Електроніка на Ельбі і... на Дніпрі - Наука - dt.ua

Електроніка на Ельбі і... на Дніпрі

19 травня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №19, 19 травня-26 травня

Зовсім нещодавно взаємні поїздки вчених-електронників Києва і Дрездена були звичайним явищем. Два міста пов’язував спільний інтерес з розвитку високих технологій...

Зовсім нещодавно взаємні поїздки вчених-електронників Києва і Дрездена були звичайним явищем. Два міста пов’язував спільний інтерес з розвитку високих технологій. Проте на початку дев’яностих минулого століття хай-тек в обох містах стрімко покотився донизу. В Києві справа дійшла до того, що якось у кабінеті директора (як і в багатьох лабораторіях) відомого колись Інституту мікроприладів від морозу... потріскалися труби центрального опалення, коли на підприємство припинили подавати тепло. Нині більшість електронних заводів Києва перетворилися на склади безнадійно застарілого обладнання.

Водночас у Дрездені після кількох років запустіння (яке, здавалося б, не лишало надії на відродження) почалося нове життя. На місці колишнього ендеерівського виробництва, як Птах-Фенікс, із попелу постало підприємство «Інфінеон» і буквально на очах почало перетворюватися на один із провідних центрів електроніки Європи і світу. А торік владою Німеччини зроблено наступний важливий крок до вершин хай-теку — курс узято на розвиток нанотехнологій, зокрема і в столиці Саксонії.

А як же Київ, який колись називали інтелектуальним центром української електроніки, пророкували йому щасливу долю і надзвичайний науково-технологічний злет? Нещодавно в посланні до Верховної Ради Віктор Ющенко підтримав ідею створення Силіконової долини в Україні. Чи вдасться Києву відродити електроніку і ввійти у світ нанотехнологій, як це вдалося зробити у Саксонії?

У пошуках відповіді на ці запитання оглядач «ДТ» побував (на запрошення Інституту Гете) у Дрездені на провідних високотехнологічних підприємствах, у наукових інститутах і одержав можливість порівняти нинішній прорив німецьких фізиків і менеджерів зі станом справ у наукових та інженерних колективах Києва, котрі колись, мабуть, ні в чому не поступалися їм...

Відчуття дежа-вю у Дрездені охопило мене відразу ж, щойно я потрапив у наукове містечко з характерними будівлями НДІ на вулиці Альберта Ейнштейна. Коли ж я ввійшов на подвір’я гігантського круглого будинку з прискорювачем ядерних частинок і побачив навмисно недбало одягнених фізиків, котрі приїжджають на велосипедах, мене вже не залишало відчуття, що я стаю свідком подій, які колись бачив у фільмі «Дев’ять днів одного року». Ні, тут не робилася фізика високих енергій XXI сторіччя. Таку проривну фізику європейці, об’єднавши зусилля, створюють на найбільшому у світі колайдері (прискорювачі елементарних частинок) у ЦЕРНі. А на невеличкому дрезденському розробляють, переважно, суто прикладні технологічні завдання. Але від цього їхня цінність анітрохи не зменшується — саме такі прискорювачі дозволяють перетворювати високі фізичні ідеї на прилади і вироби з фантастичними можливостями. Характерно, що розміром ці нанотехнологічні вироби в кілька атомів!

На околиці того ж Дрездена розташований і гігантський напівпровідниковий комплекс, або, як його тут називають, Центр нанотехнологій. При заводі власний НДІ і навіть навчальні корпуси. Тут не лише розробляється і виготовляється найсучасніша продукція, але й навчаються майбутні майстри нанотехнологій. Німці дійшли висновку, що на напрямах хай-теку, які стрімко розвиваються, важко підготувати молодих людей у якихось традиційних навчальних закладах, якщо вони не розташовані поруч із реальним виробництвом. Тому при «Інфінеоні» було створено навчальний центр, де з випускника школи за три роки готують майстра нанотехнологій, котрий отримує право працювати з машинами і процесами. Якщо ж на цьому виробництві студент працюватиме з людьми — займатиметься менеджментом чи управлінням — термін навчання продовжують до 3,5 року. До речі, у Центрі нанотехнологій прийнято концепцію постійного навчання, і якщо майстер нанотехнологій захоче вчитися далі, його трирічна підготовка розглядається як перший крок до університету, де він пройде теоретичні курси і солідну практику, перед тим, як стати повноцінним інженером або дослідником.

Робота на «Інфінеоні» користується популярністю серед молоді, і завод, який фінансує навчання, набирає студентів із певним запасом у розрахунку на подальший розвиток підприємства. До речі, повний курс навчання, пройдений у центрі, не гарантує автоматичного зарахування на роботу на завод. Сюди беруть тільки найкращих. Крім того, не виключене скорочення робочих місць через коливання ринку. Проте студенти розуміють, що безпосереднє знайомство з передовими технологіями може стати чудовим трампліном і в пошуку роботи на заводах із більш традиційним виробництвом...

— У дев’яностому році, — розповів заступник директора НДІ мікроприладів (Київ) Володимир Рева, — ми знаходилися приблизно на одному рівні з підприємствами Східної Німеччини. Основний центр таких технологій у них був у Дрездені, і з окремих розробок ми мали досить тісні контакти. Але потім німецьке виробництво на п’ять-шість років практично завмерло. І лише з 1996 року почало потихеньку розвиватися. Спочатку тут почали працювати окремі підрозділи дизайнерських західнонімецьких фірм. Зокрема, ті, що займаються автомобільною електронікою. А в 1997—98 роках у цю галузь почали вкладатися дуже великі кошти. Тоді у Франкфурті-на-Одері з допомогою американської фірми «Моторола» на федеральні і земельні кошти було побудовано один із найсучасніших заводів під технологію 0,25 мікрона. Проект тоді обійшовся в 1 млрд. 300 млн. дол. Недалеко від міста було створено технополіс із місткими високотехнологічними виробництвами, зокрема з виготовленням сонячних елементів, і кілька дизайнерських центрів. Інтенсивно відбувався розвиток і в Дрездені. Було перебудовано старий напівпровідниковий завод, котрий тепер почав працювати з наномікронними технологіями.

— Якщо порівняти їхній рівень у часи НДР і нинішні з відповідним рівнем мікроелектроніки в Україні, як це виглядатиме в цифрах?

— Тоді вони робили те саме, що й ми. Це був так званий рівень двомікронної технології. Зараз наш лідер — завод «Квазар» і його дочірнє підприємство «Квазар — інтегральні схеми» — відкотився до рівня 2,5 мікрона. Втім, гадаю, і цього в них зараз немає. Напевно, їм доступний тримікронний рівень технології — вони виготовляють нескладні біполярні схеми. Для таких виробів ще існує ринок, але він дуже жорсткий і з невисокою рентабельністю. «Квазару» на цьому ринку доводиться конкурувати з білорусами, росіянами, китайцями. Розвинені країни відмовляються від подібних несучасних технологій, і передають таке виробництво куди завгодно. Тому вижити і просуватися вперед у цій галузі, яка розвивається бурхливо, без серйозних інвестицій дуже важко, необхідно постійно купувати новітнє устаткування. А краще — відразу придбати новий завод. Однак він коштує мільярди! Це не реально для нас — увесь бюджет України становить близько 20 млрд. дол., тож зважитися на придбання такого заводу важко.

Зрозуміло, що для рішучого прориву потрібні західні інвестиції. Мікросхеми десятками робити не будеш. Тут рахунок іде на десятки мільйонів. Тому всі виробники орієнтуються на світові ринки. Добре Китаю — у нього свій неосяжний ринок. Китайці стверджують, що в них працює один із найпотужніших заводів у світі за обсягами виробництва інтегральних схем з рівнем 0,13 мікрона! До речі, їм у цьому допоміг Тайвань — політичні проблеми не перешкодили багатим острівним китайцям вкладати у промисловість континентального Китаю свої гроші. І чималі! Тож сьогодні два найбільші заводи у світі розташовані на Тайвані, а третій — у континентальному Китаї.

— Невже США поступилися першістю на такому важливому напрямі?

— У американців є завод більш високого технологічного рівня, але обсяги виробництва поступаються китайським. Найвище досягнення на цьому напрямі зараз — 0,09 мікрона. Це пік, якого досягнуто лише у США і на Тайвані.

Зрозуміло, що від таких виробництв, як у нас, — із розмірами в три мікрони, — передові підприємства вже відмовилися. Є ще низка параметрів, за якими ми серйозно поступаємося передовим електронним державам. Наше виробництво досі вирощує кристали діаметром до 100 мм. Навіть Мінськ працює вже з 150-мм кристалами. Цього ж рівня досягнуто і в Росії. До речі, остання зараз вкладає великі кошти в розвиток електроніки. Росіяни стверджують, що вже досягли рівня 0,5 мікрона...

Втім, і в нас є певні досягнення. Для китайців ми проектуємо нову схему за нормами 0,35 мікрона. Досягнення! Щоправда, наші інженери розробляють лише дизайн. На цьому напрямку ми зберегли фахівців високого рівня. Водночас виробництва такого рівня у нас немає. І важко сказати, коли буде, тому що воно надзвичайно капіталомістке. Навіть програмний продукт, який використовується для проектування схем, обходиться у суми від 100 тис. дол. до півмільйона. Наш інститут не може собі дозволити такого придбання. Не кажучи вже про розгортання самого виробництва, що вимагає на кілька порядків більших капіталовкладень.

— Тоді як би ви оцінили наші перспективи на цьому напрямі?

— Добре, що у нас в інституті збереглися фахівці з важливих напрямів. Не є трагедією і те, що кілька іноземних фірм, які працюють в Україні, забрали деяких наших найкращих мікроелектронників. Зараз вони працюють на «Моторолу», на бельгійську фірму «Мілексіс». Тут вони підвищують кваліфікацію, і якщо їм запропонувати гідні умови, багато з них повернуться назад. «Мілексіс», наприклад, працює в галузі автомобільної електроніки і має дуже високі результати. Так вони виробляють найкращі у світі чіпи для електропідйому автомобільного скла. Їхні чіпи стоять навіть у «Тойотах». Це розумний прилад, котрий не затисне вам пальці склом і навіть може запам’ятати помилки пасажира. Ці периферійні чіпи розвантажують центральний «мозок» автомобіля, щоб він не «морочив голову» дрібницями. Участь наших фахівців у таких розробках дозволяє підтримувати відповідний тонус у Києві, хоча, звичайно, не можна сказати, що цього достатньо для створення в столиці України Силіконової долини...

У Дрездені мені доводилося зустрічатися з українськими електронниками. Вони з болем говорили про те, що частка комп’ютерних технологій у світовому господарстві бурхливо зростає. Чому ми не «відріжемо» собі на ринках США і Європи шматок від цього ласого пирога? Наші фахівці впевнені, що, незважаючи на всі ці стогони про те, що нас тут ніхто не чекає, насправді ми багато чого могли б зробити, що було б цікаво нашим розвиненим сусідам. Приклад тому — Індія, яка вже стала комп’ютерною супердержавою.

Українські електронники упевнені: допомога держави розвитку електроніки в країні сприятиме колосальному зростанню економіки. В іншому разі електронники, котрі вже зайняли свої ніші, не пропадуть, а от Україна втратить дуже багато.

У словах наших вчених та інженерів звучала гіркота. Ну, гаразд Німеччина — це все-таки Європа з великими традиціями, але візьмемо Росію. Наші політичні оглядачі привертають увагу до помилок Кремля, але дуже мало говорять про ту добре продуману науково-технічну політику, яку наполегливо проводить команда Путіна. Поки нас втішає лише те, що істотно новим моментом у виступах Віктора Ющенка, на відміну від заяв попереднього президента, став акцент не на державні зусилля, а на приватну ініціативу. Це вже принципово інша філософія інноваційної політики. Силіконова долина у США, до речі, створювалася не державою, і територію для неї ніхто з керівництва країни не виділяв, преференцій не надавав. Більш того, сьогодні в місцях, які називають в Каліфорнії Силіконовою долиною, надзвичайно дорога оренда землі, приміщення для офісів, немає жодних спеціальних пільг, однак усе це не заважає міжнародному капіталу створювати тут нові осередки хай-теку. Певне, сам інтелектуальний клімат і розумні закони сприяють зростанню. До того ж і серце долини — Стенфордський університет — є приватним, а не державним вузом.

Чи вдасться в Україні створити свою «долину», де б так само вільно почувалися вчені та підприємці чи чудова ідея знову перетвориться на безглузду жуйку для сильних світу цього?..

Ініціатори створення Силіконової долини в нашій країні — робоча група при президентові країни з розробки концепції розвитку наукового сектора на чолі з академіком Ярославом Яцківом і ректором НаУКМА В’ячеславом Брюховецьким — налаштовані дуже оптимістично. Керуючий директор венчурної компанії «Техінвест» Сергій Лобойко, котрий також входить до цієї робочої групи, вважає, що система високих технологій в Україні має містити в собі такі ключові елементи: венчурну індустрію, технологічні центри, бізнес-інкубатори, університети, НДІ, розвинений ринок інтелектуальної власності і ще безліч інших дуже важливих елементів.

P. S. А поки що... У НДІ мікроприладів райдужні надії на поліпшення стану справ пов’язували з обіцянкою Володимира Семиноженка перевести інститут із системи Мінпромполітики в систему Національної академії наук України. Електронники сподівалися, що нарешті вони одержать стабільне фінансування. І слід віддати належне пробивній силі академіка — Володимирові Петровичу вдалося зробити багатоскладову рокіровку. На жаль! Економічне становище інституту при цьому не лише не поліпшилося, але навіть у чомусь погіршилось. Принаймні саме так стверджують його співробітники. Новий статус не приніс творцям найбільш передового напряму сучасної технології... навіть того жалюгідного, але стабільного фінансування, яке є в НАНУ.

«Сьогодні за прибутковістю ніщо не може зрівнятися з електронікою. Хіба що наркотики можуть приносити такі ж надприбутки», — розповів журналістам на спеціальній прес-конференції генеральний директор іншого провідного київського електронного підприємства — заводу «Сатурн» — Володимир Чміль. Проте...

На травневі свята електронники замість відпочинку збиралися, як повідомив В.Чміль, цілодобово чергувати на заводі, щоб... відбити можливу атаку «рейдерів». Це іноземне слово, як і нанотехнології, хай-тек та інші вигадливі слівця, з’явилося у нашому вжитку нещодавно й означає організовану групу кремезних хлопців, котрі готові виконати завдання із захоплення вказаного їм об’єкта і витіснення відтіля протиборчої сторони.

Втім, свята минули спокійно. Цього разу минулося. Та чи надовго? Полювання за перспективними територіями в столиці відбуваються повсюдно. Вже порахували: якщо на території «Сатурна» побудувати десяток дохідних будинків, можна, не переймаючись квантовою механікою та іншими премудростями фізиків, заробити усього за кілька років до 20 млн. дол. Далі — хоч трава не рости!..

А ви кажете — Силіконова долина, процвітання, як у Каліфорнії, додаткові гроші в бюджет країни... Загалом, такі нехитрі особливості розвитку електроніки на Дніпрі...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво