«ЕМСЕЛЛ» — ЩО В ЦЬОМУ СЛОВІ?.. - Наука - dt.ua

«ЕМСЕЛЛ» — ЩО В ЦЬОМУ СЛОВІ?..

28 вересня, 2001, 00:00 Роздрукувати Випуск №38, 28 вересня-5 жовтня

Минуло понад два роки від часу першої публікації в «ДТ» про Центр ембріональних тканин «ЕмСелл» (№3 (224), 1998)...

Минуло понад два роки від часу першої публікації в «ДТ» про Центр ембріональних тканин «ЕмСелл» (№3 (224), 1998). Цікавість до нового напряму в медицині та біології — трансплантації ембріональних стовбурових клітин — зростає. Словосполучення «стовбурові клітини» постійно згадується в контексті провідних світових новин, перспективи їх дослідження та застосування обговорюються в парламентах і телепередачах.

У літні місяці зросла зацікавленість сайтом центру «ЕмСелл» в Інтернеті — emcell.com. Під час обговорення питання про розвиток досліджень ембріональних стовбурових клітин у бундестагу на нього вказав один із політиків: мовляв, поки ми сперечаємося, люди працюють. У Німеччині про роботу центру з’явилася велика позитивна стаття в журналі МАХ і скептичніша — у журналі «Шпігель». Другий німецький телеканал готує власний репортаж із клініки клітинної терапії.

Що ж викликало таку увагу до українських дослідників?

Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з керівниками центру «ЕмСелл» доцентом О.СмикодубОМ і доктором медичних наук О.КарпенкОМ і передрук зі згаданих журналів.

— Що за останні три роки сталося суттєвого в центрі, коли світ охопила хвиля цікавості до ембріональних стовбурових клітин?

О.Смикодуб:

— Співробітники центру завершили дослідження з п’яти великих наукових тем клінічного застосування трансплантації стовбурових ембріональних клітин: цукровий діабет, СНІД, пухлинна хвороба, автоімунні захворювання кишечника, деякі гематологічні хвороби.

Із кожної з цих наукових проблем підготовлений спеціаліст вищої кваліфікації для Національного медичного університету, завершене дисертаційне наукове дослідження, опубліковані та запатентовані розроблені методи лікування. Даються методичні рекомендації із застосування методів трансплантації ембріональних стовбурових клітин у практичній медицині. Ця обставина робить українське медичне законодавство в галузі клінічного застосування ембріональних стовбурових клітинних трансплантацій для лікування низки конкретних захворювань (діабет, онкологія, гематологія тощо) найбільш передовими у світі.

Про наші результати ми доповідали на вітчизняних конференціях, а також на IV Міжнародному конгресі товариства клітинної трансплантології, членами якого ми є, у Монтрьо (Швейцарія), на I Європейській конференції з клітинної трансплантології в Парижі в Інституті Пастера і т.п. Ми отримали два патенти США з лікування СНІДу і ВІЛ-інфекції (у 1998 і 2001 р.), цілу низку українських і російських патентів.

— Відомо, що до вашої клініки їдуть пацієнти з-за кордону. Як вони дізнаються про вас?

О.Карпенко: В Інтернеті з’явився наш сайт emcell.com., який привертає увагу пацієнтів та медиків. Збільшився потік до нас іноземних пацієнтів, причому більшість їде за рекомендацією своїх лікарів, які згодом спостерігають наших, уже спільних, пацієнтів і набувають досвіду використання наших методів, які недоступні в багатьох країнах.

Ми, як і раніше, лікуємо на рік не більше 200 пацієнтів. Тож хай у вас не складається враження про лікувальний конвеєр. Продовжуємо наші наукові дослідження і відбираємо серед пацієнтів, які звернулися до нас, в основному таких, які відповідають поточним науковим планам. Ми прагнемо залучити до спостереження за станом нашого пацієнта також його лікаря-куратора. Такі незалежні спостереження західних колег є єдиним реальним шляхом подолання скепсису, висловленого журналістом «Шпігеля». Він не розуміє, як це передній край науки може знаходитися не в США чи Німеччині.

— Чи вдасться вам організувати співробітництво на рівні великих наукових закладів чи університетських клінік?

О.С.: Поки що не вдається. Рік тому нас запросили на спеціально організовану наукову конференцію в головній клініці Лос-Анджелеса «Кедр Синая». Попри значне зацікавлення і безліч запитань, які нам ставили на форумі, наслідків це не мало, хоча до нас приїхали деякі пацієнти тієї клініки. Лікарі не можуть ризикувати власним реноме, поки в США йдуть дискусії з морально-етичних тем. Пристрасті стосовно ембріональних стовбурових клітин у США зараз вирують. Зацікавлені сили прагнуть направити ентузіазм мас на підтримку закону, який дозволяє руйнувати штучно зачаті життєздатні ембріони для отримання стовбурових клітин. Адміністрація президента Буша переглянула підготовлений попередньою адміністрацією частковий дозвіл і практично заборонила державне фінансування таких досліджень. При цьому широку громадськість не інформують про чинне в США вже сім років законодавство, що дає «добро» на використання з науковою та лікувальною метою трупного ембріонального матеріалу, як і в більшості країн світу. Кореспондент МАХу в статті, так само, як і кореспондент «Шпігеля» у розмові, зазначив, що таке використання трупного ембріонального матеріалу, як у нашій роботі, дозволене сьогодні також у США, Німеччині й решті країн Європи.

— А в яких ще країнах роблять трансплантації ембріональних стовбурових клітин?

О.К.: Зараз у Європі активно працює кооперація наукових центрів НЕКТАР, що об’єднує понад 40 лабораторій у країнах Європи і США. НЕКТАР розробляє трансплантації ембріональних клітин при хворобі Паркінсона безпосередньо в мозок пацієнтів. Причому використовується трупний ембріональний матеріал як людини, так і тварин. Є лабораторії, приміром Турена у Франції, зі стажем роботи в цій галузі понад 20 років. Кілька років тому стало зрозуміло, що основним дієвим началом у клітинних суспензіях є стовбурові клітини, виділені в дослідах спочатку з ембріонів тварин, потім (1998 року) — з ембріонів людини. Проте застосування ембріонального матеріалу, в якому використовувалися ефекти стовбурових клітин, у клінічних дослідженнях розпочалося в 70-і роки.

— Ви теж лікуєте хворобу Паркінсона?

О.С.: Так, але за іншою методикою. Принциповою відмінністю нашої клініки від мережі НЕКТАР, яку очолюють шведські дослідники, є те, що ми не обмежуємося однією хворобою. Працюємо з багатьма важкими захворюваннями й станами, тому що це і є найкращі клінічні моделі для дослідження ефектів трансплантації ембріональних стовбурових клітин. Робота з однією хворобою не дозволяє зрозуміти чимало сторін дії стовбурових клітин, що можуть виявлятися за інших обставин. Тому сталося так, що наша клініка має найбільший досвід і за кількістю трансплантацій, і за розмаїттям захворювань, при яких ми застосовували трансплантації ембріональних стовбурових клітин.

При цьому виникає чимало нових запитань, проте також розсіюються деякі міфи. Приміром, провідні фахівці, виступаючи в Конгресі США, кажуть про проблему гістосумісності, відторгнення трансплантату ембріональних стовбурових клітин, а насправді цього ускладнення можна уникнути, застосовуючи клітини у віці до 8—9 тижнів. З’ясувалося, що режим кріоконсервування несуттєвий для виживання клітин, про що, до речі, з’явилася низка спеціальних досліджень у літературі. Чимало речей виявилися простішими, але розробка методів, що не дають збоїв, — це тонка і кропітка справа, яка є нашим основним завданням.

— Чи є якась закономірність у тому, що клітинна трансплантологія отримала в Києві такий успішний розвиток?

О.К.: Важко пояснити таку закономірність творчою біографією дослідника, який підготував відкриття, чи загальною творчою атмосферою. Для іноземців незрозуміло: чому прорив зроблений в Україні? Їм важко повірити, що перший на континенті комп’ютер — ознака століття — також був зроблений у Києві. Та й інша ознака століття — інфаркт міокарда — також був уперше описаний у Києві. Напевно, поєднуються особистий шлях і якась критична маса передісторії — адже перша у світі пересадка нирки також була зроблена українським лікарем Юрієм Вороним. А пересадка роговиці Філатова, а знаменита АЦС Богомольця? Це все — кроки трансплантології.

О.С.: Я б сказав простіше. Була освіта, робота патофізіологом у дуже близькій, як тепер зрозуміло, галузі, була багатопрофільна лікарська спеціалізація — перекидали асистента з однієї клінічної бази на іншу (тепер можна сказати «велике спасибі»). Ну і, головне, дав Бог зрозуміти... Саме розуміння того, що може статися, як взаємодіють такі клітини з різними тканинами, метаболічними ланцюгами, системною регуляцією, поступово обростало фактами, спостереженнями. І зараз ця модель рідко підводить. Вдається отримати позитивні результати лікування в багатьох дуже складних випадках. Нині це вже називається унікальним клінічним досвідом застосування ембріональних клітинних трансплантацій у клінічній медицині.

— А хто чи що вам заважає працювати?

О.С.: Ніхто не заважає, в основному допомагають. Місто надало клінічну базу, медичний університет доручив готувати кадри (аспірантів), знайшлися на початку шляху скромні гроші, що дозволили вижити у найважчий час становлення. Тепер ми трохи заробляємо за рахунок іноземних пацієнтів. Як і колись, багато витрачаємо на власні наукові дослідження — більшість тематичних хворих лікуємо безплатно, зарубіжні конгреси обходяться в копієчку. Свою діяльність не рекламуємо — і так голову ніколи підняти, перевантаження. Тільки з минулого літа зміг собі дозволити поїхати у відпустку до Криму.

Конкурентів у нашій науковій діяльності в нас немає: немає публікацій клінічного матеріалу з проблеми, ніхто за ліцензіями на право використовувати наші методи на території України не звертався, хоча патентне поле в нас широке. Ми не маємо відомостей про те, щоб десь накопичувався документований клінічний матеріал з проблеми.

Тут хотілося б уточнити, що в Києві ембріональний матеріал застосовується й в інших закладах, зокрема дуже успішно в Інституті нейрохірургії. Проте методологія його застосування принципово відрізняється від нашої — ми розвиваємо різні напрями у використанні ембріональних тканин.

Хочеться вірити, що й надалі Національний медичний університет підтримуватиме наші роботи. Сподіваємося, що найближчими роками нам удасться відкрити курс клітинної терапії для студентів університету.

Ми працюємо на багатьох клінічних базах медичних науково-дослідних інститутів, центрів і т.п. Методична законодавча база розроблена нами у співдружності з інститутами онкології, ендокринології, гематології.

Бувають, щоправда, і законотворчі непорозуміння. Так, 2000 року Кабмін видав дивний перелік організацій, яким дозволений забір і трансплантація донорського матеріалу. У ньому немає жодного медичного університету країни, інститутів онкології, ендокринології, переливання крові, донецького і львівського центрів трансплантації нирок, республіканського і міського центрів трансплантації кісткового мозку. Сам підхід протиправний: не повинні організації з досвідом трансплантації, що нараховує десятки років, доводити, що вони мають право продовжувати свою професіональну діяльність. Тепер постраждалому шахтарю не можна перелити кров його товариша або пересадити шматок шкіри в шахтній лікарні. Чиновник заборонив. Чиновник ставить лікарів поза законом розчерком пера. Благо, лікарі «не підозрюють» про список і продовжують виконувати свій обов’язок.

Атмосферу в Києві для нашої роботи ми вважаємо дуже сприятливою. При цьому спостерігаємо, як у результаті нашої діяльності неприйняття лікування стовбуровими клітинами, яке було 7—10 років тому, значною мірою змінилося розумінням проблеми, можливостей і обмежень методу, а також дедалі частішим зверненням за консультаціями та практичною допомогою.

— Як ви ставитеся до наведених зарубіжних публікацій?

О.К.: Приємно, коли пишуть добре, прикро, коли погано, особливо коли докори незаслужені, а судді не досить компетентні.

Стаття в журналі МАХ написана магістром біології і точно відтворює всі підняті питання. Стаття мала позитивний резонанс у Німеччині, і нам додалося клопоту.

Що ж до «Шпігеля». Не щодня можна прочитати про себе в цьому журналі. Стаття написана в зневажливому тоні, але містить чимало позитивної інформації: по-перше, що ми існуємо, по-друге, не заперечуються позитивні результати лікування; повідомляється про наявність патентів, у тому числі американських; підтверджується, що до нас їдуть пацієнти з-за кордону; повідомляється, що ми шукаємо партнерів для медичного співробітництва.

Чи можна пред’являти кореспонденту претензії, що він не зрозумів, як досягаються позитивні результати лікування, чому не відторгаються клітини, чому ми не дивимося в мікроскоп, щоб довідатися, чи стало краще хворому на паркінсонізм після лікування, а старорежимно звертаємо увагу на його ходу? Автор не вірить, що клітини самі знають, як диференціюватися, хоча його мудріші батьки довірилися клітинам і в результаті маленький Джеральд народився здоровою дитиною. Автор, безперечно, песиміст, оскільки вважає будівлю лікарні напівзруйнованою, попри те, що вона просто недобудована.

А якщо серйозно, то родина Ельясник, про яку він пише в статті, удруге привезла свою дівчинку зі знаменитого шпиталю-палацу «Кедр Синая» в Лос-Анджелесі до нашої четвертої міської лікарні на Солом’янці. Цей госпіталь, до речі, рік тому організував спеціальну наукову конференцію, присвячену результатам наших робіт. Дівчинка втопилася вдома в басейні. Її витягли, півроку боролися за життя і припинили боротьбу, відключили прилади життєзабезпечення. Дитина була позбавлена вищих функцій, не могла їсти, ковтати слину, кашляти. Через півроку після нашого першого лікування батьки з гордістю показували кореспонденту, що їхня дочка ковтає слину, яку більше не треба відсмоктувати й боятися, що дівчинка будь-якого моменту захлинеться. Вона ковтає їжу, любить дивитися телевізор і вимагає включати їй мультики, контактує з мамою і вже в нас у клініці почала цікавитися дзеркалом. Ми показали кореспонденту відео цієї дівчинки до лікування. Вперше їх привела до нас надія, вдруге — результати, інакше вони б не приїхали. Що він написав, ви прочитали самі. Кореспондент справедливо зазначає, що мозок відділений бар’єром, який, як ми зрозуміли зі статті, нам не вдалося подолати. Прикро й те, що думка автора про економічне процвітання нашого бізнесу є хибною.

Нині у клініці працює знімальна група Другого німецького телеканалу, що із захопленням знімає наших вітчизняних і зарубіжних пацієнтів. Проте якою вийде передача ми довідаємося через тиждень.

Водночас ми не афішуємо нашу роботу, не ініціювали ці публікації. Просто не завжди можна відмовити, наприклад, «Шпігелю». Проте все це дуже відриває від роботи. Сама наша справа настільки цікава й велика, що забезпечує весь необхідний обсяг емоційного підживлення та реалізації амбіцій, а близько ста наукових публікацій і патентів забезпечують поступове знайомство лікарського співтовариства з нашими досягненнями. Тому, аналізуючи ситуацію, переконуємося, що наш звичайний стиль роботи, коли ми займаємося своєю справою, нікому не заважаємо й не заохочуємо втручання до нашої складної та цікавої роботи, є більш правильним і плідним.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №44, 17 листопада-23 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво