Без компасу й вітрил дрейфує українська наука - Наука - dt.ua

Без компасу й вітрил дрейфує українська наука

31 березня, 2017, 23:00 Роздрукувати Випуск №12, 1 квітня-7 квітня

Керівництво НАНУ несе величезну моральну відповідальність за те, що за 25 років так і не створено стратегії розвитку нашої науки, з якою можна було б вийти до суспільства. Успіхи світового рівня невеликого кола вчених не можуть замаскувати вкрай неефективну роботу наукового загалу.

Нещодавно я натрапив на статтю, 25 років тому надруковану в журналі Science, де досліджувався стан тодішньої української науки. Мені стало сумно й страшно. 

Невже саме такі емоції може викликати стаття в цьому найвідомішому в світі науковому журналі? Охочі можуть знайти її, вона вийшла під заголовком "Відрізана від основного шляху дрейфує українська наука" (Science, том 258, с. 24—26, 1992 р.). Відряджений тоді до Києва кореспондент Science брав інтерв'ю у провідних українських учених, намагаючись оцінити проблеми, що стояли перед ними, як-от: відірваність від світового наукового прогресу через неналежний доступ до потоків інформації, низький рівень контактів з іноземними колегами, відстороненість від викликів, що стоять перед Україною як державою. Вже тоді стало зрозуміло, що чимало "видатних" наукових досягнень були видатними лише в умовах замкнутого інформаційного простору колишнього СРСР, а багато наукових розробок могли бути впроваджені у практику лише в умовах низького технологічного рівня нашої промисловості. Все це знайшло відображення у згаданій статті. Один з американських бізнесових консультантів, який тоді перебував у Києві, намагаючись знайти технологічні розробки, варті того, щоб бути впровадженими на Заході, стверджував: "Українці думають, що якщо вони створили новий продукт, будь-який продукт, то його можна буде продати. Вісімдесят відсотків з них мають корисні для ринку ідеї лише в їхній голові, бо не знають, що вже є на ринку. Що ж до інших, то в п'яти відсотків з них є гарні ідеї, але вони ставлять такі умови, що домовитися з ними неможливо". І це при тому, що технічні дисципліни домінували (і нині домінують) у діяльності НАНУ. Такий стан речей був результатом провінційності й другорядності НАНУ в порівнянні з "великою академією" — АН СРСР. Усі інші напрями, зокрема ті, що визначають науковий і суспільний прогрес (біологія, гуманітарні науки), перебували тоді і залишаються дотепер у занепаді. Для подолання проблем бракувало і розуміння, і організаційних передумов.

Проте не жалюгідне фінансування української науки, а його розподіл був у цій статті предметом особливої уваги. Мої слова "Маленькі доступні кошти розподіляються без огляду на наукові досягнення" були винесені в підзаголовок, а далі з інтерв'ю було процитовано: "Ми розуміємо, що країна бідна, і ми не просимо багато. Але якщо ці малі кошти розподіляються без огляду на наукові здобутки, то це бентежить".

Сумно й страшно, що нічого не змінилося. Ці 25 років стали для нашої науки, як і для держави загалом, роками втрачених можливостей. 

Керівництво НАНУ несе величезну моральну відповідальність за те, що за 25 років так і не створено стратегії розвитку нашої науки, з якою можна було б вийти до суспільства. Успіхи світового рівня невеликого кола вчених не можуть замаскувати вкрай неефективну роботу наукового загалу. А звідси й відповідь суспільства, держави, її законодавчих і виконавчих органів, що знайшло відображення в драматичному скороченні фінансування науки — такому, що ставить під загрозу саме її існування. Умови виживання не сприяють науковій творчості. Катастрофічних масштабів набув відтік кадрів. У наукових установах залишаються ті, кому нікуди податися, — переважно науковці пенсійного віку. Їм важко інтегруватися в сучасний науковий і технологічний прогрес, і вони діють у найпростіший спосіб — виходять на вуличні протести з єдиною вимогою — збільшити фінансування. Так учені стають жебраками, і вже в цій непривабливій ролі їх сприймає суспільство. 

Наближається катастрофа. Керівництво НАНУ геть безпорадне, воно нічого не може запропонувати. Продовження практики неповної зайнятості, скасування вакантних посад, щоб молодь, яка працює за кордоном, не могла повернутися — хіба це не сповзання у прірву? До такого жахливого стану ми йшли 25 років. Як з нього вийти? У пошуках відповіді може допомогти аналіз організаційних засад науки. 

Наука багатобарвна і неповторна у прагненні пізнати нове й невідоме, донести свої відкриття й здобутки до людського загалу. Вона робить як великі, так і малі кроки у невідоме. Проте великі кроки дуже ризиковані, оскільки ані сам учений, ані ті, хто фінансує і забезпечує його роботу, не гарантують очікуваного результату. Суть у тому, що фінансувати й забезпечувати треба те, чого ще немає. І тому виникли дві концептуально різні системи організації й фінансування наукових досліджень, відбору тих, що матимуть підстави для проведення досліджень. Перша з них охоплює всі науково й технологічно розвинені держави світу, а друга з науково розвинених країн залишилася тільки в Україні. 

Першу часто називають грантовою, хоча вона може включати не лише гранти, тобто кошти, що виділяються на певний термін без вимоги їх повернення для виконання наукових досліджень, запропонованих самим науковцем. Тут можуть бути і завдання державних організацій на проведення досліджень, і створення розробок суспільної ваги, і пропозиції приватних фірм на створення нових технологій. Основний принцип — залучення максимальної кількості претендентів і запропонованих ними ідей з максимально жорстким відбором найбільш вагомих і перспективних. 

Зі свого досвіду експерта з багатьох міжнародних проектів на рівні Євросоюзу і приватних фондів наведу основні критерії такого відбору.

По-перше, це новизна й амбіційність самого проекту. А тому треба не просто викласти ідею дослідження, а й продемонструвати чітке уявлення про шляхи її реалізації з оцінюванням можливих ризиків. 

По-друге, мають бути авторитетними особа заявника проекту і його основні учасники. Зважується, наскільки успішними і вагомими були результати їхніх попередніх проектів, який був рівень їхніх патентних заявок і публікацій, як ці результати були реалізовані і наскільки ефективно впроваджені. Далі слід довести, що для проведення запропонованих досліджень необхідні умови справді існують (з оцінюванням кадрового потенціалу, інфраструктури, обладнання тощо). 

З проектами, де можна очікувати практичної значимості результатів, — іще складніше. Потрібно залучити приватну фірму, яка б гарантувала впровадження результатів (якщо їх буде досягнуто), — з оцінюванням соціального ефекту, можливості створення робочих місць тощо.

Така система не лише забезпечує конкурентні умови для дослідників, вона ламає відомчі бар'єри. Прикладів багато. Однією з найбільших у світі грантових організацій є Департамент енергії США. Йому підпорядкована мережа національних лабораторій (аналогів наших НДІ), що були створені під час війни для розробки нової зброї. Нині вони продовжують існувати на засадах державно-приватного партнерства, і їхні співробітники мають витримувати конкуренцію за фінансування з колегами, які працюють в університетах, за умов загальнонаціональних конкурсів. Інший приклад — національні інститути здоров'я США. На відміну від нашої Академії медичних наук, вони, отримуючи державне фінансування і здійснюючи на грантовій основі власні дослідження, більшу частину отриманих коштів виділяють на гранти вченим, що працюють в університетах і приватних фірмах.

Зверніть увагу на деякі цікаві особливості. Вчений може працювати в академічній структурі, в установі, фінансованій державою, в університеті, приватному секторі або навіть бути вченим-одинаком і конкурувати на рівних за конкурсне фінансування з державних фондів. Не завжди, але є навіть можливість при отриманні гранта перейти зі своїм фінансуванням до іншої установи, де кращі умови для проведення досліджень. Наукові й науково-освітні установи борються за найкращих дослідників, що приносять і славу, і значні кошти.

Але є й інша система, яку можна назвати розподільчо-відомчою. Це коли виділені з державного бюджету кошти на науку розподіляються спочатку між міністерствами й відомствами, що дотичні до науки, а також тими, які потребують наукового супроводу. Певну частину цих коштів отримують НАНУ і галузеві академії. Далі відбувається розподіл коштів між науковими установами, а в них — між підрозділами і колективами дослідників. Вчені, як і весь допоміжний персонал, є штатними працівниками установи. Лише вони мають право на державне фінансування своєї планової наукової теми, навіть якщо відомо, що в іншій установі ці дослідження могли би бути виконані значно ефективніше. Фактично вчені перебувають на державній службі, їхні трудові обов'язки регулюються законами про працю. Звільнити науковця з роботи можна лише за систематичні порушення трудової дисципліни. А якщо він справно ходить на роботу, то й справно одержуватиме зарплату, навіть якщо його науковий доробок дорівнює нулю. Спитаєте, як же так, адже раз на 5 років проводиться атестація науковців. За традицією, в НАНУ нікого не звільняють, і атестацію проходять усі.

Розглянемо, як працює ця система на рівні наукових колективів. Учений, генеруючи наукову ідею, для її реалізації сам собі ставить завдання і фактично сам перед собою звітує. Звісно, є формальні процедури, такі як звіт перед радою наукової установи з оголошенням рецензій, проте ці рецензії завжди схвальні. Після цього переплетений звіт подається до президії НАНУ, де складується. Саме він є підставою для нарахування зарплати і здійснення всіх витрат наукового колективу за час виконання "планової" теми (3—5 років). Проте за 50 років свого перебування в науці я не знаю жодного випадку, коли б науковий звіт не був прийнятий. Пам'ятаю один випадок, коли колега звітував про результати роботи явно сфальсифіковані. Я запропонував звіт не затверджувати. Але вчена рада його затвердила. Просто ніхто не знав, що робити, якби звіт був відхилений, бо жоден документ не передбачав такого. Це приклад того, що за такої системи неминучі витрати не лише на забюрократизоване управління наукою, а й на безперспективні, а то й безглузді дослідження. Бюрократичному апарату їх важко відрізнити від справжньої науки, а науковий загал не має для цього ефективних важелів. І не лише важелів, а й чіткої мотивації.

Система, яку називаємо "совковою", успадкована з часів СРСР і досі залишається без змін. В тодішніх умовах вона оптимально відповідала державного устрою з його плановою економікою і відсутністю конкуренції, а також тогочасній руйнівній для вільного розвитку творчої особистості ідеології. В цій системі всі по-соціалістичному рівні — і ті, хто самовіддано працює на передових рубежах науки, і ті, хто приходить на роботу, щоб відіспатися. Вона не лише пережила крах СРСР, вона без істотних змін існує дотепер. Є у нас видатні вчені, що неймовірними зусиллями вибороли участь у міжнародних наукових проектах, але є й нездари. І ті й інші в нинішніх реаліях за дефіциту коштів вимушені працювати неповний робочий тиждень, отримувати меншу зарплату. Для одних це просто більше вільного часу, а для інших — крах надій і можливостей отримати результати світового рівня. Проте лише за "совкової" системи її "видатні організатори" в НАНУ можуть ігнорувати об'єктивні критерії ефективності досліджень і ухвалювати вольові керівні рішення. Зберігати бодай якусь дієздатність у минулому така система могла лише за умови збільшення фінансів і кількості наукових кадрів, бо на запити суспільства на нові відкриття могла реагувати лише створенням нових наукових колективів. А що зі старими колективами? Вони продовжували і продовжують існувати, бо в НАНУ не існувало і досі не існує дієвих механізмів їх перепрофілювання або закриття. Якщо так, то за цієї системи можна ігнорувати об'єктивні критерії ефективності вченого, розпорошуючи державні кошти на створення неконкурентних продуктів і навіть просто видимості бодай якоїсь наукової діяльності. Нині марнування грошей перейшло критичну межу. В умовах скорочення державних витрат на науку, подорожчання комунальних послуг і падіння курсу гривні ця система демонструє свою цілковиту недієздатність. Вона не лише недосконала, вона стає вбивчою і руйнівною для науки. Саме це зараз і відбувається.

Країни Східної Європи дублювали систему організації науки, що існувала в СРСР, проте їм вдалося пройти болісний період реформування. Результатом стала повна інтеграція у світовий науковий простір, радикальне поліпшення фінансування й умов роботи науковців. Ігнорувати ці процеси нашим "видатним організаторам науки" було непросто. Тут пішли в хід слова про наукові традиції, спадкоємність, розумний консерватизм тощо. Президентові НАНУ Борисові Патону довелося докласти чималих зусиль, щоб "об'єднати вчених СНД", створивши Міжнародну асоціацію академій наук і ставши її незмінним президентом. Проте і тут його спіткала невдача. Неочікувано вона прийшла саме з боку Росії, на яку він взорувався. За минулі роки російський уряд провів радикальну реорганізацію наукової сфери, позбавивши керівництво своєї академії наук права вільно й безконтрольно розпоряджатися її майном, фінансами і кадрами. Наслідувати вже не було кого. І от, працюючи на несумісних з усім науковим світом організаційних засадах, НАНУ поступово перетворилася на ізгоя. Так, для годиться, відбуваються якісь закордонні візити, підписуються якісь папери. Проте суть залишається незмінною. Даються взнаки і низький професійний рівень керівництва НАНУ, і його вікова невідповідність. Адже в країнах Європи навіть нобелівські лауреати виходять на пенсію після досягнення відповідного віку.

Розв'язуючи подібні нашим складні організаційні і соціальні проблеми, наукові організації в сусідніх країнах відмовилися від прямого фінансування наукових установ і перейшли на систему фінансування конкурсних наукових проектів. І оскільки ці факти вже неможливо було ігнорувати, в НАНУ знайшли відповідь — таку систему слід дискредитувати. Як саме? А дуже просто.

Тематичні конкурси на наукові проекти все ще оголошують — як додаткові до "планової" тематики. Але відповідну інформацію розсилають іноді з таким запізненням, що вчений просто фізично неспроможний підготувати якісний проект. Далі в закритому режимі ухвалюють рішення, які призводять до розпорошення коштів, після чого на кожен проект залишаються буквально крихти. Ба більше, і ці виплати відбуваються не на початку, а наприкінці виконання робіт. Тобто кошти не виправдовують навіть зусиль на їх одержання. Але найцікавіше те, що керівництво НАНУ не вважає за потрібне навіть інформувати авторів проектів, яким було відмовлено. Я не знаю жодного випадку, коли б результати експертизи з критичними зауваженнями довели до заявника проекту. Складається враження, що експертиз узагалі не проводять, а гроші ділять між тими, хто ухвалює рішення. 

Тому потрібні не вибори нового президента НАНУ, а повна відмова від послуг президії НАНУ в управлінні наукою. Як в усьому цивілізованому світі, академія наук має стати не органом державного управління нерухомим майном, фінансами і кадрами, а авторитетним елітарним клубом ветеранів науки, здатним прогнозувати її розвиток, формувати науково обґрунтовані пропозиції для вирішення державних завдань. Хоча й тут виникнуть проблеми із самою НАНУ. Перегляньте список з найбільш відомих у світі вчених України, складений за об'єктивними наукометричними даними. Не так багато знайдете в ньому дійсних членів НАНУ, хоча дехто з них не проґавить можливості приписатися автором до робіт своїх підлеглих і таким чином підняти власний рейтинг. Скажемо прямо, авторитет академіка в нашій науковій спільноті і так досить низький і з кожними виборами падає ще нижче. Але ж і можливості впливати на рішення президента і президії НАНУ академіки практично не мають. Вони лише виконують роль статистів, ухвалюючи на загальних зборах зведений науковий звіт, та час від часу обирають собі подібних. Все інше відбувається за зачиненими дверима — це такий спосіб управляти наукою. 

Кому передати управлінські функції? Здоровий глузд і світовий досвід підказують, що управляти наукою зовсім не потрібно. Вчені — люди творчої праці, керувати ними зайве. Треба лише надавати організаційні, управлінські й фінансові послуги. А державна політика має здійснюватися шляхом пріоритетного фінансування найпотрібніших державі наукових програм за результатами відкритих конкурсів проектів. У світі ці функції найчастіше виконує державна структура. Проте є й інші варіанти. Їх описано в цікавій книжці Габовича, Кузнєцова і Семенової "Українська фундаментальна наука і європейські цінності" (Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2015). У Німеччині, наприклад, наукова політика здійснюється за участі наукових товариств Фраунгофера і Макса Планка. Треба чітко зрозуміти, що євроінтеграція української науки — це загибель НАНУ як управлінської структури.

Вже понад рік ми живемо за новим Законом "Про наукову і науково-технічну діяльність". 

Хай у мене кине камінь той, хто відчув позитивні наслідки дії цього закону. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №22-23, 15 червня-21 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво