Мистецтво управляти наукою, або Чому Б.Патон не може дозволити собі бути Дон Кіхотом

Нині у філософів не в пошані така колись популярна невідворотна об’єктивність історичного процесу. Історики переконані, що особистості спроможні вплинути на розвиток людства. Якби не було, наприклад, Бісмарка, ніхто не поручиться, а чи була б нині потужна Німеччина, для якої решта європейських країн, за висловлюванням залізного канцлера, лише бахрома. Не випадково тепер у моді романи-утопії, у яких, скажімо, можна вибудувати розвиток Росії та України, коли б у Полтавській битві Петро Перший зазнав поразки. До речі, цікаво уявити, в якому напрямі у цьому разі пішов би розвиток Європи...

Якщо взяти життя нинішньої України, можна пофантазувати, куди піде її розвиток, коли раптом не стане Національної академії наук. Сьогодні багато хто вважає НАНУ таким собі архаїчним монстром, що дивом зберігся з радянських часів. А який вигляд мала б академія, якби Б.Патон на початку 90-х пішов на спочинок, а йому на зміну прийшла людина слабка, покладлива, котра швидко погоджується на непродумані реформи?

Публікації до 90-річчя НАНУ свідчать: українське суспільство гостро реагує на цю тему та розуміє, наскільки в ній назріли зміни. На жаль, українська наукова спільнота слабо уявляє реальні можливості реставрування академії. Ситуація настільки патова, що з великою часткою ймовірності можна припустити: найближчі вибори президента академії приведуть до одного — до нового (майже одноголосного) голосування за президента Б.Патона...

На круглий стіл до відділу науки тижневика «ДТ» були запрошені люди, яких важко запідозрити в заангажованості та які, крім того, мають великий досвід (зокрема й міжнародний) у двох наукових напрямах: біотехнології та інформатики. Саме на цьому шляху Україні пророкують хороші перспективи.

Отже, у дискусії брали участь: Наталія ШУЛЬГА — виконавчий директор Українського наукового клубу, котра навчалася і працювала як в Україні, так і в престижному університеті Рочестера в США, Ігор ЛИСИЦЬКИЙ — віце-президент асоціації «Інформаційні технології України», Володимир РИЖОВ — нещодавно залишив посаду першого заступника міністра Промтехполітики України, довго займався інноваціями в країні.

«ДТ» — Гостра потреба змін в українській науці очевидна, що за цієї ситуації можна зробити?

«ДТ» — Майно, до речі, чимале. За підрахунками економіста Пахомова, академічна нерухомість — будинки, земля, ботанічні сади, заповідники — оцінюється мінімум у 50 млрд. дол. Дотепер академії (тобто фактично Бори­сові Патону) вдавалося бодай якось захищати все це.

Н.Ш. — Проте ситуація дуже непевна й небезпечна, Отже, коли не зробити рішучих кроків з порятунку академії сьогодні, через п’ять років ми станемо колоніальною державою. У нас не буде освіченої еліти, не буде кому передавати знання, адже років через п’ять зійдуть зі сцени останні наукові могікани — професори та академіки, які принаймні щось знають у своїй галузі. У нас залишаться тільки «проффесори»…

В.Р. — Проте в Україні навіть у першому наближенні не видно групи інтелектуалів-управлінців, спроможних зрозуміти те, про що ми говоримо. Простий приклад. Я з 2003 року багато разів звертався до уряду, аби терміново відновити профтех­училища. Особливо гостро ця проблема стоїть перед авіаційною промисловістю. Робочі професії в ній дуже відрізняються від тих, що потрібні, наприклад, тракторобудівникам. На всіх рівнях у КМУ я заявляв, що план — зібрати шість літаків Ан-148, записаний на 2007 рік, — нереальний через брак фахівців. Не повірили. У результаті тільки цього року лише один (!) літак передали Мінтрансу. Втім, замов­лень на українські літаки — сила-силенна.

В.Р. — У мене жодної надії на появу нових політиків і нових партій. Тому, на мою думку, становище безнадійне.

Н.Ш. — Все-таки головне, чого немає в українського суспільства, — мети. Заробляння грошей не може бути метою — це лише засіб для чогось. Та для чого? Брак чіткої відповіді на це головне запитання в українському суспільстві призводить до депресії в найактивнішій та продуктивній частині суспільства. Як це сталося з вами, Володимире Леонідовичу...

В.Р. — У мене немає депресії…

Н.Ш. — Не хочу вдаватися до медичних термінів, але стан, коли людина не може втілити свої мрії в життя, саме й є депресія. Вона нині охопила багатьох гідних, із великим потенціалом людей в Україні. І це тоді, коли конче потрібна мобілізація всіх талановитих людей.

В.Р. — А яка мета може бути у можновладців? Влада має усвідомити, що ні Ахметов, ні Коломойський не витягнуть нашу економіку, як не рятували США від Великої депресії ні Форд, ні Рокфеллер.

Врятує Україну той, хто зрозуміє, що майбутнє України — це розвиток її інтелекту. Її врятує той, хто сьогодні почне будувати постіндустріальний сектор в економіці. Причому фундамент для цього є — ми дещо зберегли, наприклад, чудову радіотехніку і фахівців у цій галузі. Я передав академіку Пахомову матеріал, де доводив, що майбутнє в Україні за авіакосмічним, радіоелектронним і аграрним напрямами. Знаю, що він після опрацювання передав цей матеріал у КМУ. Однак я не бачу тих, хто зрозуміє про що йдеться, і на це поставить…

Н.Ш. — Давайте подивимося все-таки в корінь. Що допомогло американцям побудувати найкращу у світі науку, найкращу економіку, освіту?..

«ДТ» — І найкращу у світі кіноіндустрію, шоу-біз, культуру тощо…

Н.Ш. — Так, усе народилося з дуже простих принципів добору людей. В основу було покладене правило — на кожну посаду дібрати найбільш високопро­фесійного фахівця. У США все починається з того, що університет добирає студентів не тільки на основі шкільних іспитів за три роки і незалежного тестування, а й з огляду на додаткові заслуги. Молода людина має надіслати документи, які довели б Прінстону, Стенфорду чи Гарварду, що вона хоче навчатися саме в цьому університеті, і готова до цього. Рішення багато в чому ухвалюється залежно від того, як людина виявила себе, приміром, у спортивних змаганнях, проводячи дослідження в школі, на волонтерській роботі та в інших ситуаціях, які підтверджують, чим вона готова пожертвувати заради роботи. Під час набору зважають не на те, хто твій тато чи мама, яка національність і колір шкіри, а на те, що ти робив до вступу. Це важливо для визначення — що ти робитимеш надалі. Тому в американському університеті немає випадкових людей. Сюди вступають люди, готові заради процвітання країни та цікавої роботи трудитися важко й багато.

«ДТ» — Тобто їм не загрожує «проффесорство»?

Н.Ш. — Янукович дав зрозуміти нашому суспільству: не потрібно наполегливо навчатися і роками вести дослідницьку роботу, щоб здобути наукові ступені, — їх можна купити. Це страшний сигнал! Причому екс-прем’єр демонстративно тягне своїх дітей цією стежкою. Він показує всім, що нічого не потрібно робити, бо за гроші все можна отримати. Це веде до різкої девальвації знання. «Бізнесмени» уже порахували кожний квадратний метр академічного майна, і тільки чекають сигналу. Щойно академія послабшає, розпочнуться рейдерські атаки.

Тому Патон змушений бути соціально орієнтованим політиком і тиснути руки людям, з якими йому робити цього зовсім не хочеться. Стан академії не дозволяє йому бути Дон Кіхотом.

«ДТ» — І все-таки, може, Борису Євгеновичу слід було виявити більше рішучості?

В.Р. — Багато хто з викладачів Бєлгородського університету приїхав із Харкова. Губернатор області дав їм квартири і зробив це без дозволу Москви — сам знайшов кошти. А що, мер Харкова Добкін не міг знайти квартири у своєму місті, аби утримати викладачів? Що, мер Києва Черновецький не зміг би знайти квартири для аспірантів, якби дуже цього захотів?..

Тому росіяни розвиватимуться, а ми гнитимемо…

«ДТ» — Давайте поставимо питання по-іншому: з’ясуємо, що в нас життєздатне і що слід розвивати насамперед? Ми часто робимо помилку, коли намагаємося врятувати все одночасно.

І.Л. — Є два напрями — інформатика та біотехнології, — які, на мій погляд, потрібно розвивати передусім. Тим паче що принаймні інформатика інтенсивно розвивається в Україні й без допомоги уряду. У неї зростання на 50 відсотків на рік! Гадаю, якщо їй трохи допомогти, загалом удасться витягти й іншу науку в Україні. Аби якось змінити ситуацію, найкращі підприємства та організації галузі створили асоціацію «Інформаційні технології України», вона об’єднує понад 50 членів. До неї входять КПІ, факультет кібернетики Національного університету ім. Шевченка, інші вузи. Нещодавно Рада підприємців допомогла в переговорах з академіком Борисом Патоном. Начебто є попередня згода на співробітництво з інститутами НАНУ.

Ми намагаємося лобіювати інтереси хай-тека. У нас уже є певні здобутки. Однак тут потрібні зміни в умовах господарювання, зокрема приведення оподаткування в галузі у відповідність із вимогами світової конкуренції, а з Мінфіном у нас немає діалогу. Думаю, ми могли б розробити потрібні зміни так, щоб без утрат для бюджету провести реформування галузі. Ці невеличкі зміни незабаром можуть зумовити збільшення надходжень у бюджет.

«ДТ» — Показово, що над тими самими проблемами б’ється і директор технопарку Інституту електрозварювання ім. Є.Патона Олександр Мазур.

І.Л. — Для комерціалізації наукових розробок нам потрібен сучасний бізнес-інкубатор. У нас є перспективні стартапи, але сьогодні їм простіше знаходити підтримку в Силіконовій долині. Відбувається відплив нашої бізнес-еліти.

«ДТ» — А чому там, а не в нашій країні?

І.Л. — Для розвитку проекту необхідна відповідна інфраструктура, яка існує на заході. Наша держава не виявляє (гадаю, через нерозуміння перспектив) активності в цьому напрямі та втрачає наявні можливості. Адже розвиток індустрії інформаційних технологій і є диверсифікація економіки, зниження залежності від сировинних галузей, а це особливо актуально за умов кризи.

Мені подобається, що за круглим столом зібралися люди, які в основу ставлять справу. У результаті нашого обговорення народилося щось позитивне — довіра. Давайте підготуємо нові теми й знову зберемося обговорити перспективні питання і виробити рішення для просування перспективних напрямів.

«ДТ» — Переконаний, що в нашій наступній зустрічі захочуть узяти участь й інші люди, котрі мають креативні ідеї…

Н.Ш. — Ми готові підтримати такі круглі столи — це мета нашої організації.

В.Р. — Ще недавно я теж був би двома руками за таку ініціативу, але як мені набридло метати бісер перед свинями — я маю на увазі високих бюрократів, від яких у нас усе залежить. У своєму житті я витратив стільки зусиль, які пішли в пісок, що міркую, як у тому анекдоті: а чи не купити на свою невеличку пенсію фанери, побудувати літак і полетіти звідси світ за очі…

«ДТ» — ?..

В.Р. — Спілкуючись із багатьма великими бізнесменами та політиками, я дійшов висновку: ніхто з них не зв’язує своє майбутнє з Україною. Їхня мета — швидше набити кишені, аби поїхати до зручної країни й там прожити залишок життя. Україну нині використовують тільки для швидкого збагачення і зовсім не цікавляться її розвитком. Є кілька подвижників, які воліли б щось зробити, але вони, по суті, функціонально ніхто. Від них нічого не залежить. Тому...

«ДТ» — У демократичних країнах люди усвідомили, що, об’єднавшись і довіряючи одне одному, можна більше досягти, ніж поодинці. Ми цього все ніяк не можемо зрозуміти й дивимося одне на одного з підозрою. Причому українці за кордоном чудово об’єднуються і досягають хороших результатів. Отже, наша роз’єднаність — це не генетична, а соціальна риса, а отже, переборна. Однак від часів жовтневого перевороту в нас біля влади бандити — от уже чотири чи п’ять поколінь. Вони висапують найкращих. Це важко позначається на загальних настроях.

Н.Ш. — Після помаранчевої революції, натхнена нею, я приїхала з Рочестера, де мала чудову роботу, аби принести користь Україні. Я все-таки вірю, що не помилилася...