Атомній енергетиці не відмитися від Чорнобиля - Наука - dt.ua

Атомній енергетиці не відмитися від Чорнобиля

7 квітня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №13, 7 квітня-14 квітня

Першим практичним виробом атомної науки та промисловості стала атомна бомба. Заради неї, власне, і створювалися атомні комплекси США і СРСР...

 

Першим практичним виробом атомної науки та промисловості стала атомна бомба. Заради неї, власне, і створювалися атомні комплекси США і СРСР. Створювалися поспіхом, із величезними фінансовими витратами. Фінал цієї пекельної роботи — дві атомні бомби скинуто в Японії без жодної воєнної потреби.

«Ми виконали роботу за диявола» — так підсумував 1956 року результати реалізації «Манхеттенського проекту» Роберт Оппенгеймер. Що стосується політиків, то таких «прояснень свідомості» в їхньому середовищі практично не було. США продовжували робити бомби, і 1967 року досягли максимуму — близько 32 тис. боєголовок. СРСР до 1986 р. виготовив майже 45 тис. боєголовок.

Створення цих божевільних за масштабами й потужністю арсеналів ядерних озброєнь, запасів плутонію та високозбагаченого урану зажадало від провідних держав світу (перша десятка) велетенських витрат. Від «Манхеттенського проекту» до сьогоднішнього дня лише США витратили на створення атомних технологій і створення ядерного арсеналу близько 4 трлн. дол. Інші ядерні країни витратили ще не менше п’яти трильйонів. Загальні витрати (9 трлн. дол.) порівнянні з витратами на соціально-економічний розвиток всіх інших 145 країн світу протягом останніх 50 років.

Поточні витрати на ядерну зброю також чималі. У Росії, приміром, вони становлять близько п’ятої частини всіх військових витрат і перевищують витрати на охорону навколишнього середовища, науку, культуру, освіту й охорону здоров’я разом узяті. У сукупності з глобальним забрудненням планети — радіоактивними речовинами від випробувань ядерної зброї, внаслідок аварій на атомних виробництвах і АЕС, подій із ядерною зброєю — витрати на створення ядерних «кийків» виявилися надзвичайно потужним чинником, що негативно змінив якість життя людей і рівень безпеки всієї планети.

У Радянському Союзі було проведено 715 випробних ядерних вибухів. У США (на 2001 рік) — 1056. Франція підірвала 210 бомб, Англія — 45, Китай — 47, Індія — 3 і Пакистан — 2 бомби.

Проведення випробувань ядерної зброї викликало глобальне забруднення поверхні Землі радіоактивними продуктами та плутонієм, чимала частина якого не встигає повністю розділитися в процесі вибухового ядерного розпаду. Як сказав академік Б.Мясоєдов (Вестник Российской академии наук, том 70, №2, 2000 г.): «У результаті випробувань ядерної та термоядерної зброї, які мали місце в минулому, за різними підрахунками, від 5 до 10 тонн плутонію було викинуто в атмосферу й рівномірно розподілено по території всіх країн Північної півкулі». Багато це чи мало? Коли врахувати, що до початку розвитку атомних технологій уся земна кора завтовшки в 16 км містила лише близько 1 кг природного плутонію, то навіть найменше з наведених чисел є величезним. Плутоній надзвичайно небезпечна речовина, яка має довготривалу радіоактивність (десятки тисяч років), а також здатність затримуватися в людському організмі.

Максимально припустимий вміст плутонію в 1 м3 повітря становить лише 10-9 грама. Він небезпечніший від синильної кислоти — найсильнішої хімічної отрути — у 10 тисяч разів. Тому не дивно, що до 2000 року тільки від ракових захворювань, спричинених не стільки застосуванням, скільки розробками й уже здійсненими випробуваннями ядерної зброї, загинуло приблизно 430 тисяч людей (котрі не мали жодного стосунку до цих робіт), а в майбутньому така трагічна доля очікує ще майже 2 млн. 400 тис. Саме ці майже 50-річної давнини розрахунки академіка А.Сахарова викликали в нього відразу до продовження робіт над удосконаленням ядерної зброї. До сьогоднішнього дня ці розрахунки не було ніким спростовано, навпаки — вони лише підтверджуються. До речі, у статті, яка з’явилася 1958 року в англійському виданні радянського журналу «Атомна енергія», Андрій Дмитрович Сахаров зазначив: від радіоактивності, виділеної під час вибуху водневої бомби (з плутонієвим «запалом») потужністю в одну мегатонну, — від раку, генетичних порушень і інших хвороб помруть або тяжко постраждають близько десяти тисяч чоловік.

Ядерна зброя як засіб розв’язання військових і політичних завдань себе практично вичерпала. В історичній перспективі вона виявилася неспроможною, оскільки всі держави, які володіють такою зброєю, зазнали поразки у війнах уже після того, як озброїлися ядерними бомбами: Франція й Великобританія втратили свої імперії, США і Китай зазнали принизливих поразок у В’єтнамі, а СРСР — в Афганістані.

Так для чого ж придатні ці бомби? Лише для гри «в політику». Але чи не занадто дорого людство платить за цю гру?

Розробивши технологію виробництва ядерної зброї, науковий світ став пристосовувати уран-плутонієвий цикл для мирного використання. Саме на базі військового атома народилася та почала бурхливо розвиватися атомна енергетика. Згідно з прогнозом Міжнародного агентства з атомної енергетики (МАГАТЕ), зробленим 1974 року, до кінця ХХ століття в усьому світі передбачалося мати в дії 4500 ядерних енергетичних установок. Але вийшло інакше: за даними того самого МАГАТЕ, у квітні 2001 року в усіх країнах працювало лише 438 атомних реакторів і 31 реактор перебував у стадії будівництва чи модернізації.  Виправдалося 10% від прогнозу.

Зниження частки атомної енергетики в загальному балансі вироблення електроенергії зумовлене недовірливим ставленням до неї населення багатьох держав, несприятливою для атомної сфери кон’юнктурою та настроями в самому ядерному співтоваристві після невдалої спроби розв’язати знаскоку всі «атомні» проблеми, яких накопичилося чимало, і неприємності вони обіцяють серйозні. Проте добре вже те, що настав час, коли енергетики, вчені й політики (поки лише декотрі) визнали наявність серйозних проблем в атомній галузі й виділили найважливіші з них:

— існуючі АЕС потенційно небезпечні — жоден із сучасних енергоблоків не гарантований від серйозних аварій;

— використання енергії атома спричинило радіаційне й екологічне забруднення величезних територій, води, повітря й матеріалів, використовуваних в атомній енергетиці;

— вибухи ядерних пристроїв, аварії та звичайна робота АЕС підвищили радіаційний фон планети і, як наслідок, справляють негативний вплив на здоров’я людей;

— як свідчить досвід, аварійно-рятувальні служби після масштабної аварії й сьогодні не готові до ефективної роботи з захисту персоналу АЕС і населення прилеглих територій, особливо в початковому періоді.

Розгляньмо ці проблеми докладніше.

Офіційно реактор вважається безпечним, коли радіаційний вплив від нього не перевищує директивно прийнятих значень небагатьох параметрів (припустимі викиди радіонуклідів через вентиляційну трубу, річна доза опромінення персоналу тощо). Насправді всі ці параметри є вторинними, а головними завжди були й є фізичні параметри отримання енергії в реакторі. Будь-якій людині зрозуміло: чим вищий робочий тиск у реакторі, чим більше ядерного палива в ньому, чим вища температура теплоносія, тим важче утримати ці параметри в безпечних межах, а отже, і потенційна небезпека такого реактора вища. Недарма «батько» радянського атомної енергетики І.Курчатов називав атомний реактор «тліючою бомбою», а Нобелівський лауреат, фізик П.Капіца визначив АЕС як «бомби, що виробляють електрику».

Сучасні енергетичні реактори мають внутрішній тиск до 200 атмосфер. Це небезпечний тиск. Якщо пляшку шампанського нагріти й різко зняти кріплення корка, вона вилетить як куля. Корпусні атомні реактори вразливі саме за таким сценарієм. Стрижні управління можуть миттєво вилетіти з них, варто лише пошкодити (диверсією, помилковими діями персоналу, внесенням дефекту) спеціальні ущільнення, через які ці стрижні виходять нагору за кришку реактора. Тільки з цієї причини всі існуючі реактори слід визнати потенційно небезпечними, оскільки за такого «вильоту» регулюючих стрижнів реакція поділу ядер у реакторі розвиватиметься так швидко, що аварійний захист не встигне її зупинити, і реактор вибухне як бомба. Це дає підстави твердити: створити цілком безпечний реактор світовій атомній промисловості наразі не вдалося.

Друга небезпечна риса атомної енергетики полягає в нагромадженні величезних обсягів відпрацьованого ядерного палива (ВЯП) і радіоактивних відходів. ВЯП — це смертельно небезпечна, високорадіоактивна суміш ізотопів урану, плутонію, осколків поділу ядер трансуранових елементів і продуктів їхнього розпаду, яку не можна зберігати на поверхні землі. Опромінене ядерне паливо робить найбільший внесок у сумарну активність нагромаджених у світі відходів. Щорічне світове вивантаження ВЯП з атомних станцій перевищує 10 тис. тонн. До 2006 року країни світу нагромадили близько 260 тис. тонн ВЯП, а до 2020 року його кількість становитиме не менше 600 тис. тонн. Водночас у світі досі не існує загальновизнаної концепції безпечного поводження з відпрацьованим ядерним паливом, воно перебуває в тимчасових сховищах, поступово руйнуючись від ядерних реакцій і тепловиділення, які відбуваються у ньому. Що буде з тепловидільними касетами через 50 років такого зберігання, не знає ніхто.

Ще одну проблему створює величезний обсяг радіоактивних відходів (РАВ), нагромаджених атомною енергетикою. В Україні сьогодні ми маємо понад 130 млн. кубометрів РАВ, які зберігаються в тимчасових ємностях і могильниках, розташованих на поверхні землі.

Як могло статися, що за гарним фасадом атомної енергетики та промисловості утворився радіоактивний «хвіст» із найнебезпечніших речовин, загрозливих для всього живого на Землі?

Коли метою науки та промисловості є створення нової, надпотужної зброї, то в її виробництві припускають чималий ризик. Так було завжди й є навіть нині, приміром, під час виробництва вибухових речовин на основі нітрогліцерину. Оглядаючись на свою історію, ми бачимо — розробка та створення зброї нового покоління завжди проходили з жертвами й вимагали дуже великих грошей. Ці роботи, як правило, всюди проводилися в надзвичайному поспіху, і їх завжди супроводжував великий ризик (часом через новизну неусвідомлений).

Зовсім інша справа — прагнення до мирної мети. Тут ризик уже недоречний — кому захочеться отримувати, наприклад, «бомбу, що виробляє електрику», коли є безпечні й дешевші альтернативні джерела енергії?! І тривалість розробки нової технології навіть за наявності конкуренції також не буде критичним параметром. Ці міркування дають підстави визнати: заради мирної мети ані окремі люди, ані держави не йдуть на свідомий ризик. Чому США і СРСР не пошкодували грошей на створення наддорогих і непотрібних атомних і термоядерних бомб, причому в найкоротші терміни, а безпечні установки для мирного використання ядерної (і термоядерної реакції) не виготовили досі? Доречно припустити: створення небезпечних реакторів, які, крім електрики, виробляють величезну кількість смертельно небезпечних відходів, уможливилося лише тому, що вчені й політики (у СРСР і в США) у середині ХХ століття зробили неправильний вибір мети для застосування результатів, досягнутих атомною наукою.

Переконаний: якби освоєння атомної енергії розпочиналося не з завдання створення атомної бомби, а з розробки конкурентоспроможної електростанції з ядерним «казаном», то ядернобезпечний реактор давно було б створено. І в основі безпечної атомної енергетики лежав би торій-урановий цикл, що дає в десятки тисяч разів менше радіоактивних відходів порівняно з використовуваним сьогодні уран-плутонієвим циклом, призначеним для виробництва плутонію («ядерної вибухівки»). При використанні торію-232 (замість урану-238) після захоплення ним нейтрона в реакторі утворюється уран-233, що ділиться тепловими нейтронами так само добре, як і уран-235, покладений в основу сьогоднішньої атомної енергетики. Поділ ядер урану-233 дає необхідне для виробництва пари енерговиділення, і при цьому не нагромаджується величезний хвіст радіаційно та ядерно небезпечних трансуранових елементів, включаючи ізотопи плутонію, як це відбувається в реакторах ВВЕР і РБМК. Безумовно, відпрацьоване паливо такого реактора й нагромаджувані РАВ є небезпечними.

Система поводження з рідкими РАВ (усіх рівнів активності) містить серйозну радіаційну небезпеку. Високоактивні відходи зберігають у ємностях або закачують у глибинні шари-колектори, ядерну безпеку яких обгрунтувати неможливо. Ємності-сховища високоактивних відходів потребують постійної й підвищеної уваги, бо протікання, руйнації чи теплові вибухи в них можуть призвести до серйозних радіаційних аварій, подібних до тієї, яка трапилася 1957 року на ВО «Маяк» (Челябінськ).

Поводження з РАВ є небезпечним, але проблема номер один у світовій атомній енергетиці — зберігання відпрацьованого (опроміненого) ядерного палива. Це ледве не зупинило роботу українських АЕС із реакторами ВВЕР-1000, оскільки обсяг відправлення відпрацьованого палива з України до Красноярська-26 дуже відставав від нагромадження вивантаженого з реакторів палива.

У грудні 1993 року Запорізька АЕС, де вивантаженим паливом були практично заповнені басейни витримки, підписала угоду з компанією Duke Engineering and Services Inc. на поставку бетонних вентильованих контейнерів для зберігання ВЯП (подібних до використовуваних нині в США). Ці контейнери є тимчасовими сховищами з терміном служби 50 років. Куди далі подіти їхній вміст? У якому стані буде в них паливо після 50 років? Як його вивантажуватимуть із цих металобетонних контейнерів? Відповідей немає...

Ще гірші справи з ядерним паливом Чорнобильської АЕС. Сьогодні 100% відпрацьованого палива на ЧАЕС зберігається в реакторах №№1,2,3, басейнах витримки, розташованих поруч із реакторами, і в окремому тимчасовому сховищі з водою (СВЯП -1), чий робочий ресурс закінчується через десять років.

За станом на кінець 2005 року в Україні зібралося близько 4500 тонн важкого металу у вигляді відпрацьованого палива ВВЕР і РБМК. У ньому міститься майже 12 тонн плутонію, який вимагає особливого поводження та є дуже серйозною небезпекою, але уряд досі не прийняв остаточного рішення про те, як розпорядитися з ВЯП. Є лише «ідея» й розмови про необхідність виділення вченим грошей на «вивчення» проблеми. Серед аналізованих варіантів — поховання палива в скельних геологічних формаціях або в найглибших свердловинах (остання пропозиція дуже спірна).

Коли узагальнити всі методи, практично використовувані при поводженні з РАВ, то вийде проста схема: високоактивні відходи концентруються й ізолюються, середньо- й низькоактивні розбавляються та розпорошуються. Але сьогодні ці рішення видаються безнадійно застарілими. Багато галузей промисловості давно покінчили і з концентрацією, і з розведенням відходів. Пригадаємо, приміром, історію «зростання» димарів, досягнення ними висоти двохсот і навіть трьохсот метрів. Це дозволяло забруднені викиди заради зниження їхньої концентрації на 1 кв. км поширювати на дедалі більшу територію. Але згодом щільність забруднень однаково зростала й досягала критичної величини. Нині всі прогресивні технології в промисловості грунтуються на принципі безвідходності виробництва, що виявилося вигіднішим й економічно. Лише атомна промисловість не поспішає піти цим шляхом. Сьогодні, без перебільшення, це найбрудніша галузь.

За оцінкою МАГАТЕ, до 2006 року з енергетичних реакторів (а їх у світі понад 400) вивантажено близько 260 тис. тонн ВЯП, які містять понад 150 млрд. кюрі радіоактивності. Із них 180 тонн планують відразу направити на зберігання, а 80 тис. тонн — на переробку. Цікаво, за який час можна встигнути переробити таку кількість ВЯП, коли за всю історію СРСР його атомна індустрія змогла переробити (беручи загалом) лише близько 10 тис. тонн палива (за даними В.Меньшикова, співробітника апарату Ради безпеки РФ, 2000 р.)?

Під час переробки однієї тонни відпрацьованого ядерного палива виникає (за мінімальними оцінками):

— 45 тонн високоактивних рідких відходів (які потім упарюють, фракціонують і оскловують, отримуючи 7,5 т твердих радіоактивних відходів у вигляді осклованої маси);

— 150 т рідких середньоактивних;

— 2 тис. т низькоактивних відходів.

Сумарна активність відходів під час переробки тонни палива становить (у середньому) 600 тис. кюрі.

Куди ж їх ховають?

Великобританія і Франція тривалий час, скориставшись лазівками в міжнародних угодах, свої радіоактивні відходи від такої переробки скидали в Північну Атлантику. За деякими даними, це практикується й сьогодні. Те саме робила й Японія. Росія закачує рідкі РАВ під землю або зливає у відкриті водойми. В Україні проблему поховання РАВ й ВЯП не розв’язано. Проте це не заважає владним структурам заявляти про створення в Україні повного ядерно-паливного циклу й будівництво сховищ і могильників із метою приймання радіоактивних матеріалів з-за кордону. Але чи вигідно будувати в Україні виробництво з переробки ВЯП?

Світова ціна переробки однієї тонни ВЯП — майже 1 млн. дол. Можна одержати цю суму, прийнявши на переробку 1 тис. тонн чужого ВЯП. Але! Вартість сучасного заводу з переробки палива, який має продуктивність до 1000 тонн на рік, не менше 350 млн. дол. До нього ще потрібно «прибудувати» сховища РАВ (високоактивних, середньоактивних і низькоактивних) із розрахунку 2200 тонн на кожну заплановану до переробки тонну ВЯП. Це означає: кожен рік роботи заводу даватиме 2,2 млн. тонн РАВ. При цьому вартість сховища такого обсягу, не рахуючи витрат на його експлуатацію, буде приблизно 1,5 млрд. дол. Крім того, річна переробка 1000 тонн ВЯП даватиме 7500 тонн високоактивних РАВ у вигляді осклованої маси, для збереження якої потрібно будувати підземне довічне сховище вартістю ніяк не менше 1 млрд. дол.

Порівняння доходів із витратами дає невтішний результат — збитки становлять не менш ніж 2 млрд. дол.

Не дасть економічного виграшу й «сухе» збереження ВЯП, яке не потребує переробки опроміненого палива.

Для довідки (цифри наведено за російськими даними): «питома» вартість тимчасового наземного «сухого» сховища для ВЯП дорівнює приблизно 8,5 тис. дол. на одну тонну палива. Це без урахування витрат на експлуатацію і витрат на перевезення палива в постійне сховище, що становлять мільярди доларів.

На жаль, досвід таких авторитетних у питаннях ядерно-паливних циклів країн, як США, Великобританія і Франція, нам не допоможе. Ці держави самі безуспішно намагаються вирішити питання безпечного поховання ВЯП і РАВ, а їх недешева «допомога» Україні тільки збільшує масштаб наших проблем у майбутньому. Пригадаємо контракт, укладений у 2000 р. із французькою фірмою ФРАМАТОМ на будівництво «під ключ» СВЯП-2 для сухого збереження відпрацьованого палива ЧАЕС. Витративши на нього 90 млн. євро, ми отримали непотрібні споруди, непридатні до прийому чорнобильського палива. Тепер ФРАМАТОМ просить ще 100 млн. євро і п’ять років на виправлення помилок проекту, які були очевидні вже 1999 року та про які ще тоді писала газета «Зеркало недели» (№№29,48, 1999 р.).

Не менш скандальним видається контракт Національної енергогенеруючої компанії «Енергоатом» з американською компанією ХОЛТЕК на поставку в Україну контейнерів для збереження палива з реакторів ВВЕР. Ці контейнери було подано Україні як універсальні, хоча такими вони не є. У них можна лише завантажити паливо й тимчасово зберігати. Можливо, НАЕК «Енергоатом» знає, що робити Україні через 50 років після того, як «нікчемне тимчасове» СВЯП-2 і «тимчасові» контейнери ХОЛТЕКу відслужать свій термін? Паливо з них вивантажити не вдасться через відсутність необхідних пристроїв і технологій. Частина паливних касет на той час (поза сумнівом) буде розгерметизована, що робить імовірним утворення в контейнері просипу з паливних таблеток. Як і куди перевантажувати таке паливо? Хто розв’язуватиме ці проблеми і якими втратами це обернеться для країни? Чи не час замислитися над цим сьогодні? Не завтра, а саме сьогодні!

Але найбезглуздішим є проект «Укриття-2». Замість ефективного та швидкого розбирання «Саркофага», вже не такого небезпечного, як у часи його зведення 1986 року, нам пропонують накрити його новою велетенською спорудою, аби передати нащадкам роботи з демонтажу вже трьох радіоактивних монстрів (нового «Укриття», «Саркофага» та зруйнованого реактора). Інакше незрозуміло, навіщо будувати нову тимчасову споруду над старою тимчасовою спорудою…

Три останніх приклади засвідчують одне — влада й керівники атомної енергетики продемонстрували цілковиту нездатність ефективно впоратися не лише з післяаварійними завданнями в Чорнобилі, а й з поточними проблемами атомної енергетики.

Проблем дедалі стає більше і гострота їх зростає. Чи не час зупинити цей небезпечний процес? Як довго атомна енергетика йтиме цим шляхом? Невже тільки новий «Чорнобиль» може зробити осудними тих, від кого залежить прийняття правильних рішень у сфері енергетики й екології?!

Що можна зробити для виправлення ситуації?

1. Структура управління чорнобильською проблемою потребує докорінного перегляду, тому першим кроком у реалізації нового підходу до розв’язання цього масштабного завдання є відновлення профільного комітету у Верховній Раді та створення єдиного, спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань подолання наслідків чорнобильської катастрофи. І управляти цим органом мають не політики, а професіонали.

Накопичений в Україні (до 1996 року) досвід з розв’язання чорнобильської проблеми показав ефективність такої схеми.

2. Масштаб чорнобильських завдань вимагає скоординованої роботи кількох відомств (у тому числі Мінздоров’я, Мінпраці, МЗС), керованої із одного відповідального центру, тому управління всією чорнобильською тематикою необхідно передати як мінімум першому віце-прем’єр-міністру. І, безумовно, не повинна залишатися осторонь Національна комісія з радіаційного захисту населення України (НКРЗУ) при Верховній Раді України.

3. Чорнобильські завдання не є окремим українським випадком, це винесений вибухом на загальний огляд комплекс невирішених проблем світової атомної енергетики. Об’єднавши наукові й виробничі зусилля, «атомні» країни можуть не лише відпрацювати в Чорнобилі ефективні технології розбирання реакторів, які відслужили свій ресурс, а й методи безпечного поховання відпрацьованого палива та продуктів переробки радіоактивних відходів. Тому не можна сприймати всерйоз оті півзаходи, якими сьогодні займаються на ЧАЕС, — зведення нікчемного тимчасового «Укриття»-2 над «Саркофагом», друга спроба будівництва тимчасового сухого сховища для відпрацьованого ядерного палива, переробка РАВ із їхнім похованням у тимчасових могильниках. Таке прийняття «тимчасових» рішень найкраще характеризує безпомічність ядерного співтовариства, яке перекладає свої недоробки на плечі нащадків.

Якщо згадані вище питання залишити без уваги, то ще через 20 років МАГАТЕ заявить, що чорнобильської катастрофи не було взагалі й радіація лише поліпшує людську популяцію на планеті. Але атомному лобі не вдасться «відмитися» від Чорнобиля доти, доки успішно не буде розв’язано всі наявні «атомні» проблеми.

Про автора. Інженер-фізик, стаж в атомній енергетиці — з 1969 р. З 1979-го по 1989 р. працював на ЧАЕС (старший інженер, заступник начальника ядерно-фізичної лабораторії, заступник головного інженера з науки та ядерної безпеки). На ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи — з 26.04. 1986-го по 1989 р. З 1989 р. — заступник директора Науково-технічного центру при Держпроматомнагляді СРСР, директор Київської філії НТЦ. З 1990 р. — завідуючий сектором комісії з питань чорнобильської катастрофи Верховної Ради України. У період 1993—1997 рр. — віце-президент ЗАТ «Українська паливно-енергетична компанія». Нині — керівник експертних програм Всеукраїнської чорнобильської партії. Автор понад 40 робіт у галузі атомної енергетики, а також книжки «Чорнобиль. Помста мирного атома» (2005 р.).

За результатами досліджень Європейського комітету з оцінки радіаційної небезпеки (ECRR), ядерні військові й енергетичні програми, реалізовані в період до 1989 року, вже стали чи найближчим часом стануть причиною смерті 65 млн. чоловік, що в цілому перевищить кількість жертв Другої світової війни. У звіті ECRR зазначено: попередні оцінки ризиків, пов’язаних з випробуваннями ядерної зброї та радіоактивним забрудненням від АЕС, були істотно занижені. Результати роботи ECRR, зокрема, суперечать дослідженням, проведеним Міжнародною комісією радіологічного захисту (цю комісію раніше не раз критикували за зв’язки з ядерною промисловістю).

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво