Хто пошив костюм, і кому це потрібно? - Наука - dt.ua

Хто "пошив костюм", і кому це потрібно?

26 липня, 16:27 Роздрукувати Випуск №29, 27 липня-16 серпня

Деякі міркування щодо чергового дослідження стану і перспектив розвитку науки в Україні.

thedifferentgroup.com

На початку липня Український центр європейської політики опублікував дослідження "Оптимізація управління науковою сферою: закордонний досвід та рекомендації для України" і провів його презентацію. Це дослідження фінансували солідні закордонні грантодавці, а його основні положення, якщо судити з реакції на презентації, дістали загалом позитивну оцінку від чільних представників Міністерства освіти і науки України.

Але якою мірою така оцінка є виправданою? Безперечно, добре, коли активісти громадської організації звертаються до проблем реформування науки та пропонують власні рецепти змін. Важливо, щоб аналіз ситуації, що склалася, було проведено професійно, а рекомендації були обґрунтованими.

На жаль, автору дослідження і перше, й друге вдалося здійснити лише почасти. Практично в кожному розділі опублікованої доповіді є фактичні помилки та (або) явно тенденційна інтерпретація фактів. Приміром, у першому розділі, присвяченому закордонному досвіду й, зокрема, досвіду формування наукової системи США, питання викликає вже друге речення: "близько 95% витрат на наукові дослідження в цій країні фінансують державні структури". Очевидно, що це не так. Як і в більшості інших розвинених країн, на державу припадає близько третини витрат на дослідження та розробки (ДР) (саме такий термін вживається в сучасній статистиці, а не давно застарілий "НДДКР", який можна побачити в доповіді). Тут-таки серед найважливіших державних агенцій США, що виділяють гроші на ці цілі, автор дослідження чомусь не згадує NIH (National Institute of Health). Бюджет цієї організації приблизно втричі перевищує бюджет Національного наукового фонду (NSF), діяльність якого досить докладно розглянуто в доповіді. Хоча й тут виникають питання стосовно термінології. Автор пише, що "фонд зосереджує зусилля на отриманні високої рентабельності інвестицій у наукові дослідження", що не повністю відповідає реальному стану речей. Щодо інших обраних автором для опису країн змальовано схожу картину. Але, безперечно, це не є головною хибою в описі досвіду організації наукових досліджень у закордонних країнах. Найважливішим, на наш погляд, недоліком стало те, що сам досвід презентовано безсистемно, тобто для одних країн розглянуто одні аспекти організації науково-дослідної діяльності, для інших — інші. При цьому важливі складники наукових систем провідних країн світу залишаються поза увагою автора. Це цілком природно, якщо спиратися здебільшого на фрагментарні дані з Інтернету, що й підтверджується переліком використаних у доповіді джерел.

Висновки, які зробив автор на основі матеріалів першого розділу, також викликають запитання. Зокрема один із них сформульовано так: "щодо фінансування, як демонструє закордонний досвід, поєднання базового (інституційного) фінансування з конкурсним (грантовим) дає оптимальне співвідношення стабільності й динаміки розвитку в роботі наукових організацій". На наш погляд, це твердження є трюїзмом. А проблема саме й полягає в тому, щоб обрати раціональні пропорції між різними видами фінансування для різних типів організацій. І, звісно, в питаннях організації науки потрібно вкрай обережно поводитись із самим терміном "оптимальність". Результати досліджень і розробок далеко не завжди є передбачуваними, поставлених цілей не завжди вдається досягнути в заданий проміжок часу, тож говорити про "оптимальність" у тому сенсі, як, скажімо, у випадку з інвестиційними проєктами, не надто коректно.

Але "закордонний досвід" — не основна частина дослідження. У другому розділі автор звертається до аналізу організації наукової сфери України. І тут повною мірою проявляється нерозуміння автором сучасної статистики у сфері досліджень і розробок. Усе починається з того, що він плутає витрати на ДР у ВВП і бюджетні витрати за цією статтею, що для фахівця неприпустимо. Далі в міжнародних порівняннях використовує не дані щодо витрат з огляду на паритет купівельної спроможності національних валют, як це роблять міжнародні організації, а поточний обмінний курс (для України). Це призводить до кількаразового спотворення кінцевих результатів. І як це, на жаль, трапляється в більшості вітчизняних публікацій, наводить непорівнянні дані щодо кількості зайнятих дослідженнями та розробками. Проблема тут — на рівні первинного обліку, і її вже багато років поспіль фактично ігнорує Державна служба статистики. Річ у тім, що, відповідно до міжнародних стандартів (Frascati Manual), необхідно використовувати т.зв. еквівалент повного робочого часу (FTE або full-time equivalent). Ідея полягає в тому, що, на відміну від простого обліку зайнятих дослідженнями й розробками "по головах" (headcount), FTE дає змогу точніше визначити реальний рівень зайнятості в цій сфері. Так, якщо, наприклад, викладач 25% свого часу приділяє дослідженням, то його "одиниця" береться з коефіцієнтом 0,25. З іншого боку, якщо дослідник зайнятий у кількох місцях або є "внутрішнім" сумісником, його все одно розглядають як "наукову одиницю", а час наукової роботи в різних місцях ділять між цими організаціями. В українській статистиці використовують показники зайнятості за основним місцем роботи та показники кількості сумісників. Саме їх наведено в дослідженні, і саме вони не мають нічого спільного з показниками, які використовують міжнародні організації, наприклад, ОЕСР або Євростат. Сумісників потрібно враховувати в загальних даних із відповідним "знижувальним" коефіцієнтом. Але цього немає. З іншого боку, дослідника, який працює в кількох організаціях, буде "пораховано" кілька разів із "підвищувальним" коефіцієнтом, що з погляду міжнародних стандартів є некоректним. Ще кілька років тому надходили пропозиції щодо зміни статистики зайнятості у сфері досліджень і розробок, але вони так і залишилися без відповіді з боку органів держуправління.

Тепер спробуймо розібратися з витратами на дослідження та розробки. Це важливо, оскільки автор дослідження починає співати справжні дифірамби університетському сектору науки, особливо наголосивши на тому, що саме в цьому секторі, попри незначні асигнування, останніми роками спостерігаються "непогані результати й розвиток". Прямі витрати на ДР у цьому секторі справді відносно невеликі. Але хотілося б звернути увагу на такий момент. У ВНЗ зайняті близько двох третин вітчизняних докторів наук і три чверті кандидатів наук. На жаль, статдані щодо зайнятості докторів і кандидатів наук по Україні загалом востаннє збирали у середині 2015 року, але навряд чи ці цифри досі дуже змінилися. Практично всі зайняті у ВНЗ викладачі отримують зарплату за "науково-педагогічну діяльність", а не "за навчання студентів". Вони зобов'язані регулярно якщо не проводити дослідження, то принаймні друкувати наукові статті. За міжнародними правилами, якщо понад 10% часу витрачається на наукову роботу, це потрібно розглядати як діяльність у сфері ДР. У нас ураховують лише зайнятість викладачів у рамках виконання т.зв. науково-дослідної тематики. При цьому в половині ВНЗ, згідно з офіційними статистичними даними, взагалі не ведеться жодної наукової роботи (немає зареєстрованих науково-дослідних тем), а статті та монографії публікують, дисертації захищають... Якби первинні дані збирали відповідно до міжнародних стандартів, результати відносних показників сектора ВНЗ були б іншими. Прошу зрозуміти мене правильно: я за те, щоб наука у ВНЗ отримувала більше грошей, зокрема й цільовим чином, а викладачі мали б набагато більше часу на наукову роботу. Це справді важливий резерв української науки. У провідних університетах США, згідно з даними лондонського журналу "Економіст", викладач витрачає на навчальний процес у середньому 40% часу, а 60% — на дослідження та розробки. І це адекватно відображається в національній статистиці розвинених країн. В Україні до досягнення цієї пропорції далеко, але внести зміни в планування та звітність необхідно. Лише в цьому разі вдасться отримати більш збалансований показ того, що відбувається з наукою у ВНЗ, і розробити заходи щодо підвищення її ефективності.

У дослідженні значну увагу приділено академічній науці. Цей розділ написаний у набагато більш критичному ключі, ніж попередній. Аби прокоментувати всі недоречності та пересмикування в доповіді, напевно, потрібно було б написати приблизно такий самий за обсягом текст. Тому зупинюся лише на деяких. Слід віддати належне авторові: його тенденційні висновки вміло маскуються нібито об'єктивними статистичними даними. Так, наприклад, він зазначає, що кількість співробітників НАНУ зменшилася за останні п'ять років на 27,4%, а молодих співробітників — на 32%. Справді, темпи зменшення кількості молодих працівників трохи перевищують темпи загального скорочення кадрів, хоча різниця й не здається великою. В умовах обвального скорочення фінансування НАНУ в 2014—2016 рр. (більш як на 20% у номінальному вираженні, тобто без урахування інфляції!) цей процес видається цілком "природним". Але при цьому автор дослідження забуває зазначити, що відтік молоді зумовлений, насамперед, причинами, не пов'язаними з політикою керівництва НАНУ або конкретних інститутів. Для молодих людей в умовах відносно невисоких зарплат в академічній науці є досить широкі можливості для переходу в інші сектори економіки (головні "конкуренти в боротьбі за уми" — сектор фінансових послуг і сектор держуправління), філії іноземних компаній і для еміграції. Насправді в НАНУ здійснюють певні кроки для поліпшення ситуації із залученням молоді в науку (стипендії, конкурси, молодіжні колективи з додатковим фінансуванням), але загальна обстановка в країні й у науковій сфері зокрема не приносить наразі очікуваних результатів.

Геть непереконливою видається й запропонована автором доповіді інтерпретація даних щодо спаду активності публікацій у НАНУ. Якщо співвіднести зменшення кількості публікацій із даними стосовно зменшення кількості зайнятих за ті самі роки, то з'ясується, що спаду насправді немає.

Автор дослідження згадує про високі доходи керівників Академії, хоча, порівнюючи з доходами як керівників, так і просто співробітників деяких держкомпаній, ці доходи видаються дуже скромними. У доповіді наголошено, що "всупереч закону близько половини членів Президії НАНУ є директорами або заступниками директорів наукових організацій НАНУ", називаючи це "свідомим порушенням", але "забуваючи" згадати, що одну з цих двох керівних посад вони обіймають, не отримуючи за це зарплати. Отже, власне, порушення законодавства немає. Зауважимо, що в описі сектора ВНЗ жодним словом не було згадано скандали з доходами окремих ректорів чи проректорів, якими повняться Інтернет і телеефір. Напевно, просто забув. Буває...

Мені як людині, котра має безпосередній стосунок до розроблення методики оцінювання наукових установ НАНУ на основі використання досвіду Асоціації Лейбніца, було дивно ознайомитись із сентенцією автора дослідження, буцімто ця методика "ґрунтується лише на експертних оцінках і не враховує числових параметрів". Насправді в методиці для оцінювання діяльності наукової організації використовуються десятки числових показників, які дають змогу експертам зробити висновок щодо рівня ефективності роботи певного інституту. Інша річ, що методика, цілком відповідно до наявної в розвинених країнах практики, не використовує евристичних процедур "згортання" числових значень показників. Безперечно, оцінювання наукових організацій є актуальною темою, і їй варто було б присвятити окрему розлогу статтю. Тут лише хотілося б зазначити: весь досвід оцінювання інститутів академії свідчить про те, що основна проблема — не в методиці, а в системі відносин, за якої експерти (а це зазвичай висококваліфіковані вчені, котрі пройшли перевірку на відсутність конфлікту інтересів з інтересами наукової установи, що оцінюється) намагаються завищити свої оцінки, побоюючись, що прояв принциповості може негативно позначитися на рівні фінансування колег. Для розв'язання проблеми необхідно активніше залучати до оцінювання закордонних учених, хоча це й пов'язано зі значними витратами, і розробити гнучкішу систему "покарань і заохочень" для організацій, які не потрапили до вищої категорії за результатами оцінювання.

На завершення розділу автор дослідження пропонує декілька сценаріїв реформування чомусь лише академічної науки. Інші сектори, судячи з усього, серйозних реформ не потребують.

Автор, зокрема, пропонує створити національні наукові центри (ННЦ) на базі відділень НАНУ. Для низки масштабних наукових напрямів, що потребують концентрації зусиль, приміром ядерної фізики чи космосу, ця пропозиція, ймовірно, має сенс. Важливо пропрацювати організаційні аспекти реалізації таких ініціатив, зокрема й законодавче забезпечення змін. Але для суспільних і гуманітарних дисциплін створення ННЦ навряд чи є обґрунтованим кроком. Набагато важливіше, на наш погляд, розробити чіткі механізми внутрішньої реорганізації інститутів і створення (ліквідації) в разі необхідності наукових організацій, як це відбувається в німецьких наукових спільнотах. До речі, хотілося б зазначити, що саме Товариство кайзера Вільгельма, яке трансформувалося згодом у Товариство ім. Макса Планка, стало прообразом нашої академії наук.

Щодо рецептів реформування науки загалом, то тут, на наш погляд, варто звернути увагу на декілька моментів.

По-перше, успішне реформування наукової сфери можливе лише за умови докорінних змін в економіці країни загалом. Без розвитку високотехнологічних виробництв і сфери високотехнологічних послуг Україна буде постачальником кадрів для розвиненіших країн. На жаль, попри численні декларації, за роки незалежності в цьому напрямі не було зроблено практично нічого. Хоча в минулому навіть для багатьох інститутів НАНУ саме договори з промисловістю забезпечували більшу частину фінансування. Автор доповіді згадує брак попиту на результати діяльності наукових організацій, але тільки серед "іншого", не на першому місці.

По-друге, необхідна подальша інтернаціоналізація наукової діяльності. Ринок України є відносно невеликим, коло потенційних споживачів багатьох видів наукових результатів в умовах деградації промисловості не надто велике. Як свідчить приклад Ізраїлю, саме забезпечення доступу до зовнішніх ринків може стати виходом у цій ситуації. У дослідженні згадано євроінтеграцію в науковій сфері, але нічого не сказано про реальні проблеми, що супроводжують цей процес. Так, наприклад, українським ученим до останнього часу було вкрай проблематично повноцінно брати участь у європейських конкурсах як провідним партнерам через внутрішні обмеження, встановлені фінансовими органами країни.

По-третє, для розроблення планів змін усередині Академії наук раціонально було б звернутися до Концепції розвитку НАНУ на 2014—2023 рр. як основи для розроблення пропозицій. Автору доповіді вона не подобається, оскільки "її розробляли ще за часів Януковича 2013 року". Але розроблення Концепції відбувалося з урахуванням пропозицій інститутів НАНУ, а сам процес не був політизованим. Можна критикувати багато положень Концепції, але не можна не зважати на той факт, що це — системний документ, який охоплює всі напрями діяльності академії. І цим він вигідно відрізняється від позиції деяких "представників громадськості", котрі прагнуть критикувати певні аспекти роботи НАНУ й на цьому будувати свої плани щодо її реформування. Можна погодитися з тим, що далеко не всі необхідні зміни в НАНУ відбуваються з потрібною швидкістю. Проте не можна заперечувати й того факту, що ці зміни відбуваються. У доповіді, наприклад, йдеться про "порушення", пов'язані з перевищенням терміну перебування керівниками Академії та інститутів на своїх посадах. Але це неправда. Відповідну норму було закріплено законодавчо лише 2015 року, й очевидно, що в найближчі 5—7 років керівництво інститутів і НАНУ загалом буде практично повністю оновлено.

Коротко підсумовуючи, ще раз наголошу, що, на жаль, навіть правильні положення, що містяться в дослідженні (а вони там трапляються), багато в чому мають непереконливий вигляд через погане розуміння автором особливостей статистики, якою він послуговується, та маніпулювання фактами. Кілька місяців тому в МОН України виникла ідея об'єднати зусилля різних груп професіоналів із різних відомств і громадських організацій для формування Стратегії реформування наукової сфери України. Але наразі ця пропозиція не супроводжувалася жодними конкретними діями. Унаслідок цього науковій громадськості й доводиться обговорювати зміст таких доповідей, якість яких викликає багато запитань.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 4
  • Олена Мельник Олена Мельник 27 липня, 11:21 Грантоотримувач видав на-гора те, що хотів почути від нього грантодавець. Панові Єгорову - спасибі за об'єктивну оцінку "дослідження". Здивована, що "ДТ", яка вже два десятиліття довбає Академію, надрукувала рецензію на цей опус. згоден 8 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво