І ТОДІ Я ВИРІШИВ КУПИТИ... АЛМАЗНИЙ ЗАВОДИК

Поділитися
Давно хотів познайомитися з українським бізнесменом, котрий зробив гроші не на махінаціях, для як...

Давно хотів познайомитися з українським бізнесменом, котрий зробив гроші не на махінаціях, для яких потрібні півтори звивини, а створив би щось таке, що потребує інтелекту, приміром, компанію з виробництва чогось нечуваного, і став біля джерел майбутнього українського «Сіменса», «Тойоти» чи «Самсунга».

Судячи з реакції читачів «ДТ», їм уже набридли статті як про підкилимову боротьбу наших «безсмертних», так і про досягнення, які не дають ніякого суспільно значимого результату. Схоже, суспільство скучило за історією чесного й винахідливого збагачення в нашій країні, яке відкривало б перспективи не тільки щасливому власникові геніальної дебютної ідеї, а й суспільству загалом. Аби можна було при зустрічі сказати: це наш український Форд або Рокфеллер. І відразу запитати, смакуючи захоплюючу історію: а ви знаєте, з чого він починав?..

Можливо, саме з такою людиною (поки що точніше буде сказати — з породи людей, з якої ліпляться такі бізнесмени) мене познайомили зовсім недавно. Напевно, це ще один прояв закону Пуассона, коли теоретично майже несумісні події навдивовижу постійно зіштовхуються в реальному житті...

Партнера потрібно вибирати, як дружину, —
на все життя

Про себе Григорій Мінченко розповідає стримано. Складається навіть враження: він із тих людей, які не люблять, коли на них концентрують увагу. Та й біографія в нього, скажемо прямо, нічим не примітна. Про аналогічні віхи свого життя можуть розповісти тисячі українських учених: «Працював в Академії наук: в інститутах фізики, кібернетики. За фахом — інженер із автоматизації хіміко-технологічних процесів. Коли вирішив зайнятися бізнесом, знадобилося все: знання електроніки, фізики, кібернетики, хімії і, ясна річ, уміння працювати з людьми».

Перебуваючи в США, Мінченко з цікавості пройшов психологічний тест. Хоч ми й не дуже довіряємо американським психологічним вимірам, але тест засвідчив: Григорій Васильович належить до людей, котрі не ставлять перед собою нереальних завдань. З цією характеристикою він цілком згоден: «А й справді — не ставлю».

Схоже, доля давно готувала його до бізнесу. Ось тільки він до часу про це нічого не знав. Справді — жив неподалік Інституту надтвердих матеріалів, завжди захоплювався генієм Валентина Бакуля. «Так, так, саме генієм, — стверджує Г.Мінченко, — і не кажіть мені, що генії траплялися тільки в чистій науці й у давноминулі часи! Адже ця людина організувала найсучасніший завод і розкрутила таку справу».

Однак сам Григорій Васильович алмазним виробництвом ніколи не цікавився й навіть не припускав, що колись йому доведеться зайнятися цим серйозно. Захоплення почалося з того, що дорогою на роботу почав помічати: ворота на знаменитому інституті облупилися і справи його, очевидячки, пішли через пень-колоду. Ставало боляче — якщо така велика справа валиться, то куди ми котимося, що попереду? І дедалі частіше спадало на думку: ось та галузь, якою варто б зацікавитися. За нею майбутнє. Під ту пору визріло бажання зайнятися якимось виробництвом. Сякі-такі гроші були — заробив на поставці комп’ютерів та іншій діяльності типу «купи-продай». Попросив знайомих у президії НАНУ познайомити з кимось із ділових і обізнаних людей. Порекомендували колишнього директора Дослідного заводу надтвердих матеріалів Бориса Олейникова. Зателефонували Борису Андрійовичу. Познайомили. І розмова почалася...

Зустріч майбутніх компаньйонів відбулася 95-го року. «Відтоді ні я без нього, ні він без мене, — вважає Г.Мінченко. — Ми добре доповнюємо один одного — це дуже важливо. А партнера потрібно вибирати, як дружину, — на все життя».

Міняю козу на алмази

Власне, темою розмови стало питання: чи можна заради виробництва алмазів ризикнути всім, заробленим тяжкою працею у торгівлі? Вкладати гроші можна тільки в перспективну галузь.

Згодом компаньйони поїхали на Бориславський завод із виробництва штучних алмазів...

«Звісно, назвати побачене заводом, — згадує Григорій Васильович, — не можна. Ми знали, що завод у дуже тяжкому стані, але щоб настільки... На заводській території гуляли кози... Настрій у мене різко зіпсувався.

Ми побували там із десяток разів, підрахували. Зрозуміли, що відродження тут — на межі можливого. Карти так лягли, що я все-таки вирішив спробувати. Дійшов, можна сказати, наполеонівського рішення — вплутатися в бій і подивитися, що вийде далі.

У такого заводику, як Бориславський, є також свої переваги. На ньому працювало 400 чоловік. Досвід показав: половина з них зайва. У заводу ніякої зайвої інфраструктури: ні дитячих садків, ні будинків відпочинку — нічого. І це для розкручування — чудово...

Через два-три роки запустили виробництво, налагодили випуск алмазів. Проте, випробувавши перші з них, я дійшов висновку (на жаль, мені його не підказали раніше професіонали, котрі там працювали) — ні рівень виробництва, ні якість продукції не годяться, щоб відкрилися якісь перспективи на сучасному ринку...

— Григорію Васильовичу, а ви до цього алмазним виробництвом займалися?

— Ні. І з Карпатами не пов’язаний, оскільки народився в Києві. У Західній Україні провів лише кілька років у дитинстві. Моя мама певний час була головним лікарем санаторію «Карпати». Його організували високо в горах неподалік Мукачевого на місці чудового замку Шайнберг, що належав одному з німецьких князів. Ішов 53 рік — під кущами валялися міни, зброя. Ходити лісом було небезпечно. До того ж, скрізь повно змій. Таким залишився в пам’яті той край...

Монолог нового українця

Статистика стверджує: самостійно працювати можуть лише 5 відсотків людей. Вони й стають бізнесменами. Але решті 95 відсоткам теж потрібно десь працювати й одержувати зарплату. Та й сам капіталіст без хороших виконавців нічого не зробить. Усе це потрібно пояснити людям — вихідцям із недобудованого комуністичного раю. Грубий антагонізм між роботодавцем і робітником заважає всім. Багато наших бід — через голову, у якій немає порядку.

Я — не святий, — зізнається Г.Мінченко, — конфлікти й у мене на заводі виникають. Але я своїм робітникам кажу: «Мужики, я такий самий, як ви, — наладчиком пропрацював двадцять років, півжиття протрубив у НАНУ. На власній шкурі відчув усі принади праці: від роботяги до директора заводу. Тож коли виникають проблеми, не буяньте, не скаржтеся дружині й сусідові, а приходьте до мене — обговоримо і знайдемо вихід...

Хибні уявлення заважають нам розібратися в елементарних питаннях. Приміром, деякі люди не працюватимуть добре ніколи. А є такі, що працюють із повною віддачею навіть за відсутності елементарних умов: зарплати, житла, охорони праці... Але таких дуже мало, напевно, відсотків десять. Більшість із нас (нормальні люди) працює залежно від оплати, перспектив на житло й відпочинок, умов праці, зручного робочого графіка. Усе це потрібно враховувати й орієнтуватися саме на цю частину людей — від них залежить успіх будь-якого підприємства.

На заводі працювали переважно люди з села, їх треба було терміново перенавчати. Ми влаштували спеціальні школи. Для одержання алмазів потрібні певна температура, тиск. Досвідчений спікальник із того, який у нього виходить алмаз, бачить, де треба додати трішки тиску, підвищити температуру чи знизити. Та люди є люди — вони намагаються заробити більше: зменшують час витримки, тиск. Процес скорочується. Нібито вихід стає більшим, але... алмазів немає. Сьогодні в нас уже є напрацювання, що дозволяють автоматизувати більшу частину процесу. Тоді втручання оператора буде мінімальним.

Проте все це прийшло не відразу. Вже коли запустили виробництво й одержали першу продукцію, стало ясно: кошти вкладено, але перспектив у такому вигляді в заводу немає...

Тоді я зупинив виробництво. До речі, цього директор держпідприємства не зробив би ніколи. Але я був головою правління. Крім того, очолювана мною науково-виробнича фірма — власник контрольного пакета акцій Бориславського заводу. Тож мені простіше — скликаю керівництво й кажу коротко і переконливо: «Добродії, я зупиняю виробництво, і ми починаємо науковий пошук, оскільки з такою якістю на зовнішньому, та й на внутрішньому ринку нам робити нічого».

Легко сказати «пошук». А хто його вестиме? На власному досвіді відчув силу притчі, колись розказаної Ейнштейном: усі знають, що цього робити не можна, але завдання трапляється на очі тому, хто цього не знає, і неук робить відкриття...

Напевно, моє неуцтво у виробництві алмазів відіграло тут саме таку роль. Я взяв під сумнів деякі вихідні матеріали для синтезу алмазів. Чого тільки наслухався на свою адресу: і некомпетентний, і новачок, і нахаба, що не слухає фахівців... Але в мене було те, чого не було у критиків, — право вимагати виконання завдань. Зрештою, я ризикував своїми грішми, і мені більше, ніж іншим, треба було, щоб завод працював і давав високоякісну продукцію.

Я скликав фахівців заводу і сказав, що гріш їм ціна. І додав: можете погоджуватися чи ні, це ваше право, але виконуватимете те, що я скажу. Ви кажете, що випускаєте продукцію хорошої якості? Це — марення! І вибору у вас немає: або робите те, що намітили, або — до побачення...

Після півтора-двох років експериментів пішла нова продукція. Знайшли комбінації, що дають необхідний результат. Як часто буває, оптимальний варіант лежав зовсім поруч. Треба було тільки простягнути руку...

Велика-велика таємниця

Лише кілька країн у світі мають технологію виробництва синтетичних алмазів: Росія, Україна, США, Англія, Китай, Японія. Та й край! Багато високорозвинених країн поняття не мають про цю непросту технологію.

— Невже і шведи, що колись були серед першопроходців, нині не мають налагодженого виробництва?

— Коли вони починали, були піонерами в наукових розробках, але сьогодні Швеція не належить до серйозних виробників. Принаймні невідомі шведські алмази, хоча всі серйозні виробники на зовнішньому ринку добре знають один одного. Це дуже вузьке коло. Скажімо, 70 відсотків світового виробництва алмазів, включно з видобуванням натуральних, припадає лише на дві фірми: «Де-Бірс», яку представляти не потрібно, і на не менш відому «Дженерал Електрик».

— Але раніше третина світового виробництва була за СРСР...

— У нас у країні ніколи не було достовірної статистики. Принаймні зараз решту виробництва алмазів розкидано між Китаєм, Японією та іншими. Серед них є й наша частка. Ось перед вами зразки найкращих світових виробників. Такі зразки розкривають, за якою технологією одержано алмази...

До речі, одержати такі зразки — завдання непросте. Не можна прийти на фірму і сказати, що хочу, мовляв, виготовляти інструменти, тож збираюся купити у вас зразки. «Я плачу — загорніть», — тут не проходить. Продавці промислових алмазів не кожному покупцеві раді й не кожного готові прийняти з розпростертими обіймами. Спершу вас м’яко промацають, що то за один. Доведеться відповісти на запитання, як називається ваша компанія, потім продавці встановлять ваші реєстраційні номери в Торгово-промисловій палаті, перевірять — чи входите ви до реєстру підприємств, визначать профіль, прізвища й імена ваших керівників. Доведеться відповісти ще на багато запитань. І якщо ви не є професійним виробником інструментів, фірмою, що має певний імідж на цьому ринку, ви не одержите (навіть за гроші) нічого!

В алмазі поєдналися властивості, непоєднувані з погляду фізики. Таких властивостей не має жоден інший матеріал у світі. На цьому побудовано його застосування. І всі країни — власники алмазної таємниці — надзвичайно дорожать своїми напрацюваннями!

Коли Союз розпався й ми стали окремими державами, Росія миттєво оцінила втрату — адже основні потужності з виробництва алмазів і провідні фахівці залишилися в Україні. Тож у Росії відразу було виділено серйозні кошти й надано допомогу заводові у Віневі, щоб виробництво не згаснуло...

Тим часом в Україні, де зосереджено все головне в алмазній галузі — від розробки до виробництва, — не тільки не доклали зусиль для розвитку, а й зруйнували те, що було...

Сільський заводик,
що випередив «Де-Бірс» і «Дженерал електрик»

У період тяжких роздумів компаньйонів-власників бідолашного Бориславського заводу було проведено й порівняння зразків провідних виробників. Висновок виявився цілком несподіваним — полтавські й російські алмази мало чим відрізнялися від бориславських. Або скажемо м’якше — відрізнялися, але не дуже. Найдивовижніше полягає в тому, що полтавський завод працює на експорт — компроміс між ціною та якістю, який витримували полтавчани, дозволяв йому триматися на поверхні на зовнішньому ринку.

— Так працювати я не захотів, — відзначає Григорій Васильович. — І в нас пішло майже два роки на пошук технологій, із якими було б не соромно з’явитися на зовнішньому ринку й посісти достойнішу нішу. Про внутрішній ринок говорити складно, оскільки його практично немає. Та незначна кількість алмазів, що купується тут, не вирішує нічого. Зовнішній ринок ємний, але вимогливий. Там є все. Тож західний замовник нікого не чекає. Від замовлення до одержання алмазів термін — максимум два тижні. І при цьому він повинен переконатись у високій якості й у помірних цінах.

Після того, як усе було доведено до кінця, ми змогли зітхнути спокійно. Стверджувати, що робимо найкраще у світі, не зважуся лише тому, що в мене немає офіційних висновків західних незалежних експертів. Але можу показати акт порівняльної експертизи, підписаний людиною, котра все життя займалася цим виробництвом. Це академік Геннадій Карюк з Інституту матеріалознавства НАНУ. Він поставив на перше місце наші зразки, на друге — Де-Бірс, на третє — Дженерал Електрик. Природно, полтавські й російські залишилися позаду.

Проте після цієї перемоги нам стало ще важче, оскільки з’ясувалося, що для впровадження нової технології потрібна модернізація. Та ще й яка! Ми не сподівалися, що буде потрібно вкласти стільки коштів у наступний крок.

Відтоді завод випускає небагато алмазів високої якості. У нас є певна кількість покупців, які цінують це. Наші алмази мають трохи інакшу форму кристалів, вирізняються чистотою, у них дуже хороша температурна стійкість, що вельми важливо, оскільки потрібно, щоб при нагріванні вони не втрачали своїх властивостей...

Отже, знайдено технологію, забезпечено найвищу якість, є невеличке мобільне підприємство, яке може працювати й зайняти сектор обсягом 3—4% світового виробництва. Наші можливості — близько 40 мільйонів карат на рік, а виготовляємо вісім-дев’ять мільйонів карат.

Заковика — в оборотних коштах. Ми працюємо переважно на експорт, а на Заході працює принцип: уранці стільці — ввечері гроші. Це називається відстроченим платежем. У нас заведено: ти спочатку мені заплати, а потім я тобі зроблю продукт... Сьогодні наші зарубіжні клієнти йдуть назустріч, платять і чекають. Їх дуже влаштовує наша ціна та наша якість.

— А з якими зарубіжними країнами ви працюєте?

— З Швейцарією, Румунією, Болгарією, США... Але постійно так працювати не можна. Вони кажуть: покупець — цінна людина, чому ж ви йому не даєте відстрочку? Полтава ж дає відстрочку своїм іноземним клієнтам. Відповідаю: у них є перевага з оборотними коштами. А в нас — із якістю продукції. Вибирайте, — кажу я, — хоча розумію, що не маю рації.

Ми нині шукаємо партнера. Попри те, що свого часу проінвестували завод, у нас немає таких коштів, які знадобилися в процесі роботи. Це тим паче сумно, що ситуація в заводу набагато краща, ніж на самому початку. Сьогодні знайдено технології, є ринок, налагоджено випуск продукції найвищої якості. Єдина проблема — бракує коштів, щоб виготовити продукцію і створити готовий склад. Тоді, якщо до нас звернеться покупець, ми могли б сказати: «Без проблем, відвантажуємо». Грубо кажучи, у нас немає оборотних коштів, які дозволяли б не зупиняти виробництво і працювати ритмічно.

Професія для самогубців

— А чому не візьмете кредити? — осінило мене запитати бізнесмена прямо. По його обличчю пробігло щось, у чому поєдналася нескінченна нудьга з зубним болем.

— Усе не так просто, — Григорій Васильович почав здалеку. — Річ у тому, що наша банківська система мало придатна для інноваційної діяльності. Понад те, дуже багато людей бізнесу повірили нашим банкам й опинилися біля розбитих ночов. Існує добре перевірена аксіома — якщо хочеш працювати, по допомогу до банків не звертайся.

З приходом Сергія Тігіпка ніби щось почало змінюватися. Але скільки мине часу, поки інноваційний кредит справді стане рятівним і доступним? А наразі ж є ризик зіштовхнутися і з неплатоспроможністю банку, і з нереальними можливостями, і з небажанням іти хоч на невеличкий ризик. Є також багато інших чинників, які можуть стати бізнесменові впоперек дороги.

Ми практично не знаємо банку (хоч скільки зверталися), який погодився б кредитувати підприємця на тривалий термін. Адже це тільки в торгівлі можна одержати прибуток і повернути борг за рік-півроку. Ми — виробництво, нам потрібен час, щоб його підняти. Тож і кредит нам потрібен на три-п’ять років. На такі терміни наші банки грошей не дають. Банкіри кажуть, що через три роки або банку не буде, або вас не буде. Отож, вибачте, але нічим не можу допомогти... Оце вам надійність нашої фінансової системи. І проблеми не тільки в нас — промисловість узагалі завмерла. Вона не може звестися й почати дихати на повні груди, хоча багато хто вже приготувався до старту.

Крім того, фінансові показники заводу далекі від тих, які люблять банки. Вони кредитували б, якби завод давав великий і стабільний прибуток, а якщо він збирається давати його тільки після реконструкції, то вибачте...

Дозвольте запитати в банків: ви любите підприємства тільки з хорошими показниками, але навіщо успішному заводові потрібен кредит від такого банку?.. Кредит потрібен у скрутний час, коли керівник бачить просвіток удалині. Але банки не хочуть ризикувати. Попри те, що ми згодні на серйозну заставу у вигляді пайових.

— А в Держіннофонд не зверталися?

— Два роки торували стежку до покійного нині Держіннофонду. Не пошкодували сил й одержали позитивні висновки всіх існуючих експертиз про те, що ми — реальне, високорентабельне виробництво. І ось Держіннофонд своєю постановою №200 виділяє безвідсотковий кредит нашому заводу. Це було 2000 року. Але грошей ми так і не побачили — Держіннофонд припинив своє існування...

— Але в нього є правонаступник. Ви до Володимира Рижова не зверталися?

— Рижов дуже гарно виступає на шпальтах газети «Бізнес», а реально (я з ним зустрічався) нічого. Ми подавали заявку на півтора мільйона доларів. Така сума може розв’язати всі наші проблеми, і ми її чесно повернемо. Але на всі звернення до нього — ніякої позитивної реакції. Мене відсилали до чиновників нижчого рангу, які теж вели розмови, але теж безрезультатні. Мовляв, грошей немає — фінансувати не можемо. Хоча вони зобов’язані це зробити — рішення прийняте попереднім правлінням...

Сьогодні я вже не ходжу по державних установах. Хоча мене й раніше попереджали — не варто цим займатися, ніхто руку допомоги не простягне. Шукаємо партнера з конкретним інтересом — коли він стане співвласником підприємства, буде зовсім інше ставлення.

— Якщо карти на стіл, то які у вас козирі?

— Наші алмази застосовуються у вигляді порошків, паст для полірування та шліфування поверхні. Тут їм рівних немає. Численні випробування показали перевагу наших алмазів на чистових, фінішних операціях при доведенні високоякісних деталей для космосу, відбиваючих поверхонь до 16 класу. Оце наша ніша. Божевільний ринок у нас відкривається для обробки краю скла. Тут нічого кращого за наші алмази немає. Ними також добре обробляти двигуни внутрішнього згоряння.

У нас ще одна перевага — маленький завод. Тож ми можемо не дуже напружуючись пережити коливання ринку. Нічого не станеться, якщо на певний термін зупинимося. На великому заводі це біда: комунікації іржавіють, оснастка застаріває. А у нас втрати невеличкі.

Потрібно два мільйони доларів. Для нас це все. Передусім необхідно розв’язати проблему складу, де повинна лежати готова до відвантаження продукція. Тоді можна спокійно працювати, брати достойну ціну за виготовлене, не залежати від дрібниць... Хоча змінюються ціни на сировину й електроенергію, можна говорити принаймні про 100-відсоткову рентабельність і при цьому багато років із заводом нічого не треба робити — тільки займатися науковими дослідженнями й готуватися до завоювання наступної ніші...

«Добре, — кажуть мені, — а який прибуток може одержати завод, коли працюватиме на повну потужність?» — «Півтора—два мільйони доларів на рік», — відповідаю. «І це все?.. Ні, це не наш рівень — нам це нецікаво», — відповідають наші багатії. Я взагалі перестаю щось розуміти...

У заводу — фантастична перспектива зростання. Алмази — тільки початок. Завод може розпочати виробництво й кубічного нітриду бору. Промисловості часто потрібен абразивний матеріал м’якший від алмазу — при обробці металу алмазами деякі метали горять, відпускаються, втрачають властивості. А кубічний нітрид бору чудово працює. Ми готові випускати й цей матеріал. Він ще більш ліквідний. Ринок ним узагалі не насичений — технологія складна, і наразі його не вистачає.

Поки що ми не виготовляємо інструменти. Але наступний крок у нашому розвитку — налагодити їх виробництво. І тоді прибуток миттєво збільшується уп’ятеро-вшестеро...

Утім, стоп! Ми не будуємо повітряних замків і про це навіть не говоримо, хоча хочемо й можемо, але поки що потрібно виконати перше завдання — оборотні кошти.

З акулами плавайте спочатку на мілководді

— Хоча вам нині важко, проте у вас дуже серйозний і незаперечний успіх — вас прийняли в Міжнародну алмазну асоціацію. Наскільки я знаю, такої честі не удостоєний жоден представник алмазного бізнесу в Україні...

— Ви не уявляєте, наскільки це було складно. Там випадкових людей немає. Як члени Міжнародної алмазної асоціації, ми маємо доступ до бази даних. Їх немає в жодній Торгово-промисловій палаті, оскільки довідники членів Асоціації — про виробників порошків та інструментів з усього світу — існують тільки для службового користування, тобто для вузького кола осіб. І ми з ними завжди можемо поговорити. Це найприємніша сторона членства в асоціації. Тут і кити світового бізнесу, і зовсім маленькі сошки. Ні за текстом, ні за шрифтом у довіднику не можна визначити, хто є хто. Навпаки — чим серйозніша фірма, тим менше вона про себе пише, тож не дивуйтеся, що про нас тут написано більше, ніж про деяких алмазних китів. Це для того, щоб відрекомендуватися тим, хто нас не знає.

Ми можемо стати фондотворною галуззю для України, що допоможе завоювати позиції у світі, повагу. Ми міцно облаштувалися в нижньому сегменті ринку — алмазного порошку. Так, він менш рентабельний, ніж ринок великих алмазів. Але тут ми можемо чогось навчити наших могутніх конкурентів, які поки що, думаю, і не помічають нас на ринку.

Річ у тому, що за технологією Де-Бірса й Дженерал Електрик не можна зробити низькоміцних алмазів такої якості, яка потрібна для шліфовки. У них алмази залишаються високоміцними й не дають високої якості поверхні. Нашим властиво при постійному терті весь час сколюватися. Тобто частинка під час роботи зменшується. Поки не зітреться, вона дає найвищий клас поверхні. А в Де-Бірс і Дженерал Електрик алмази залишаються твердими й дряпають поверхню...

Нині нас запросили у Ванкувер — на черговий з’їзд асоціації. Він відбудеться наприкінці липня. Приємно й страшнувато потрапити в компанію тих, хто прилітає на власних літаках, їздить у Порше й Ламборджині, де спаринг-партнер у теніс коштує 500 доларів на годину, а ти... шукаєш забігайлівку, в якій можна дешевше пообідати. І не дай Боже, щоб тебе в цій забігайлівці застукало пристойне товариство!.. А під час обіду тебе не полишає думка: де ж узяти цей триклятий кредит?

У такі хвилини серед світових королів бізнесу особливо гостро відчуваєш, наскільки мав рацію Сергій Терьохін, коли говорив, що український бізнес — професія для самогубців...

Утім, і не мрійте — не дочекаєтеся!

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі