Державний паркінсонізм? - Наука - dt.ua

Державний паркінсонізм?

7 листопада, 2014, 21:20 Роздрукувати Випуск №41, 7 листопада-14 листопада

Неупереджений аналіз свідчить: у жодній — підкреслюю: жодній — передвиборчій програмі політичних сил не знайшлося місця для більш-менш виразних, бодай для "галочки", слів про науку та її місце в країні.

Аналізуючи проект нового Закону про наукову та науково-технічну діяльність, що готується Верховною Радою України до першого читання, тижневик DT.UA (№ 35, 2014 р.) дотепно порівняв його з законом Паркінсона. Проте, мені здається, питання треба ставити ширше — про незавидний науковий стан нашої незалежної держави, яку б я діагностував як хвору на синдром Паркінсона. Річ у тому, що лише нездоровий організм, який втратив пам'ять та здатність до аналізу навколишнього світу, може так жорстоко ставитися до своєї інтелектуальної еліти. 

З деякими положеннями згаданої публікації можна, в принципі, погодитись, але хотів би запитати розробників закону про інше: які справжні проблеми наукової галузі він розв'язує, чим допоможе пересічним дослідникам? 

Неупереджений аналіз свідчить: у жодній — підкреслюю: жодній — передвиборчій програмі політичних сил не знайшлося місця для більш-менш виразних, бодай для "галочки", слів про науку та її місце в країні. Більше того, президент П.Порошенко серед своїх недавно оголошених 60-ти нагальних реформ взагалі не згадав науку як практично єдиний засіб їх успішного здійснення. Скажу більше: жодна партія не включила до списку брендових імен українських учених, не кажучи вже про внесення їх до чільних п'ятірок або хоча б прохідних номерів. Ось що демонструє місце науки в житті держави і що не може не вражати нормальну, освічену людину.

З історії відомо багато прикладів, коли у скрутні часи далекоглядні політики долучали "яйцеголових" до вирішення тих чи інших проблем, а в нас вони, навпаки, нікому не цікаві, і про них ніхто не згадує "незлим, тихим словом". З ностальгією можна згадувати часи, коли держчиновники зверталися до вчених з питаннями, як допомогти економіці у мирні часи чи зменшити втрати під час воєн. Так, англійці завдяки передвоєнному розвиткові радіолокації набагато зменшили збитки від нальотів німецьких ракет ФАУ, а математичні роботи А.Тьюринга допомогли розкрити сотні тисяч шпигунських шифрів, чим врятували тисячі життів. В СРСР колективи під керуванням академіка І.Бардіна на замовлення уряду створили високоміцну броню, тоді як академік Є.Патон винайшов нові технології зварювання, — все це наблизило перемогу. Про ядерну і термоядерну зброю та космос годі й говорити.

А що ж маємо ми? Наука майже виключена з діяльності країни, користування нею забуто, бо куди не кинь — у пошані політики, бізнесмени, економісти, юристи або "ефективні менеджери". Широкі верстви населення вслід за ними у питаннях науково-технічної грамотності теж пасуть задніх. І на такому несприятливому суспільному ґрунті робляться спроби розв'язати проблеми науки через новий, згаданий вище проект закону про науку. Які справжні проблеми наукової галузі він розв'язує? Хіба управління науковим потенціалом, злиття академій чи термін перебування на посаді директорів — це те, що помітно зсуне проблеми науки з мертвої точки?

***

Мусимо усвідомити: важливими є не тільки економічна, соціальна, міжнародна або оборонна політика. Наукова політика — теж один із важливих, а інколи — найважливіший, хоча і специфічний, елемент державного управління. Нехтування нею, як це відбувається в нас, принесе лише один результат — швидку втрату власної присутності у дуже бурхливому розвитку світової цивілізації.

І взагалі, найбільш прогресивні керманичі багатьох країн уже давно усвідомили, що фундаментальна наука — одна з найважливіших інвестицій людства. Фізика, хімія, біологія, матеріалознавство та їх сучасні розділи зіграли, хоч як пафосно це звучить, основоположну роль у зміні обличчя людства, лягли в основу благополуччя народів передових суспільств. Люди, які розробляють нові побутові пристрої — гаджети, нові ліки, нові ІТ тощо, що спрощує і подовжує наше життя, закладають основи світогляду, який дає імпульс новому прогресові. Що було б, якби ми не знали квантової механіки, генетики, дискретної математики, нових засобів зв'язку або не могли б створювати чи з'єднувати невідомі природі матеріали? Запитання риторичне, але все це — абсолютно все — відкрили, дослідили й поставили на службу людям учені — "фундаменталісти" і "прикладники", а за ними — інженери, дизайнери і т.д. Тому нехтування наукою і протиставлення себе всьому світові, який за будь-якої економічної або політичної кризи робить усе можливе для підняття цієї сфери, і пошуки свого — "позанаукового" — шляху розвитку здаються марними, безперспективними і небезпечними. 

Що мається на увазі? Та лише те, що реформа науки не може спиратися тільки на організаційні заходи, які начебто мають привести до бажаного результату. Та чи можна починати революційні зміни, не усвідомивши причин занепаду і мети перебудови? Головне, що чуєш від державних мужів, які, як їм здається, піклуються про науку, зводиться до того, що наука (читай: НАН України) нічого не робить для розвитку держави, підтекстом чого є лише отримання прямого прибутку. Економічні важелі, безумовно, важливі й необхідні, але не на першому, пошуковому етапі видобутку знань, — проте це окрема тема для дискусії.

Такі закиди, м'яко кажучи, несправедливі. Наукові організації країни, зокрема академічні інститути, мають великі доробки, якими, на жаль, практично не цікавляться ті, кому б належало це робити, бо їхня заповітна мрія — швидкі гроші. Відповідні ж заяви кабмінівських чиновників віддзеркалюють лише їхнє повне нерозуміння функціонування науки. Виключно "комерційне" ставлення до науки згубне. 

***

За роки незалежності бюджетна підтримка наукової сфери, порівняно з радянським періодом, зменшилася приблизно у 20 разів, що не могло не відкинути нашу науку далеко назад. Зате з'явилася можливість отримувати гранти, але мізерні кошти, що виділяються на конкурсній основі, традиційно надходять наприкінці року, коли їх витратити вже майже неможливо, а на наступний рік вони не переносяться, причому звіт не скасовується. Хіба це прийнятно? Мій досвід свідчить, що така практика має лише українську (або, точніше, пострадянську) прописку, і від неї давно відмовилися, скажімо, у країнах Балтії. Чому б це "правило" не скасувати й нам? Чого коштує в наших реаліях придбати необхідні матеріали для досліджень або зробити заявку на покупку! На Заході на це йдуть години, а в нас через абсурдну для науки систему тендерів — місяці. Таке враження, що купівля наукового обладнання або витратних матеріалів для дослідів еквівалентна придбанню заводами верстатів чи фірмами — торговельного обладнання і підлягає сплаті податків, на які, до речі, нема ні копійки. Можливо, ці "дрібні" питання не для глобального законодавства про наукове господарство країни, але так чи інакше їх треба розв'язувати за будь-яких обставин. Підозрюю, що писані нашими чиновниками закони стосуються таких людей, як вони самі, за імітаційним правилом: "ми НАЧЕБТО вас фінансуємо, а ви НАЧЕБТО робите науку". Але справжні науковці миритися з цим не бажають.

***

Якщо трохи детальніше, то, по-перше, стаття вже прийнятого раніше закону щодо щорічних витрат на науку ― 1,7% ВНП — має набути в Державному бюджеті статусу захищеної, причому за НАН України, як основним (принаймні тепер) виробником наукової продукції в країні, бажано було б законодавчо закріпити статус головного розпорядника коштів. По-друге, слушно було б і скасувати чи хоча б пом'якшити занадто прискіпливе регламентування витрат самостійно зароблених науковими установами коштів — так званого спецфонду, який перебуває під невиправдано й незрозуміло пильною опікою Держказначейства. Нарешті, зайвим є й занадто строгий фінансовий контроль конкурсної тематики, а ось у цивілізованих країнах керівникові довіряють, і він несе відповідальність лише за заявлені результати проекту — досягнуто їх чи ні. І ще: всі перелічені заходи потребують незаангажованої (і чому б не міжнародної?) експертизи, яка теж залишається проблемним питанням. Але про такі аспекти реформування, які б, упевнений, із задоволенням сприйняли на рівні численних лабораторій та кафедр, не чути ані слова.

Не виключаю також, що для підтримки передових виконавців варто було б зробити певну зміну акцентів і спробувати через експеримент в одному-двох наукових секторах перевірити тезу, що дієвою одиницею організації творчої праці є все ж таки відділ/лабораторія, а не інститут у цілому. Тоді саме такі успішні структури отримували б додаткове фінансове підкріплення, яке б мало позитивно позначитися на їхній науковій діяльності. 

Що стосується всеосяжних реформ, то дозволю собі наголосити: експериментувати з наукою небезпечно — травми, завдані науці Німеччини нацистською владою, або радянським режимом — кібернетиці та генетиці, не заліковані досі. Таке реформування не можна започатковувати, не порадившись із науковою спільнотою, бо для пересічного співробітника, який власноруч робить наукову справу, на відміну від чиновника чи адміністратора, важливо не те, хто володіє нерухомістю чи землею або має справу з орендарями, а те, що гальмує дослідницьку роботу і зрозумілі правила кар'єрного зростання: за що й коли він отримуватиме підвищення у посаді та в окладі, його обов'язки і права, включно з чітко прописаними умовами винагородження за вироблену інтелектуальну продукцію, тобто індивідуального права на інтелектуальну власність. 

Критикують академію і за поважний вік її членів, які начебто винні у нерозв'язанні проблем молодих вчених. Можу лише нагадати, що старіння — процес природний, і до нього краще ставитися з повагою та …очікуванням. Тим більше що спроможність до творчої праці деградує значно повільніше, ніж фізичні можливості, тому "рубати з плеча" всіх підряд в умовах нашого дефіциту молодих і навіть середнього віку кадрів навряд чи розумно. Мабуть, у цьому делікатному і, чого гріха таїти, дратівливому питанні було б доцільніше законодавчо запровадити щось на кшталт нашої пенсійної реформи, коли обмеження за віком директорів та інших адміністраторів запроваджувалося б не враз, а поступово, впродовж 5 (чи 10) років. Крім того, молодих будь-яким — і швидким, і розтягнутим у часі — штучним омолодженням наукових керівників в Україну не повернеш і в науку не заманиш. Річ у тому, що і перші, і другі хотіли б мати не тільки достойну зарплату, а й можливість у перспективі придбати житло, хоча б на засадах іпотеки, але проект закону щодо цього дуже болючого питання теж мовчить. І будьмо при цьому відверті: жоден із тих, хто вже влаштувався й успішно працює у світовій науці, не захоче повернутися навіть на прийнятний персональний дохід та гарантії на власну квартиру, але за відсутності грошей на обладнання або відрядження, незрозумілі й непередбачувані бюрократичні перешкоди з боку вищестоящих інстанцій, себто опинитися в умовах, в яких уже багато років вимушені працювати їхні старші товариші, хто з різних причин сумлінно продовжує "перти свого плуга" на рідній землі. На мою думку, і на такі, начебто ненаукові, питання Закон про науку теж має містити або пропонувати конструктивні відповіді.

***

Чим же забезпечується ефективність науки для держави? Також добре відомо: наявністю освічених мізків, досвідом, породженою цікавістю особистою ініціативою у дослідженнях; забезпеченням сучасним обладнанням та окремо передбаченим фінансуванням мобільності вчених, насамперед молодих; тісною кооперацією із західними партнерами; дебюрократизацією звітності та планування, яке в науці більше фікція, ніж реальність; існуванням мережі інноваційних науково-технологічних структур та малих, що мають певні податкові пільги, фірм, спроможних зрозуміти лабораторний результат і оцінити реальні перспективи його застосування. До речі, помітну роль у цьому процесі ще недавно відігравали технопарки, однак Кабінет міністрів позбавив їх вельми необхідних для становлення того чи іншого високотехнологічного виробництва пільгових переваг, що негативно позначилося на впровадженні здобутків фундаментальних наукових пошуків. 

Більшість сформульованих чинників не залежить від самих дослідників, а тому низька продуктивність вітчизняної науки, швидше, на совісті чиновницького апарату й депутатського корпусу, ніж власне академічного керівництва. Водночас постає питання — а чи можливе самореформування академії? Теоретична відповідь — так, хоча важко уявити директора, який визнає очолюваний інститут неефективним, та й не можна реформування зводити тільки до скорочення персоналу або цілих установ з метою підвищення зарплати. Проте самовдосконалення, зокрема через системну демократизацію низки процедур, безперечно, можливе й необхідне. Не можна лише допустити, аби зміни Національної чи галузевих академій диктувалися "згори", оскільки сама ідея, що наукою можна керувати з чиновницьких крісел, згубна. Завдання науки — пізнання, і лише професіонали усвідомлюють, що і як треба робити.

Навряд чи є потреба продовжувати, бо, що б там не казали, фінансове питання, як на мене, — основоположне, а його розв'язання — найголовніше. Все інше — кооперативне зближення між НАН і МОН України, структура вчених рад установ чи персональний склад президії НАН України, визначення пріоритетних наукових напрямів країни і правила розподілу грошей між ними, стипендії членів держакадемій, принципи обрання директорів, багато іншого — по суті, другорядне й відносно легко розв'язується при наявності людей, які хочуть добра рідній країні, а таких серед вітчизняних науковців більшість. З іншого боку, добре розумію, що зроблений висновок стосовно різкого, в рази, збільшення матеріального забезпечення науки більшості читачів здасться банальним і, не виключаю, кимось може піддатися нищівній критиці. Однак це питання принципове, і від його вирішення залежить — буде Україна в майбутньому науково і технологічно розвиненою державою, чи перетвориться на наукову периферію з усіма відповідними наслідками. Тоді, перепрошую, "верхам" не треба брехати, згадуючи про свою палку любов і повагу до науки, і надувати щоки, демонструючи наявність "зароблених сумлінною власною працею" численних дипломів за наукові ступені та звання.

Те, що теза "наука потрібна суспільству" правильна, доводити, гадаю, не треба; вплив науки на розвиток і покращення життя має глибоке коріння і є переконанням кожної освіченої людини. Але щоразу, коли країна перебуває на крутому історичному зламі, постає сакраментальне питання "Бути чи не бути?", або "Як вижити?" Я впевнений: знайти правильний дороговказ можна, лише спираючись на власну високорозвинену науку. Але зробити її такою неможливо без цілеспрямованої підтримки, яка й має прийти через нове мислення нових законодавців, а також нові, потрібні для відродження української науки закони.

Зареєстрований у Верховній Раді проект закону про науку не дає, на мій погляд, достатніх підстав сподіватися, що держава одужає й кардинально змінить своє ставлення до науки та науковців. Було б слушно, якби він пройшов глибоке обговорення в інститутах і університетах, оскільки торкається інтересів великого загону відданих своїй справі і країні високоосвічених громадян, від яких залежить її майбутнє. Їхня думка мала б бути, як мінімум, почута і, як максимум, врахована. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №19, 25 травня-31 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво