«Каждый пишет, как он дышит». Нормативні документи як дзеркало сучасного стану української науково-технічної мови

Бути державною мовою — велика честь для мови кожного народу. Велика честь і велика відповідальність. У державній мові все має бути чітке і зрозуміле, гранично просте і гранично переконливе.

Святослав Караванський

Попри всі розбіжності думок щодо того, куди рухатися (на захід чи схід), у яке міждержавне об’єднання вступати тощо, у переважної більшості громадян України є бажання «побудувати Європу в Україні», тобто досягти європейського рівня життя. Але це можливо лише за умов, якщо ми будемо жити за чіткими правилами та нормами, а не «за поняттями».

Для того, щоб правила та норми не були «дишлом», яке кожен може повертати туди, куди йому вигідно, потрібно таке. По-перше, будь-який нормативний документ треба складати так, щоб його текст був зрозумілий як тому, хто його писав (затверджував), так і усім тим, хто мусить ним керуватися. По-друге, одне й те саме поняття (предмет, явище, процес) у всіх нормативних документах слід називати одним і тим же терміном (словом).

Чи дотримано сьогодні в Україні ці очевидні вимоги? Не помилюся, якщо впевнено скажу, що ні! Це може підтвердити не лише кожен підприємець, а й будь-який громадянин, що намагався одержати те, на що він має повне право (наприклад, оформити пенсію). Неоднозначність та можливість різного тлумачення вимог, різні назви, ужиті для одного й того самого поняття, створюють на нашому шляху нездоланні перешкоди.

Чи є сьогодні можливість розробляти українською мовою зрозумілі всім нормативні документи, і якщо є, то як це робити? Актуальність цього питання зумовлена тим, що сьогодні вкрай потрібно привести систему стандартизації і технічного регулювання в Україні у відповідність з міжнародною та європейською практикою, а для цього найближчими роками буде розроблено та прийнято близько 10 тисяч гармонізованих технічних регламентів і стандартів.

Трохи історії. Протягом «золотого десятиліття» (1923—1932 рр.) багато було зроблено, щоб українська мова стала мовою науки, техніки, виробництва, природничо-технічної освіти. Створено засади української термінології і виконано велику практичну роботу: тільки Інститут української наукової мови, а після його ліквідації 1930 року НДІ мовознавства підготували 32 термінологічні словники з основних напрямків науки і техніки.

Але 1933 року змінилася «генеральна лінія»: переважна більшість напрацьованого була визнана «хуторянським» і «шкідницьким» та потрапила до спеціальних сховищ («спецхранів»). Було взято курс на «злиття мов» і ліквідацію розбіжностей щодо вживання термінології народів СРСР. На виконання цих рішень після сумнозвісної «Резолюції Комісії НКО …» тільки протягом другої половини 1933 року було вилучено 15 моделей словотворення, властивих українській мові, що активно використовувалися термінологами «золотого десятиліття». Репресивними термінологічними бюлетенями 1934 —1935 років на кальки з російської було замінено близько 14,5 тис. питомих українських термінів. Тому вже в середині 70-х років за оцінками мовознавців у «більшості мов радянських народів 70—80 відсотків науково-технічних, суспільно-політичних, навчально-педагогічних термінів становлять запозичення з російської мови і — за її посередництвом — з інших мов».

Але навіть така «фахова мова» на початку 90-х років реально не функціонувала. Українською видавалися лише декілька науково-популярних журналів. З середини 70-х років видавництва не тільки Києва, Харкова, Донецька, а й Західного регіону практично всю науково-технічну літературу (довідники, монографії, науково-технічні журнали) видавали російською мовою. Україна на момент проголошення незалежності фактично не мала й власних стандартів та інших нормативних документів, за винятком невеликої кількості республіканських стандартів на продукцію республіканського і місцевого значення, на яку не було державних і галузевих стандартів чи технічних умов міністерств (відомств) СРСР. Навіть офіційно видані двома мовами законодавчі акти УРСР на виробництві використовували в російськомовній версії.

Саме через це на початку 90-х не було не тільки застандартизованої, а й навіть унормованої української термінології, що гальмувало процес створювання перших українських нормативних документів і відбилося на їхній якості. Тому дуже дивно сьогодні чути твердження про те, що «ми протягом п’ятдесяти(!!!) років писали науково-технічні тексти нормальною українською мовою, яку сьогодні хтось невідомо навіщо хоче змінити».

Сучасний стан. За останні 15 років українська мова все активніше функціонує в науковому, виробничому та освітянському середовищі. Відповідно відбуваються зміни фахової лексики. По-перше, активно витісняються невиправдані запозичення, непритаманні мові слова та конструкції, а замість них відроджуються власне українські, зокрема починають активно вживатися примусово вилучені моделі словотворення та терміни. По-друге, спостерігаємо чітку тенденцію до утворення потрібних нових термінів на базі найпродуктивніших українських моделей. По-третє, похідні від запозичених іншомовних основ утворюються за правилами української мови. Тому не дивно, що в такий динамічний час словники та нормативні документи фіксують ці зміни і укладені 10 років тому суттєво відрізняються від сьогоднішніх.

Важливою подією середини 90-х став тритомний академічний «Російсько-український словник наукової термінології», загальним обсягом понад 300 тис. термінів, який зафіксував стан української термінології на момент укладення. Але сьогодні зазначений словник не можна розглядати як істину в останній інстанції, він потребує перегляду та суттєвого уточнення. За минулі 10 років відбулися суттєві зміни, про що свідчать такі новітні академічні видання, як «Теоретична морфологія української мови» членкора НАНУ, д-ра філол. наук І. Вихованця та д-ра філол. наук К. Городенської, великий «Російсько-український словник» за ред. д-ра філол. наук В. Жайворонка, у якому відроджено деякі примусово вилучені 1933 року моделі словотворення.

Але, читаючи новітні нормативні документи, навіть національного рівня прийняття, з одного боку, не можна не помітити істотного прогресу порівняно з початком 90-х, а з другого боку, складається враження, що немає загальних правил і, як писав колись Булат Окуджава,

Каждый пишет,
как он слышит.

Каждый слышит,
как он дышит.

Как он дышит, так
и пишет,

Не стараясь угодить…

Тобто кожен відроджує українську мову на свій розсуд. Але на відміну від художніх текстів, у яких повинні віддзеркалюватися особистість письменника і його авторський стиль, для нормативних документів такий підхід недопустимий. Усі нормативні документи треба викладати за єдиними формальними правилами.

А чи є такі правила? Так! Сьогодні маємо два національні стандарти (ДСТУ 1.5:2003 та ДСТУ 3966-2000), що закріпляють систему вимог до стилю українських нормативних документів. Ця система ґрунтується на традиціях літературної мови та рекомендаціях відомих мовознавців. Разом із правилами «Українського правопису» ці стандарти мають стати дороговказом для всіх, хто розробляє нормативні документи українською мовою. Оскільки розробники основоположних стандартів національної стандартизації намагалися керуватися зазначеними правилами, сам стиль та форма викладу цих стандартів є певним взірцем для розробників інших нормативних документів.

Хоча слід відверто сказати, що деяким носіям української мови — можливо, через одержану фахову освіту російською та багаторічне панування на виробництві російського ділового та наукового стилю — цей природний український стиль викладання здається незвичним. Тому в розробників нормативних документів є два шляхи: писати «традиційно», калькуючи російський науковий та діловий стиль, керуючись словниками та посібниками, розробленими на засадах репресивних термінологічних бюлетенів, — і тим самим гальмувати розвиток української мови, або писати правильно за її законами, поступово переконуючи і перевчаючи тих, кому це незвично.

Безумовно, правильним та ефективним є другий шлях. Досвід останніх років показує, що коли мову реально використовують, вона виявляє здатність самоочищатися від усього непритаманного. Тому, тримаючись сьогодні за нав’язані свого часу кальки та відтворюючи їх у нормативних документах, ми тим самим не тільки шкодимо природному розвиткові української мови, а й закладаємо збитки нашим платникам податків в майбутньому. Бо мова має внутрішні закони, і через певний час притаманні моделі та терміни все одно відродяться, але переробляти потрібно буде значну кількість розроблюваних нині документів. Отже, саме сьогодні треба перейти на правильний стиль та термінологію, хоч би як важко було долати певні звички і розробникам нормативних документів, і фахівцям, що мусять цими документами керуватися у своїй роботі. Але при цьому дуже важливо забезпечити наступність і можливість ототожнення правильно побудованих термінів з «традиційними», вжитими в інших документах. Для цього пропонуємо, уперше вводячи в нормативних документах, підручниках, навчальних посібниках або монографіях правильно побудовані українські терміни, які є незвичними для широкого загалу фахівців, надавати у дужках «традиційні» відповідники, але зазначати, що ці відповідники не рекомендовано використовувати, і далі в тексті їх не вживати.

Якщо розробники нормативних документів, зокрема гармонізованих технічних регламентів та стандартів, зреалізують такий підхід, то їх робота буде ефективною, і буде забезпечено взаємоузгодженість затверджуваних документів. Тоді великі кошти не будуть витрачені марно, а висока якість розроблених документів у свою чергу позитивно вплине на розвиток української мови, стане суттєвим чинником зміцнення її статусу як державної та подальшого розширення її функціювання у сферах науки, техніки та природничо-технічної освіти.

Отже, сьогодні маємо застандартизовані правила, які дозволяють розробляти українською мовою чіткі та однозначно зрозумілі нормативні документи. І, як це прийнято в цивілізованому світі, дотримуймося цих правил.

На нашу думку, вельми актуальними майже через 80 років залишаються слова керівника Інституту української наукової мови Григорія Холодного: «Коли безперечною аксіомою стає формула, що добра наукова термінологія є ознакою культурної зрілості народу, то для нас не меншу очевидність має формула обернена: розвиткові науки та її засвоєнню великою мірою повинна сприяти добра наукова мова й наукова термінологія».