Наука: між молотом політики І ковадлом економіки - Наука - dt.ua

Наука: між молотом політики І ковадлом економіки

25 березня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №11, 25 березня-1 квітня

Академія має стати головною опорою держави в проведенні реформ, забезпечити високий рівень техно...

Академія має стати головною опорою держави в проведенні реформ, забезпечити високий рівень технологічного розвитку економіки, як це було за часів СРСР і як є сьогодні в інших країнах, — у цій аксіомі наукова громадськість країни не сумнівається. Та як саме це зробити? Своє бачення проблеми «вбудовування» української науки в процес євроінтеграції пропонує академік НАН України, член президії НАНУ В.СЕМИНОЖЕНКО, котрий курирував науково-технічну сферу як міністр науки і технологій та віце-прем’єр з гуманітарної політики (двічі). У цей період у країні були прийняті закони про наукові пенсії та технопарки, а також прогресивний «Закон про науку», що визначив розмір державного фінансування цієї сфери в 1,7% ВВП.
Вернадського
не видно, зате геростратів — скільки завгодно


Неуки нехтують науку, неосвічені люди захоплюються нею, у той час як мудреці користуються нею.
Френсіс Бекон

— Володимире Петровичу, ніхто не заперечує, що сьогодні існує об’єктивна необхідність провести реформи в українській науці. Багато вчених кажуть, що потрібно змінювати й місце науки в економіці, і ставлення до неї з боку держави. Які основні проблеми в науково-технічній сфері є, на ваш погляд, найгострішими? З чого необхідно розпочинати?
— Перше. Потрібно змінити ставлення до неї з боку держави: перестати вважати науку витратною сферою і зрозуміти, що розвиток науки — це розвиток економіки. Наука створює технології, управлінські рішення та конкретні продукти, завдяки яким економіка еволюціонувала «від домашніх господарств і торгівлі на базарі — до розширеного виробництва». Практично всі галузі сучасної економіки створені наукою та грунтуються на ній.
Друге. Я згодний із тими, хто стверджує, що потрібно реформувати Національну академію наук України. Безперечно, вона має стати головною опорою держави в проведенні реформ і забезпечувати високий рівень технологічного розвитку економіки, як це було за часів СРСР і як є сьогодні в інших країнах. Та під яку стратегію, яку модель економіки? Не з НАНУ потрібно починати, а з фундаментальних питань: чим ми збираємося забезпечувати конкурентоспроможність економіки, яку адміністративну модель беремо за основу системи державного управління?
Третє. Потрібно створити механізми взаємодії між наукою і бізнесом. Навіть найвидатніші наукові результати не втіляться в життя, якщо немає системи державних преференцій і зацікавленості в науці з боку держави. Без цього науку можна порівняти з електростанцією без ліній електропередач і трансформаторних будок.
— У чому на сьогоднішній день полягає економічна роль науки в Україні?

— З наукою пов’язані всі надії на модернізацію українських підприємств, відновлення зношеної інфраструктури — від гребель і АЕС до водопроводів, підвищення конкурентоспроможності продукції вітчизняних підприємств і створення нових робочих місць, на яких люди могли б отримувати високу зарплату. У нас традиційно вважають, що для вирішення будь-яких проблем потрібні лише дві речі: люди та гроші. Насправді необхідно мати й ефективні технології. Зазвичай, їх можна купити за кордоном (за дуже великі гроші), але ж можна отримати й від вітчизняної науки!
— Необхідність реформування науки визнають і самі вчені, і представники влади, і громадськість. Виникає запитання: як і коли?
— Справді, академія залишається однією з небагатьох установ в Україні, де порівняно з вісімдесятими роками мало що змінилося в стилі роботи. З одного боку, такий консерватизм виправданий, а з іншого, НАНУ має вписатися в нову структуру державного управління науково-технічним і інноваційним розвитком. Та вписуватися допоки немає в що!
Якщо звернутися до історії, то академія ефективно працювала, коли була чітка державна науково-технічна політика. Давайте згадаємо «патонівські» інженерні центри, МНТК тощо. Тоді ці «проривні» ідеї падали на благодатний грунт і перебували в резонансі з державною політикою. А сама політика безпосередньо будувалася на ідеях наукового прогресу. Не випадково в нас з’явилися досягнення в космічній галузі, «Кольчуги», «Руслани»...
У нинішній Україні ефективну структуру управління всією науково-технічною сферою ще тільки потрібно створити. Проте краще, щоб, не чекаючи вирішення цієї глобальної проблеми, академія сама відповіла на головне запитання. Якщо судити з деяких реплік у пресі, то сьогодні знайдеться чимало бажаючих поекспериментувати з реформами в НАНУ. На жаль, нових Вернадських — не видно, зате геростратів — скільки завгодно. Чітка позиція самої академії — це головне. Її реформуванням мають займатися люди, які знають предмет і мають необхідний рівень кваліфікації.
Нехай живе рейтинг!
Наука, створена з чисто прикладними цілями, неможлива; істини плідні лише тоді, коли між ними є внутрішній зв’язок. Якщо шукаєш тільки ті істини, від яких можна чекати безпосередніх практичних висновків, то наступні ланки зникають і ланцюг руйнується.
Жюль Анрі Пуанкаре

— Чи здатне наукове співтовариство розробити проект санації наукової сфери й сприяти його втіленню в життя?
— Мову треба вести не про санацію, а про структурну реформу. Важливо не допустити стандартну ситуацію, коли всі реформи починаються і закінчуються чи скороченням штатів, чи скороченням фінансування, чи забороною на продаж міцних напоїв у буфеті... Основне завдання — перетворення академії на динамічну, оперативну установу, головна мета — отримання високоякісних наукових результатів фундаментального й прикладного характеру при мінімальній бюрократизації роботи. Інакше в академії просто немає майбутнього.
— Як можна здійснити таке перетворення?
— Є кілька наріжних каменів, у які упирається реформа НАНУ.
Необхідно гранично точно та ясно сформулювати завдання інститутів академії. Загальні формулювання на кшталт «отримання нових знань» не годяться, оскільки під них можна підводити все на світі. Інститут має проводити або фундаментальні наукові дослідження на світовому рівні, або цілеспрямовані прикладні дослідження і розробки, які реально впроваджуються в промисловість, придатні для практичного застосування. Можливе комбінування того й іншого підходу, але без утрати відповідної якості.
Має бути побудована чітка система оцінки роботи наукових установ. Якщо це фундаментальні наукові дослідження, то їхні результати мають бути опубліковані в провідних міжнародних журналах, а не в регіональних «мурзилках». Чудово, що інститут 70% статей публікує в українських журналах. Адже більшість із них ніхто у світі не читає.
Якщо йдеться про прикладні дослідження, то оцінкою тут має стати регулярне та реальне впровадження їхніх результатів у практику, передусім у промислове виробництво. Такі роботи мають обов’язково супроводжуватися отриманням патентів, і не лише України, а також приносити ученим реальні гроші. Дуже добре, якщо інститут рапортує про десятки виконаних розробок, але якщо по них випущено лише пару зразків продукції, то кому вони потрібні, такі розробки?
Для гуманітарних інститутів має бути свій підхід.
— Чи відповідають законодавству академічні нормативні документи, тобто Статут академії, Основні принципи діяльності інститутів НАНУ тощо?
— Статут і Основні принципи необхідно адаптувати до нового Цивільного і Господарського кодексів. Через нестикування законодавства академічні інститути, наприклад, формально не мають статусу бюджетних організацій щодо належних їм податкових пільг, зокрема на землю.
Якщо говорити загалом про економічне законодавство в науковій сфері, то ми не маємо й десятої частки тих преференцій, податкових і бюджетних стимулів, які є в розвинених країнах. Замість того, щоб розвивати систему стимулювання, наші податкові та економічні стратеги постійно ведуть боротьбу з тими крихтами, що йдуть на підтримку науки й технологій в Україні. Коли писали Господарський і Цивільні кодекси, про науку та академію просто забули! А взагалі, сьогодні найактуальнішим питанням є створення інноваційного кодексу.
— Розвинені країни періодично аналізують рівень розвитку науки за різноманітними критеріями, серед яких головними є кількість наукових статей і їх цитування.
— Для фундаментальних досліджень основою рейтингу може стати імпакт-фактор журналів, у яких опубліковані їхні результати. Середній імпакт-фактор усіх статей по інституту буде хорошим показником рівня проведених наукових досліджень в інституті. А якщо його розділити на кількість наукових працівників, то вийде цифра, що показує рівень і досліджень, і активності вчених інституту. Та ідеальної оцінки немає, можна шукати й інші критерії.
Об’єктивні показники роботи інституту мають стати основою ставлення до нього в академії — впливати на обсяг фінансування, кількість місць в аспірантурі і докторантурі, виділення цільових коштів на устаткування тощо. Тоді будь-який директор перейматиметься ефективністю та якістю виконуваних в інституті робіт, тому що від цього напряму залежатиме і його добробут. Безумовно, і «слабкі» інститути повинні мати право на свій шанс, але переважно в конкурсних проектах.
— Як така система оцінки поєднуватиметься з чинною практикою фінансування інститутів?
— Принцип «кожній Галі по лялі» має піти в минуле, оскільки він працює на деградацію науки, а не на її підтримку. Такий принцип лише фіксує відставання і гальмує пріоритети. Базове бюджетне фінансування має визначатися не розміром організації, не базою «від досягнутого», а на основі рейтингу інституту. Більш потужні в науковому відношенні інститути мають отримувати й більше фінансування. Необхідна система «призів» за хорошу роботу.
Та основний пріоритет повинна мати конкурсна система фінансування. Причому конкурсні комісії повинні очолювати провідні вчені в даній галузі. Обов’язковим, принаймні на перші років п’ять, має стати зовнішнє рецензування заявок, як це роблять в низці країн. Для цього можна залучити провідних учених із Росії, Польщі, Чехії, Німеччини. Досвід такої роботи є в тій самій Чехії. При цьому потрібно ввести правило: за витрату коштів особисту відповідальність несе керівник проекту.
«Подушний» принцип фінансування інститутів уже практично втратив таке поняття, як проект відомчого замовлення. Директор інституту не має нині ніякої можливості стимулювати людей, які успішно займаються фундаментальними дослідженнями, оскільки наявність у вченого власного проекту ніяк не відбивається на його зарплаті тощо. Керівники повинні мати певну свободу при розподілі коштів у рамках законодавства. Скоріш за все, потрібно буде змінити законодавство й відповідні нормативні документи.
Статус ученого має бути і престижним,
і вигідним
Про банкрутство науки найчастіше кажуть ті, хто не вклав у це підприємство жодної копійки.
Фелікс Хвалібуг

— Найважливіший показник — ефективність витрати коштів, вкладених у науку. Чи існують такі дані в Україні?
— Наукознавчими дослід­женнями в Україні займається Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім.Доброва НАН України.
Судячи з результатів дослід­жень, за рівнем віддачі на одиницю державних вкладень у науку Україна демонструє досить переконливі результати в окремих дисциплінах. Та ці результати отримані скоріше «всупереч», ніж «завдяки» державі й не мають служити виправданням для недофінансування, що постійно практикується. Нагадаю, що в бюджеті-2005 на науку виділено лише 0,3 % ВВП, замість призначених за законом 1,7%. Реальна ефективність вітчизняної науки переконливо підтверджується тим незаперечним фактом, що західні партнери охоче йдуть на реалізацію спільних проектів з українськими вченими.
— Коли фахівці, які розпочали працювати в 50—60-ті й навіть на початку 70-х років підуть, це може виявитися фатальним для вітчизняної науки й техніки...
— Кризу середнього покоління в науці ми вже маємо. І важливо нині не займатися «кампанійщиною» зі звільнення вчених пенсійного віку, а створити умови для передачі знань молодому поколінню. Молодь набагато активніше йде сьогодні в науку, ніж ще кілька років тому. Виходячи з цього, доцільно, крім підготовки власне вчених, вирощувати ще й цілий клас менеджерів, адміністраторів і бізнесменів науково-технічної сфери. За розрахунками фахівців, науку можна нормально інтегрувати в інноваційний процес, якщо на десять учених буде припадати хоча б один «інноваційний брокер».
Обов’язковою умовою розвитку НАНУ є і формування інформаційного середовища наукових досліджень. Без цього говорити про високий рівень роботи не доводиться. Академія цілком може зі свого бюджету виділити один-два мільйони гривень на оформлення інтернет-передплати на провідні світові журнали. А далі, за домовленістю з видавцями, коди доступу до цих журналів можуть бути роздані в інститути чи зосереджені в спеціальному відділі президії НАНУ, який може приймати заявки від вчених і оперативно пересилати електронною поштою електронні версії статей.
Важливим моментом є переведення всіх працівників, включаючи директора, на контрактну систему роботи. При цьому контракти мають укладатися на різноманітні терміни залежно від ситуації. Це дозволить більш чітко здійснювати в інститутах кадрову політику.
Обговорюючи сьогодні питання справедливої оплати праці чиновника і міліціонера давайте говорити й про гідну зарплату для вченого. У СРСР, наприклад, праця вченого була найбільш високооплачуваною, а найбільшу зарплату в країні одержував не хто інший, як президент АН СРСР. Тому займатися наукою було престижно, учені почувалися елітою суспільства, а від молоді відбою не було. Якщо молодь не побачить, що праця в науковій сфері — престижна й вигідна, то справжньої науки в Україні не буде. Не треба мати щодо цього ілюзій.
— Як ви ставитеся до ідеї віце-прем’єра М.Томенка передати інститути НАН України університетам?
— Є кілька принципових заперечень проти такої постановки питання.
Перше. Вузи не витримають такого навантаження, а академія просто розвалиться.
Друге. Академічна парадигма науки відрізняється від університетської, і ця розбіжність характерна для всієї колишньої радянської науки, до розуміння якої не підходять «європейські лекала». У нас інші історичні корені. Якщо в Європі флагманами наукового розвитку завжди були університети, то в нас — академія та її інститути. Саме в структурі АН СРСР і був зосереджений основний науковий потенціал держави. Наша Академія наук і сьогодні є найсильнішою ланкою в плані фундаментальних і прикладних досліджень, інноваційної діяльності, міжнародного науково-технічного співробітництва.
Третє. Виникає маса закономірних запитань. Хто буде головним у такому союзі? Як здійснюватиметься фінансування? Хто визначатиме спільну програму наукових дослід­жень? Як розподілятимуться ставки? Хто, наприклад, із керівництва харківських вузів розуміє, що таке Інститут монокристалів? Хто з київських вузів зможе взяти до свого складу Інститут електрозварювання? І тому подібне. Було б дуже добре, якби сам Микола Володимирович Томенко прийшов в академію й обговорив з ученими усі ці проблеми.
Мені здається, набагато вірніше було б організувати взаємодію університетів і академічних центрів через навчально-наукові об’єднання чи реалізацію спільних науково-технічних програм, через конкретні регіональні проекти з участю студентів, аспірантів, учених і бізнесменів, через спільне виконання держзамовлення в науково-технічній сфері. Можливо, у порядку експерименту, спробувати піти шляхом створення академічних університетів на базі підрозділів академії, вузів і технопарків. Ось це й був би найефективніший, європейський підхід до інтеграції науки та освіти.
Ламати, як відомо,
не будувати...
Наука — полководець. Практика — солдати.
Леонардо да Вінчі

— Сьогодні активно обговорюється проблема ліквідації податкових пільг для технопарків. Як представник і ідеолог технопаркового руху, які ви можете назвати «залізні аргументи» на підтримку технопарків?
— Перше. Українські технопарки, коли розібратися по суті, пільг не мають. У них є лише певні недостатні стимули, що здаються краплиною в морі з огляду на 100% списання витрат на НДДКР із базової суми оподаткування в США і 200% — в Угорщині. З огляду на 50% дотацій від суми витрат малим і середнім підприємствам на НДДКР у Великобританії тощо.
Друге. Технопарки — це єдині інноваційні структури в Україні, які економічно стимулюють упровадження високих технологій у виробництво. Якщо вони закриються, що тоді залишиться? Ми ще більше нагадуватимемо «бананову республіку без бананів»!
Третє. Масштабна віддача від технопарків стане відчутною, на думку експертів, тільки через 10 років роботи.  Чи варто переглядати правила гри, якщо в проекти вже вкладено колосальні кошти й дешевше дочекатися результатів? Це все одно, що в перші 100 днів роботи Президента й уряду вимагати від них розв’я­зання всіх задекларованих ними проблем.
Четверте. Створення одного робочого місця на таких підприємствах, як «Криворіжсталь», коштує близько 60 тис. доларів США. Створення одного робочого місця в технопарках — не менш складне й дороге завдання. Сьогодні ці робочі місця створюють самі технопарки, без прямої участі держави. Чому ніхто не підрахує, скільки держава заощадила і скільки може втратити, якщо технопарки буде ліквідовано?
П’яте. Технопарки та ВЕЗ чомусь сприймаються у нас як синоніми. Тому реальні проблеми неврегульованості діяльності ВЕЗ почали «кидати тінь» на технопарки. Замість того щоб вникати в проблеми й наводити порядок, нова влада намагається «до основания разрушить...». Наші фіскальні органи займаються тим, що ділять шкуру невбитого ведмедя. Є спокуса донарахувати податки з уже діючих проектів, але будьмо відверті, якби не було стимулів, не було б і проектів, і самого об’єкта претензій. Не можна ж на фактич­ну ситуацію накласти серйозні податкові зміни й чекати, що все буде добре...
Шосте. Держава не витрачає на технопарки жодної копійки, але одержує нові виробництва, нові робочі місця, додаткову базу оподатковування і відрахувань у Пенсійний фонд. Приберуть стимули — нічого цього не буде!
Безперечно, потрібно нормалізувати ситуацію, що склалася в технопарковому секторі за останні два роки. Та давайте чітко усвідомимо: недобросовісність окремих діячів не повинна перекреслювати саму ідею технопарків і всю попередню творчу роботу. Адже у світі сьогодні діє понад 3000 технопарків. У Європі — близько 300 і ще 1500 інноваційних центрів. У Росії на сьогодні — 60 технопарків, і це лише початок!
Якщо сьогодні незграбними фіскальними методами поламати існуючу технопаркову модель інноваційної політики, то на створення нової піде не менш як 5—10 років. Тоді вже не рівень демократії і свободи ЗМІ, а технологічна відсталість виробництва й неадекватність державної науково-технічної політики будуть головним євроінтеграційним гальмом України.
Міністерство, комітет, національне агентство?
Чорнило вченого і кров мученика мають перед Небом однакову цінність.
Коран

— Як відомо, у початковому варіанті структури секретаріату Президента України було передбачено окрему службу з питань науково-технічної політики...
— Дуже шкода, що в ході реформи структури Кабміну і РНБОУ Академія наук теж не отримала свого представництва. Раніше Б.Патон входив до складу Радбезу, а практика включення президента НАНУ до складу Кабінету міністрів узагалі усталена. У Росії, наприклад, президент РАН — член Кабінету при будь-яких прем’єр-міністрах.
— Який державний орган має бути основним у питаннях державної науково-технічної політики?
— При об’єднанні під одним «крилом» дошкільної, початкової, середньої, вищої освіти та науки з інноваціями, МОН не стане центром ініціатив у цій сфері, хоч як його реформуй. У кращому випадку, таке міністерство зможе бути ефективним як «Міністерство дошкільної, початкової та середньої освіти», а всі інші сфери розвиватимуться спорадично. Немає сумніву, що наука в такому відомстві розглядатиметься за залишковим принципом. Управління науково-технічною сферою, навіть якщо формально й вибудовувати всю політику в рамках одного міністерства, все одно повинно мати окремий підхід.
Необхідний досить самостійний і повноважний по­літич­ний орган у науково-технічній сфері, який тісно взаємодіятиме з НАНУ, Мінпромполітики, Держкомпідприємництвом та місцевою владою.
Це може бути чи міністерство з інновацій, чи комітет, чи національне агентство, очолюване вченим-практиком. Назва не принципова, головне — повноваження. Врешті-решт, статус і обсяг повноважень такого органу залежать від концепції адмінреформи, а головне — від вибору стратегії розвитку держави. Буде ясність у цьому питанні — можна пропонувати й конкретні варіанти організації науково-технічної політики. Допоки такої ясності немає.
Має існувати
доктрина знань
Здається, йде до того, що Наука відкриє Бога. І я заздалегідь переймаюся його долею.
Станіслав Єжі Лец

— Як ви вважаєте, чи буде сформовано в загальному курсі України на євроінтеграцію і європейське ставлення держави до науки?
— Хотілося б вірити, але реальність не дає для цього підстав. Ми є свідками парадоксальної картини: за останній місяць про конфлікт навколо ФК «Динамо-Київ» сказано й написано більше, ніж про чимало загальнонаціональних проблем, зокрема, і про проблеми науки за всі минулі роки. За всієї моєї поваги до вболівальників і спортсменів, футбол і науково-технічний розвиток суспільства — речі все-таки непорівнянні за своєю значимістю.
Та й самі політичні ньюсмейкери сьогодні більш охоче кажуть про порушення приватизаційного законодавства, невиконання інвестиційних зобов’язань, офшорну приватизацію тощо, ніж про багаторічну практику порушення закону про науку в частині бюджетного фінансування. До речі, і передбачена законом частка приватизаційних надходжень теж не йде на стимулювання інновацій. Усього на сьогодні в науково-технічній сфері України прямо порушується чи не виконується понад 20 нормативних і законодавчих актів (!) Ось це і є наша національна особливість ставлення до науки.
— Якщо порівнювати україн­ську науку та її спроможність вирішувати практичні завдання зі станом справ у науковій сфері інших країн СНД, у чому, на вашу думку, полягають наші основні плюси та мінуси?
— Якби це запитання було поставлене три-чотири роки тому, я міг би назвати цілі напрями науково-технічної політики, за якими Україна випереджала своїх сусідів. Наприклад, за рівнем законодавства в науково-технічній сфері, за рівнем розвитку інноваційних структур, за результатами в окремих галузях науки. Закону про наукові пенсії, наприклад, і нині немає в більшості наших східних сусідів. Українську модель технопарків росіяни оцінювали як прогресивну.
Нині частина цього законодавства не діє. В останні роки в державній науково-технічній політиці не відбувається жодних помітних рухів. Якщо раніше позицію держави в науково-технічній сфері можна було сформулювати як «невтручання» чи «стримування від ризикованих кроків», то сьогодні ми бачимо цілком деструктивні тенденції.
Фінансування на одного вченого в Росії вже вчетверо вище, ніж в Україні. Сьогодні ми відстаємо від Росії з усіх основних напрямів підтримки науки. З Білоруссю порівнювати навіть некоректно, тому що там розвиток науки — питання геоекономічного виживання країни. Навіть Молдова пішла від нас далеко вперед у плані стимулювання високих технологій!
— Чому вчені опинилися серед членів товариства? Загальновідома формула «Хто володіє інформацією, той володіє світом». Тим часом, володіючи інформацією і знаннями, учені не беруть участь в обговоренні актуальних питань сучасності, не пропонують відповіді на виклики часу.
— Причина в тому, що деградував сам стиль таких дискусій. У науці традиційно цінуються компетенція, авторитет, етичність, заслуги перед суспільством і репутація. А дискусії, про які ми говоримо, тривають нині за зовсім іншими правилами: хто кого перекричить, хто краще перекрутить факти, хто має більший доступ до ЗМІ і центрів прий­няття рішень. Маніпуляторів думкою з вузькою науковою ерудицією і добре підвішеним язиком, на жаль, обиватель сприймає часто краще, ніж спокійну гідність наших учених.
— Володимире Петровичу, з огляду на нинішню глибоку кризу в науковій сфері, чи можливо зараз реалізувати цілісну програму її розвитку?
— Така програма, розрахована на п’ять років, уже є. Її підготували експерти. Якщо ми не реалізуємо її нині, то втратимо дорогоцінний час, а з ним історичний шанс.
Для початку необхідно прийняти державну доктрину, скажімо, доктрину економіки знань. Потім цілу низку законів і, звісно ж, інноваційний кодекс. Розблокувати Закон «Про інноваційну діяльність», побудувати інноваційну та інформаційну інфраструктуру. Реанімувати державну систему управління науково-техніч­ною сферою хоча б на рівні 1997—1998 років, але вже під нові завдання. Як це зробити — ясно, але з ким? Стара влада цей проект провалила. Чи хоче постіндустріальних реформ нова влада? Наразі впевненості в цьому немає.
А час спливає... Матеріали недавнього економічного форуму в Давосі показують, що за індексом конкурентоспроможності розвитку Україна скотилася вже на 86-те місце. Вона знаходиться за такими країнами, як Танзанія і Замбія! Що сказав би про це наш національний світоч академік Вернадський?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво