Плагіат як ознака суспільної деградації - Наука - dt.ua

Плагіат як ознака суспільної деградації

9 вересня, 2016, 22:00 Роздрукувати Випуск №32, 10 вересня-16 вересня

Проблема неспроможності владної верхівки до реформ актуалізує питання причини. А причина на диво банальна: переважання особистих і корпоративних інтересів над суспільними. Тому нині ми перебуваємо в "чортовому колесі" розширеного відтворення занепаду, який відчуваємо на власних долях і гаманцях.

Проблема неспроможності владної верхівки до реформ актуалізує питання причини. А причина на диво банальна: переважання особистих і корпоративних інтересів над суспільними. Тому нині ми перебуваємо в "чортовому колесі" розширеного відтворення занепаду, який відчуваємо на власних долях і гаманцях. 

Ланцюгова реакція занепаду відбувається в кожній сфері життя суспільства: від сировинних до високотехнологічних галузей промисловості, від охорони здоров'я до освіти і науки, у сфері послуг. Хабарі, корупція, плагіат є способами руйнування/використання спільного заради отримання власної вигоди. Якщо українці вже нарешті розібралися, що хабарі і корупція — це погано, хоча ще не відмовилися їх практикувати, то з плагіатом/списуванням, поки що ситуація невтішна. 

Так, за результатами проекту "Академічна культура українського студентства: основні чинники формування та розвитку" "90% студентів використовують у власній навчальній діяльності плагіат", тобто присвоюють результати роботи інших людей, видаючи їх за власні, щоб отримати оцінку, а далі — стипендію і диплом. Як наслідок — низький рівень кваліфікації фахівців, хронічний дефіцит професіоналів, заміщення й витіснення кваліфікованих кадрів псевдофахівцями, стагнація ринку праці, недофінансування науки, зокрема НАН України, в якій працюють, можливо, останні з "інтелектуальних могікан". Наприклад, через зменшення фінансування більшість науковців НАНУ працюють на 0,75 або 0,5 ставки. 

Системний плагіат призводить до втрати спроможності пізнавати світ, оскільки пошукова модель поведінки замінюється її імітацією. Поширення і вкорінення плагіату підриває творчий потенціал суспільства — його здатність до позитивних змін. За великим рахунком, боротьба з плагіатом є однією з умов збереження інтелектуального та суспільного капіталів, забезпечення модернізації України. 

Хто і як протидіє плагіату?

Інституційними гравцями, які покликані встановлювати для запобігання плагіату правила і контролювати їх дотримання, зокрема у сфері вищої освіти, є Міністерство освіти і науки України, Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО), ректори, головні редактори наукових видань, колегіальні органи — спеціалізовані вчені ради, вчені ради вишів. Не можна вилучати з цього переліку й колективи кафедр, кожного викладача вишу, які несуть не лише репутаційну, а й правову відповідальність за свідомо сфальшований експертний висновок, підпис під науковою роботою. 

Діяти в межах, згідно з духом і буквою закону — ось що повинні робити ці суб'єкти. Проте, як показав сумнозвісний "Кириленкогейт", вони не діють і навіть протидіють закону, чому сприяють прогалини у нормативних актах.

Так, відповідно до пункту 41 Порядку присудження наукових ступенів (від 24 липня 
2013 р. №567) позбавити особу наукового ступеня можна тільки на підставі рішення тієї спецради, яка присудила ступінь. 

Факт позбавлення ступеня є підставою для застосування покарання до спецради та її членів. Очевидно, що спецрадам невигідно визнавати свої помилки через конфлікт інтересів. Міністерство як контролюючий орган могло би змінити ситуацію, проте воліє відсторонено спостерігати, не порушуючи статус кво вигодонабувачів-імітаторів та злодіїв від науки. Це вимагало б безпрецедентних заходів з перевірки наукового доробку близько 120 тис. носіїв наукових ступенів, діяльності 967 спеціалізованих вчених рад і 2270 наукових фахових та електронних видань. За приблизними розрахунками, якщо плагіатори становлять 15% від числа осіб з науковими ступенями, то щорічно їм на доплати з держбюджету витрачається близько 300 млн грн. Якраз стільки, скільки не вистачає, наприклад, на цьогорічне фінансування НАНУ. 

Можна навіть пофантазувати, куди слід було б спрямувати кошти, якби плагіаторів позбавили наукових ступенів і вчених звань та ще й зобов'язали б компенсувати з власної кишені отримані доплати. За ці кошти можна, приміром, поліпшити матеріально-технічний стан вишів, підвищити зарплати викладачам, фінансування вивчення іноземних мов, відряджень на конференції. Зробити багато чого суспільно корисного, на що грошей нині не вистачає, бо вони йдуть, зокрема, на доплати псевдонауковцям. Вина за неефективне і нецільове витрачання коштів бюджету повністю лежить (згідно з параграфом 18 пункту 10 Положення про Міністерство освіти і науки України від 16 жовтня 2014 р. №630) на міністрові освіти і науки. 

За постреволюційний період наукових ступенів на підставі виявлених фактів плагіату було позбавлено п'ятьох осіб, що аж ніяк не відповідає глибині проблеми. Найбільш резонансними стали "справа Артамонової" і "справа Євдокімової". 

"Справа Артамонової" мала гучний розголос завдяки об'єднанню зусиль вчених різних країн і високопрофесійному супроводу в суді, який встановив вину плагіаторки. Так, завдяки судовій експертизі робіт Артамонової І.М. на предмет плагіату, яку провів Науково-дослідний центр судової експертизи з питань інтелектуальної власності Міністерства юстиції України, було встановлено масові текстові запозичення, які в окремих фрагментах є 100-відсотковим плагіатом. Саме це стало одним з ключових чинників, що дозволив МОН ухвалити рішення про позбавлення І.Артамонової наукового ступеня доктора наук. "Справа Артамонової" стала кейсом, з якого варто розпочинати вивчення методів протидії академічній недоброчесності в Україні. 

Вона показала, що, по-перше, треба публічно обговорювати проблему плагіату в конкретній роботі конкретної особи і не боятися порушувати неписані правила корпоративної етики "збереження обличчя". Хоча, звісно, на цьому шляху не обійдеться без сильного корпоративного тиску і спротиву у вигляді емоційної агресії, маніпулювання поняттями етики, спроб очорнити тих, хто вголос заявив про інтелектуальну крадіжку. Це, наприклад, продемонстрували дії пана Холода О.М. — доктора філологічних наук, професора, на той час завідувача кафедри масової комунікації Київського міжнародного університету. На його експертні висновки посилалося керівництво Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, ВАК України, коли намагалося завуалювати плагіат у дисертаційних матеріалах Артамонової. 

По-друге, необхідно якомога наполегливіше, системно і послідовно викривати у ЗМІ факти плагіату. Як це робили наші російські колеги, коли боролися з МОН Табачника, урядом Януковича, керівництвом вишів України, зокрема КНУ ім. Тараса Шевченка, Донецького національного університету, Сумського державного університету, Класичного приватного університету (м. Запоріжжя), які свідомо й наполегливо покривали плагіат І.Артамонової. До того ж керівники Класичного приватного університету, Сумського державного університету витрачали в судах кошти платників податків, своїх колективів на те, щоб відстояти право плагіаторки на соціально легітимне життя.

По-третє, слід доводити справу до логічного кінця. МОН позбавило Артамонову наукового ступеня, проте людей, які безпосередньо причетні до цього міжнародного скандалу, і досі не притягнуто до відповідальності. Так, керівництво КНУ ім. Тараса Шевченка дозволило, всупереч чинному законодавству України, функціонувати спеціалізованій раді, в якій захищалася пані Артамонова і яку, до речі, беззмінно й досі очолює її науковий консультант пан Іванов. Не притягнуто до відповідальності й опонентів Артамонової, двоє з яких працюють в Інституті журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка. А на сайтах наукових видань досі можемо знайти статті з плагіатом. Ніхто з представників науково-методичної комісії з соціальних комунікацій, яку очолює директор Інституту журналістики В.Різун, не дав відповідної оцінки "науковій" діяльності І.Артамонової та позиції її захисників. Все це дає їй (нині декану філологічного факультету ДонНУ на території "ДНР") підстави не визнавати себе позбавленою наукового ступеня і виправдовуватися нібито політичним тиском з боку "українських націоналістів". На цьому вона постійно наголошує в численних інтерв'ю. Зрозуміло, що свідомій українській науково-освітянській спільноті доведеться докласти ще чимало зусиль, щоб нарешті поставити крапку у "справі Артамонової". 

На відміну від "справи Артамонової", особливістю "справи Євдокімової" (див. детальніше) є об'єднання медичної наукової громадськості в особі Комісії з питань боротьби із лженаукою та фальсифікацією наукових досліджень президії Національної академії медичних наук проти кричущих фактів плагіату, що проявилися у повному запозиченні огляду літератури (тобто авторка сама не дослідила джерел теми) та фальшуванні результатів, фотографій, графіків, висновків, які є чужим доробком. Крім того, нонсенсом є використання понять, отриманих шляхом машинного перекладу вкраденого тексту з російської мови. Так, у її "праці" натрапляємо на геніальний ендометріоз (замість генітального) та мімометрій (замість міометрію). Особистим "винаходом" плагіаторки є такі поняття, як "тихорєцький імунітет", "тихорєцькі металопротеїнази" та "тихорєцькі структури". Залишається запитання: а що ж у роботі пані Євдокімової є оригінального? 

Якщо МОН і надалі проводитиме політику потурання плагіаторам, очевидно, слід розпочати політичний процес ліквідації доплат за наукові ступені. Бо, коли неможливо встановити і відмежувати недоброчесних науковців, виникає сумнів у доцільності витрачання коштів платників податків. 

Панацеєю видавалася ідея створення Національного агентства із забезпечення якості освіти — незалежного органу, зокрема, з контролю доброчесності. Однак, як справедливо зазначають експерти, в його діяльність закладено колізію виконання функцій державного органу у поєднанні з консультаційно-дорадчими та представницькими. При цьому центральний орган державної влади в цій сфері — МОН — при виконанні окремих повноважень втрачає самостійність і відповідальність. Іншими словами, за наявної правової конструкції є загроза невиконання спільних повноважень як з боку МОН, так і НАЗЯВО. Отже, ймовірно, що при запуску нового органу проблеми плагіату, ширше — якості освіти та доброчесності, так і залишаться нерозв'язуваними. Ба більше: вони загостряться внаслідок взаємопідсилювальної дії інституційного та людського факторів. Особливо з урахуванням результатів виборів до НАЗЯВО, куди, крім люстрованих В.Бондаренка і Ю.Дудника, потрапили недоброчесні О.Волосовець і С.Вижва. З цього приводу громадська антиплагіатна ініціатива "Дисергейт" виступила з відкритою заявою про недовіру окремим членам НАЗЯВО. Відповіді поки що не отримано.

Недоброчесність О.Волосовця пов'язана з плагіатуванням статей, підкупом експерта, який надав неправдивий висновок про самостійність та оригінальність роботи, втягненням у плагіатну діяльність пошукачки С.Врублевської. Проте наукова спільнота поставилася до цієї ситуації непримиримо. Так, у Запорізькому медичному університеті зняли публікації з запозиченнями з сайтів наукових видань, провели засідання ректорату, створили комісію для перевірки фактів, планують проведення розширеного засідання вченої ради. Співавторка О.Волосовця пані Врублевська звільнилася з університету. А у вересні в НМУ
ім. О.Богомольця також заплановано публічний розгляд цього випадку на розширеному засіданні вченої ради. 

С.Вижва особисто в плагіаті не помічений. Проте він, перебуваючи на посаді проректора з наукової роботи КНУ ім. Тараса Шевченка, протягом п'яти років, незважаючи на численні звернення, "не бачив" плагіату у "справі Артамонової", не зміг (або не схотів) організувати належну фахову перевірку її дисертаційних матеріалів на плагіат. А після рішення МОН позбавити фігурантку ступеня так і не притягнув до відповідальності безпосередньо винних суб'єктів. Зрозуміло, що після такої публічної, демонстративно заявленої свідомо недоброчесної позиції пан Вижва не може бути членом НАЗЯВО. 

Громадськість має сумніви й щодо інших членів НАЗЯВО, проте ще необхідно отримати докази їхньої недоброчесності. Вирішити питання усунення дискредитованих осіб вдалося тільки частково щодо люстрованих чиновників, завдяки Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про вищу освіту" щодо Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти" №1415-VIII від 14.06.2016 р., тоді як виведення недоброчесних осіб зі складу НАЗЯВО поки що неможливе через відсутність нормативного забезпечення. 

Порятунком від плагіату вважається впровадження Національного репозитарію академічних текстів, розпорядження про створення якого 22 липня ц. р. ухвалив Кабмін. Але! Репозитарій міг би стати інформаційним джерелом оцінювання якості кваліфікаційних робіт та моніторингу реального стану системи присвоєння кваліфікації та присудження наукових ступенів в Україні. А від плагіату він не убезпечить, бо практикувати доброчесність — це справа освітньої і наукової спільноти. Так само як і впровадження антиплагіатного програмного забезпечення істотно не змінить ситуації на краще. Насамперед тому, що виявлення текстових запозичень без посилання на джерело — це виклик для професіоналізму, репутації та фахової етики вчених з оточення плагіатора: його наукового керівника, опонентів, співавторів публікацій, членів і голів спецрад, редакцій видань і рецензентів. Саме вони, як авторитети, орієнтуючись у полі наукових ідей та в корпусі текстів зі спеціальності, повинні чітко впізнавати ймовірні об'єкти запозичень. Бо інакше ставиться під сумнів їхня професійна кваліфікація і порядність. Відтак зведення боротьби з плагіатом до риторики про встановлення антиплагіатного програмного забезпечення та використання репозитарію знімає відповідальність з членів науково-освітньої спільноти. 

Безвідповідальність — укорінений стиль державного управління. Інакше як безвідповідальністю не можна пояснити зневажання суспільних інтересів, що його продемонстрували під час голосування питання про "справу Кириленко" члени атестаційної колегії МОН та очільники міністерства, які проігнорували факти конфлікту інтересів, фальсифікації публікацій; довідки про впровадження; порушення правил оприлюднення результатів дослідження тощо (див. матеріали). Як можна довіряти відповідальним особам — міністру, ректорам, голові департаменту атестації кадрів МОН та його заступниці, — якщо вони подають приклад подвійного застосування закону: виходить, К.Кириленко можна красти чужий доробок і пропагувати псевдонауку, а іншим — зась? Як можна ставитися до ініціатив чиновників змінити нормативну базу, якщо МОН не збирається її застосовувати? 

Марно сподіватися, що МОН, НАЗЯВО, ректори з адміністративними кланами покладуть край плагіату, якщо вони не здатні адекватно відреагувати на проблему, запропонувати власну візію, неухильно втілювати її, подавати приклад вчинками. На жаль, серед очільників освіти і науки немає лідерів, які здатні на вчинки. А без лідерства ми не зможемо модернізувати Україну. 

Лідерство — ключ до модернізації?

Єдиним реальним захисником суспільних інтересів є громадянське суспільство. Саме його представники стали лідерами змін. Вони вкладають власні ресурси, інтелект, зусилля для створення альтернативної дійсності на принципах розвитку і таким чином протистоять системній руйнації. 

Є надія, що завдяки своїй активності вони зможуть позитивно вплинути на соціальну структуру. Прикладами лідерських проектів в освіті і науці є: "Prometheus, "Моя наука", "Дні науки", VoxUkraine , "Ukrainian Scientists Worldwide — Українські науковці у світі", CEDOS, EdCamp Ukraine, Приватна експериментальна школа "Афіна", Ініціатива РПР-освіта, Спілка дослідників вищої освіти, "Наукові пікніки". 

Лідерам цих проектів притаманне фокусування на позитивному творенні. Хоча є приклади проектів, які борються з негативними проявами існуючої системи. Це — антикорупційний проект студентства "Чисті виші", антиплагіатна ініціатива "Дисергейт", незалежна профспілка "Трудова солідарність" тощо.

Солідарність, довіра, співпраця — цінності, які сповідують члени названих ініціатив. Однак без належного виконання своїх повноважень органами державної влади марно розраховувати на масштабування позитивних зрушень, ініційованих громадянським суспільством. Тільки просування лідерів на керівні посади державних установ та організацій різних форм власності та започаткування феномену колективного лідерства, ймовірно, створить умови для запуску модернізації. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №48, 15 грудня-20 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво