Чи витримає НАНУ атаку рейдерів?.. - Наука - dt.ua

Чи витримає НАНУ атаку рейдерів?..

30 червня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 30 червня-7 липня

Ще нещодавно директори київських підприємств, які спостерігали за силовими захопленнями заводів ...

Ще нещодавно директори київських підприємств, які спостерігали за силовими захопленнями заводів у Москві чи Катеринбурзі, полегшено зітхали: «Нас, слава Богу, хоч така біда обминула!» На жаль, сьогодні вже очевидно — не обминула. І якщо останній травень для когось був святом трудящих, часом розслабленого ходіння під червоними прапорами й розчулених спогадів про булижник — зброю пролетаріату, то для багатьох у столиці України (страшно подумати!) він став моментом істини, коли потрібно було забути про страх і, озброївшись чим попало, підвестися на захист рідного заводу від рейдерів.

На сьогодні схем захоплення підприємств розроблено декілька. Звичайно, якщо вдасться придбати більш ніж 50 відсотків акцій, то для зміни дирекції, та й робітників теж, особливих зусиль і розуму не потрібно. Проте купити задешево необхідну кількість акцій для контролю над підприємством далеко не завжди вдається. Тоді й включається одна з рейдерських схем. Приміром, збирається вірна частина акціонерів і з ними приймається рішення про зміну керівництва. Після цього суд десь у тьмутаракані (уже помічено кілька судів у різних частинах України, які спеціалізуються на цьому) виносить вердикт про те, що рішення зборів правомірне і його потрібно виконувати. Рейдери негайно, не давши жертві оговтатися, приступають до захоплення.

Про те, що це не спонтанні, а добре організовані з одного центру, дії, свідчить і такий факт: постанови судів у різноманітних регіонах України написані ніби під копірку. Нерідко на допомогу рейдерам приходять навіть прокурори, які дають санкцію на затримку на кілька днів директора підприємства, щоб той не заважав захопленню. Правда, фінт із прокурором включається лише тоді, коли в рейдерському центрі після аналізу обстановки на підприємстві-жертві дійдуть висновку, що директор має належні бійцівські якості й може організувати гідний опір...

Коли рейдерські напади в Києві перетворилися на систему, українські директори нарешті зрозуміли — їм також треба організуватися. Минулого тижня в офісі УСПП на Хрещатику зібрався круглий стіл, на якому директори підприємств і юристи спробували звернути увагу керівництва громадської організації промисловців і підприємців на те, що їй час ставати на захист прав своїх членів.

На заперечення керівництва, що, мовляв, це ринок і захищайтеся самі законними засобами, постраждалі заявили: «Коли супротивник діє всупереч усім існуючим законам, рамками закону його не вгамуєш. Треба вживати серйозних заходів, зокрема, щоб розглядом таких справ займалися суди тільки того міста чи району, де розташоване підприємство».

У Росії вже вжито заходів, які поставили на шляху рейдерів певні заслони. Вибух їхньої активності в Україні саме й пояснюється тим, що тут із ними все ще борються самотужки... Отже, якоїсь видимості єднання між українськими промисловцями досягнуто. Проте можна не сумніватися — рейдерський бізнес не помре сам собою. І слід заздалегідь подумати, на яких напрямах ще можна чекати на його активність.

На одних із академічних зборів директор Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАНУ академік Юрій Пахомов повідомив колегам, що майно академії оцінюється в 40 млрд. дол., і, мовляв, це незліченне багатство робить становище самої академії дуже уразливим, оскільки мисливців на такий скарб знайдеться чимало. У зв’язку з цим оглядач «ДТ» звернувся до відомого економіста:

— Юрію Миколайовичу, ви досить поінформована людина і, звісно ж, знаєте ці сили — білі та пухнасті, — які незабаром простягнуть руки до академічного майна. Чи не вважаєте ви доречним «засвітити» у пресі схеми, за якими неминуче відбудеться розграбування майна НАНУ?.. Згадаємо принагідно, що публікація в «ДТ» прізвищ претендентів на академічні звання з бюрократії дотепер приводила до того, що вони не ставали ні академіками, ні членкорами...

— Хоча я персонально знаю мисливців за майном НАНУ, але не хочу зводити всю справу до злодійства. І, на жаль, імен назвати не можу, оскільки вони відразу ж подадуть на мене в суд, а юридичних доказів у мене немає. Та, думаю, імена тут не надто вже важливі, бо така поведінка типова. Вона — наслідок і побічний продукт суспільства. Тому, щоб запобігти лиху, потрібно копати глибше і спробувати поставити їй заслін на рівні суспільства...

— Тоді, Юрію Миколайовичу, давайте спробуємо пошукати інший шлях, як допомогти науці. Ось ви заявили, що вартість майна НАНУ — 40 млрд. дол. Це реальна цифра?

— Реальна, хоча ніхто останнім часом вартість академічного майна й не оцінював. У НАНУ величезна нерухомість, зокрема земля. Нині всім відомо, скільки все це коштує в центрі міст. Причому майно в академії не лише в центрі Києва, а й у центрах інших великих українських міст. Ще є курорти, будинки відпочинку, ботанічні сади, погаслі академічні заводи...

— Далеко не все згасло — в Інституту електрозварювання імені Є.Патона чудово працюють заводи в Сімферополі та у Новій Каховці.

— Це все-таки щасливий виняток, а скільки заводів лягло! Доречно подивитися, як діють наші сусіди, щоб реанімувати академічну науку. Приміром, російський прем’єр Фрадков поставив перед РАН завдання підвищення ефективності управління майном держсектора науки...

— Та академіки в Росії проти реформ. Думаю, наші академіки будуть не менш активно виступати проти таких змін. Чи я помиляюся?

— Усе залежить від продуманості та усталеності мотивацій. У нас у пресі, коли йдеться про академію, заведено обговорювати саму цю структуру; хоча витоки лиха — у природі суспільства, у якому ми живемо. У ньому розквіт науки в принципі неможливий. Якщо ж суспільство стане іншим — спроможним розвивати не тільки «низьке» (тобто низькотехнологічне), а й «високе», то академія підніметься за рахунок внутрішніх механізмів саморегулювання і взаємодій із ринком і державою.

— Країна ж дуже помінялася за останні 15 років, а в НАНУ майже нічого не змінилося...

— Ті параметри розвитку країни, що мають відношення до великої науки й без яких така наука неможлива, змінилися в гірший бік. Понад те, середовище, у якому тільки й може розвиватися велика наука, зазнало катастрофи. За останні п’ятнадцять років наша країна з передової (за світовими науково-технологічними мірками!) перетворилася на відсталу.

З переходом до ринку, причому в гіршій його формі, першими, за рідкісним винятком, гинули передові науково-технологічні комплекси та все, що пов’язано з наукою. Керівництво академії могло лише стримувати й уповільнювати процеси деградації. Ринок сам по собі на ранніх стадіях створення технологій, і тим паче в сфері фундаментальної науки, виявляється провальним. І це, до речі, — у відповідності з західними вченнями і західною практикою.

— Як це?.. Американці скуповують мізки в галузі фундаментальної науки з усього світу й у них нічого начебто б не провалюється...

— У високорозвинених країнах ринок повноцінно панує тільки над рутиною. Інша річ — наука та високі технології. Тут ринок США працює під наглядом держави в симбіозі з державними регуляторами. А повноцінно він включається в справу лише на стадії комерціалізації виробів, готових до масового практичного використання.

Звернімося, з огляду на нашу псевдоринкову зомбованість, до думки авторитетів. Лауреат Нобелівської премії П.Семюельсон характеризує уряд США як «найбільше підприємство у світі». А відомий американський історик А.Шлезингер називає міфом уявлення, що «своїм розвитком Америка зобов’язана необмеженій свободі приватного підприємництва». Пошлемося нарешті на думку ідейного вождя російських (часів Єльцина) ринковиків-реформаторів Є.Ясіна. Саме йому належать слова про те, що «ринкові сили не приведуть до формування структури економіки, спроможної забезпечити процвітання Росії; вони швидше закріплюватимуть сировинну орієнтацію».

— Тоді за рахунок яких джерел і коштів у США розвиваються науково-технологічні сегменти?

— Перше джерело — це держзамовлення (за рахунок коштів федерального бюджету) і держконтракти. Зауважимо, що фундаментальна наука без держави взагалі існувати не може, оскільки передбачає надто довгий для бізнесу термін обігу грошей (від початку і до кінця ланцюжка, коли з’являється дохід). Друге джерело — величезні державні субсидії. Третє — науково-технологічні сегменти в найбільших транснаціональних корпораціях, які лише з натяжкою можна назвати суб’єктами ринку. Тобто в США та в інших розвинених країнах є три потужні механізми. І за їхніми межами нічого гідної уваги в науці не «росте».

— А чи не здається вам, що наше суспільство звикло до безпорадності науки й дивиться на неї як на архітектурну надмірність?

— Ми за роки незалежності настільки звикли до ситуації, коли наука — це тягар, що сама потреба в ній потребує аргументації. Самозаспокоєнню сприяв і пережитий економікою відбудовний період, коли ілюзію успіху підживлювали високі темпи розвитку. Тепер же резерви відновлення майже вичерпані та вагоме прирощування доходів можливе тільки на базі структурно-інноваційних зрушень. А це означає, що саме тепер нам просто необхідні передові технології. До речі, і науково-технологічна взаємодія з Росією лише нині стає по-справжньому актуальною. Що ж до інновацій від Заходу, то звідти, відповідно до відпрацьованої там схеми, ми нічого першосортного отримати не зможемо. Адже американці, як і європейці, усвідомлюють, що саме на монопольному володінні передовими технологіями грунтується їхня перевага над іншим світом — за рахунок ексклюзивного отримання інноваційної ренти.

Модернізація для країн, які бажають навіть просто зберегтися, безальтернативна, оскільки вона тепер — уже питання виживання. Тому є підстави вважати, що Україні, у разі навіть нетривалого перебування в стані інноваційної безтурботності, доведеться пережити еволюційний крах найбільшого масштабу. Ми сповідуємо культуру архаїчного часу — живемо турботами від врожаю до врожаю, від бюджету до бюджету. Саме тому в нас негаразди зі стратегічним баченням і мотиваціями, націленими на довговічність.

— Чому економісти не допоможуть владі знайти стратегічний напрям для управління країною?

— Їй наші поради не потрібні. Злодійство у верхньому ешелоні набуло таких масштабів, що саме по собі воно не зникне. За рахунок чого стали науково-технологічними країни, які були набагато слабшими за нас, наприклад, та сама Фінляндія чи Південна Корея? Причини не лише в тому, що там були створені механізми перерозподілу коштів на користь майбутнього, а й у тому, що там працювала й інша, така, що надихає, система творчих цінностей.

Ще одне наше лихо: ми — нація гедоністична. Наша еліта перебуває у неприпустимій для бідної країни розкоші. А фіни та корейці були стриманими, коли будували економіку своєї країни. Японія, коли лишень виходила в лідери, мала одну з найнижчих оплат праці у світі. Жити в розкоші для багатих вважалося неприпустимим. Є на Заході навіть етична норма — якщо ти серйозний керівник, то маєш демонструвати, що не женешся за розкішшю та іншими дрібницями. А ви подивіться на автомобільний парад честолюбства у Верховній Раді! Наша еліта зажиріла на бідності та злиднях народу. Це вже не питання механізмів і стратегії, це питання системи цінностей у суспільстві.

Коли б нині розпочалося якесь серйозне перетворення НАНУ в будь-якому напрямі, але без одночасної реорганізації суспільства, це стало би початком повного розвалу академії. Тому її консерватизм — не результат неадекватної поведінки її керівництва. Це ясне розуміння того, що варто піти Патону — і все...

— Та він же не вічний...

— Є надія, що, може, запрацюють певні механізми, які дозволять йому залишити цю посаду... І він із радістю піде — я від нього особисто це чув.

— ...?

— В історії можна знайти чимало трагічних постатей керівників, які були змушені поводитися так у найскладніших умовах. І Борис Євгенович — глибоко трагічна фігура. Він розуміє, що варто прийти на його місце кому завгодно — нехай це буде чудовий керівник, авторитетна людина, — але лише на мить утвориться тріщина, і нею миттєво скористаються ворони та грифи, або за нинішнім сленгом — рейдери, і розірвуть НАНУ на шматки. Ті, хто наївно пропонує навіть хороші рецепти її реконструкції, не розуміють, що в нашій реверсній державі таку пропозицію неможливо реалізувати без колосальних утрат. Хоч як це прикро, але вони ллють воду на млин тих, хто хоче академію розграбувати.

— У РАН становище не краще, проте вона — на порозі реформ...

— Якщо в нас комерціалізація академічного майна проводитиметься без серйозної «парасольки», її не прийме ніхто.

— І хто може надати надійний дах?

— Попередньо потрібно серйозними рішеннями захистити НАНУ від знищення та створити реальний нагляд держави. Перший крок — виділити те, що недоторканно, і відокремити омертвілі або зруйновані ділянки, які без комерціалізації підняти не можна. Все омертвіле — а його безліч — виділить інвентаризаційна комісія, і розпочнеться комерціалізація чи то у формі довгострокової оренди, чи то у формі приватизації. Гроші підуть у фонд, який академії потрібно створити разом із ким-небудь, щоб був контроль, спроможний перепинити шлях шахраям. Половина виручених коштів має піти на благородні неакадемічні цілі. Пригадайте, як радянська влада організувала колонію Макаренка. Нині інші часи, і форми мають бути іншими, але той досвід доречно пригадати. Нехай частина виручених грошей піде на створення центрів безпритульних дітей, наприклад у Донецькій області, із математичними, фізичними школами і з державною мовою викладання. Це має бути добре продумана піар-акція, зрозуміла і схвалена суспільством. А друга частина грошей піде на науку, на високі технології, на придбання найсучасніших приладів. І тоді ніхто не дорікне, що така комерціалізація майна академії — темне й брудне розкрадання…

P.S. Отже, «ДТ» дістало можливість опублікувати ще один план порятунку української науки. Як вважає відділ науки тижневика (хоча, може, ми й не праві), від нього віє певним ідеалізмом. Насамперед, у НАНУ майже немає «омертвілих територій» — усі вільні приміщення вже давно здають комерційним структурам. Усе в ділі, дуже вигідно здають навіть стоянки біля інститутів. Тому навряд чи можна припустити, щоб директори інститутів підтримали ліберальні перетворення, запропоновані академіком Ю.Пахомовим.

Тож, що робити?.. Схоже, на це запитання відповіді не знає ніхто, але, певне, не випадково президент Росії, слідом за своїм колегою з Білорусі, ущемляє демократію, бере призначення президента РАН у свої руки. За цим рішенням, можливо, стоїть розпач — розуміння того, що витягти себе та коня з болота власною рукою за кіску дотепер удавалося лише барону Мюнхгаузену...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво