ГЛАЗКО Валерій Іванович народився 1949 року в м. Леніногорськ, у Казахстані. Після закінчення в Новосибірську фізико-математичної школи вступив до Новосибірського університету...
— Україна ніколи не була для нас далекою та чужою країною. Мама моєї дружини, Галина Іванівна Вовченко, завжди мріяла повернутися в Київ, де вона народилася, росла й навчалася. Її діда, Івана Йосиповича Вовченка, учителя, репресовано у 1938 році. Ми з дружиною виховувалися в україномовному середовищі. Перші казки, пісні, прочитані книжки були українськими. Наша донька Галя також росла «двомовною». (А тепер вона володіє ще й англійською, французькою, німецькою). Галина Іванівна не дочекалася здійснення своєї мрії про повернення на батьківщину: вона померла за рік до нашого переїзду.
Ну а мене покликала «у далечінь світлу» передусім наука. Я займався популяційною генетикою, цікавився питаннями еволюції та одомашнювання різних видів тварин. Тож для мене було дуже важливо мати доступ до багатого експериментального матеріалу. Саме в Україні, традиційно сільськогосподарській країні, можна було знайти досить багато стародавніх порід різноманітних видів. До того ж на півдні країни є унікальний природний заповідник «Асканія-Нова», де живуть і плодяться багато диких видів — близькі родичі свійських тварин. Крім того, я розумів, що тоді як молекулярна генетика й генетика рослин в Україні досягла досить високого рівня, то молекулярної генетики свійських тварин, попри достаток матеріалу, у необхідному діапазоні тут немає. Отож і хотілося спробувати себе.
— 1991 року в Києві створили Інститут агроекології та біотехнології. Вас запросили сюди працювати, певне, намалювавши райдужні перспективи?..
— Мене особисто запросив академік О.Созінов, котрий очолював тоді Українську академію аграрних наук. Праці Олексія Олексійовича я знав давно, тож і наважився на переїзд. Незважаючи на Чорнобиль, перспективи справді видавалися привабливими. Уже тоді було ясно, що у світі от-от відбудеться сплеск відкриттів у генетиці й біотехнології. У мене були оригінальні ідеї та величезні плани. Ентузіазму теж було не позичати. Щойно приїхав в Україну, відразу вирушив у наукову експедицію країною, аби вивчити й оцінити породи тварин. Вдалося зібрати унікальний матеріал. Потім такої можливості вже не було...
— Не могли б ви коротенько розповісти, як відбувалося «вербування»? Мабуть, вам спочатку багато чого обіцяли (посади, квартиру тощо)?
— Так, обіцянок було багато. Вже не говорячи про трикімнатну квартиру в Києві, яку я так і не одержав. Дали нам (на родину з трьох чоловік) однокімнатну під Києвом, у Великій Олександрівці. Лише згодом удалося вступити в будівельно-житловий кооператив і переїхати до двокімнатної в Новосельцях, бо на київську грошей, ясна річ, не було. Інститут так і не зміг собі дозволити обладнати лабораторію ДНК-технологій. Половину тутешніх приладів або взято в тимчасове користування, або подаровано, або придбано за власні гроші. А те, що реактиви для досліджень ми часто купуємо самі, то це вже нібито саме собою зрозуміло...
— Тобто ваші мрії та плани не збіглися з реаліями?
— На жаль, ідеї, з якими я сюди їхав, залишилися нереалізованими. На сьогодні в Україні немає наукового закладу чи хоча б підрозділу, який, орієнтуючись на сучасні досягнення в ДНК-технології, займався б генетикою свійських тварин. Певна річ, попри відсутність елементарних умов, ми все-таки виконуємо деякі унікальні розробки. Та головне — не в труднощах матеріального характеру. Була б у нас можливість працювати спокійно, без штучно створюваних проблем, «без крові» — будь-які труднощі не здавалися б нездоланними. Найбільше мене гнітить морально-психологічна атмосфера як у науці, так і в суспільстві загалом. Наукове середовище саме по собі специфічне, у ньому панує дух суперництва, конкуренції. Але тільки суперництво розумних, вільних людей може продукувати нові ідеї та сприяти їх втіленню. Замість того, щоб іти пліч-о-пліч, і завдяки цьому намагатися обігнати суперника на науковій дистанції, у нас зазвичай спостерігається наступ «лоб в лоб», або стінка на стінку. Згодом я зрозумів, що мене часом так сильно гнітить — взаємна відчуженість, здатність дистанціюватися від усього — чужого горя, самотнього приниженого сусіди, ображеного колеги, безпомічного каліки, нарешті, від проблем країни. Як людині, що прийшла з іншого «ментального» середовища, мені здається, ця здатність обумовлена історично: довгі роки рабства, переслідування за інакомислення, розкуркулення, війни, різноманітні «чистки», масові репресії та заслання — усі ці соціальні катаклізми не могли не відбитися на людському психотипі. «Моя хата скраю», або інакше, вижити можна тільки поодинці — міцно засіло вже десь на рівні підсвідомості. (Чи не в цьому коріння нашої нездатності до самоорганізації, з якої ми самі полюбляємо кепкувати в анекдотах?). А вкраїнці з Сибіру, нащадки засланих і репресованих, витримали поневіряння, що випали на їхню долю, бо зрозуміли: помирають поодинці, а вистояти й вижити можна тільки разом.
— У біологів, медиків є поняття адаптивної здатності, що означає здатність організму пристосовуватися до умов довкілля. Ще Сєченов говорив, що не існує такого зовнішнього чинника, до якого людина як біологічний вид не могла б пристосуватися. Питання лише в тому, якою ціною. Тут я хочу плавно перейти до ваших наукових інтересів. Як ученого-генетика вас дуже хвилює проблема зміни біосфери під впливом техногенних чинників. Одну з ваших монографій присвячено проблемі збереження генетичної розмаїтості, зокрема сільськогосподарських видів тварин. За деякими даними, одомашнені види зникають ще швидше, ніж дикі. Наскільки гостро стоїть проблема «генетичної ерозії» для України та що робиться для того, аби цей процес пом’якшити?
— Відповідно до розрахунків ЮНЕСКО — ЮНЕП, нині під загрозою знищення перебуває декілька тисяч видів рослин і понад тисячу видів хребетних тварин. Причому експлуатовані людиною види зникають швидше від диких. На конгресі ЮНЕСКО — ЮНЕП ці процеси дістали назву «генетична ерозія». Якщо становище докорінно не зміниться, вважають учені, то через 100 років половина з нинішніх видів залишиться лише в спогадах і науковій літературі, а порід — одиниці. Декотрі дослідники навіть вважають, що нинішнє антропогенне спустошення природи за своїми масштабами цілком порівнянне з великим вимиранням флори й фауни 65 млн. років тому.
Найнебезпечнішою є ерозія генофонду планети, оскільки він може існувати лише в умовах видового розмаїття, а воно різко й неминуче тане. Якщо в звичайних умовах кожен вид існує півтора — два мільйони років, після чого або зникає і на зміну йому приходить новий, або трансформується в більш-менш високоорганізований, то в умовах тиску техногенного «преса» цей еволюційний процес порушено: види зникають назавжди. Внаслідок цього видовий склад біосфери спрощується. Отже згодом у природі можуть залишитися лише ті види, чиє існування цілком залежить від людини, і паразити, що супроводжують людину, оскільки їх розмноження вже не стримуватимуть природні антагоністи.
Гостроту проблеми біорозмаїття в Україні значною мірою зумовлено успадкованим від Радянської імперії статусом однієї з найбільш техногенно забруднених країн колишнього Союзу. Особливо непокоїть стан справ у тваринництві. Мало того, що останніми роками велику рогату худобу (ВРХ) масово пустили «під ніж», у результаті чого поголів’я сільськогосподарських тварин скоротилося вдвічі, а то й утричі, так за останнє десятиліття ще й різко змінився їх порідний склад. Якщо до 1990 року поголів’я ВРХ в Україні складалося переважно з чистопорідних тварин, то вже в 1997—1998 рр. порідний склад ВРХ різко змінився в бік «синтетичних» порід, отриманих шляхом багатопорідних схрещувань. Специфіка розпліднення, вигодовування й багато інших причин посилюють процес «генетичної ерозії», тобто генетичний матеріал збіднюється. Аби мати продуктивне здорове поголів’я (у нас воно сьогодні на 80 % хворе) треба просто зберігати цінні види, унікальні породи. Усім відома «Червона книга України», куди занесено зникаючі види тварин і рослин. Аналогічного охоронного документа вимагають і свійські тварини. У Росії, до речі, є «Червона книга свійських тварин» і державна цільова програма. Якби аналогічна була й у нас, то першими претендентами потрапити в неї стали б сіра українська, білоголова українська, бура карпатська — аборигенні породи ВРХ. Сірої української збереглося лише кілька сотень тварин. А либонь ця порода ще кілька десятиліть тому превалювала в Україні. Їй, без перебільшення, ціни немає. Витривала й невибаглива, у роки війни та повоєнної розрухи вона була справжньою годувальницею. Пригадайте приголомшливі документальні кадри: напівзруйноване село, закутана хусткою жінка йде за плугом, у який запряжено корову, й поливає слізьми нерівну борозну...
Є дуже цікавий розділ генетики, який вивчає процеси коеволюції людини й тварин. Недарма кажуть, що за характером українці чимось нагадують вола — такі самі терплячі, несперечливі, вони мовчки тягнуть «свій плуг». У кожного народу свої улюблені тварини, приручені з прадавніх часів. За ареалами їх розповсюдження можна простежити, як відбувалося розселення людства.
— У нашому тижневику (№17, 2001 р.) була публікація про результати ваших досліджень генетичних змін у тварин, відтворених у Чорнобильській зоні. На основі цих досліджень ви підготували монографію, яка містить унікальний фактичний матеріал. Чи побачила вона світ?
— Ні. Причина банальна — відсутність коштів на видання. А вже через інше —роботу видавництва — ніяк не може побачити світ підручник для вузів «Введення в ДНК-технологію та біоінформатику». Я дуже вдячний директору Інституту агроекології та біотехнології УААН академіку В.Патиці за його допомогу й підтримку щодо, зокрема, підручника, та, на жаль, не все залежить від нас. Тож нині студенти змушені навчатися за підручниками, написаними у 80-ті роки. До речі, у підготовці підручника мені допомагала донька Галя, котра в біоінформатиці, безсумнівно, сильніша від мене.
— У вас надзвичайна родина: всі захоплені наукою. Дружина, Тетяна Теодорівна, завідує лабораторією генетики екологічних стресів вашого інституту. Дочка Галина також пішла батьківською стежкою, уже кандидат наук. Мабуть, ви їй у дитинстві замість казок праці Менделя чи Вотсона з Кріком читали?
— У Галі з дитинства проявилися літературні здібності, тож я не думав, що вона піде в науку. Ми з дружиною навіть наполягали, аби вступала в Літінститут ім. Горького. Проте вона несподівано заявила, що туди не піде, оскільки стати секретаркою завжди встигне. І подала документи в Московський університет, на фізмат. Потім змінили фах із чистої математики на прикладний напрям — біоінформатику. У сьогоднішньому розумінні біоінформатика — це читання геному. Геном в основному розшифровано й нині у світі працюють над вивченням деталей його організації. Галя бере участь у спільному з московськими колегами проекті з вивчення ділянок генетичного матеріалу, які забезпечують його упаковку в клітинне ядро.
Хоч як сумно, Україна в таких роботах, пов’язаних із розшифровкою організації геному, бере дуже малу участь. Та й загалом, про що можна говорити, якщо в нас торік закрили кафедру молекулярної біології та генної інженерії при Київському національному університеті!
— Ходили такі чутки, але згодом...
— Чому чутки? Минулого навчального року я мав читати на біофаці спецкурс генної інженерії. А прочитав лише одну лекцію, другої вже не було. Недавно зателефонували, нібито кафедру вирішили знову відкрити.
— Дивно все це чути тоді, коли у світі в галузі генетики й біотехнології відбувається неймовірний підйом. Утім, такому рішенню можна знайти мотивування. Мовляв, навіщо нам витрачатися на підготовку молекулярних біологів, якщо вони, ледь захистившись, емігрують?..
— Мої російські колеги запевняють, що половина Інституту біології гена й Інституту загальної генетики РАН — це випускники Київського університету. І в цьому, у принципі, немає нічого дивного. Так історично склалося, що наукова школа молекулярної генетики в Росії була сильнішою. Тим часом ще за Союзу Україна втримувала лідерство в таких сферах, як біохімія, фізіологія, особливо фізіологія вищої нервової діяльності, і зберігає його досі. Звісно, є також інші академічні напрями, які традиційно лідирували й лідирують сьогодні. Проте це не стосується молекулярної генетики. Усі дослідження високого рівня в цій царині українські вчені, якщо й проводять, то не в рідній державі.
— Нинішнє становище науки загальновідоме. Та попри хронічні матеріальні труднощі, триденний робочий тиждень, що вже став притчею во язицех, вам, схоже, і п’ятиденного не вистачає. У вихідні вас часто можна застати в інституті. Ви не відносите себе до категорії наукових фанатів?
— Ні, до фанатів я себе не відношу. Наука — моє захоплення. А тепер ще й розвага, тобто нерідко я їй віддаю години дозвілля. Я не з тих, хто може проводити вихідний, лежачи на канапі перед телевізором. Краще в спокійній обстановці, коли немає щоденної метушні, попрацювати на комп’ютері, почитати наукову літературу, ознайомитися зі свіжими науковими новинами в Інтернеті.
— Для здоров’я корисніше було б провести вихідний на природі, на дачі...
— Дачі в мене немає. Машини теж. Матеріальних благ я ніколи не прагнув. Люблю театр, поезію, музику. Ми з дружиною, можна сказати, затяті театрали, часто буваємо на спектаклях, особливо мені подобається Театр на Лівому березі — і репертуар цікавий, і актори талановиті. Ось тільки з приїжджими знаменитостями складніше. Дуже хотів послухати Хворостовського, але за квиток на його концерт у палаці «Україна» потрібно було викласти всю професорську зарплату. Матеріальне становище вченого не завжди дозволяє йому задовольняти духовні потреби. Не хотів скаржитися, а вийшло...
— Тільки за останні роки у вас вийшло кілька монографій, багато наукових публікацій, зокрема в співавторстві з Галиною Глазко побачив світ унікальний російсько-українсько-англійський тлумачний словник із прикладної генетики, ДНК-технології та біоінформатики. З огляду на нинішні фінансові труднощі, як вам це вдається?
— З виданням книжок дуже складно. Щось вдається опублікувати за рахунок грантів, щось за допомогою спонсорів. Тлумачний словник, про який ви говорите, перш ніж вийти у світ, пролежав шість років. Спасибі одній біотехнологічній компанії, що виділила гроші на його видання. Але тираж якихось тисяча примірників! Мене часто запитують знайомі, чому я такий невгамовний, що мене змушує статті в газети писати. Що тут відповісти? Сучасні досягнення науки — це завтрашній день суспільства. І щоб воно розвивалося, було готове сприймати наукові ідеї, воно мусить мати певний рівень знань і уявлень. Чому в Америці науково-популярні часописи виходять мільйонними тиражами? Бо там розуміють: постійне підживлення свіжою науковою інформацією сприяє підвищенню інтелектуально-культурного рівня суспільства. А в нас либонь нічого цього немає. Чи варто в такому разі дивуватися, що в нашому суспільстві слово «вчений» чи «академік» частіше вживається з іронічним значеннєвим навантаженням, за яким заняття наукою вважається непрестижним?
— Тим паче втішно бачити у вашому інституті молодь, причому захоплену наукою. Як, приміром, Сергій Тарасюк, котрий не раз перемагав у конкурсах молодих учених України.
— Своїми учнями я просто пишаюся. Сергій працює нині над докторською дисертацією. Запевняю вас, сьогодні немає в нас людей, котрі краще від нього розуміли б проблеми генетики та збереження генофонду локальних порід різних видів. Таня Димань дослідницьку роботу в галузі ДНК-технологій поєднує з викладацькою. Руслан Облап блискуче захистив кандидатську через два роки після закінчення університету. Торік його запросили у Варшавський університет прочитати лекцію з молекулярної генетики. І таких — обдарованих, вдумливих, критичних, енергійних, тих, кого я можу назвати своїми учнями, набереться десяток. Не знаю, чи можна це назвати школою...
— ...але це вже клас...
— Не знаю, як надалі складеться їхня наукова доля, але дуже хочеться, щоб вони не зневірилися, не розчарувалися. Щоб не поїхали потім зі своїми доробками за кордон. Як це багато хто зробив. Пам’ятаю, п’ять років тому ми подали в Міннауки проект створення оральних вакцин для сільськогосподарських тварин. Але один із двох експертів виступив проти. «Я в цьому не зовсім розбираюся, але без цього Україна може обійтися», — так і сказав. Програму, ясна річ, не затвердили. У результаті один із наших співробітників виїхав на Захід, де цю роботу підтримали.
— Ви буваєте за кордоном, спілкуєтесь у професійному середовищі. Яким бачите місце України в галузі генетики й біотехнології в ряду інших країн? Чи в даному випадку гамбурзький рахунок на нас не поширюється?
— Я вже раніше вам якось говорив про таке дивне явище, що спостерігається в Україні, як несумісність держави й науки. І ця несумісність, часом мені здається, навіть збільшується. Сьогодні, щоб поїхати в закордонне відрядження, потрібно, як за колишніх часів, написати заяву до високої інстанції. І тобі можуть, у принципі, дозволити, але часто не вважають це доцільним. До того ж поїхати можна тільки за свій рахунок, або за рахунок якихось грантів. А стосовно місця України у світовій генетиці й біотехнології, то я загалом сумніваюся, що воно в нас є. Хоча декотрі наші вчені досить успішно працюють за кордоном, як, приміром, Юрій Глєба, Володимир Сидоров.
Звісно, я розумію, що існує певне соціальне замовлення, чи державна політика — можна стати людиною року чи ще кимось, але це не має найменшого стосунку до того, що називається гамбурзьким рахунком. У професійному середовищі «хто є хто» визначаються дуже просто на основі об’єктивних критеріїв.
— Чимало ваших новосибірських колег теж мають українське коріння. У гості на свято не обіцяли наскочити? До речі, у мене зберігається «Календар українців Сибіру», привезений вами з Новосибірська на подяку за примірники «Дзеркала тижня» українською мовою.
— Ясна річ, ми проводимо спільні дослідження. В експериментальне господарство Інституту цитології та генетики Новосибірського академмістечка свого часу з України, приміром, завезли сіру українську породу ВРХ, про яку я вже говорив. І ми з колегами, зокрема, досліджуємо, як у поколіннях змінилася її генетична структура при адаптації до сибірських умов. Цього року навесні ми їздили до них у зв’язку з нашими спільними розробками. І до нас, в Україну, приїжджають наші новосибірські друзі й колеги. До речі, нинішній директор Інституту цитології та генетики, Володимир Костянтинович Шумний — українець, родом із Чернігівщини. Під час свого приїзду в Київ близько двох років тому він зустрічався з президентом НАН України з приводу спільних досліджень. Мій прямий партнер за дослідженнями генофондів порід — заступник директора інституту Анатолій Володимирович Кушнір також українець, його мати живе в Вінницькій області. У Новосибірську активно діє земляцтво українців Сибіру «Червона калина», що веде культпросвітницьку роботу. Правда, шкіл українських у Сибіру немає. Але всі діти в українських родинах, як правило, мовою володіють. Ну й імена в дітей відповідні — Тарас, Оксана, Галя...
— Скажіть відверто, вам не спадало на думку поїхати за кордон, як це зробило багато ваших колег?
— Признаюся, останнім часом такі думки ятрять душу. Але вже пізно. Позаторік мені «стукнуло» п’ятдесят, для «них» я вже «безперспективний». А 94-го, коли працював в Англії на запрошення Королівського товариства, мені запропонували там залишитися. Але я, подякувавши, відмовився. Наступного року випала друга можливість виїхати «за бугор» — цього разу до США. Тоді я ще вірив, що невдовзі в нас відбудуться зміни на краще, не втрачав оптимізму і, сказав би так, наукового романтизму. Сьогодні дедалі частіше охоплюють тяжкі почуття від нереалізованості в професійному плані, шкодую про втрачені можливості.
На мою думку, найстрашніше, що відбувається сьогодні в нашій науці, — це втрата спадкоємності. Для більшої переконливості наведу такий приклад. Навіть у важкі роки Другої світової війни Англія не припиняла роботи з вивчення ролі ДНК. Потім, у повоєнний час, дослідження в цій галузі не припинялися ні на день. У результаті Великобританія сьогодні лідер наукових досліджень у молекулярній генетиці, біотехнології, вона ввійшла в історію світової науки як країна, де вперше у світі зроблено соматичне клонування. Великобританія успішніша й у розшифровці геному людини. Нині там форсують усі роботи в царині клонування людських клітин у терапевтичних цілях. І хоча США збирають «мізки» з усього світу, все-таки й у клонуванні, і в розшифровці геному англійці були попереду.
Я все це веду до того, що наука повинна розвиватися незалежно від того, у якій ситуації опинилася країна. Англійці це розуміли, до нас — не доходить. Результат — не тільки «відплив мізків», а також їх «усушка»: нині близько 60% наукових співробітників старші 55 років. А щоб наука ефективно розвивалася, на дві третини наукові кадри країни повинні складатися з молоді й людей продуктивного віку (40—50-річних).
— Валерію Івановичу, якби у вас з’явилося раптом багато грошей, на що ви їх витратили б? Приміром, купили б розкішний особняк у Києві на Печерську чи «хатинку» на березі Женевського озера, провели б час на Канарах, завели б приватний зоопарк з екзотичними тваринами? Можливі й інші варіанти відповіді.
— Г-м... Угадайте!
— Може, зоопарк? Адже деякі види фауни на Землі залишилися тільки в зоопарках.
— Та ні! У зоопарках, заповідниках можна зберігати тільки окремі види. Я ж учений! Тож зробив би... Ноїв ковчег. Не поспішайте дивуватися. Мій ковчег — не судно, на якому біблійний Ной урятував людей і «кожної тварі по парі». Мій ковчег — кріобанк, у який я помістив би генетичний матеріал представників усіх порід, диких видів і загалом — усіх живих істот... Метод довгострокового збереження генетичної інформації у вигляді глибокозаморожених статевих клітин, ембріонів тварин і рослин (він ще називається екобіотехнологія) дозволяє відновлювати та планувати їх існування в біогеоценозі. Особливого значення цей метод набирає в зв’язку з генетичною ерозією та генетичним забрудненням спадкового матеріалу в масштабах планети.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google