Доктор нагабіліс?

Звинувачення у плагіаті для справжнього вченого є тим самим, що й ляпас. І такі ляпаси дедалі частіше з розмаху даються у науковому світі України. Нещодавно подібний вирок винесли 25 відомих українських біологів (серед них 15 академіків і членкорів НАНУ) своєму колезі, який намагався у нашій країні нострифікувати свій польський диплом доктора, габілітованого в царині нині дуже актуальної науки — паразитології. Причина обвинувачення — докторська дисертація, яку здобувач нібито скопіював з дисертації свого вчителя.

За безапеляційною оцінкою дисертаційної роботи і здобувача йшли жорсткі покарання, застосовані щодо тих, хто хоч якось був задіяний у тому захисті: професорів-експертів, які брали участь у розгляді роботи здобувача; спеціалізованої ученої ради Інституту зоології ім. І.Шмальгаузена НАН України; нарешті, особисто щодо глави спеціалізованої вченої ради, директора інституту професора Ігора Акімова. Очевидно, ВАК хотів якнайкраще продемонструвати всім, що випадок екстраординарний, і він буде уроком для усіх, хто порушує чітко визначені правила здобування наукових ступенів і для тих, хто досі не зрозумів, хто в домі господар.

Плагіат
має бути покараний

Ситуація навколо цього захисту в Національній академії наук України поступово стає відкритим скандалом, у який втягується дедалі більша кількість людей. Приводом для нього став такий документ ВАК України:

«ПРЕЗИДІЯ ВИЩОЇ АТЕСТАЦІЙНОЇ КОМІСІЇ УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
15 лютого 2007 р. №10-07/2

Про відмову
видачі диплома доктора наук

У зв’язку з порушенням вимог п.п. 12, 16 «Порядку присудження наукових ступенів та присвоєння вчених звань» за рекомендацією експертної ради з біологічних наук ВАК України президія ВАК України ПОСТАНОВЛЯЄ:

1. Затвердити атестаційний висновок (додається) щодо дисертаційної роботи на здобуття наукового ступеня доктора біологічних наук ХАРЧЕНКА Віталія Олександровича (переатестація) на підставі оцінки загального наукового доробку в Інституті паразитології ім. В.Стефанського Польської академії наук, і відмовити у видачі диплома доктора біологічних наук без права повторного захисту ХАРЧЕНКУ Віталію Олександровичу.

2. Припинити повноваження, надані спеціалізованій вченій раді Д 26.153.01 Інституту зоології ім. І.Шмальгаузена НАН України терміном на один рік щодо розгляду докторських дисертацій.

3. Попередити голову спеціалізованої вченої ради Інституту зоології ім. І.Шмальгаузена НАН України Д 26.153.01 доктора біологічних наук, професора, члена-кореспондента НАН України АКІМОВА Ігоря Андрійовича та вченого секретаря спеціалізованої вченої ради, кандидата біологічних наук, старшого наукового співробітника ЗОЛОТОВА Віктора Володимировича, що в разі повторного виявлення непринципового ставлення до проведення експертизи дисертацій, вони не залучатимуться до атестації наукових кадрів вищої кваліфікації.

4.Членам комісії, що розглядали дисертацію ХАРЧЕНКА В.О. у спеціалізованій вченій раді
Д 26.153.01 Інституту зоології ім. І.Шмальгаузена НАН України: д.б.н., професору ГАЛАТУ Владиславу Федоровичу, д.б.н., професору СИГАРЬОВІЙ Діні Дмитрівні, д.б.н. ДОВГАЛЮ Ігорю Васильовичу, д.б.н. КОРНЮШИНУ Вадиму Васильовичу заборонити брати участь в атестації науково-педагогічних кадрів протягом двох років.

АТЕСТАЦІЙНИЙ ВИСНОВОК
до постанови про відмову у видачі диплома доктора біологічних наук

Харченко Віталій Олександрович, заступник директора з наукової роботи Інституту зоології ім. І.Шмальгаузена НАН України 25.03.2003 р. згідно з отриманою оцінкою загального наукового доробку здобув ступінь доктора біологічних наук згідно з рішенням вченої ради Інституту паразитології ім. В.Стефанського Польської академії наук (м. Варшава, Польща). Тема дисертації «Морфологія, таксономія і філогенія нематод родини Strongylidae, що паразитують у еквід», спеціальність «паразитологія». В докторантурі не перебував. Кандидатську дисертацію на тему: «Морфо-экологические особенности и классификация стронгилид подсемейства CYATHOSTOMINAE (TRICHONEMATINAE) лошадей» захистив у 1987 р. на спеціалізованій вченій раді Д 020.04.01 Науково-дослідного інституту гельмінтології ім. К.Скрябіна (Росія) за спеціальністю 03.00.20 — гельмінтологія.

При експертизі дисертації, проведеній ВАК, було зауважено на тому, що в 1993 році у Всеросійському науково-дослідному інституті гельмінтології ім. К.Скрябіна була захищена дисертація на здобуття наукового ступеня доктора біологічних наук Двойносом Г.М. «Стронгилиды (Nematoda: Strongylidae) домашних и диких лошадей: видовой состав, распространение, структура сообществ, филогения». Оскільки назви дисертацій дуже схожі між собою, а Г.Двойнос був науковим керівником кандидатської дисертації В.Харченка, відбулося порівняння обох докторських робіт, щоб знайти те нове, яке привніс В.Харченко в цю проблематику. Порівняння цих робіт показало, що не лише за назвою, а й за логічною структурою, змістом та висновками вони майже повністю збігаються…»

Атестаційний висновок експерт-ної ради: дисертаційна робота не відповідає вимогам пп.11, 12, 16 «Порядку». Результати таємного голосування експертів: за видачу диплома — 0, проти — 25, недійсних бюлетенів — 0».

Чи можна вважати плагіатом те, що переписав сам у себе?

Кореспондент тижневика «ДТ» звернувся до виконуючого обов’язки заступника директора Інституту зоології ім. І.Шмальгаузена В.Харченка:

— Віталію Олександровичу, члени експертної ради ВАК фактично висунули вам обвинувачення у плагіаті. Що ви можете відповісти своїм опонентам?

— До того, як з’явилося обвинувачення, цей захист мав довгу історію, без якої неможливо зрозуміти того, що відбувається. А розпочалося все з того, що я захистився у Польщі за сукупністю праць. П’ять моїх робіт, написаних останнім часом, були виставлені на габілітацію (фактично захист докторського ступеня) у вченій раді Інституту паразитології ім. В.Стефанського Польської академії наук.

Після успішної габілітації у Польщі, 2004 року я приїздив до Києва, сподіваючись на те, що з допомогою прийнятої у всьому світі процедури нострифікації (підтвердження захисту в іншій країні) одержу докторський ступінь в Україні. Для цього були законні підстави, зокрема Протокол про тимчасове врегулювання питань взаємного визнання еквівалентності документів, відповідно до якого Польща та Україна керувалися положеннями конвенції, підписаної у Празі 7 червня 1972 р. Згідно з нею, можна з українським дипломом приїздити до Польщі, і його там без зайвої тяганини визнають. Оскільки і Україна підписала цю угоду, то й польські дипломи мали б визнаватися в нашій країні.

Проте коли я прийшов у ВАК, мені сказали, що в Україні не можна за сукупністю робіт захищати докторську дисертацію, і визнати мій ступінь доктора наук вони не можуть. Мовляв, для здобуття докторського ступеня мені слід виконати додаткові формальності: напишіть «цеглина» (як білянауковим жаргоном називають том із докторською дисертацією), і вам без вагань видають відповідний диплом.

Я змушений був сісти за док-торську дисертацію. Тепер уже у нашій країні. Але оскільки 300-сторінкову дисертацію з п’яти робіт (нехай і хороших) вибудувати не можна, я додатково використовував те, що ми зробили з моїм учителем Г.Двойносом, насамперед нашу спільну монографію.

Знову подав документи у ВАК на нострифікацію. Зробив наукову доповідь на вченій раді, показав «цеглину», продемонстрував свій польський автореферат, тобто зробив усе, що вимагав ВАК. Згодом з’ясувалося, що дисертація Двойноса, захищена 1993 року, містить багато положень нашої спільної з ним монографії, яка вийшла 1994 року...

— ..?

— На своє виправдання можу сказати, що монографія написана задовго до того, як Г.Двойнос захищався. У мене є лист від «Наукової думки», який підтверджує, що ця монографія була подана у видавництво у 1992 році, тобто за рік до захисту докторської моїм учителем. Тоді у країні були негаразди, і робота лежала в «Науковій думці» ще з 1991 року.

— Серед різних претензій вас стосується і така: ви не друкували свої роботи попередні десять років. Чому?

— Це неправда! Найбільш цитовані свої роботи я опублікував саме останнім часом. Причому одна з них цитується 48 разів, інша — 20, ще одна — одинадцять. В Інституті зоології НАНУ є тільки двоє осіб, котрі мають таку ж цитованість робіт у світі, — це співробітники нашого інституту Л.Францевич і С.Межжерін. Хочу зазначити, що в мене спільні роботи не лише з Г.Двойносом, а й з американцями, південноафриканцями, поляками. Взагалі я посідаю сьоме місце у світі за кількістю і цитованістю робіт стосовно ціатостомін. Саме ці роботи останніх років я і подавав на габілітацію у Польщі, де без жодних вагань підтвердили мій науковий рівень, і захист пройшов успішно — голки не підточиш.

А на обвинувачення мене в плагіаті найпереконливіше відповідає мій учитель Г.Двойнос. Коли виникла конфліктна ситуація, він спеціально розписав (як це робиться в усьому цивілізованому світі), що зробив кожний із нас у спільній монографії. Вже завдяки цьому було визначено масштаби мого внеску у неї і, відповідно, у дисертацію.

Мені вкрай неприємно, що після того, як ВАК України підготував упереджений документ про те, що дисертація не відповідає його вимогам, були жорстко покарані вчені, які мали стосунок до цієї роботи, — постраждала вчена рада, чотири експерти. Фактично вчена рада в царині паразитології — єдина вчена рада в Україні — була зруйнована через те, що люди не можуть тепер брати участь у процесі атестації науково-педагогічних кадрів ні в якості опонентів, ні як представники інших рад.

Я запитую себе: чому це відбулося і кому це вигідно? Слід наголосити, що я не один із нашого відділу захистився в Польщі. Крім мене було ще двоє осіб. Один із них зараз працює в США в університеті Північної Дакоти, другий залишився в Польщі, а я повернувся до України, спокусившись пропозицією попрацювати заступником директора з наукової роботи в Інституті зоології НАНУ. Ще одна обставина, що змусила мене повернутися, — це серйозний грант, який я виграв, і, за моїми припущеннями, я мав відпрацювати два роки в Україні.

Тут, сам того не підозрюючи, я потрапив у жорна давньої внутрішньоінститутської боротьби і чвар за директорське крісло, які тривають п’ятнадцять років. Торік супротивникам нинішнього директора І.Акімова не вдалося протистояти йому на виборах. У цих умовах шум навколо «плагіату» В.Харченка став дуже доречним. Їхня ворожість щодо мене зрозуміла — вони прагнуть скористатися обставинами, аби швидше зняти директора інституту. Для цього всі засоби доцільні: відомості, які ганьблять мене, широко поширюються скрізь, хоча апеляція ще не розглянута, і все це виглядає брудною метушнею. Але такі вже звичаї у нашій науці...

Не можу не зазначити, що гранти, які я одержав на проведення наукових досліджень, і рівень цитування моїх робіт у світі (вони надруковані у відомих, широко цитованих англомовних наукових журналах), свідчать про досить серйозний дослідницький рівень і суперечать усім претензіям щодо мене...

Імперські рейки для європейського поїзда

То хто ж має рацію у цій дивній історії? Немає жодних підстав не довіряти висновкам ВАК. Та із суто людської точки зору плагіат — це неприємно. Ще огиднішим є те, що плагіатори у нашій країні почуваються цілком захищеними від покарання і доводять, що ВАК для них не є достатньо серйозною перешкодою у здобуванні відповідних дипломів. І все ж таки після знайомства зі справою залишається чимало питань.

Насамперед, ця справа має ще один принципово важливий бік — Віталій Олександрович захистив (ой, вибачте, — габілітував) свою докторську дисертацію у Польщі і приїздив до України, щоб її нострифікувати. Це і викликало багато непорозумінь, які зараз заперечуються обома сторонами.

Хто стежив за міжнародною активністю нашої влади у сфері науки, звернув увагу на те, що керівники держави під час закордонних поїздок неодноразово привозили ефектні договори. Про них говорили, як про новий крок у Європу, про велике досягнення тощо. Зокрема, багатообіцяючу новину привіз президент після поїздки у квітні 2005 року до Польщі, де був підписаний договір про взаємне визнання дипломів. Згодом його підписав і Ю.Єхануров, на той час – прем’єр-міністр України. Бажаючі ознайомитися зі змістом цього документа можуть зайти на сайт Кабміну України і прочитати постанову № 769 від 31 травня 2006 року. Назва документа: «Про затвердження договору між Кабінетом міністрів України й урядом Республіки Польща про академічне взаємне визнання документів про освіту і рівноцінність ступенів», здавалося б, багато про що свідчить.

Запитується: до чого тут страждання В.Харченка, коли є міжурядовий договір, що, здавалося б, ліквідує усі суперечності — він відкриває перед Віталієм Олександровичем і всіма, хто досяг певних наукових висот у Польщі, прямий шлях до нострифікації його докторської в Україні — адже міжнародні угоди мають більшу силу, ніж постанови ВАК.

Проте відкриймо текст договору і прочитаймо статтю 2: «З метою здійснення фахової діяльності визнання документів про освіту і присудження ступенів здійснюється відповідно до вимог чинного законодавства кожній із дер-жав Сторін».

Отже, приїхали туди, звідки й стартували! Легко здогадатися: ця стаття про те, що доктор (по-польськи), приїздивши в Україну, якщо бажає бути таким і тут, має почати усе спочатку — написати докторську дисертацію, захистити її за всіма правилами і... Навіщо ж її треба було захищати в Польщі, якщо вона для нашої країни — папірець, який нічого не вартий? Про яке взаємне визнання дипломів і рівноцінності ступенів говорить цей договір і яким чином він полегшує рух наукових кадрів наших країн?

Ну, гаразд. Освітня система Польщі та України розвивалася різними шляхами і справжні наукові ступені можуть відрізнятися, але така ж ситуація і з докторськими ступенями українців, отриманими у Росії. ВАК мотивує перешкоди на шляху докторів, які приїздили з Росії, тим, що там іноземному здобувачеві можуть не поставити належних вимог, а, можливо, і за гроші видати йому диплом. Тож по прибутті в рідні пенати, досягнення новоутвореного доктора треба як слід перевірити, а для цього є спеціалізовані ради, експертні комісії...

Наша система визнання вищих учених ступенів настільки неприступна, вона так обросла потужними бюрократичними заслонами, що, наткнувшись на них, деякі західні професори, бажаючи попрацювати в Україні, швидко повертаються додому. Не менш ефективно усі ці бар’єри спрацьовують і у разі необхідності відмовити комусь із наших фізиків, біологів чи хіміків, що дістали визнання за кордоном, але прагнуть повернутися. Але хто надасть їм кафедру провідного вузу, більш-менш відповідальну роботу згідно з їхньою науковою кваліфікацією та їхнім ступенем у світовій науці, який вони здобули в провідних закордонних вузах? Буде вигадано безліч приводів і відмов, щоб бажання повернутися просто не виникало.

І це за тих обставин, коли сотні наших громадян, які ніколи не займалися наукою, стали докторами і кандидатами без досвіду роботи і зараз працюють у Верховній Раді та у міністерствах. Бути доктором наук — це мода у нуворишів. Науковий ринок в Україні справно штампує їм відповідні документи. Розцінки та списки таких «док-торів» можна знайти в Інтернеті. Цікаво, що анотації дисертацій багатьох із них неможливо тримати в бібліотеці Національної академії наук України ім. Вернадського, хоча згідно з законом вони там мають бути. Все це не завадило ВАК видати ці дипломи. Мимоволі виникає думка: а що, якщо така нещадна суворість ВАКу стосовно захищених за кордоном дисертацій — це лише засіб змусити плато-спроможних громадян захищатися тут і не дати їм можливості отримати бажаний диплом в іншій країні?..

У науковому середовищі точиться дуже гостра дискусія між консерваторами, які борються за збереження статус-кво, та прихильниками спрощення системи наукової ієрархії в Україні. Особисто я знаю чимало вчених із десятками блискучих робіт, опублікованих у найкращих західних журналах, які принципово не захищають док-торську, вважаючи це радянським анахронізмом, що відходить у небуття.

Їм протистоїть потужний загін традиціоналістів, які вважають, що нам потрібно зберегти наявні нині два наукові ступені — кандидатський і докторський — і багато чого іншого, що, мовляв, є основою могутності нашої науки. Цей загін учених узяв на озброєння логіку наших залізничників, котрі пишаються тим, що рейки в нас покладені ширше, ніж у європейців. Мовляв, при цьому і поїзд почувається стійкіше, і вагони можна зробити ширшими, і взагалі так краще. От тільки біда, коли їдеш у Польщу, Угорщину, Румунію і далі в Європу, доводиться щоразу «перевзувати» наші поїзди — ставити їх на європейські колеса, а коли повертаєшся, то знов робиш те саме, втрачаючи багато годин на кордоні. Проте незручності на кордоні — єдина перевага нашої залізниці — на Заході по їхніх вужчих коліях пасажирські поїзди їдуть із космічними швидкостями. До того ж вони зручніші, комфортабельніші та більш безпечні. А у нас колія ширша...

Таких своєрідних «переваг» буття у пострадянських країнах достатньо у будь-якій галузі. Особливо багато їх понастворювали у сфері освіти. У редакцію «ДТ» неодноразово зверталися українські вчені — хіміки, фізики, біологи, — які постійно працюють за кордоном і не з чуток знають про стан західної і відчизняної науки. Вони писали на сторінках тижневика про те, що сучасний докторський ступінь — це анахронізм нашої науки, що гальмує її подальший розвиток, і якщо ми дійсно збираємося в Європу, то варто зробити наші норми хоча б такими ж, як ті, які є на цьому континенті. Тим паче що якщо ми вже декларуємо приєднання до Болонського процесу, то нам доведеться скасувати док-торський ступінь і визнати лише кандидатський, тобто PhD за їхнім зразком. А в цьому разі PhD може стати третім освітнім рівнем, диплом про який видає вуз або МОН, а ВАК тоді взагалі не потрібен…