Богоугодні наукові заклади - Наука - dt.ua

Богоугодні наукові заклади

11 лютого, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №5, 11 лютого-18 лютого

Опис богоугодних закладів є в класичній літературі (М.Гоголь, Ільф і Петров), а ось що таке наукова установа — наше суспільство не знає...

Опис богоугодних закладів є в класичній літературі (М.Гоголь, Ільф і Петров), а ось що таке наукова установа — наше суспільство не знає. Ефективної науки в старій Росії не було. В СРСР було реалізовано специфічну бюрократичну систему у формі АН, закритих НДІ та нечисленних наукових підрозділів при провідних університетах. Така система могла бути успішною лише при концентрації адміністративного та фінансового ресурсів, а науково-технічне відставання, що виникло на 90-ті роки минулого століття, було однією з причин розвалу СРСР. Відтак українські вчені опинилися без коштів на дослідження і без наукової інформації («ДТ», №11, 2004), отже, наукові установи перетворилися на богадільні для тих, хто з різних причин не емігрував або не перекваліфікувався. У якому ж стані рештки науки нині, і які наші перспективи у світлі теперішніх суспільних змін? Інакше кажучи, чи є шанс перетворити наявні богоугодні заклади на сучасні наукові установи? І що треба було б зробити для цього?

Ще за часів СРСР був популярним гіркий жарт про три види науки: експериментальний, теоретичний та провінційний. Нині в Україні маємо лише провінційну науку позавчорашнього дня. Така наука не відіграє якоїсь ролі в суспільстві й не впливає на його майбутнє; залишилися пустопорожні промови перших осіб на різних щорічних зборах і бадьоренькі заклики на кшталт «нехай не гасне світло науки». Діагноз про коматозний стан української науки загалом не заперечується («ДТ», №12, 2004), хоча питання конкретних причин, а також можливостей і шляхів реанімації залишаються відкритими. На думку автора, забезпечення сучасною інформацією й налагодження міжнародних зв’язків украй необхідні для відродження фундаментальної науки.

Розпочнемо з арифметичної задачки. В Україні в будь-якому розділі природничих наук є близько двох десятків академічних інститутів із сотнею кваліфікованих дослідників у кожному, а у світі видається близько 20 провідних журналів. Знаючи, що на всі наукові бібліотеки в Україні припадає по одному примірнику кожного видання, отримуємо 20 журналів на місяць на 2 тис. дослідників. Як можна ознайомитися з таким масивом інформації?

Сумний, але чесний висновок: українське наукове співтовариство складається з осіб, які мають різні академічні звання, щось досліджують, але професійно не знають сучасного стану науки.

Нині без комп’ютерної бази даних і електронної пошукової системи працювати з літературою неможливо, але такої системи немає навіть у бібліотеці ім. Вернадського. Тому говорити про поінформованість наших учених без доступу до пошукових систем типу Web of Science просто не можна!

Основна проблема, яка виникає при спробах розпочати будь-які сучасні дослідження в Україні, полягає не в обмежених матеріальних умовах, а у відсутності повної інформації. В інформаційній ізоляції не змогла б працювати і добре оснащена лабораторія. При цьому частковий доступ до журналів не рятує (і тепер будь-яку статтю можна попросити в колег із західних університетів), необхідно мати можливість пошуку й самостійної оцінки інформації, тобто потрібен доступ до бібліографічних баз даних. Оскільки такої можливості немає, нам доводиться займатися не тим, що могло б виявитися цікавим, а тематикою, з якої є хоч якась узагальнена інформація, наприклад, огляди. Проте така діяльність зазвичай виявляється вторинною.

Наукова діяльність потребує чималих витрат, а тому постає запитання: скільки ж грошей на дослідження освоює наш середньостатистичний учений? До останнього часу зростання асигнувань на науку в основному означало підвищення зарплат і накладних витрат, отже, не важко знайти лабораторії, в яких упродовж останніх 10—15 років на дослідження не витрачено нічого. Про які нові результати можна говорити? Науковці в основному займаються систематизацією старих даних або імітаційною діяльністю.

Вже не можна вирішити й завдання кваліфікованого управління наукою в Україні. Такої проблеми не порушують, доки працює залишковий принцип фінансування, що дозволяє лише якось зберегти (а також, за змогою, використовувати) наявний науковий потенціал. Але коли з’являються додаткові кошти, виникає потреба і в перспективному плануванні, і в експертних оцінках, що організувати неможливо, оскільки немає ні свіжої інформації, ні фахівців, які б освоїли цю інформацію. Тут не йдеться про персоналії чи систему управління. Ні наявна авторитарна, ні можливі демократична чи програмно-цільова схеми не працюватимуть без розуміння того, що відбувається навколо і хто є хто. Щоб якісно керувати, потрібно мати можливість визначення пріоритетів і експертизи результатів; ці завдання може вирішити лише поінформоване наукове співтовариство.

Різке зниження суспільної ролі науки проілюстрували й останні політичні події. Якщо півтора десятиліття тому наука (зокрема фундаментальна) була помітним суспільним чинником і висунула чимало лідерів, то нині вчені НАНУ і викладачі університетів проявляли себе як приватні особи. Наукове керівництво завжди рухалося у фарватері влади, але протягом останнього десятиліття замість реальних дій була лише роздача білянаукових брязкалець у вигляді почесних посад і звань для можновладців.

Отже, картина наукового життя в Україні досить похмура. Розпад фундаментальної науки вже сягнув тієї стадії, коли перебудувати чи відновити її неможливо. Тож чи потрібне нам те, що маємо? Відповідь позитивна. Нерозумно й грішно не зберігати рештки наявних знань. Навіть відмираючи, наука здатна допомогти в розвитку освіти й підтримати прикладні дослідження. Важливо лише не плутати ці процеси з науковим відродженням. Головне в тому, щоб сконцентруватися на стратегічному питанні: як нам не втратити зв’язок із сучасною наукою, щоб створити науковий потенціал, який дозволяв би розуміти й самостійно використовувати технології майбутнього.

Мабуть, найближчим часом прозвучить чимало слів про важливість науки. Можлива й поява деяких коштів понад залишкове фінансування. Куди їх спрямувати з урахуванням вищеописаних реалій? Хто має усвідомлювати важливість нашого приєднання до світового наукового процесу й зробити хоча б найпростіші кроки в цьому напрямі? Адже сьогоднішнє наукове співтовариство не зможе брати участь у цьому процесі: не чути, щоб наші вчені вимагали нормальних умов роботи (інформація, прилади). Тому поточну наукову діяльність у НАНУ і провідних університетах чіпати не треба, зберігаючи там наявне залишкове фінансування. Додаткові кошти слід було б сконцентрувати на реалізації першочергової мети — якнайшвидше приєднатися до сучасних досліджень.

На думку автора, до термінових заходів для відродження, що потребують цільового фінансування та менеджменту і здійснювалися б через незалежне агентство (далі УНА — Українське наукове агентство), належать такі:

1. Приєднання до міжнародної системи інформаційного забезпечення шляхом колективної передплати на бібліографічні бази даних і електронні версії основних журналів (оскільки система дуже недешева, можна обмежитися версіями з лімітованим доступом кількох десятків користувачів одночасно). Таку передплату, організацію мережі швидкого Інтернету для кількох центральних бібліотек і провідних університетів, а також 20—30 академічних інститутів УНА могла б провести впродовж року. При цьому локальні мережі, доведені до робочого місця дослідника (або хоча б до кожної лабораторії на першому етапі), мають організувати університети й інститути, що входять до мережі. УНА мусила б також провести навчально-пропагандистську кампанію про використання такої інформаційної мережі.

2. Пряма фінансова підтримка міжнародних публікацій також може здійснюватися через УНА. Ці кошти мають бути в розпорядженні дослідників і могли б спрямовуватися як на матеріальне стимулювання, так і на подальший розвиток робіт (устаткування, розширення групи, наукові відрядження), що мають міжнародний резонанс.

3. Закриття всіх наукових збірників і більшості українських журналів (підтримувати треба було б лише кілька видань, що мають хоч якусь світову аудиторію), адже своєї наукової періодики немає навіть у Німеччині чи у Франції. Оскільки публікація фундаментальних досліджень у зарубіжних виданнях безплатна, то частина української науки, що становить реальну цінність, ніяк не постраждає. Крім економії коштів, ми отримуємо можливість міжнародної експертної оцінки наших результатів через систему рецензування, що існує в усіх журналах. Без жодних зусиль із нашого боку буде зрозуміло, що суттєво для світової науки, а що інтересу не становить.

У перспективі, при наявності коштів і при появі хоч якихось ознак пожвавлення наукової діяльності, УНА треба буде системніше налагоджувати міжнародні контакти.

4. Забезпечити (насамперед у фінансовому плані) участь наших дослідників у міжнародних грантах, а також організувати нові програми з пріоритетних напрямів. Не дуже вдалим прикладом може бути нинішня російсько-українська програма з нанофізики: наші партнери не лідирують у цій галузі й мають аналогічні проблеми з інформацією. Співпраця з Великобританією або Німеччиною була б ефективнішою, але нині ми неспроможні навіть зорієнтуватися в дослідженнях, які там проводять.

5. Розпочати видання українських перекладів тих ключових монографій і оглядів останнього часу, які актуальні для досить широкої аудиторії. Така програма не тільки була б доступним і недорогим каналом інформації для наших учених (і колег із СНД), а й послужила б розвитку української наукової термінології.

6. Ще одним аспектом діяльності УНА могли б стати контакти з нашою науковою еміграцією, як це робиться в Китаї, Індії. Варто було б використовувати досвід цих держав, країн СНД, Прибалтики та колишніх соцкраїн, де обговорюються навіть питання рееміграції. Крім колег, що виїхали, за кордоном уже сформувалася чимала група молодих учених, які здобували в Україні лише базову освіту. Вони майже нічого не знають про нашу науку, оскільки web-портали наших академічних інститутів і університетів перебувають у зародковому стані. Співпрацювати зі співвітчизниками можна було б і через професійні наукові товариства при державній підтримці.

Чи вистачить волі в нашої еліти, щоб розпочати вирішення проблеми негайно, попри складні коротко- і середньострокові завдання? Адже наші богоугодні заклади через 10—15 років повністю спорожніють, і наукове відродження доведеться розпочинати з нульового циклу, на що знадобиться кілька десятиріч (як це було в довоєнному СРСР, сучасних Індії чи Бразилії). А Україна, як і раніше, належатиме до категорії держав третього світу.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво