Науці потрібна «помаранчева» революція - Наука - dt.ua

Науці потрібна «помаранчева» революція

21 січня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №2, 21 січня-28 січня

Протягом кількох останніх років я мав можливість безпосередньо спостерігати, як влаштована і функціонує науково-технологічна сфера Сполучених Штатів, порівняти, «як у них» і «як у нас»...

Протягом кількох останніх років я мав можливість безпосередньо спостерігати, як влаштована і функціонує науково-технологічна сфера Сполучених Штатів, порівняти, «як у них» і «як у нас». Під час спілкування з американськими колегами, які, звичайно, майже нічого не чули про наші наукові досягнення, справжнім відкриттям для них ставало те, що перший комп’ютер, найкращі ракети, найбільші вантажні літаки й багато чого іншого було або й нині виробляється в Україні. А далі завжди постає запитання: якщо ми такі розумні, то чого ж ми такі бідні? Нижче хотів би поділитися певними міркуваннями з цього приводу.

Жодна держава, яка прагне посісти помітне місце на економічній карті світу, не може досягти цієї мети без створення наукової бази національної економіки і запровадження технічного прогресу у виробництві. Сполучені Штати посідають провідне місце серед розвинених країн не тільки за величиною валового внутрішнього продукту та рівнем доходів на душу населення. У США створено напрочуд ефективну систему наукових досліджень та їх практичного впровадження у реальну економіку. Становлення цієї системи відбувалось майже протягом століття, але довершеної форми вона набула лише за останні 25 років. Стенфордський університет, Массачусетський інститут технологій, Силіконова Долина, Інтел, АмГен, Лос-Аламос — нині ці назви стали символами американської (і світової) науково-технологічної революції.

Загальновизнано, що технологічна революція стала одним із факторів, які забезпечили Сполученим Штатам позиції політичного і економічного лідера сучасного світу. Інновації не тільки задовольнили потреби оборони, а й допомогли вирішити проблему конкурентоспроможності американських товарів на світових ринках. Досягти цього вдалося шляхом «монетизації» відносин між дослідниками — авторами інновацій та споживачами результатів науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт. Результатам наукового пошуку було надано статус «товару» шляхом встановлення режиму охорони інтелектуальної власності, сформульовано принципи й механізми зміни власника — «торгівлі» цими «товарами». Звичайно, такі процеси відбувались і в інших розвинених країнах світу, проте глибоко продумана державна науково-технічна політика, бюджетні інвестиції, відповідне законодавство, диверсифікація механізмів впровадження інновацій у секторальному, галузевому та регіональному розрізі — ці складові американського «технологічного чуда» у комплексі не мають аналогів. США інвестують у науку не тому, що багаті, а багаті тому, що інвестують у науку.

Наша держава поки що тільки наближається до створення передумов інноваційної моделі економіки. Наявні дослідницькі ресурси у вигляді Національної та інших академій наук, вищих навчальних закладів і галузевих науково-дослідних установ майже не задіяні в реальній економіці. Певні кроки в цьому напрямі, які можна спостерігати в окремих галузях як державного, так і приватного секторів, не здатні замінити цілісної державної політики. А тому у Сполучених Штатів є чого повчитися.

Протягом останніх сорока років економіка США пройшла етап докорінної перебудови. На зміну традиційним галузям промисловості, які не потребують високої кваліфікації (взуттєвої, текстильної і легкої), а також сировинно-орієнтованим виробництвам типу металургії прийшли новітні виробничі галузі на основі електронних, інформаційних та біотехнологій. Сучасні технології виробництва змінили обличчя машинобудування, стало вигідніше збільшувати обсяги не виробництва, а надання послуг виробничого і не виробничого характеру, революційно зросла продуктивність праці. Значно підвищилися кваліфікаційні вимоги до робітничої сили, відбулися процеси її міжгалузевої міграції.

Протягом 1958—2000 років конгрес прийняв 24 законодавчих акти, які визначили правове поле технологічного розвитку економіки США. Зокрема завдяки рішенням конгресу, в 1980 році у всіх федеральних лабораторіях було створено спеціальні офіси, які професійно займалися питаннями трансферу технологій, засновано Національний центр трансферу технологій, сформовано правові механізми взаємодії розробників, університетів, федеральних лабораторій, неприбуткових організацій і бізнесу у процесі патентування, ліцензування та комерціалізації результатів наукових досліджень. Федеральний акт трансферу технологій 1986 року прямо визначив, що трансфер технологій є обов’язком усіх вчених та інженерів у федеральних дослідницьких центрах. У 1992 році законом про трансфер технологій у малому бізнесі було запроваджено спеціальну програму заохочення спільних проектів у галузі трансферу технологій з участю малого приватного бізнесу і федеральних дослідницьких структур міністерств оборони, енергетики, здоров’я, НАСА та Національного наукового фонду.

Про радикальні перетворення в американській економіці свідчать такі показники. Порівняно з 1960 роком, у 2002-му кількість робочих місць у текстильній промисловості зменшилась на 53,3%, у сільському господарстві — на 54,4%, на залізниці — на 74,2%, у металургії — на 50%. Водночас кількість зайнятих у галузі бізнес-сервісу зросла на 1319%, охорони здоров’я — на 589,6%, у фармацевтичній промисловості — на 221%. Потроїлась кількість працівників із освітою на рівні коледжу, вдвічі зменшилась частка низькокваліфікованих робітників.

Основними причинами таких змін стали: збільшення інвестицій у науково-дослідну сферу — у цілому на 317%, зокрема внесок промисловості зріс на 765%; зростання (втричі) капітальних вкладень у виробничу інфраструктуру у перерахунку на одного робітника; активізація процесів корпоративної реструктуризації (злиття, купівлі, продажу компаній тощо) залежно від умов ринку; глобалізація світових ринків, торгівлі і руху капіталів. Реальні доходи населення за цей період зросли на 168%.

У процесі трансформації економіки стало цілком очевидно, що її конкурентоспроможність має ґрунтуватися насамперед на вартості, а не тільки на ціні товару. Це, у свою чергу, потребує використання інновацій, створення продукції та сервісу, які мають унікальні характеристики, інвестування у підвищення кваліфікації робітників (тобто в освіту), корпоративної гнучкості. Традиційні виробники певного виду продукції нині мають постійно відстежувати науково-технічні досягнення, оскільки одна революційна технологія може змінити обличчя галузі.

Найсучасніша науково-дослідна інфраструктура, підтримка держави через бюджетні інвестиції та адекватне законодавство, а також венчурний капітал є тими складовими, які визначають технологічну міць економіки Сполучених Штатів. За даними 2003 року, на підприємствах, підтримуваних венчурними фондами та компаніями, працювало понад 10 млн. робітників, які виробили товарів на суму близько двох трильйонів доларів. Протягом 1970—2003 років у США було інвестовано майже 340 млрд. доларів венчурного капіталу у 26,5 тисячі компаній. Такі фірми, як «Інтел», «Майкрософт», «АмГен», «Гугл», «СіГейт» «Медтронік», «І-Бей», «ДжетБлю», «ОфісДепот», зобов’язані своїм становленням саме венчурному капіталу.

Венчурний капітал є ефективним механізмом підтримки інноваційного розвитку компаній, що перебувають на початковій стадії становлення, ще не мають достатніх передумов для залучення звичайних кредитних ресурсів. Американські експерти вважають, що внесок венчурного підприємництва у загальне зростання продуктивності праці у США з 1996 року становить 3%, переважно за рахунок щонайширшого впровадження інформаційних технологій практично у всі сфери життєдіяльності. За той самий час зростання продуктивності праці у виробничому секторі перевищило 4,2%. Цікаво, що венчурні капіталісти відносять на свій рахунок революційні перетворення навіть у такому, здавалося б, далекому від науки секторі, як роздрібна торгівля. Але у цьому немає нічого дивного: технології використання бар-кодів, безготівкової оплати покупок кредитними і дебітними картками, комп’ютеризований облік і аналіз товаропотоків, інтернет-торгівля зобов’язані своєму народженню і практичному впровадженню саме венчурному капіталу.

Досвід США свідчить, що ключовим елементом успіху діяльності із трансферу та комерціалізації технологій є сильна державна політика, фінансова, законодавча й організаційна підтримка урядових агентств. Державна політика у науково-технічній галузі повинна ґрунтуватись на адекватному законодавстві, гнучкій системі дослідницьких установ, яка має бути оптимальною, з урахуванням національних інтересів, регіональних та галузевих особливостей, наявних ресурсів тощо. Фінансувати з державного бюджету слід насамперед ті розробки, які розраховані на щонаймасовіше впровадження, при цьому доцільно враховувати, що, у галузевому розрізі, найвищим попитом на світовому ринку користуються біотехнології, медицина, інформаційні технології.

Слід окремо наголосити, що технології можуть відігравати важливу роль у регіональному розвитку. Для цього місцева влада, ділові кола та дослідницькі структури певного регіону мають спільно опрацьовувати і здійснювати відповідну політику. Кластери високотехнологічної промисловості виникають там, де побудовано необхідну інфраструктуру, є кваліфікована робоча сила, наявні економічні стимули. Чи це не шлях до вирішення проблеми створення робочих місць у західних регіонах України?

Звичайно, копіювати американську модель не можна, тому що США мають зовсім інші, порівняно з Україною, національні пріоритети, ресурси і засоби їх реалізації. Водночас немає науки української чи американської, вона або є, або її немає, і, з цього погляду, основні елементи «американської» моделі властиві всім розвиненим країнам — як ЄС, так і Азії. Але реалізація такої моделі потребуватиме революційних змін у нашій науково-технічній інфраструктурі. Насамперед слід визначити зрозумілі суспільству і обґрунтовані фахівцями національні пріоритети, яким має слугувати наука, розробити ефективну модель трансформації нинішньої архаїчної системи науково-дослідних академічних і галузевих інститутів у більш сучасну форму організації наукових досліджень на базі вищих навчальних закладів, відмовитись — за винятком окремих дослідницьких установ справді національного значення — від базового фінансування, створити мережу фондів, які б забезпечили ринкове середовище для конкуренції ідей, розробити законодавчу базу комерціалізації результатів наукових досліджень.

Наукова сфера України залишилась практично на «радянському» рівні і більше не відповідає потребам суспільного розвитку. Очевидно, їй теж потрібна «помаранчева» революція. На мій погляд, вона могла б полягати у таких кроках.

Більшість установ Національної, аграрної, медичної та правової академій мають бути передані в структури вищих навчальних закладів, насамперед — до університетів. Це тому, що в Україні немає іншого споживача фундаментальної науки, крім вищої школи. Робота студентів у наукових лабораторіях має стати частиною процесу підготовки фахівців, механізмом залучення талановитої молоді до наукового пошуку.

На базі окремих установ, масштаб яких справді національний (Кібернетичний центр, Інститут електрозварювання, Харківський фізико-технічний інститут тощо), слід створити «національні лабораторії», які формально підпорядковуватимуться аналогу міністерства науки, але матимуть повну академічну свободу. Тільки ці структури повинні отримувати «базове фінансування» — своєрідне «державне замовлення».

Національна академія має стати співдружністю видатних учених — членів Академії (ніяких членів-кореспондентів — а-ля «кандидат у члени Політбюро»), які виконуватимуть функцію колективного радника уряду з найважливіших питань життя суспільства. Президент НАН має отримати статус радника Президента з питань науки і технологій. Інші академії, на мій погляд, можуть відігравати аналогічну роль у своїх галузях.

Фінансування наукової сфери має стати здебільшого ґрантовим. Слід підвищити роль Державного фонду фундаментальних досліджень, створити реальні механізми інвестування у прикладні технологічні розробки через Українську інноваційну компанію, подумати про створення ще кількох фондів з участю промисловості. Але, на відміну від існуючої системи, ці фонди в жодному разі не повинні входити до урядових структур, вони мають бути незалежними, а їх існування, порядок формуванні і витрачання коштів — регулюватись законами України. Моделлю міг би послужити Національний науковий фонд США.

Українська наука має стати частиною світової науки. Функція держави — надати вченим усі можливості для вільної участі у спільних проектах із закордонними вченими, включно з укладенням необхідних міжурядових угод, фінансуванням нашої частини двосторонніх програм тощо. (Те, що Міністерство освіти і науки вже три роки не може поновити дію міжурядової угоди про науково-технічне співробітництво зі США, — яскравий приклад профанації ролі держави у розвитку наукової галузі). Світові ж стандарти повинні стати основою оцінки праці вчених, присудження вчених звань та виборів в академію.

Якщо Україна — велика металургійна держава, ми маємо виробляти найкращу сталь і найкращий чавун у світі, з найменшими затратами. Якщо ми — житниця Європи, то повинні знати все і найкраще за всіх про сільське господарство. Якщо питання забезпечення енергоресурсами є проблемою національної безпеки, саме у нас мають бути реалізовані найефективніші програми енергозбереження і альтернативного палива. Якщо ми — одна з п’яти країн світу, які можуть виробляти літаки і ракети, — ми маємо робити це на найсучаснішому рівні. Хочемо розвивати ядерну енергетику — має бути відповідна дослідницька база. Тобто якщо вже робити, то так, щоб не було соромно, а інакше не слід марнувати час: давайте розпустимо всіх науковців по домівках і розійдемося...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво