Лариса Густавсон: Наука — це інтернаціональне середовище. Не важливо, звідки ти, важливо, що ти робиш - Наука - dt.ua

Лариса Густавсон: "Наука — це інтернаціональне середовище. Не важливо, звідки ти, важливо, що ти робиш"

26 січня, 16:15 Роздрукувати

Як живеться українським яблукам у Швеції.

Національної науки в глобалізованому світі не може бути апріорі. Проте наукові досягнення певної країни можна побачити у світовій науці. 

Навіть якщо йдеться про сорти пшениці або яблук... Так вважає харків'янка, яка жила і навчалася в школі на Чернігівщині, здобувала університетську освіту і робила перші кроки в науці у Києві, а стала відомим у своєму науковому напрямі вченим у Швеції. 

Як живеться українським яблукам у Швеції і колишнім українським ученим у країні із синьо-жовтим прапором — розмовляємо з біологом, доцентом Шведського сільськогосподарського університету (SLU) Ларисою Густавсон. 

— Пані Ларисо, що спонукало вас обрати науковий шлях?

— Романтика. Здивовані? Мій батько був учителем біології і мріяв, щоб я пішла його шляхом. Підлітком я подивилася фільм про Миколу Вавилова і загорілася експедиціями, генетичними ресурсами, хоч до кінця не розуміла, що це. Єдине, що відчувала напевне, — це буде дуже романтично: всюди їздити й збирати рослинки... Мама-медик радила, щоб у медицину йшла, але в мене до неї не лежала душа. Хотілося експедицій. Потім романтика переросла в професію.

Навчалася на біологічному факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Ще студенткою почала працювати в Інституті садівництва Української аграрної академії наук. Це дало можливість залишитися там після університету. Починала лаборантом, працювала інженером, молодшим науковим співробітником, а в 1997 році здобула науковий ступінь кандидата сільськогосподарських наук і отримала посаду наукового співробітника. Досліджувала генетичні ресурси, але дуже хотіла займатися різноманіттям сортів яблунь. 

— Кого зі своїх наставників часто згадуєте?

— Моїм науковим керівником був тодішній президент УААН академік Олексій Созінов. Він по-батьківськи опікувався нами, молодими науковцями. Попри те що вчений мав багато аспірантів і низку безперервних справ, він вчасно знаходив правильне слово підтримки для нас, периферійних заочників. Кілька років тому я телефонувала йому — дуже зрадів. Учений пам'ятав мене, хоч мав кілька десятків учнів.

Ще часто згадую професора Тетяну Кондратенко, яка тоді працювала в Інституті садівництва. Вона щедро ділилася своїми знаннями, за що я вдячна їй і зараз.

— Як сталося, що ви переїхали до Швеції? 

— У 1995 році я поїхала з доповіддю на конференцію в Литву, де зустріла колег зі Швеції. Через рік, отримавши стипендію Шведського інституту, приїхала у Швецію на три місяці стажування. Наступний мій приїзд передбачав роботу над другим проектом разом із київським колегою, який теж перебував на той час у Швеції. Ми проаналізували на молекулярному рівні генетичне різноманіття малопоширеної культури — хеномелесу, яку в народі називають північним лимоном за високий вміст вітаміну С (в Україні з нею працює мій колега Володимир Меженський). У 2000 році опублікували статтю, яку й досі цитують. Робота над третім проектом розпочалася в грудні
1998-го і тривала сім місяців. Після цього в Україну я вже не повернулася. Ось уже 18 років поспіль живу в місті Крістіанстад і працюю у відділі селекції рослин SLU. 

— Чим здивувала вас, українського науковця, ця скандинавська країна?

— Спокоєм і розміреністю життя. З першого ж дня я була захоплена... свободою. У шведських лабораторіях можна було працювати за вільним графіком — хоч з раннього ранку до пізньої ночі. Такого явища, як вахтер на вході, не існувало взагалі. Тут ніколи не виникало проблем з реактивами: сьогодні я сказала, що мені потрібно для роботи, а завтра-післязавтра все з'являлося. Це дивувало. Ну, й, звісно, стипендія, яку отримувала. Тоді це була така сума за місяць, яку моя мама-гінеколог заробляла за рік. Я вперше в житті відчула, що таке бути вільною людиною. Мені захотілося залишитися у Швеції. Моїх знань англійської було достатньо для України, та малувато для Швеції. Але перспектива працювати тут була таким стимулом, так хотілося вчитися, що я хапала все нове, як риба повітря. Тоді й поставила собі за мету: зробити щось путнє, досягти успіху в цій заможній європейській країні. 

— Не було розчарування, відколи почали працювати за межами України? 

— Звісно, було. Це нормальний психологічний процес. Я перемістилася з науки однієї країни в науку іншої. От і все. Наука — це інтернаціональне середовище. Зовсім не важливо, хто ти й звідки, важливо, що ти робиш. 

Національна наука (якщо взагалі термін "національна" можна вживати щодо науки) є частиною світового надбання. Яблуко Катя, виведене у Швеції, вирощувала в моєму Інституті садівництва та сама Катя. Антонівку класичну я привезла зі свого інституту в Швецію і прищепила тут... Немає кордонів у науки. Батьки українських сортів — здебільшого сорти світові. Наприклад, сорт Інгрід Марі використовується у Швеції як батьківська форма для селекції так само, як він використовується у Голландії, а сорт Джонатан — як у Голландії, так і в Україні.

— Нині ви відомий у своїй галузі вчений, ваші роботи цитують, ваше ім'я серед тих, хто наприкінці минулого року отримав грант FORMAS (Шведська наукова рада з довкілля і сільськогосподарських наук. — І.Н.) Яким був цей шлях до визнання? 

— Перші півтора року життя у Швеції я не мала роботи (народивши дитину, так би мовити, випала з колії). Дев'ять місяців працювала як практикант з українським дипломом кандидата наук. Потім знову вступила до аспірантури. Це мені дало можливість дуже добре вивчити шведську наукову систему і зрозуміти, як працює університет. По-друге, з їхньою освітою я відразу ж стала конкурентоспроможною на ринку науки. Образно кажучи, отримала знак якості. Освіта, здобута в Київському університеті імені Т.Шевченка, була доброю базою. А от аспірантура та й сама система на той час не були досконалими, бо українська система тоді ще тільки формувалася. Щоправда, я використовувала всі можливості під час складання кандидатських мінімумів для поповнення свого освітнього багажу, вивчивши крім англійської ще й німецьку мову. Оскільки була генетиком, то студіювала й селекцію і складала два кандидатські мінімуми: — з генетики і з селекції. Але, маю зізнатися, що післядипломна освіта в Швеції була ґрунтовнішою, цікавішою і більш багатогранною. 

— Тобто у Швеції ви опинилися на сходинку нижче, ніж були в Україні?

— Так, я вирішила спуститися на сходинку нижче, щоб потім піднятися. Інакше зі своїм українським дипломом я б іще довго шукала там роботу. Спочатку працювала прибиральницею, потім — перекладачем зі шведської на українську й російську. Мені й досі телефонують з комуни, просять допомогти з перекладом з української. Я погоджуюся, щоб підтримувати кваліфікацію. До речі, це неабияка відповідальність, бо вся достовірність отриманої українцями інформації лежить на перекладачеві. Але спочатку я, звісно, вивчила шведську — нею пишу науково-популярні статті, адже я член редколегії журналу, який видає Шведська спілка насінників. У 2008 році я отримала науковий ступінь доктора філософії. 

Ще коли навчалася в аспірантурі, SLU підписав договір щодо навчання таджицьких і киргизьких студентів у Швеції. Потрібна була російськомовна людина, яка знає дві системи і яка змогла б інтегрувати їх. Мені запропонували координувати цю освітню програму. 

— Не намагалися залучити сюди Україну?

— Була така спроба. Велися перемовини з київськими національним та аграрним університетами, інститутом садівництва, одеським університетом. Ми написали проект, але, на жаль, не отримали фінансування.

— І досі займаєтеся улюбленою справою, яку розпочали в Україні?

— Хоча мені й довелося працювати в таджицьких полях із пшеницею, та все одно я залишилася вірна яблуні. Тим паче що була близько до центру її походження: яблуня походить з лісів Киргизстану й Казахстану, потім Шовковим шляхом вона потрапила до південної Європи, а вже звідти з монахами — до північної. Така історія яблуні. 

Зараз працюю над стійкістю яблуні до хвороб. Уже згаданий грант FORMAS — третій великий грант із цієї тематики. Сім років поспіль вивчаю проблему раку яблуні. Це хвороба, викликана грибом, який поселяється в рану на дереві. Він руйнує кору і, зрештою, призводить до повної загибелі рослини. Деякі сорти вражає так сильно, що сад треба викорчовувати через 12-13 років після посадки, інші сорти — більш стійкі. Ми виявляємо сорти з підвищеною стійкістю і схрещуємо їх між собою. Також вивчаємо відмінності між стійкими сортами і такими, що сильно вражаються, щоб зрозуміти природу самої стійкості. Разом із тим використовуємо новітні досягнення генетики, біохімії, молекулярної біології, щоб дати селекціонеру набір інструментів, за допомогою яких він зможе створювати сорти набагато кращі за нинішні.

До речі, про рак яблуні мені розповіли місцеві фермери і дуже просили, щоб науковці взялися за вивчення цієї проблеми. 

— В Україні вона теж є?

— Так. Я зіткнулася з нею в маминому саду на Чернігівщині. Про неї заговорили з кінця 90-х, разом із появою голландських сортів, коли почали вирощувати інтенсивні сади на низькорослих підщепах. Яблуні в наших старих садах високорослі, вони ще могли боротися з цією хворобою. Нові сади — це три тисячі невеликих дерев на гектар, які щедро плодоносять. Але селекція на стійкість до раку не велася. Тепер це дуже велика проблема. Скажімо, у Швеції чи Англії 10–15 відсотків яблуневих дерев гинуть. 

Загалом проблема, над якою працюю, складна не тільки з погляду її наукового розв'язання. Це не арабідопсис, який сьогодні посіяв, а завтра зібрав; якщо завтра рослини загинули, то ще раз посіяв. У випадку з яблунею, закладаючи дослід, треба думати на 20 років уперед.

— Наскільки актуальна проблема збереження старих сортів яблунь? Часто їх намагаються позбутися, натомість посадити нові сорти, більш урожайні...

— Проблема справді актуальна. Для того щоб зберегти сорти, формують генетичні банки або колекції. На жаль, в Україні колекцію груш в Інституті садівництва довелося зрізати через бактеріальний опік. Слава Богу, колекція яблунь іще є, хоча, щоб її зберігати, потрібні чималі кошти, це недешеве задоволення, але таке важливе з огляду на те, що ми залишимо нашим нащадкам. Змінюються клімат, смаки, вимоги, система вирощування, і селекціонери мусять думати на 20—50 років уперед. Кожен науковець працює для майбутнього. Сьогодні ми "зриваємо" плоди у вигляді грантів і публікацій. А чим усе це "проросте" — тільки наші діти зможуть оцінити. 

— В Україні урядовці, мотивуючи своє рішення зменшити фінансування науки, часто закидають науковцям: де ваші Нобелівські премії?..

— На жаль, Нобелівські премії на деревах не ростуть. Навіть яблука не ростуть, якщо не підживлювати дерев. Для того щоб були Нобелівські премії, потрібні довгострокові вкладення і серйозний підхід, систематичне піклування про науку. Звісно, й гідна платня. Сподіваюся, це стане реальністю.

— Чи важлива для вашого іміджу вченого кількість публікацій?

— Тут рахують тільки роботи, які опубліковано в журналах системи Web of Science. Якщо твоїх статей у цих базах немає, то вони нічого не варті. Головне, щоб працю помітили, розвивали і цитували. Ознака якісної роботи — скільки разів тебе процитували і наскільки часто тебе цитують. Важливо, в журналах якого рангу опубліковано роботу. Часом навіть не ранг журналу має значення (скажімо, для селекції це складно). Науковець стає конкурентоспроможним тоді, коли його цитує більш ніж середня кількість колег. Однак якщо в тебе багато цитувань, але всі вони стосуються однієї роботи, а всіх інших не цитують, то це показник того, що ти зміг лише один раз... Це як у спорті: хтось виграв одну олімпійську медаль і заспокоївся, а хтось — триразовий олімпійський чемпіон...

— Жінка в науці. Існує така проблема у Швеції?

— Жінка суто біологічно не може гнатися за чоловіком, якщо робить кар'єру навіть у такій рівноправній країні, як Швеція. Це мій висновок. Навіть попри те що тут чоловіки теж можуть брати декретну відпустку для догляду за дитиною (мій чоловік-науковець був у декреті з нашою дитиною, а я працювала). За прояви гендерної нерівності у Швеції несуть відповідальність. У своїй науковій діяльності я ніколи не стикалася з дискримінацією.

— Про що мрієте?

— Мрію ще раз побувати в Новій Зеландії. Маленька країна (4 млн. населення) — посередині, так би мовити, світу: три з половиною години льоту до найближчого континенту — Австралії, 6–8 годин — до Азії і Південної Америки. А головне — люди там щасливі. Вони по всьому світу експортують яблука, вирощені на їхній маленькій території. Спокійна, дуже гарна країна і хороша наука, зокрема в моїй сфері. Разом із новозеландськими вченими ми розробили діагностичний тест і опублікували хорошу статтю... 

А ще мрію, щоб моя робота приносила користь фермерам і, зрештою, тим, хто їсть вирощені ними яблука.

— Що у ваших наукових планах?

— Оскільки у Швеції дозволяють використовувати дедалі менше й менше гербіцидів, пестицидів і всіляких хімічних засобів захисту рослин, то треба займатися такою проблемою, як зменшення втрат після збирання врожаю. Йдеться про зберігання яблук і в сховищах, і на прилавках магазинів. Це один з напрямів, який мене цікавить і де, образно кажучи, поле неоране. Напрям потрібний і важливий, бо він дасть змогу знизити втрати готової продукції, в яку вже вкладено кошти. 

— Плани щодо співпраці з українськими науковцями є?

— Плани є, і їх багато. На часі — отримати фінансову підтримку, щоб їх реалізувати. В Україні є цікавий матеріал, хороші напрацювання, школа, традиції. Я продовжую співпрацювати з колегами по всьому світу, з якими раніше працювала як Лариса Гаркава з Києва. Тепер я — Лариса Густавсон з іншого берега Балтики. 

— Що побажаєте українським науковцям?

— Терпіння, куражу і дивитися на світ відкритими очима. Ми зовсім не та головне, що ми можемо, — це робити якісно. Діаманти, хоч і в бруді, залишаться діамантами, а курява, здійнята до небес, колись та осяде... 

Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Вам також буде цікаво