на сайті.

— Бюрократи можуть висунути контраргумент — мовляв, купуємо тому, що наші вчені неспроможні провести такі дослідження...

— Це не витримує жодної критики — наші вчені виконують зарубіжні замовлення на суму, рівну бюджетному фінансуванню всієї нашої науки. І це при тому, що більшість наших фахівців працюють за кордоном, де вони часом мають бюджети, порівнянні з тими, які в нас виділяються на всю академію!

— У НАН ще залишилося здорове ядро зі справжніх учених. Невже вони не докладатимуть жодних зусиль — адже становище стає небезпечним для існування самої академії як соціальної інституції?

— Багато академіків, особливо в природничих науках, серйозно занепокоєні ситуацією. Але системний тиск на академію посилюється. Він здійснюється в найрізноманітніших формах. Найефективніша з них — не давати грошей на науку, а потім зголоднілим натякнути, що нагорі є охочі допомогти. У цій ситуації дуже важко встояти навіть тим людям, які б витримали прямий і нахабний тиск. Коли керівник інституту стоїть перед проблемою — або звільняти співробітників, або покривити душею, але якось зберегти колектив — встояти важко.

— Якщо шукати корінь зла, то в чому він?

— У принципі це відбувається через систему перерозподільної економіки, завдяки якій держава має можливість, не створюючи нічого, перерозподіляти те, що вже кимось створене. Це можуть бути підприємства, ресурси, землі. Оскільки колишні досягнення української науки виховали в суспільстві сталу шану до звань, то й вони стали товаром. Колишню повагу й намагаються перерозподілити ті, хто має доступ до важелів політичного впливу. Тож поки ми не скеруємо економіку як базу не лише буття, а й нашої свідомості до творення, доти будемо відчувати, що хтось намагається найкраще приміряти на себе...

P. S. Настали часи, коли малинові піджаки й короткі стрижки безнадійно застаріли. У моду ввійшли зовні непомітні академічні регалії. Утім, мода примхлива — уподобання можуть швидко змінитися. Не виключено, що завтра в нашої еліти будуть популярні не атрибути високої вченості, а, приміром... здоровий спосіб життя. Тоді половина Верховної Ради й Кабміну стане майстрами та заслуженими майстрами спорту (смію припустити — за обіцянки посприяти олімпійській збірній)...

Ну й Бог із ними — нехай будуть, ким хочуть. Сумно інше — що буде з кинутою сильними світу цього Національною академією наук? Вона втратить залишки авторитету, на неї остаточно махнуть рукою іноземні колеги. Тоді в НАНУ залишиться один шлях — стати чимось на кшталт анекдотичної нью-йоркської академії, куди може бути обраний кожний готовий розлучитися лише з сотнею доларів.

Тож, шановні академіки та членкори НАНУ, поки ще не пізно, посоромтеся приймати до своїх лав кого прийдеться. Може агукнутися...