ЕЛЕКТРОННА ГОТОВНІСТЬ УКРАЇНИ: НОВІ МОЖЛИВОСТІ СТАРИХ ІДЕЙ

Ми стукаємося в двері ЄС, у Світову організацію торгівлі. І щоб двері в «світову мережну економіку» відчинилися, потрібні корінні зміни в підходах і методах управління, у бізнесі, політиці, освіті. Нам належить адаптуватися до нових правил гри — це і прозорість ведення бізнесу, і готовність суспільства до використання новітніх інформаційних технологій (ІТ).

Поки що «електронна готовність України» оцінюється експертами на 2,5 бала за чотирибальною шкалою. Дослідження проводилися ПРООН за гарвардською методикою оцінювання готовності країн до інформаційно-мережної економіки в п’яти галузях — інфраструктура, освіта, суспільство, економіка й політика (ПРООН «Оцінка електронної готовності України», 2002).

Що ж сталося на батьківщині «піонерів» комп’ютеробудування та що потрібно зробити, аби інформаційні технології знову були затребувані в Україні, а українські фахівці на рівних брали участь у світовому розподілі праці в галузі ІТ?

Над цим розмірковують Борис МАЛИНОВСЬКИЙ, член-кореспондент Національної академії наук України, лауреат Державної премії України, відомий фахівець в галузі обчислювальної техніки, автор численних книжок про історію вітчизняної комп’ютерної науки, свідок і учасник становлення й розвитку цифрової електронної обчислювальної техніки в Україні та Євген УТКІН, президент корпорації «Квазар-Мікро», голова Української асоціації виробників програмного забезпечення.

— Сьогодні багато говорять про українських «піонерів комп’ютерної галузі» та про зародження багатьох сучасних напрямів інформаційних технологій саме тут, у Києві.

Б.Малиновський: Так, першу в континентальній Європі Малу електронно-лічильну машину (МЕРМ), прообраз сучасного комп’ютера, сконструювали в Києві, 1951 року, під керівництвом академіка С.Лебєдєва, сторіччя від дня народження якого відзначалося торік. Із приходом 1956-го В.Глушкова, що очолив колишню лабораторію С.Лебєдєва, а потім обчислювальний центр (1957—962 рр.) і Інститут кібернетики АН України (1962—1982 рр.), у розвитку обчислювальної техніки, кібернетики, інформатики, а в результаті — інформаційних технологій було зроблено велетенський крок уперед. Інститут і його СКБ у період із 1962 до 1982 рр. розробили, а промисловість освоїла 30 типів ЕОМ і комп’ютерних комплексів загального і військового призначення, різноманітні периферійні пристрої, а також мережне устаткування та власне мережі. Був підготовлений проект мережі обчислювальних центрів для Радянського Союзу, проте його знищили через секретність.

У інституті успішно проводилися роботи в галузі системного та прикладного програмного забезпечення й систем цифрового управління процесами й об’єктами. Вершиною досягнень і прозорливості В.Глушкова стала висунута ним ідея створення Загальнодержавної автоматизованої системи управління економікою Радянського Союзу (ЗДАС). На жаль, її реалізували лише частково на оборонних підприємствах. Бюрократизм у верхніх ешелонах влади й передчасна смерть не дали вченому довести розпочату справу до кінця. В.Глушков розраховував, що ЗДАС може врятувати занепадаючу економіку Радянського Союзу, й намагався довести це керівництву країни. Він вважав виконання цього завдання головною справою свого життя.

«Інститут кібернетики АН України відіграв роль каталізатора, який істотно вплинув на розвиток робіт в Україні. Десятки тисяч управляючих машин промислового призначення, розроблені й випущені в Сєвєродонецьку, забезпечили потреби всього колишнього Радянського Союзу. Сєвєродонецьк співробітничав із понад 10 тисячами проектно-конструкторських організацій колишнього СРСР, які розробляли цифрові системи контролю й управління промислових об’єктів, атомних станцій тощо.

Київ і Харків у 60—80-х роках забезпечили розробку та випуск бортових ЕОМ для атомних підводних човнів, ракетних крейсерів, протичовнових кораблів, атомних криголамів і торговельних суден колишнього СРСР, для ракет і ракетних комплексів стратегічного призначення. Ракета СС-18 «Сатана», найпотужніша у світі ракета-носій «Енергія» та ін. оснащувалися бортовою технікою, розробленою й випущеною в Україні. Масове виробництво БІС на МОП транзисторах уперше в Європі було розпочате в Києві».

(Інформація з книжки Б.Малиновського «Нариси з історії комп’ютерної науки і техніки в Україні»)

Є.Уткін: У людей, що стояли тоді біля витоків ІТ, була величезна мотивація. Ішлося про зародження нової індустрії, про створення того, чого ще ніколи не було.

Першу лекцію в Московському інституті електронної техніки 1976 року нам читав В.Глушков. Нас усіх заряджала його енергія та його ідеї розвитку комп’ютерних технологій. Чимало з найнеймовірніших пророцтв, які ми робили під час студентських «інтелектуальних ігор», збулися набагато раніше, ніж ми передбачали. Усі сміялися, коли я спрогнозував появу вже в ХХ столітті мікропроцесора з 100 тис. транзисторів. Це сталося буквально через кілька років. Інформаційна галузь розвивається неймовірними темпами — за кілька років мобільний зв’язок із фантастичної ідеї перетворився на буденну частину життя.

Тоді в Інституті кібернетики був симбіоз науки, освіти й виробництва, у надрах якого народжувалися та ставали реальністю найреволюційніші ідеї та проекти. Радянські «силіконові долини» виникли в Зеленограді, Новосибірську, Києві. Безумовно, величезні успіхи того часу сьогодні пояснюються передусім військовим інтересом до високих технологій і величезними грошима, які стояли за обіцянкою «наздогнати й перегнати». Але така модель розвитку галузі, за якої в одному місці зосереджувалися наука, виробництво, вуз, довела свою життєстійкість. Саме тоді сформувалася надзвичайно висока культура виробництва й роботи в галузі високих технологій у ядерній, авіаційній і електронній промисловості.

— Така яскрава історія розвитку комп’ютерної науки, величезний інтелектуальний потенціал… Що ж сталося потім?

Б.Малиновський: Розвиток ІТ у будь-якій країні визначається інформаційно-технологічною політикою. А вона може не лише ефективно сприяти цьому процесу, а й гальмувати його. Саме так і сталося в колишньому Радянському Союзі в 70-х роках минулого століття. Підготували угоду про розробку засобів обчислювальної техніки четвертого покоління разом із фірмами Англії, Франції, Італії. Зацікавленість провідних комп’ютерних фірм Західної Європи в такій угоді пояснювалася їхнім бажанням спільними зусиллями позбутися монополії на виробництво обчислювальної техніки американських фірм, передусім IBM. Усвідомивши виникнення серйозної загрози збуту своєї продукції в Європі, американська сторона вжила екстрених контрзаходів. Систему IBM 360 було розрекламовано як найкращу в світі. Водночас з’явився міф про відсталість радянської обчислювальної техніки й безперспективність запланованої співпраці СРСР із країнами Європи.

Відповідальні за випуск обчислювальної техніки радянські керівники, не обізнані з жорсткими законами ринкової економіки, повірили в міф і перервали успішні переговори з Великобританією, прийнявши вольове рішення повторити американську систему IBM 360. До цієї роботи залучили всі країни РЕВ. Провідні вітчизняні вчені, зокрема С.Лебєдєв та В.Глушков, а також науковці з країн РЕВ намагалися протестувати, запевняючи, що система IBM 360 застаріла, та до них не прислухалися. Як не брали до уваги й те, що в США діяла заборона на її продаж Радянському Союзу. Зразки машин і документацію доводилося купувати нелегально.

Десятиріччя «радянізації» системи IBM 360 спричинило трагічні наслідки не лише для СРСР, а й для країн Західної Європи. На той час за рубежем з’явилася нова високотехнологічна елементна база й були розроблені персональні комп’ютери. Створена для країн РЕВ Єдина система ЕОМ не виправдала витрачених величезних коштів й покладених на неї надій.

Своєю чергою, Англія, Франція й Італія не зуміли самотужки протистояти американським фірмам.

Велетенський європейський ринок збуту технічних і програмних засобів ІТ залишився за США.

Так політична помилка викреслила СРСР і країни Західної Європи з провідних в галузі ІТ.

— Чи можна сказати, що нині починається поступове одужання в галузі: відкрито найбільшу на пострадянському просторі фабрику зі складання комп’ютерів, наші фахівці отримують замовлення на виконання високоінтелектуальних завдань, і ми починаємо конкурувати на цьому ринку з іншими країнами?

Є.Уткін: Україна сьогодні має кілька незаперечних переваг. Вступ Угорщини й Чехії до ЄС зробить істотно дорожчими виробництва розташованих на території цих країн компаній, таких як IBM і Hewlett Packard. Приклад Ірландії, де зарплати й рівень життя зросли втричі після вступу до ЄС, наочно демонструє неминучість цього. Тож у нашої країни є можливість отримати високотехнологічні виробництва, у витратах яких висока частка людської праці. Більше того, Україна сьогодні розігрує карту і з Росією, і з Європейським Союзом. Ми бачимо, що наші товари продаватимуться не лише в Україні, а й у Росії. І це розуміють потенційні інвестори, ті компанії, що можуть розміщувати тут виробництво і для Європи, і для регіону. Уже є успішні приклади таких переміщень — йогурт Danon українського виробництва нічим не гірший від німецького. Потрібна системна політика залучення інвестицій. Навіщо закуповувати імпортні комп’ютери — ми їх чудово можемо робити самі.

Б.Малиновський: Багато мільярдів доларів, які надходять у бюджети країн — «інформаційних велетнів», — було отримано за рахунок неймовірних доходів від фірм і організацій, що реалізують ІТ.

За минулі роки у світі випущено майже мільярд комп’ютерів різноманітних класів. Протягом найближчих п’яти років буде випущено ще мільярд. В основному це персональні комп’ютери. Провідні фірми світу велику увагу приділяють і суперкомп’ютерам, чия продуктивність сягає десятків трильйонів операцій на секунду. Якщо видрукувати на папері все, що може зберігатися в пам’яті суперкомп’ютера, та скласти ці аркуші один на одного, висота паперового стосу дорівнюватиме 40 тисячам кілометрів, тобто довжині окружності земної кулі. У світі створені та працюють лише кілька десятків таких суперкомп’ютерів. Ціна одного порівнювана з вартістю кількох сотень тисяч ПК, тому їх розробка й випуск економічно вигідні, не кажучи вже про унікальність розв’язуваних на них завдань. До цього слід додати великий клас комп’ютерів військового призначення, а також багату периферію, мережне забезпечення тощо.

У результаті загальна сума продажів лише технічних засобів ІТ за найближчі п’ять-шість років досягне майже трильйона доларів. Основний прибуток осяде, вочевидь, у США та країнах Азії.

До речі, в Інституті кібернетики НАН України виконано низку проектів суперкомп’ютерів. Вони ще не досягли згадуваних вище параметрів, але цілком достатні для розгортання таких робіт в Україні.

— На що ж повинна й може робити ставку Україна в розвитку галузі інформаційних технологій?

Є.Уткін: Проблема відродження галузі не у виробництві комп’ютерів.

Різке зниження цін на комплектуючі до ПК водночас зі стабільністю, а то й підвищенням ціни на програмне забезпечення призводить до того, що коли для окремого комп’ютера дисбаланс ціни на ці дві складові поки ще виражається певною хоч почасти розумною пропорцією, то для будь-якої системи управління діловими, технологічними чи виробничими процесами вартість її інтелектуальної складової просто непорівнювано вища від вартості «найнавороченішого» комп’ютера.

Інтелект сьогодні коштує набагато більше, ніж просто виробництво тих самих комп’ютерів. Саме на ньому заробляє сучасний світ. Якщо казати про мікроелектроніку — одне з найскладніших виробництв, винайдених людством, — то нині це передусім величезні гроші. Один цех з виробництва, приміром, мікропроцесора Pentium коштує понад 3 млрд. доларів. Це величезні інвестиції, і вони йдуть туди, де є інвестиційний клімат, — у Малайзію, на Тайвань. Тут ми, найімовірніше, спізнилися. Але можемо ще встигнути зайняти своє місце у світовому розподілі праці програмного забезпечення, якщо не розгубимо величезний інтелектуальний потенціал, яким володіє країна. У нас усе для цього є.

Б.Малиновський: Потенціал наших комп’ютерних фахівців і сьогодні на рівні багатьох країн–гігантів ІТ. Але роблять вони набагато менше, ніж могли б. Інтелектуальний ресурс України ще дуже великий: 50 тисяч висококваліфікованих програмістів, наукові школи світового рівня у сфері системного аналізу, моделювання й оптимізації складних систем, теорії програмування, штучного інтелекту. Це програмне багатство!

— Проте ми ще далеко не «інформаційний гігант» і багато хто сумнівається в наших перспективах у цій сфері. Що ж потрібно зробити для «різкого стрибка» й чи можливий він?

Є.Уткін: Сьогодні ми гостро потребуємо відродження симбіозу науки, освіти, виробництва й бізнесу.

Потрібно формувати внутрішній ринок ІТ. Наші люди мають зрозуміти: знання стають основним продуктом XXI століття. А без оволодіння інформаційно-комунікаційними технологіями неможливо отримати необхідний запас знань. Наша країна, її компанії, бізнесмени, фахівці повинні бути готові конкурувати з усім світом.

У новій «електронній» економіці інформаційно-комунікаційним технологіям відведена роль інструменту підвищення конкурентоспроможності й ефективності: управління, праці, виробництва. Саме вони допоможуть збільшити ефективність, продуктивність праці кожного громадянина України — хай то буде співробітник малого підприємства чи транснаціональної корпорації.

Б.Малиновський: Ще один приклад. Уже 15 років Індія розвиває в основному експорт програмного забезпечення. Для цього були своєчасно підготовлені високооплачувані кадри, у всьому світі розгорнуто мережу представництв для прийому замовлень. На митницях Індії створено «вікна» для безперешкодного ввезення й вивезення комп’ютерної й телекомунікаційної апаратури, необхідних для виконання отримуваних замовлень. Створені технопарки для виробництва програмного забезпечення на п’ять років звільнено від сплати податків. Щорічно Індія продає ПЗ на суму 7—8 млрд. доларів.

Є.Уткін: А якихось десять-дванадцять років тому за рівнем і масштабами розвитку робіт в галузі програмного забезпечення Індія й Україна були приблизно в однаковій ситуації. Завдяки підтримці уряду, який забезпечив сприятливу інформаційно-технологічну політику, Індія стала інформаційним гігантом, що заробляє на ІТ багато мільярдів доларів.

Б.Малиновський: В Україні ж створені майже нездоланні митні бар’єри. Доходить до курйозів. Швейцарська фірма понад місяць тому надіслала Інституту програмних систем Кібернетичного центру НАН України компакт-диск із новою технологією підготовки програм. Досі цей диск на митниці, оскільки її не задовольняють пояснення інституту, для чого він потрібен.

Водночас Україні можна було б запозичити досвід Індії, створити програмну індустрію шляхом організації кількох державних технопарків із виробництва програмного продукту, подбати про ліцензійну службу, відкрити мережу представництв за кордоном для залучення замовників.

Є.Уткін: Розробка програмного забезпечення — це друга складова розвитку ІТ, яка дозволяє заробляти величезні кошти. Загальний обсяг продажів послуг з розробки програмного продукту в світі наближається до 15 мільярдів доларів на рік. Основну частину цієї суми одержують США, Індія, Росія.

Розробка широкого спектру цифрових систем у науці, освіті, адміністративних, фінансово-економічних, технологічних, громадського й військового призначення та ін. — ще один бік ІТ, що приносить високі прибутки й, головне, можливість швидкого піднесення економіки, суспільства, військового потенціалу.

Дані, отримані в результаті неодноразово проведених досліджень, засвідчують: на жаль, на даному етапі обсяг інвестицій українських компаній та організацій у розвиток ІТ у власній сфері безсумнівно недостатній. Більше того, він значно нижчий, ніж у наших найближчих сусідів, що вже казати про економічно розвинені країни.

— Ми продовжуємо пишатися нашою системою освіти, а ось у дослідженні «Електронної готовності України» йдеться про те, що нам варто відмовитися від свого «самовдоволення» в цьому питанні й розпочати серйозну інформатизацію освіти.

Є.Уткін: Сьогоднішня середня й вища школа, чимало втративши, не здобула ІТ — інструменту, вельми необхідного для підтримки сучасного рівня освіти. Немає масового доступу до Інтернету в середніх і вищих навчальних закладах, бракує комп’ютерів, немає навчальних посібників. Сучасним вимогам відповідають лише близько 3,5 тисячі комп’ютерів у понад 20 тис. шкіл. Більш як 78% учителів країни не мають доступу до Інтернету, 63% — до комп’ютера.

Сьогодні Кабмін розглядає можливість поставки в школи не нових комп’ютерів. Але їхнє використання заборонене, оскільки електромагнітне випромінювання моніторів перевищує всі припустимі норми.

Інвестувати сьогодні потрібно в розробку сучасних навчальних посібників, яких просто немає в українських школах, практично відсутні електронні навчальні посібники українською мовою.

Ситуація у вищій школі також дедалі гірша. Київський, Львівський, Харківський політехнічні вузи все ще випускають висококласних фахівців, але тримається це на старих підручниках, на нашій традиційно сильній науці й математичній школі. Недостатній доступ до ІТ, відсутність нової методичної бази й посібників, слабка мовна підготовка поступово починають гальмувати і цей процес.

— І останнє запитання: «що робити»?

Б.Малиновський: Україна повинна й може відродити сферу виробництва та використання інформаційних технологій. Як від гасла перейти до справи? Гадаю, тут нам може допомогти В.Глушков. Його ідеї тих років актуальні й сьогодні. Приміром, створення органу, який має особливі повноваження з управління роботами щодо розгортання комп’ютерної промисловості. Він має бути, як писав Глушкову його науковий керівник А.Курош, «органом високої інтелектуальності... майже без апарату, органом мислителів» із знаючим і авторитетним лідером на чолі. Потрібно об’єднати організації та підприємства, здатні розвивати інформаційні технології з урахуванням «близьких і далеких цілей». Потрібно, аби запрацював «принцип першої особи», коли найвище керівництво держави зацікавлене в розвитку цієї галузі.

Слід додати: основні організаційно-технічні причини, які раніше заважали розвитку конкурентоспроможних вітчизняних інформаційних технологій, нині усунуті. З’явилася можливість участі у світовому розподілі праці в галузі ІТ. Паралелізм, наявний колись у розробці інформаційних продуктів, цілком виключається, що дозволить скоротити фінансові витрати. Нарешті, ринкові відносини істотно збільшують зацікавленість підприємств у підвищенні якості й широкому збуті своєї продукції.

Є.Уткін: Потрібна системна політика підтримки продажів українського інтелекту на світовому ринку, українського сервісу, українського продукту. Необхідно підтримувати індустрію програмного забезпечення на експорт. Ми вже сьогодні маємо величезні потенційні замовлення з-за кордону, але вони не йдуть в Україну, оскільки імідж держави не відповідає народу, що тут живе, і його величезному інтелектуальному потенціалу.