ГАЛУЗЕВА НАУКА — СКАРБ НА СМІТНИКУ - Наука - dt.ua

ГАЛУЗЕВА НАУКА — СКАРБ НА СМІТНИКУ

18 квітня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №15, 18 квітня-25 квітня

Тема високої ефективності науки в розвинених країнах не може не хвилювати українських учених. Осо...

Тема високої ефективності науки в розвинених країнах не може не хвилювати українських учених. Особливо з урахуванням стану, в якому нині перебуває наша фундаментальна, а ще більшою мірою — прикладна наука та її представники. Обгрунтовану стурбованість викликає і той факт, що останніми роками, коли українські вчені як завмерли в очікуванні чогось, усі передові держави з високорозвиненою наукою одна поперед одної докладають дедалі більших зусиль, щоб наздогнати лідерів — США та Японію.

У зв’язку з цим у світі набув широкого резонансу так званий Лісабонський саміт, на якому Європа взяла курс на різке підвищення ролі науки в розвитку економіки, залучення талановитої молоді до занять тим, що отримало найменування хай-тек. У європейських країнах істотно зросли асигнування дослідницьких робіт — до трьох відсотків бюджету. Поставлено чітку мету: до 2010 року ліквідувати інтелектуальне відставання Старого Світу від передових країн світу плюс вирівняти становище з виготовленням інтелектуального продукту в окремих державах усередині ЄС.

За цих умов усі, хто замислюється над долею України й розуміє, що в неї немає іншого шляху, крім як до Європи, мимоволі оцінюють стан вітчизняного інтелектуального потенціалу й усієї інноваційної інфраструктури. Отже, що в таких обставинах має зробити Україна, щоб безнадійно не відставати від світових лідерів, які нарощують темпи розвитку на найперспективніших напрямах? При цьому слід розуміти: такі кроки треба робити в умовах, коли мізерний бюджет країни буквально розривають першочергові соціальні вимоги.

Я насамперед спробував знайти відповідь на таке запитання: чи все ми зробили для того, щоб задіяти напрями, які не потребують великих капітальних вкладень? І дійшов висновку, який, може, здивує колег — у нас є величезний невикористаний потенціал. Щоб його задіяти, потрібні лише розумні організаційні зусилля, тобто грамотний перерозподіл зв’язків у суспільному організмі.

Про це я вже розповідав у Національному технічному університеті «КПІ» на конференції з інноваційної політики, в якій брав участь Президент. Ідея, наскільки я мав можливість переконатися, знайшла дуже жвавий відгук серед наукової й технічної інтелігенції, управлінського апарату. Що це не лише мій біль, суджу з того, що тема постійно виникає у розмовах із колегами. Не приховую, є й критики. Проте я не претендую на істину в останній інстанції, а лише намагаюся звернути увагу суспільства на дуже важливе для країни питання. Воно важливе не тільки для окремо взятих вищої школи або управлінського апарату Національної академії наук. Переконаний — у цьому зацікавлене все українське суспільство, яке віднедавна дуже уважно ставиться до інтелекту, науки, освіти. Тому й обговорювати проблему слід усім миром. Тоді, якщо знайдемо рішення, виконуватимемо його й радітимемо досягнутим результатам також спільно.

Раз картопля, два картопля...

Колись, за часів Союзу, крім інститутів Академії наук, у нас було безліч прикладних НДІ, закріплених за різними міністерствами. Вони працювали над проблемами, що виникали в харчовій промисловості, транспорті, у будівництві шляхів, вирощуванні та заготівлі лісу, картоплярстві, кролівництві тощо. Щоб їх перелічити, не вистачить газетної шпальти. А ви не замислювалися, чим усі ці НДІ займаються нині?

Нещодавно до мене в офіс Української державної інноваційної компанії завітав директор Інституту картоплярства з Вінниці і розповів, що колись у його інституті працювало 200 співробітників. Потім їх стало 100, потім — 50. А нині залишилося... шість.

— І що можуть працівники, які залишилися? — запитав я.

— А нічого не можуть, — пояснив директор. — Усі, хто щось міг, уже давно розбіглися хто куди...

Я запитую себе: що, нам не потрібні фахівці з картоплі чи повністю відпала потреба в машинах для її складання та переробки? Може, ми розраховуємо все це дешево купити в когось за кордоном? Природно, я поцікавився в директора:

— А чи можна зібрати працівників інституту знову?

— Усіх уже не збереш, але працездатний колектив сколотити ще можна, — відповів він.

Цей приклад дуже типовий для наших галузевих інститутів. Приблизно така доля багатьох, особливо провінційних наукових установ — на них сьогодні ніхто не звертає уваги, співробітники розбрелися по базарах, лотках, закордонах.

Нині, коли з першими ознаками пожвавлення промисловості стало очевидно: в усіх галузях потрібні розумні голови та професіонали для виготовлення продукції, з якою не соромно вийти на світовий ринок, раптом з’ясувалося — майже нікого, хто б умів і знав, як це зробити, вже немає. Поки що драматичність ситуації усвідомлюють лише окремі індивідууми, та мине час, і проблема загостриться до краю. Треба зрозуміти, як виходити зі становища. Хай навіть і не завтра в бій, але інтелектуальні тили слід підготувати заздалегідь.

У нас часто питання ставлять так: що і як відновлювати? Насамперед хочу постулювати: відновлювати що-небудь — не ліпший спосіб для швидкого руху вперед. Принцип «зробити все, як було» годиться лише для реставраторів старовини, а в реальному швидкоплинному житті двічі ввійти в одну й ту ж саму річку неможливо. Та й від колишньої системи побудови вертикалі з галузевих міністерств залишилися ріжки та ніжки. У ринковому господарстві управління економікою будується за іншим принципом. Тому тут позначилися явні парадокси й нісенітниці. Так, у знову створеному Мінпромполітики, що об’єднав чимало з того, що було в колишніх галузевих міністерствах, на кожне державне підприємство припадає майже по два... галузевих інститути.

Поки що не обговорюватимемо питання якості інститутів, що залишилися, та їхніх можливостей. Спробуємо розібратися в головному — кому вони повинні належати й в упряжці з ким працювати, щоб мати кошти, висококласних фахівців та перспективу?

Навчитися не повторювати помилок

Насамперед поцікавимося, як на це запитання відповіли передові держави Заходу. Якщо простежити, звідки надходять найбільш плідні ідеї в квітучих країнах, то помітимо, що сліди ведуть до лабораторій та НДІ при університетах, до науково-технічних центрів, технопарків і бізнес-інкубаторів при вищих навчальних закладах. Мене це спочатку здивувало — адже все побудовано зовсім не так, як у нас, а працює, з огляду на результати, чудово. І я почав шукати відповіді на запитання, типові для людини, що виросла в іншій системі. Зацікавився, чому все це не розробляється в прикладних інститутах, приміром, міністерства промисловості та торгівлі Великобританії? Вдалося з’ясувати, що британські міністерства взагалі не мають таких науково-дослідних установ. Тоді я зателефонував знайомим до Італії, де є Міністерство промисловості та будівництва, і поставив те ж саме запитання італійцям: чи має їхнє міністерство свої профільні НДІ? Виявилося — і тут їх немає. Є лише проектні. Щоб остаточно окреслити проблему, поговорив із нашими членами іноземних академій — вони добре обізнані зі станом справ у наукових та навчальних установах за кордоном. У такий спосіб вдалося остаточно пересвідчитися в тому, що науково-дослідні центри працюють, як правило, при університетах.

Розумію, я не відкриваю Америки. Ця ситуація добре відома багатьом українським ученим та менеджерам. Однак тоді наступне запитання: якщо це добре відомо, чому ж у нас нічого, або, скажемо м’якше, дуже мало зроблено, аби виправити огріхи на цьому напрямі?

Коли стало очевидно, що на Заході наука, освіта й виробництво організовані зовсім інакше, ніж у нас, я почав розбиратися: а чому ж так вийшло? Це історична випадковість чи в цьому є своя внутрішня логіка, яка робить таку систему дуже життєздатною і плідною?

Виявилося, і в них не все відразу вийшло. Колись і на Заході був розрив між промисловою практикою, науковими дослідженнями та освітою. Однак слід віддати їм належне — вони вміють тверезо оцінювати речі й учитися на помилках. Досить подивитися, як уважно вони проаналізували відрив радянських учених у галузі космосу й на деяких інших напрямах, що став очевидним на початку 60-х. Тоді все західне суспільство схвильовано обговорювало ситуацію, що склалася в них з освітою та наукою. З широкої дискусії було зроблено далекосяжні висновки. Результати тих рішень ми бачимо нині, коли вони вже пожинають плоди досягнень інформаційного суспільства.

Ідеологія молодих честолюбців XXI століття

Що нині відбувається в нас? Наші вищі навчальні заклади зовсім відірвані як від галузевих інститутів, так і від підприємств. Тому викладач навчає студентів не того, чого потребує сучасна економіка, а того, що він знає. Перевантаження в навчальних закладах жахливе, як було й раніше, навчатися у відриві від реальної справи нецікаво. У західних же вузах рано розпочинається чітка спеціалізація. Студент буквально з перших кроків розуміє, чим він хоче займатися, тому відразу ж вибирає, на чому зосередитися.

А пригадайте, скільки в нас було та й сьогодні є переходів із факультету на факультет, скільки поламаних доль, скільки фізиків потім ставало ліриками, і не менше ліриків скаржаться на життя через те, що вибрали не ділову професію. Та ці прикрощі можна звести до мінімуму, якщо студент швидше включиться в справу і вибиратиме дисципліни, які знадобляться для вирішення життєвого завдання, яке він собі намітив.

Сьогодні, на відміну від нас, поведених на романтику пошуку, підростає дуже прагматичне покоління. Це, до речі, зовсім непогано — молоді люди чітко знають, що мають дуже рано вхопити Бога за бороду, й шукають шляхи, як це зробити найефективніше. Молоді люди хочуть добре і незалежно жити.

Пригадайте, як ставали багатими в попередніх століттях, почитайте класиків періоду становлення класичного англійського капіталізму — типовий буржуа, розпочавши з клерка, відмовляв собі в усьому, щоб, наскладавши до сорока років повний гаманець і придбавши виразку, відкрити справу й стати незалежним. Така була недосконала технологія збагачення у XVIII—XIX століттях.

До кінця минулого століття, з приходом новітніх технологій, став типовим зовсім інший шлях у мільйонери — інтелігентна, освічена молода людина продукувала ідею, потім розробляла технологію й під неї легко брала кредит у банку. Через рік-другий вона буквально на порожньому місці створювала блискуче підприємство. Ці молоді студенти (деяким навіть не вистачало терпіння довчитися у вузі) організовували справу й швидко ставали мультимільйонерами. Прикладів того скільки завгодно — у кібернетиці, інформаційних технологіях, біотехнологіях. Ну, чому б не повчитися, як сьогодні слід створювати галузеві інститути під вирішення конкретного завдання? Адже на Заході це невеличкі, динамічні групи однодумців.

Сьогодні в передових країнах інноваційна піраміда дуже розгалужена. Вона вибудувана так, щоб усі свої найсміливіші мрії молода людина могла реалізувати дуже швидко. Від неї вимагається лише те, що Остап Бендер називав «плідною дебютною ідеєю». Можуть заперечити — це, мовляв, усе в них. Відповідаю: розпочинати свій шлях у бізнесі, пов’язаному з високими технологіями, набагато легше саме в Україні. Тут ще немає такого багатолюддя, як на Заході, немає заангажованості.

Прикладів шукати не доводиться, порівняємо, приміром, вирішення проблеми енергозбереження в них і в нас. На Заході «зберегли» вже все, що тільки можна, а тут — цілина неорана. Лише використання термошильду, про який уже писало «ДТ», чого варте! Неважко передбачити, що на його застосуванні виникне безліч квітучих фірм. Тут зможуть докласти зусиль і інженери-будівельники, і теплотехніки, і газовики.

Переконаний, такі фірмочки могли б енергійно стартувати в бізнес-інкубаторах при відповідних вузах або технічних університетах. У кого є голова на плечах, той в Україні набагато швидше знайде місце для докладання своїх зусиль, ніж на Заході. До речі, це чудово розуміють іноземці, коли кажуть нам: ви ходите по золотих злитках. У них, звичайно, вищий рівень усього: побуту, культури, освіти, технології. Так, змагатися там зручно... Але важко — надто велика товкотнеча на біговій доріжці. Образливо, що багато хто в нас не розуміє, в який чудовий і зручний для становлення бізнесу час доводиться їм жити.

Нерідко чуються образливі нотки з приводу того, що ми стали «сусідами Європи». Та це можна розглядати й під іншим кутом зору — не нас викинули на узбіччя, а Європа до нас наблизилася впритул. Вона вже біля нас, і її вплив відчувається в усьому. Чому стара Європа розширюється на Схід? Вона задихається. Їй потрібні не лише ринки збуту, а й свіжа «кров», свіжі голови.

Підніміть Обломова з дивана!

І не треба думати, що нам доведеться все розпочинати з чистого аркуша. Згадаймо, в яких галузях у нас були наддосягнення, — космос, ядерна фізика, радіотехніка, авіація. Тут освіта, наука, виробництво не були роз’єднані, як в інших галузях. У тому ж таки Фізтеху, МФТІ та інших передових вузах студенти включалися в реальні проекти зі студентської лави. А коли вони переходили на старші курси, вже чітко знали, де, в якому КБ чи інституті працюватимуть, хто буде керівником і яка буде тема. Я з перших курсів навчання в Харківському авіаційному інституті працював у студентському КБ. Ми там розробляли такі проекти, що й зараз згадую про це з гордістю.

Тоді держава ставила в основу результат на пріоритетних напрямах. І на нього працювали промисловість, вузи, республіканські академії наук. А в інших галузях (більш цивільних і менш забезпечених), на жаль, зв’язок між освітою, наукою та виробництвом простежити було важко. Якщо ж мету поставити не чітко, то вийде, як у відомому анекдоті, — ми ж дуже гнучкі люди і, якщо «можна не копати, ми й не копатимемо». Неприпустимо, щоб система не мобілізувала людину й дозволяла їй розслаблятися. Не можна орієнтувати життя на Обломових.

Щоб реанімувати прикладні науково-дослідні інститути, потрібно створити таку систему, в якій вони могли б працювати разом з університетами і вищими технічними навчальними закладами, де ведуться роботи цього профілю. Приміром, навколо Аграрної академії мають об’єднатися всі освітні, наукові центри сільськогосподарського напряму, створивши єдиний комплекс — від академії через науково-дослідні освітні центри на конкретні сільгосппідприємства. Тоді виходить безперервний, замкнутий, саморегульований цикл усієї сільгоспгалузі.

І такі суто організаційні перетворення треба провести в кожній галузі: у машинобудуванні, побутовій електроніці тощо. Тут доречно згадати, скільки ми чекали від конверсії і чому вона зазнала невдачі. Причин багато, але серед них одна з найважливіших — інженери, директори підприємств, управлінці з міністерств, які займалися переробкою танків на пилососи чи пральні машини, навіть психологічно до цього процесу не були готові. Природно, хоч би що вони робили, у них виходив танк.

До речі, наш слов’янський менталітет такий, що нам цікаво займатися чимось масштабним, глобальним. Ми за це готові голову на плаху покласти. Тому й змогли першими прорватися в космос... А ось полагодити паркан на дачі, зробити гарні та зручні електроприлади — нас не вабить. І це тоді, коли німці створили знаменитий Баухауз — дизайнерську мекку, де ложку або виделку намагалися зробити витвором мистецтва...

А ми вважаємо, що, замість витрачати час на таку дурницю, краще горілки вип’ємо. Недарма ж говорять про загадкову слов’янську душу. Ми — глобалісти за своєю природою. Я колись бачив у журналі «Америка» груповий знімок близько трьох тисяч інженерів, які розробляли... одну з моделей автомобіля до майбутнього сезону. Чи треба після цього запитувати, чому в них усе вилизано, а в нас такі коряві авто й незграбні побутові прилади?

Щоб досягнути світового рівня з якості, треба відповідно об’єднати сили, інтелект, досвід, молодий ентузіазм та багато інших інгредієнтів. Лише тоді вдасться видати на-гора вартісний продукт, який може змагатися з продуктом світових лідерів. Створімо комплекси з невеличких галузевих інститутів, академічних установ та промисловості. У них мають бути об’єднані всі необхідні елементи. Національна академія наук у цій ситуації візьме на себе роль координуючого мозкового центру. Крім того, лише НАНУ спроможна синтезувати й осмислити на належному рівні те, що зароджується в надрах спеціалізованих академій.

Наша обстановка загального очікування мене вже починає дратувати — час щось робити усім разом і кожному зокрема. Ми не в школі бальних танців, де розучують одне й те саме па: крок вперед і два назад. Уже очевидно: хто сміливо рушить уперед, багато виграє. Не можна постійно озиратися. Це знали наші діди й прадіди. Вони придумали чудову казку, в якій герой проходив шлях до своєї мрії лише за однієї умові — не озиратися назад, хоч би як було страшно. Мудрі в нас були прапрадіди — вони цю ситуацію вже передбачали й залишили нам рецепт виходу з неї.

Якщо вже так сталося, що цілісна академічна і прикладна наука Радянського Союзу розшматувалася після утворення самостійних держав, подивімося, що в нас є, і запропонуймо це не лише країнам СНД, а Європі, Америці, Азії. Ми ж уміємо робити унікальні речі — адже не раз давали фору багатьом ученим у всьому світі. Чому ж ніяковіємо нині, коли відкрилися такі можливості?

Дивіться, як усього за кілька років спрацював технопарк при Інституті електрозварювання імені академіка Є.Патона. Їм уже вдалося потужно заявити про себе і свої вироби на світовому ринку! І це — лише одна тисячна від наукового потенціалу України. Завтра за справу візьмуться дві тисячні, а там передовий загін почне налічувати соті, й ми всі раптом відчуємо, яка в нас могутня і передова країна з чудовою промисловістю й найкращими у світі інженерами та вченими.

Куди ж це годиться — віддавати своїх найталановитіших людей у лабораторії світу, а найкращих робітників та інженерів із золотими руками — на спорудження будинків для португальців, французів, австралійців. Що, вони нам не потрібні? Та ми лише розвитком обчислювальних технопарків зможемо отримувати з усього світу мільярди. Росія схаменулася і створила умови для роботи обчислювачів усередині своєї країни. За короткий час вони стали на цьому заробляти 5 млрд. доларів. Що нам заважає зробити так само? Адже ми теж маємо величезний загін обчислювачів, наші діти посідають престижні місця на світових олімпіадах. Потрібно наш розум та індивідуальну волю перетворити на добробут народу. У нас для цього є всі підстави!

P. S. Прошу не розглядати мою статтю як щось більше, ніж започаткування широкого обговорення заявленої проблеми в нашому суспільстві. Перспектива реанімації технічного інтелекту нації має змусити працювати всіх у цьому напрямі: уряд, міністерства, НАНУ, вузи, членів Верховної Ради, адміністрацію Президента. Дотримуюся погляду, що той, хто пропонує, має рацію доти, доки хтось не запропонує краще. Свідомо зробив певні провокативні акценти. Гадаю, на заявлену ідею і на її обговорення піде літо. Восени, після відпочинку, можна розпочати практичні дії.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво