Дисертант чи підмайстер? - Наука - dt.ua

Дисертант чи підмайстер?

10 липня, 2009, 14:05 Роздрукувати Випуск №26, 10 липня-31 липня

Тема присудження вчених ступенів (їхня кількість і вагомість, пільги та преференції їхнім власникам, місце і роль ВАК тощо) небезпідставно вважається системоутворюючою в науці...

Тема присудження вчених ступенів (їхня кількість і вагомість, пільги та преференції їхнім власникам, місце і роль ВАК тощо) небезпідставно вважається системоутворюючою в науці. Диплом і тільки диплом є доказом наукової валідності, а отже, профанація системи наукового дипломування руйнує систему наукових досліджень і порядок відтворення наукових кадрів.

Немає сумніву, що наукове співтовариство вправі захищати себе від нахрапистих атак невігласів-дилетантів — чи то можновладців, які прагнуть престижних учених відзнак, чи то милих диваків з їхніми відкриттями планетарного масштабу. Наукове життя зупиниться, якщо дозволити кожному охочому заволодівати увагою рад учених (вчених рад); свого часу Французька академія наук, стомлена марними науковими диспутами з енергетичного питання, ухвалила апріорі відхиляти проекти вічного двигуна.

Але ж так само не оминути нам наукового застою, якщо захист наукових досягнень не стане правом здобувача, а залишатиметься милістю, яку дарує вчена корпорація.

Неодноразово обговорювана на сторінках періодичних видань («ДТ» серед них), ця тема не отримала, мабуть, головного — історичного дослідження, цей недогляд ми й спробуємо ліквідувати.

Заходившись студіювати літературу, я виявив (у збірці «Ідея університету», Львів, 2002) цікаве історичне спостереження Генрі Розовскі: «Існує тільки три професії, представники яких удостоєні носити мантію: священик, суддя і вчений». Цікаве це спостереження тим, що йдеться про професії цілком сучасні.

З усіх корпорацій — які існували колись чи нині сущих — саме корпорація вчених людей, одягнених у мантії та ще й таких, що беруть участь в обов’язковому таємничому обряді, найбільше (зокрема й тих, хто досі одягнений у мантію) зміцнена силою своєї традиції.

Причина такої успішності полягає в особливостях роботи вчених, чию працю основоположники небезпідставно назвали «загальною». Продукт такої праці не піддається процесу капіталізації — масовому капіталістичному виробництву, яке витиснуло в інших галузях виробництво ремісниче — оскільки первісно, за суттю своєю, стає надбанням усіх і не потребує промислового «клонування». Бертран Рассел пояснював це так: «Якщо у вас є яблуко, і в мене є яблуко, і ми обміняємося, то в кожного буде по яблуку. Але якщо в мене є ідея, і у вас є ідея, і ми зробимо обмін, то в кожного буде по дві ідеї».

Сутнісно ремісничий характер наукових досліджень дістав своє обґрунтування і з боку філософії науки. Кунівські поняття «наукове співтовариство», «парадигма», «наукова головоломка», що ввійшли в розмовну мову, досить точно описують, відповідно, ремісничу корпорацію, цехову регламентацію виробництва та особливості наукової рутини в рамках «нормальної науки».

Проти ремісничого виробництва ідей капіталізм із його машинами і поділом праці виявився безсилим. У науковому середовищі часто і досі існує протиприродний, з погляду ринкового регулювання, стан речей, за якого «ремісника, котрий виготовляв виріб кращої якості, ніж було заведено в цеху, або який працював раціональніше й швидше порівняно зі своїми колегами, карали так само, як і несумлінного майстра» (А.Гуревич, «Категории средневековой культуры»). Оскільки не «невидима рука» ринку, а реміснича корпорація та Zechmeister (нім. — «майстер цеху») регламентують зведення в майстерність, а відтак і саму роботу майстра. Надміру спритному учневі чи підмайстрові — раціоналізатору і новатору — дуже важко здобути достоїнство майстра і право на самостійну роботу. Як результат — «з огляду на особисті інтереси й страх перед кращими, корпорації схильні до переродження в кліки монопольного захисту власної посередності. Під час атестацій і призначення на посади вони, спочатку майже непомітно, але опускаються на нижчий рівень» (Карл Ясперс).

Установивши в такий спосіб позачасову спорідненість середньовічного ремесла та сучасної науки, проведемо деякі актуальні паралелі. Між статутом німецького ремісничого цеху (ХVI століття, Північна Чехія) та урядовими документами «Про підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів», «Порядок присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового працівника» і «Про спеціалізовані вчені ради» (ХХІ століття, Україна).

Отже, «хто це ремесло вивчати бажає, той має пройти 14-денне випробування. Якщо тоді визнано буде, що підходить він для того чи іншого ремесла, то цей цех повинен його прийняти, а він зобов’язаний протягом трьох років поспіль проходити навчання». Той, хто прагне (aspirantis) вивчати наукове ремесло, вступає в аспірантуру. «Рішення про допуск до здачі вступних іспитів в аспірантуру виносить приймальна комісія. Строк навчання в аспірантурі не перевищує трьох років».

Пішовши до професора-майстра прислужувати-навчатися, учень-аспірант живе відповідно до індивідуального плану та норм поведінки, обумовлених майстром і всією корпорацією. Порушення і невиконання караються. «Аспіранта може бути відраховано з аспірантури за невиконання індивідуального плану роботи». У такому разі він «відшкодовує вартість, навчання відповідно до законодавства України».

Згідно із законодавством короля Фердинанда I Габсбурга, «якщо учня-слугу буде визнано небажаним, якщо він поводиться свавільно й усупереч вказівкам майстра, то він зобов’язаний сплатити дві копи грошів штрафу. А якщо буде встановлено провину за майстром, то він зобов’язаний, за ухвалою майстрів, внести в касу цеху 3 гульдени штрафу, а його учневі цех повинен виділити для навчання іншого майстра-вчителя». В українській науці «учень-слуга» не має права «повторного вступу в аспірантуру та докторантуру за держзамовленням», що ж до майстрів, то про жодні штрафні гульдени-гривні не йдеться. У нашій ситуації, коли «ефективність діяльності аспірантури за останні роки в системі Міносвіти і науки становить 18%, докторантури — 10%» (з рішення колегії МОН, 23.05.02), тільки майстри безгрішні.

Після закінчення аспірантури той, «хто хоче в цьому цеху стати майстром, повинен надати й доповісти перед зібранням цеху достатні свідчення свого (попереднього) навчання: що він протягом трьох років навчався ремесла, й яким було до нього ставлення». Здобувач ученого ступеня подає спеціалізованій вченій раді список наукових праць і рекомендацію кафедри. Взагалі-то цей документ офіційно називається «Висновок організації, де було виконано роботу», а не «Яким до нього було ставлення на кафедрі», і, строго кажучи (відповідно до «Порядку присудження...»), «висновок» не означає «рекомендація», отже, остання не є нормативно необхідною. Однак на практиці висновок, що закінчується словами «кафедра не рекомендує до захисту», зібранням цеху визнається як однозначне свідчення недостатнього навчання здобувача. У цьому разі цеховики всіма правдами й неправдами не допускають його до захисту.

Захищаючи свій шедевр, учень ремісника чи підмайстер творить «тут і зараз»; цех німецьких ткачів пропонував випробуваному «зробити 3 майстерні вироби (шедеври) — одне полотно на 25 пасом, один шматок тику на 48 пасом і одне мале полотно на 50 пасом, причому він має для цього самостійно підганяти, підводити й підлаштовувати гребені. А таким, що витримав своє випробування на шедевр, він вважається після того, як призначені майстри-наглядачі висловляться перед усім цехом, що шматки (штуки) зроблено сумлінно й неабияк». Іноді принцип «тут і зараз» втілювався й геть буквально: гончар, наприклад, робив три свої «шедевральні» вироби — глечик для вина, миску й горщик — під безпосереднім наглядом цехового зібрання.

Учений-ремісник пред’являє корпорації докторів плід своїх багаторічних зусиль, причому на день захисту основні положення дисертації вже давно викладено у відповідній кількості монографій, статей і тез наукових конференцій. Призначені майстри-наглядачі іменуються
тут офіційними опонентами. «Офіційні» — бо призначені спецрадою. «Опоненти» — оскільки не про якість горщика чи «неабиякість» сукна ухвалюється рішення, а про значимість продукту спільної праці, у традиціях якої чільне місце ще з часів античних посідає науковий спір. Той самий, що народжує
істину.

Опонент ex officio (за посадою) має опонувати, тобто заперечувати проти доводів і висновків дисертанта й спростовувати їх. Дисертант — у міру сил обстоювати свої наукові переконання. Високе зібрання — виносить вердикт. Так має бути. Але традиція, сформована в епоху ремісничого виготовлення сукна й горщиків, бере гору. І замість високого служіння істині нормою є повна єдність того, хто заперечує, і того, хто стверджує, що виражається, з одного боку, сакраментальною формулою «зазначені недоліки не знижують загального високого рівня роботи» і глибокою вдячністю — з іншого: за їх виявлення, яка супроводжується клятвеними обіцянками наполегливо попрацювати і усунути «несправності». Єдність, гарантована заздалегідь накритим банкетним столом.

Якщо ж опоненти раптом вирішать відповідати первісному змісту, закладеному в слові opponents, і почнуть заперечувати по суті, у праві на захист дисертантові буде відмовлено: «...як­-що наявні два негативні відгуки від офіційних опонентів, тоді захист дисертації не провадитися, а рада ухвалює рішення про зняття її з розгляду» (п. 23 Положення про порядок присудження вчених ступенів). Саме в цьому пункті різниця між продуктом духовного виробництва та продуктом виробництва матеріального заявляє про себе на весь голос. Корпоративне начало цілком переважає над пізнавальним, внаслідок чого «у багатьох університетах скоріше провадилася торгівля вченими ступенями, ніж надання їх особам підготовленим», тобто процвітало кумівство й хабарництво. Прошу зауважити: я цитую не українську публіцистику на актуальну тему боротьби з корупцією, а автора, який пише про середньовіччя (Н.Су­воров. «Средневековые университеты», 1898).

Непозбутні ремісництво і корпоративність наукової роботи не дає змоги сподіватися на те, що прогрес продуктивних сил кардинально змінить цеховий спосіб виробництва знань (як це сталося з виробництвом речей). Тому найкращі уми в порядку самокритики шукають способи вдосконалити систему. Макс Вебер, наприклад, пропонував постановити, щоб учень захищав дисертацію в іншого майстра й в іншому університеті. Що, до речі, повністю відповідало б принципам ремісничого цеху, статутом якого пропонувалося обов’язкове відлучення навченого від грудей «ніжної матері».

У німецьких ткачів «кожен, витримавши свої три роки в навчанні, повинен на рік вирушити в мандри, відповідно до вказівок свого цеху пройти шлях понад три милі й до кінця року не повертатися без достатніх причин до місця навчання, а до цього ніхто не повинен пропонувати присвоїти йому достоїнство і права майстра». З іншого боку, «якщо чужинець — сторонній підмайстер — прибуде сюди й захоче записатися до старших майстрів, то він повинен надати свідчення, що два роки мандрував і за цей час на своїй батьківщині не був».

Ця славна реміснича традиція, яка сприяла відкритості й поширенню знань і вмінь, остаточно заглухла в університетських корпораціях уже в середні віки. Звичним місцем у клятві школяра або бакалавра, якого промотують (присвоюють учений ступінь), була клятва не шукати вченого ступеня в іншому університеті. Тому немає нічого дивного в тому, що спроба Макса Вебера не вдалася: в іншому університеті просто не могли повірити в таку відкритість, а вирішили, що шановний доктор не рекомендує дисертацію свого учня до захисту у своєму університеті через її непереконливість.

Іншим шляхом пішли англійці. У сучасних англійських університетах аспірантський шедевр екзаменують не на відкритих зборах усього цеху, а в тісному колі трьох призначених майстрів-наглядачів (наукового керівника, внутрішнього і зовнішнього опонентів), причому дисертант має право відвести кандидатуру опонента, який його не влаштовує (порівняйте процедуру призначення присяжних засідателів у суді). Звичайною справою вважається «сесійний» захист, коли дисертант працює над зауваженнями екзаменаторів і поступово — крок за кроком — «дотискає» своїх «наглядачів», після чого й замовляє банкет.

Часто в боротьбі з корпоративним свавіллям найкращі уми закликають у союзники державу. Державні контролюючі органи в справі служіння істині — не особливість сучасного українського суспільства, а загальна закономірність, установлена вже досить давно. Наприклад, «коли 1299 року докторська колегія відмовила в промоції одному болонському громадянинові, керуючись просто власними міркуваннями про приємних та неприємних для неї людей, місто пригрозило док­торам високим грошовим штрафом, якщо вони будуть затяті у своєму егоїстичному опорі, і колегія мусила поступитися» («Средневековые университеты»).

У світлі останнього історичного факту анахронізмом виглядає п.44 Порядку присудження вчених ступенів: «Постанова президії ВАК за результатами розгляду апеляції (оскарження) стосовно присудження (позбавлення) наукового ступеня або присвоєння вченого звання є остаточною». У ситуації, коли двадцять шановних докторів рішенням спецради надають дисертантові ступінь, а інші двадцять не менш шановних док­торів з експертної ради та президії ВАК — забирають, де як не в цивільному суді слід вирішувати заплутане наукове питання? Бодай для з’ясування: чи тільки чинники наукового штибу враховували шановні доктори при голосуванні?

Як здається, вдосконалення системи підготовки та промоції наукових кадрів має йти шляхом встановлення відповідності тих чи інших рішень і постанов ідеалам ремісничої організації духовного виробництва. Звичайно, з урахуванням реалій нашої освіченої доби.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво