ОДИНАДЦЯТЬ РОКІВ ЗАСТОЮ В НАНУ ПІСЛЯ ПРОГОЛОШЕНОГО РЕФОРМУВАННЯ! - Наука - dt.ua

ОДИНАДЦЯТЬ РОКІВ ЗАСТОЮ В НАНУ ПІСЛЯ ПРОГОЛОШЕНОГО РЕФОРМУВАННЯ!

1 березня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №8, 1 березня-8 березня

Хотілося б у відповідь почути контраргументи… «На сьогоднішній день вузловим моментом всієї дія...

Роман Черніга
Роман Черніга

Хотілося б у відповідь почути контраргументи…

«На сьогоднішній день вузловим

моментом всієї діяльності Академії наук УРСР
є її кардинальна перебудова»

(Академия наук Украинской ССР, Київ, Наукова думка,
1990 рік,стор.150).

Продовжую стежити за дискусією, яка періодично виникає на шпальтах «ДТ» щодо проблем розвитку української науки. Цікавою була і остання спроба (статті Л. Качковського в № 50 за 2001 р., К. Ситника і Б. Данильченка в № 1 за 2002 р.).

Хотів би запропонувати власне бачення проблеми.

Спочатку декілька слів про себе. Працюю в інститутах НАНУ понад 20 років, кандидат фіз-мат. наук, опублікував понад 50 наукових праць. Маю досвід роботи як в інституті з явним домінуванням прикладних досліджень, так і в інституті з явним домінуванням фундаментальних досліджень. В останні п’ять-шість років регулярно (один-два рази на рік) виїжджаю за кордон (Австрію, Великобританію, Німеччину, США, Польщу). Це поки що дозволяє мені жити за рахунок мого фаху, а не торгівлі на базарі. До речі, ніколи ніяких спецдопусків до секретних матеріалів не мав, тому державними таємницями не володів (це інформація для всіх тих, котрі чомусь переконані, що на Заході наших вчених тільки й використовують як носіїв якихось наукових та технологічних таємниць).

Перебуваючи у вищезгаданих країнах, переконався, що організація наукових досліджень у кожній з них має свої особливості і навіть недоліки, але такої закостенілої і відсталої від сучасного наукового процесу структури, як НАНУ ніде не бачив. Візьмімо, наприклад, сусідню Польщу. За словами мого польського колеги, який працює в одній із наукових установ Польської АН, інститут, як правило, нараховує менше 100 співробітників (разом з обслуговуючим персоналом), всього в наукових установах ПАН працює 5—6 тисяч. Порівняймо з цифрою 55 тисяч працівників суто наукових установ НАНУ, наведеною академіком І.Чебаненком («День», 27.01.2000). Скажіть, панове, як держава, в якій середня зарплатня менша за 60 доларів і був від’ємний щорічний приріст ВНП протягом десяти років, може утримувати академію у 10 разів (!) більшу, ніж у Польщі, де середня зарплатня понад 300 доларів щомісячно і протягом останніх 8 років додатний щорічний приріст ВНП? Чи, може, успіхи нашої науки незрівнянно більші і тому наша держава йде на таке роздування наукових штатів? Не знаю, як в інших науках, але у галузі фізики і математики (а це ж наші чи не найсильніші галузі фундаментальної науки) поляки мають принаймні не менші успіхи. Скажімо, нобелівських лауреатів у нас катма, а у них є, скажімо, М. Складовська-Кюрі — двічі лауреат цієї найпрестижнішої серед науковців премії. Про Міжнародний математичний центр ім. Банаха (це найвидатніший польський математик XX століття, життя і творчість якого тісно пов’язані зі Львовом) у Варшаві знає вся світова математична громадськість, а про існування його аналога в Україні (керує ним дуже відомий і шанований владою академік) знають, мабуть, лише чиновники в президії НАНУ. На будь-якому значному міжнародному науковому форумі польські вчені є якщо не серед членів наукового комітету, то серед провідних доповідачів, чого явно не скажеш про наших. Врешті-решт, коли, користуючись Інтернетом, зазирнути у базу даних американського Інституту наукової інформації (ISI) — це беззаперечний авторитет у світі наукової інформації, — де є перелік журналів з найвищими IMPACT-індексами, то польські видання фізико-математичного профілю там є ( в 2001 році було не менше чотирьох), а українського — жодного! До речі, в Україні згідно зі списком ВАК існує близько 40 журналів лише фізико-математичного профілю.

Варто поінформувати читача, що до бази даних ISI входить близько 8000 найкращих наукових журналів світу з усіх галузей науки і є чіткі критерії, за якими вони відбираються з-поміж інших. 2000 кращих з них покривають 85 відсотків від усіх опублікованих наукових статей в усьому світі і 95 відсотків всіх цитованих статей. На практиці це означає, що пересічний науковець за межами України, за винятком країн СНД, як правило, і не здогадується про існування наукових видань за його профілем в Україні. Кожне наукове видання, яке претендує на солідність, вважає найголовнішим завданням — незмінно відповідати високим критеріям, в іншому разі воно «вилітає» зі списку ISI, внаслідок чого автоматично зменшується кількість передплатників і кількість бажаючих надрукуватися в такому виданні. Як наслідок — видання деградує.

Можна зробити ще більш вражаючі порівняння між НАНУ та системою інститутів Макса Планка, які виконують роль академії наук у Німеччині. До речі, це єдина країна з «великої сімки», в якій є аналог нашої академії. Виявляється, що і в Німеччині пересічний інститут Макса Планка в три рази менший від нашого академічного інституту такого ж профілю. І це в країні, в якій ВНП понад 25 тисяч доларів США на душу населення в рік, тобто в десятки разів більший, ніж у нас! Але там, за західним кордоном України, добре знають, що сучасна наука вимагає багато коштів і чітко відстежують віддачу. Там в основі організації і оцінки результатів фундаментальних досліджень лежить критерій якості та інтенсивності праці науковців. Для цього створено найкращі умови. У нас же — старий «совєтський» підхід: натовп науковців, серед яких є декілька справжніх учених, а решта до науки мають лише дотичне відношення. При цьому всі отримують практично однакову зарплатню. Про сучасне обладнання, вільний доступ до закордонних наукових видань, можливість отримати кошти для поїздки на міжнародну конференцію — годі й говорити! Навіть прямого доступу до всесвітньої мережі Інтернет більшість науковців НАНУ не має, що на початку XXI століття для наукового працівника є просто неприпустимим.

Згадана більшість псевдонауковців, замість спроб знайти гідне застосування своїх талантів, десятиліттями «протирає штани» в інститутах та періодично ходить до стін Кабміну просити грошей. Меншість, яка хоче і може творити науку, вже понад 10 років вирішує одну і ту ж дилему: або знайти постійну роботу за кордоном і покинути «постсовєтський рай», або періодично туди їздити для виконання короткотривалих спільних проектів. В іншому разі перехід до декваліфікованої більшості або зміна професії — лише питання часу.

Як доказ того, що насправді науку роблять не багатотисячні колективи, а лише зовсім незначна їхня частина, приводжу два красномовні факти. Як відомо, на початку 90-х Дж.Сорос вирішив підтримати науковців колишнього СРСР і кожному передбачалося видати по 300 доларів США ( тоді середня зарплатня науковця НАНУ була десь 15—20 доларів, тому це була дуже значна сума). Проте, на превелике здивування залучених Соросом експертів, виявилося, що в СРСР було аж півтора мільйона науковців, тому було вирішено застосувати хоч якийсь критерій відбору — треба було мати хоча б одну статтю, опубліковану в журналі зі згаданого списку ISI протягом останніх п’яти років. Так ось таких науковців тоді виявилося лише 30 тисяч (саме стільки надійшло заявок від згаданих півтора мільйона наукових працівників), тобто два відсотки! Нема жодного сумніву, що у разі повторення, такої самої акції тепер, то знову ж таки виявилося б, що цю вимогу задовольнили б лише декілька відсотків з декількох сотень тисяч осіб ( за офіційними даними на початок 1999 року лише кандидатів і докторів наук в Україні було понад 70 тисяч), які підпадають під статус науковця. Винятком були б декілька інститутів НАНУ (з-понад 80) та університетів (з-понад 300 вузів).

Другий факт випливає з офіційної інформації INTAS — це спеціальна наукова структура при Євросоюзі, яка займається фінансуванням спільних наукових проектів з країнами СНД, конкурс на які оголошується майже щорічно. Минулого року узагальнені підсумки конкурсу 2000 року оприлюднив високопоставлений чиновник INTAS. Так от з 546 проектів, відібраних на конкурсній основі, на представників Росії припадає 68 відсотків, а України — лише 13 відсотків, тобто у понад п’ять разів менше. Більше того, на представників Білорусі припадає цілих 6 відсотків і це при тому, що населення цієї країни майже в п’ять разів менше, ніж України. Аналогічні пропорції не на нашу користь і з Молдовою, Вірменією та Грузією. Кожен, хто вміє правильно складати пропорції, на підставі цих цифр дійде висновку, що щось не те коїться з розвитком фундаментальних досліджень в Україні і перш за все в багатотисячних колективах інститутів НАНУ. І аргументи соціально-економічного плану тут недоречні, оскільки жодна з країн СНД за підсумками останнього 10-річчя не може похвалитися особливими успіхами на цій ниві. Хіба що явне домінування російських науковців можна пояснити тим, що в часи СРСР вся наукова еліта з неозорих теренів тодішньої імперії була стягнена до Москви та Ленінграда і за десять років ще не вся перебралася на Захід (до речі, М.Боголюбов ще на початку 50-х років рішенням «керівних органів партії і держави» був переведений на роботу в Москву, тому прив’язувати Б.Патона до створення справді світового рівня школи Боголюбова, м’яко кажучи, недоречно, а автори статті в «ДТ» (№ 1 за 2002) це чомусь роблять).

Тепер доречно згадати головну програмну тезу зі статті шановного академіка і депутата К.Ситника та професора Б.Данильченка («ДТ» № 1 за 2002). Критикуючи владу, до речі, чомусь лише виконавчу за погане фінансування науки, вони ігнорують реалії, які в найближчі 5—10 років неможливо змінити навіть при умові зміни найвищих керівників держави. Автори статті бідкаються, що замість передбачених відповідним законом 1,7 відсотка від ВВП на науку виділяється лише 0,25—0,3 відсотка, тобто в шість разів менше. По-перше, варто згадати, що в теперішньому (і в попередніх також) складі парламенту працює низка директорів академічних інститутів (зокрема, сам пан К.Ситник, В.Семиноженко, І.Юхновський), яким сам Бог велів при щорічному прийнятті бюджету лобіювати інтереси науки і перш за все НАНУ. По-друге, незважаючи на часту зміну наших урядів, всі 10 років віце-прем’єром з гуманітарних проблем був представник НАНУ (академіки І.Курас, М.Жулинський— двічі, В.Смолій, В.Семиноженко). Гадаю, що науковці далеко не кожної цивілізованої країни можуть похвалитися таким потужним лобі в органах найвищої влади. Точніше кажучи, директор будь-якого науково-дослідного інституту в таких країнах взагалі не може собі дозволити бути одночасно депутатом найвищого органу влади і керувати інститутом на протязі 4 чи навіть12 років. Не сумніваюся, що всі перераховані вище академіки все ж намагаються дбати про збільшення фінансування науки. Та жорстока реальність полягає в тому, що всі без винятку статті бюджету мають своїх лобістів, тому ясно, що багатократне збільшення фінансування науки просто неможливе. Більше того, навіть, якщо станеться неймовірне і за рахунок зменшення інших бюджетних витрат з’явиться декілька мільярдів гривень, то на їх отримання з однаковими правами претендуватимуть ще і освіта, і охорона здоров’я, і культура . Чому ж шановні автори згаданої статті ігнорують цю реальність і фактично займаються популізмом—мовляв погана влада не хоче в шість разів збільшити видатки на науку?!

За моїми оцінками подвоєння чи навіть потроєння видатків на науку без суттєвих змін в методах організації та оцінки результатів наукової роботи (і перш за все в НАНУ) не призведе до суттєвих змін на краще в цій сфері. Причина дуже проста — для того, аби зупинити відплив найкращих науковців за межі України та в приватні структури, потрібно щонайменше потроїти теперішню зарплатню, тобто довести її до 200—300 доларів. Якщо не зробити суттєвого (вдвічі-тричі) скорочення кількості науковців в країні, то майже всі додатково виділені кошти підуть лише на підвищення зарплати, а матеріальна база так і залишиться на теперішньому безнадійно застарілому рівні. А ще ж треба знайти гроші на передплату чужоземних наукових видань (нагадаю, що передплата одного наукового журналу це в середньому 1000 доларів США на рік, одного примірника монографії 50—100 доларів) і на регулярні відрядження науковців для участі в міжнародних конференціях (одне тижневе відрядження в країну Західної Європи — 1000 доларів). Сучасна наука вимагає великих грошей і це є абеткова істина. А в нашій країні і влада, і наукові генерали вже 10 років роблять вигляд, що цього не розуміють і сподіваються на манну небесну.

Але чи цікавлять, наприклад, керівництво НАНУ та переважну більшість академіків — директорів інститутів проблеми реформування, організації та оцінки результатів наукової роботи? Спостерігаючи, як вони поглинуті боротьбою за високі державні посади (нумо загляньмо в щойно затверджені ЦВК партійні списки, де десятки директорів інститутів та ректорів вузів) і бізнесовими справами (здавання в оренду приміщень, грошей від якої підлеглі зазвичай ніколи не бачили; заснування різноманітних МП, СП, ТОВ на матеріальній базі інститутів і вузівських лабораторій; «списання» матеріальних цінностей) складається переконливе враження, що не цікавить. Попри декларовані гасла боротьби за «врятування української науки від повного розвалу», до нього, повного розвалу, залишилося хіба що «вибити» указ Президента про відміну ще кравчуківського указу щодо заборони приватизації майна НАНУ. Гадаю, що нещодавнє прийняття закону «Про особливості правового режиму майнового комплексу НАНУ» відміняє цей указ і кладе початок масовій приватизації цього майнового комплексу (до речі, в 1988 році Академія була власником 1935 будівель і споруд загальною площею понад 2, 4 млн. кв. метрів—див. «Академия наук Украинской ССР», Київ, Наукова думка, 1990 рік, стор.153).

На жаль, і держава в особі найвищих посадових осіб не наважується поставити питання руба: тезу про високі здобутки сучасної української науки необхідно доводити за критеріями, прийнятими у Європі. Ми ж з нею хочемо інтегруватися, і в указі Президента про стратегію інтеграції України до ЄС від 11.06.1998 року, зокрема, говориться про впровадження європейських стандартів в освіті, науці і техніці. І тут виявляється, що у нас немає жодних чітко визначених критеріїв для надання грошей для наукових досліджень. Ясно, що коли б ми мали хоч декілька справді видатних вчених, а такими вважаються перш за все нобелівські лауреати, то питання можна було б вирішити простіше. Давати гроші просто через те, що пан N є академіком, автором кількох сотень наукових праць та виховав десятки кандидатів наук, тобто «створив наукову школу»? Але, по-перше, середній вік наших академіків та членів-кореспондентів НАНУ приблизно 70 років, а в Європі у такому віці вчені вже давно на пенсії, оскільки після 65 років не можна обіймати штатні посади в інститутах та університетах. По-друге, маючи повний доступ до вищезгаданої бази даних американського ISI, дуже часто можна переконатися, що у ній зафіксовано лише десять-двадцять статей академіка N та приблизно стільки ж посилань на них. Це означає, що понад 90 відсотків його наукової продукції не вийшло на світовий науковий ринок, оскільки була опублікована у журналах з низькими IMPACT-індексами, а тому знаходилася поза увагою наукової громадськості.

Постанова Кабміну України №1475 від 13.08.1999 року зайвий раз підтверджує, що там, «нагорі», так і не розуміють за що, власне, науковці повинні отримувати гроші. Інший висновок важко зробити, коли читаєш, що найголовнішим критерієм для того, аби атестувати наукового працівника, є характеристика його прямого начальника. Живеш душа в душу з шефом — отримуй гарну характеристику і відпочивай 5 років до наступної атестації. На мою думку, головним інтегральним критерієм оцінки праці науковця в науково-дослідній установі, яка отримує кошти з держбюджету на фундаментальні дослідження, має бути кількість його праць, опублікованих у журналах з високими IMPACT-індексами та кількість цитувань його праць іншими авторами. Все інше — публікації в інших виданнях, керівництво аспірантами, участь в наукових конференціях — може бути лише допоміжним критерієм оцінки роботи.

У зв’язку з цим головні редактори наукових журналів (це, як правило, директори інститутів та ректори вузів) повинні нести пряму відповідальність за рівень видань і мають бути звільнені у разі постійного падіння IMPACT-індексу журналу (приклади: «Український фізичний журнал» до 94-го року був у згаданому списку ISI — нині його там немає; «Доповіді НАНУ» зникли ще на початку 90-х, після того, як якийсь «розумник» вирішив об’єднати в одну дві спеціалізовані серії цього видання). А що вже говорити про десятки нових видань на кшталт «Вісник Сумського (Черкаського, Прикарпатського...) університету», про науковий рівень яких годі дискутувати, адже вони створені лише для друкування потрібної кількості статей для захисту дисертацій!

Пережитком радянської епохи є довготривале планування фундаментальних наукових досліджень (перспективне на 10 і більше років та поточне на 5 років) і способи звітності за виконання чергової «п’ятирічки». По-перше, сучасна наука розвивається так стрімко і часто непередбачувано, що запланувати на 5 років вперед можна лише в окремих випадках. По-друге, форма звітності за виконання чергової «п’ятирічки» є абсолютно непридатною для реальної оцінки отриманих результатів, адже оцінка вченої ради рідної наукової установи та підібраного самим керівником теми зовнішнього рецензента не може вважатися повністю об’єктивною. На мою думку, «п’ятирічки» потрібно замінити на трирічні теми для базового фінансування структурних одиниць наукових установ, тоді плани будуть більш конкретними. З другого боку, оцінюватися повинна не кількість сторінок звіту, а якість. Для цього необхідно запровадити таємне зовнішнє рецензування, яке має пристойно оплачуватися і здійснюватися на підставі визначених критеріїв. Теми, на які було витрачено особливо великі кошти, повинні в обов’язковому порядку направлятися ще й на рецензування іноземному фахівцю у відповідній галузі науки.

Останнє, на що хотілося б звернути увагу, — це ганебно мала частка фінансування фундаментальних досліджень на суто конкурсній основі. За інформацією ДФФД України, вона становила в 2000 році лише один відсоток, а в Росії — шість, не кажучи про країни Заходу, в більшості з яких вона в десятки разів більша. Більше того, спілкуючись на цю тему зі знайомим науковцем з інституту , що належить до АН Китаю, дізнався , що в них базова зарплатня також невисока, але у разі отримання ґранту вона відразу зростає у декілька разів. Навіть керівники комуністичного Китаю зрозуміли, що майбутнє за ґрантовою системою фінансування фундаментальної науки! Звичайно, така система фінансування дуже сильно залежить від наявності чітких критеріїв відбору найкращих проектів, відсутності корупції в тих органах, які, власне, здійснюють цей відбір. В світі вже нагромаджено величезний досвід у цій сфері, було б лиш бажання його використати...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №46, 30 листопада-6 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво