Геном академіка НАНУ - Наука - dt.ua

Геном академіка НАНУ

2 червня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №21, 2 червня-9 червня

Прочитавши інтерв’ю академіків О.Кришталя і В.Лишка («ДТ», «Академія в очікуванні євроремонту?», .002e.

 Прочитавши інтерв’ю академіків О.Кришталя і В.Лишка («ДТ», «Академія в очікуванні євроремонту?», №18, 2006 р.), хотілося б висловити свою думку з теми, постійно присутньої на сторінках «ДТ» протягом останнього року, — про майбутнє науки в Україні.

Із глибокою повагою ставлюся до Олега Олександровича й Валерія Казимировича. Усі міркування, висловлені ними, цілком правильні та справедливі. Проте вони абсолютно безперспективні з погляду керівництва до дії. Це як читати Томаса Мора — дуже справедливо й розумно, але «що робити?», як казали класики. На мою думку, всі розмірковування на наукові теми протягом останнього року мають один недолік — віз ставлять попереду коня. А саме: питання про те, як ділити гроші (це питання основне під час усіх чвар, які супроводжують спектаклі на кшталт академічних виборів), абсолютно не пов’язується з питанням — що ділитимемо?

Де ті кошти, на які передбачається розвивати науку? Я свідомо не торкаюся теми про те, хто є хороший учений, а хто поганий. Кого потрібно вибирати в академіки, а кого ні. Це все другорядні питання. Основне питання — де кошти на науку та скільки їх? Із цього питання — про кошти — і розпочнемо. Хто фінансує науку? Держава, приватні компанії та благодійні фонди. Так роблять в усьому світі, включаючи Америку, у якої ті самі недоліки, що і скрізь, але вони не такі помітні — країна багатша і грошей, у тому числі на науку, більше. Із доброчинними фондами зрозуміло — своїх в Україні наразі немає, а міжнародні можуть бути лише допоміжним джерелом коштів. Із приватними компаніями здавалося б також усе зрозуміло: вони самі швидко розберуться, кому можна платити, а кому ні, і тут їх академічними регаліями не спокусиш. На жаль, в Україні ще не визріло приватне підприємництво, котре усвідомлює: прибуток можна отримувати, чесно вкладаючи гроші, зокрема й у наукові дослідження. А грошей треба вкладати багато. Приміром, вихід на ринок одного найменування популярних ліків оцінюється витратами в сотні мільйонів доларів. Ясна річ, набагато легше «пролобіювати» фінансування, тобто ухопити державні кошти з допомогою зв’язків тощо. Свідомо не розвиваю цю тему (кожен може її розвинути до нескінченності) і вживаю термін лобіювати, хоча з погляду платника податків у цьому контексті доречніше вжити слово «вкрасти».

Таким чином, сьогодні залишається тільки одне реальне джерело коштів на розвиток науки — держава. І ось тут виникає запитання: скільки держава готова виділити на розвиток науки? Припустімо, два-три відсотки річного доходу. У відносному сенсі це непогано, бо реально таких коштів на науку ніколи не давали. В абсолютному ж обчисленні цих коштів нескінченно мало. Але нехай мало — важливо назвати цифру точно й виділити ці кошти реально. І ось коли таку цифру буде названо, стане зрозуміло: всі розмови про поганих учених і хороших учених, про достойних і недостойних академіків втрачають смисл. Бо не лише організувати повноцінні наукові дослідження, а й прогодувати всіх, хто претендує сьогодні на звання вченого, неможливо.

Уявімо ситуацію: родина купує будинок, машину або планує відпустку. Спочатку потрібно визначити, які кошти є, а потім їх витрачати. А не так, щоб на наявні гроші купити квиток на курорт, а решту розраховувати вкрасти на місці, на пляжі. А либонь саме так, за великим рахунком, відбувається з фінансуванням науки. Спочатку виділяються явно недостатні кошти, а далі триває закамуфльоване шахрайство протягом року. І головне в цьому шахрайстві — девальвація слів, понять. Те, що написано в наукових звітах інститутів, найчастіше абсолютно не відповідає дійсності.

Отже, гроші визначено й потрібно їх розділити. На всіх, зрозуміло, не вистачить. Ось це й потрібно обговорювати. Перше запитання: які теми й галузі фінансувати? Друге запитання: кого фінансувати? Відповідь на перше запитання, звісно, цілком залежить від дефініцій. Тобто від того, що вважати наукою, а що ні (наприклад, зварювальне виробництво чи виробництво тракторів — це наука?), і почати фінансувати деякі цілком шановані галузі за іншими, більш притаманними цим галузям, статтями бюджету. Це означає зняти з наукового бюджету непосильне навантаження по-волюнтаристському приписаних розділів і установ, котрі поглинають левову частку цього бюджету. Відповідь на друге запитання також нескладна й цілком очевидна — необхідно припинити фінансувати інститути, а почати фінансувати конкретних учених, на конкурсній основі. А вони вже самі створюватимуть лабораторії й фінансуватимуть інститут, де працюють, відраховуватимуть фіксований відсоток на загальні потреби. При цьому дослідник разом із грошима повинен мати право піти в іншу установу, де йому забезпечать умови для роботи. Саме так (із варіаціями, звісно) працюють успішні наукові інститути в усьому світі. Хочу також додати, що ототожнення науки з академією наук цілком неправомірне. На цьому шляху також можна багато чого знайти.

Отже, якими я бачу необхідні стратегічні заходи?

1. Ліквідувати привабливість адміністративних посад для людей науки.

2. Ліквідувати зі складу НАНУ ті наукові підрозділи, які займаються прикладними розробками.

3. Стимулювати відродження наукових центрів.

На роль останніх уже є готові кандидати — університети. Роль університетів особливо приваблива в перехідний період, бо їхній основний продукт — освіта — завжди затребуваний. Залучення ж нових коштів і, як результат, нових кадрів (із тієї самої НАНУ й інших академій) може лише поліпшити цей продукт.

Тепер головне — чи можлива реконструкція наявної системи функціонування науки, частиною якої є НАНУ, на основі викладених вище принципів? Відповідь вгадати неважко — звісно неможлива. Занадто багато інтересів тут зачеплено. Чи підуть державні лідери на такий крок? З огляду на кількість людей у системі та їхнє зрощення з владою (можна згадати бодай деяких нових лідерів академії як приклад), державні лідери на такий крок не підуть.

Отже, знову залишається те саме сакраментальне запитання «Що робити?». Що робити не для збереження академії в її нинішньому вигляді, а що робити заради порятунку наукового та в широкому розумінні інтелектуального життя в Україні? Відповіді на ці запитання існують. За бажання можна обговорювати варіанти. Але при цьому слід не забувати про головне: речі потрібно називати своїми іменами, і, якщо грошей, виділених на розвиток, скажімо, проекту «Геном академіка НАНУ», може вистачити тільки на пенсію цьому академікові, то проект так і потрібно назвати «Пенсія академіка». У цьому разі співробітники, котрі працюють над цим проектом, принаймні не зможуть називатися фахівцями з геному людини. А це уже великий плюс для початку.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво