Елеонора Шестакова: Наукоподібні тексти без сенсу спотворюють уявлення про академічну доброчесності - Наука - dt.ua

Академічна мантія голого короля, або Про фабрики дисертаційного словоблуддя

22 листопада, 2019, 16:54 Роздрукувати Випуск №45, 23 листопада-29 листопада

Останні 5–6 років українського освітянсько-наукового життя минули під гаслом боротьби за впровадження в практику норм академічної доброчесності.  

© pixabay.com

Так виступав король … і всі люди на вулиці й з вікон кричали:

— О! Нове вбрання короля незрівнянне! Який чудовий шлейф його мантії, як чудово лежить!

Ніхто не хотів показати, що він нічого не бачить. Адже це означало б, що він непридатний для своєї посади або страшенно дурний.

Г.К.Андерсен

Передусім це стало боротьбою з академічним плагіатом у дисертаційних матеріалах, що, попри супротив, усе ж таки вплинуло на настрої нашої освітянсько-наукової інтелігенції. Принаймні академічний плагіат у публічному просторі поступово почали сприймати як неприпустиме, непристойне явище, яким уже неможливо зовсім безкарно зловживати. Плагіаторів тепер не лише викривають, а й таврують у різноманітних дискусіях, починаючи з парламентської трибуни і закінчуючи соціальними мережами. Навіть ті, хто неодноразово офіційно був визнаний причетним до плагіатної діяльності, намагаються оголосити себе завзятими борцями з академічним плагіатом. Здавалося б, процес пішов. Втім, завжди є "але".

Зрозуміло, що академічна доброчесність — це не лише нульова толерантність до плагіатної діяльності, це ще й боротьба за якість освітянсько-наукового процесу, яка однозначно не може бути, як і загальновідома осетрина, другої свіжості чи третього сорту. Здавалося б, це загальновідомі тези. Однак останнім часом спостерігаємо процеси розросту неякісних, вочевидь академічно недоброчесних дисертаційних матеріалів, які вдало захищаються у спеціалізованих радах і проходять Атестаційну колегію МОН України. Особливо ці процеси активізувалися, коли в нашому суспільстві науковці перестали замовчувати факти найбільш одіозних крадіжок інтелектуальної власності, почали намагатися доводити конкретні випадки плагіатної діяльності до логічного кінця: позбавлення наукового ступеня, скасування рішення спецрад, які захистили роботи з академічним плагіатом, закриття спецрад, які системно продукують "плагіатних науковців". Проте фахово-етична відповідальність за якість наукового доробку ще не набула відповідної цінності, не стала визначальним чинником соціально-фахової репутації науковця, освітянина. Ба більше, іноді навіть складається враження, що "фабрики плагіату" на наших очах швидко й легко, як у відомому кінофільмі, перетворюються на "фабрики словоблуддя". 

Якщо академічний плагіат тексту відносно легко виявити та обґрунтувати, то наукоподібне жонглювання поняттями, псевдонауковість, фальшування, спотворення наукової ідеї — вкрай важко. Тут потрібне усвідомлення науковцями, які готують і захищають "словоблуддя", цінності фахової репутації та особистої відповідальності за свій підпис під експертним висновком, рецензією, відгуком. Урешті-решт, потрібно, щоб опоненти й члени спеціалізованих учених рад самі були фахівцями належного рівня, адже нефахова людина навіть із "корочкою" доктора чи кандидата наук, усвідомлюючи брак знань, боїться визнати, що "король", тобто дисертант, "голий".

Апріорі зрозуміло, що не лише виявити факти роботи "фабрик словоблуддя", а й сформулювати норми відповідальності за спотворення наукової діяльності, набагато складніше, ніж у випадку академічного плагіату. Плагіат текстів — це очевидна річ для тих, хто вміє читати і не боїться про виявлене вголос сказати. Плагіат ідей — очевидний для тих, хто знає свою фахову літературу й уміє обґрунтувати відмінність реферату від наукової новизни, не зважаючи на так звану корпоративну етику і втрату статусу "своєї людини". Факти "фабрик словоблуддя" очевидні для тих, хто дорожить своєю соціально-фаховою репутацією як засадою професійної діяльності й розуміє, що втратити її просто, легко, а відновити — майже неможливо. Якщо за пропущені роботи з фактами академічного плагіату ще можна знайти виправдання (найпоширеніше — автоматична перевірка текстів погано працює), то за факти "фабрик словоблуддя" виправдань немає. Такі випадки однозначні: або ти — фахівець, або — ні. 

Є ще один важливий момент. За академічний плагіат текстів несуть особисту відповідальність і здобувач, і його науковий керівник/консультант, і експерти, й опоненти, які читали й оцінювали роботу. І за це бодай теоретично їх можна притягти до відповідальності. У випадку з фальшуванням, спотворенням наукових ідей, підходів, з профанацією наукового процесу все набагато складніше. Тут фахово-етичний наголос потрібно одночасно ставити і на особистісній, і на колективній науковій діяльності, і, зрештою, на колективній науковій відповідальності за остаточний результат — надруковану наукову роботу, захищену дисертацію. 

Інакше кажучи, короля — в нашому випадку науковця — роблять свита, оточення, та настрої й цінності, які їм притаманні. Що це означає? Майже те саме, що й у казці Г.К.Андерсена "Нове вбрання короля". Поясню це на прикладі докторської дисертації Олени Хлистун "Мистецькі засоби гармонізації комунікативного середовища у просторі сучасної культури", яку захищено в Київському національному університеті культури і мистецтв. Нагадаю, це той самий ЗВО, де завідувачкою кафедри філософії і педагогіки працює Катерина Кириленко, у дисертаційних матеріалах якої були знайдені і факти академічного плагіату, і псевдонауки, і візитівкою якої вже протягом багатьох років є лептонний бог. 

Справа лептонного бога поширюється й далі. Так, пані Хлистун, що захищалася 31 травня 2019 р. (науковий консультант — доктор культурології І.Пєтрова — колишній рецензент плагіатного підручника К.Кириленко "Культура і наука" та її ж посібника "Філософія: наука і культура" зі "стилем Тиффера", офіційні опоненти: доктори культурології Т.Кривошея, Ю.Сабадаш, О.Яковлєв) у спеціалізованій вченій раді Д 26.807.02, очолюваній доктором педагогічних наук, професором Михайлом Поплавським, продовжує "славетні" традиції цього ЗВО. 

Коли уважно читати тексти автореферату та дисертації пані Хлистун, то виникає стійке відчуття, що читаєш набір певних наукоподібних словосполучень і речень, які утворюють потік тексту, не обтяженого присутністю логіки.

Ось декілька прикладів з різних розділів докторської дисертації О.Хлистун.

Так, в інтригуючому своєю назвою підрозділі 1.4. Метаморфози перевтілення соціокультурної ідентичності людини у дискурсивному просторі гуманітарного знаннядисертантка пише: "Якщо розглядати феномен естетичного як цілепокладання без цілі … як гру, як вічний топос номінального простору роду людини, де молоді вічно креативні продуценти ейдосів створюють собі перспективу (виділено мною. — Е.Ш.), тут розподіл на два світи (матеріальне та ідеальне, економічне та ідеологічне та ін.) стає недостатнім. Не амбівалентність, а полівалентність потрібні, щоб побачити перспективу як гармонійне екомайбутнє" (с. 61). Думаю, що й "полівалентність" не допоможе побачити логіку "амбівалентності" поєднання окремих складових цього речення та прояснити їхній зміст.

Як не допоможе дешифрувати й наступний пасаж: "Важливо реконструювати моделі екологічного та гештальтського алгоритмів з точки зору генетично означеної естетичної реальності культуротворення, що розгортає темпорально і генетично різні аспекти цього сприйняття, починаючи від ситуативного ("дотичного", пракультурного сприйняття), маркується в світі людини, а потім здійснити реконструкцію естетичного досвіду в контексті його інтеріорної та генералізованих стадій" (с. 138).

 Як і це: "…достатньо зосередитися на проблематиці вертикального синтетизму та синкретизму сприйняття, як образ починає презентувати проблематику екології цінного та безцінного, наявного і трансцендентного, апофатичного та катафатичного" (с. 142).

Чи це: "Якщо це жанр площі, жанр великих нарацій, коли дискурси справді виходять на вулицю, то ми бачимо інші констеляції сценізму комунікації в образних реляціяхвеликих мас людей" (с. 272).

Або ось це: "Входження без залишків у певну конфігурацію — це рецептивне узагальнення елементів, коли виникають такі форми, куди входять всі інші структури, тобто утворюють могутні угрупування. Це є культуропороджуючим актом, це генетично породжена даність, яка не є свавіллям. Це паралельні смуги, лінії, коло, яке охоплює й обіймає" (с. 145).

А ось і речення, що ілюструє "обійми кола": "Генералізоване естетичне сприйняттяяк єдність екстероцепції та інтероцепції, власне, й утворює ту універсальну настанову естетичного сприйняття, яку можна назвати генералізованою. Домінанта етичної реальності призводить до того, що діяльнісна домінанта культури редукується" (с. 134).

Втім, текст дисертації свідчить про проблеми дисертантки не лише з логікою та граматикою. 

Так, спираючись на псевдонаукове твердження з теософської літератури минулого століття про те, що "навіть у теорії Дарвіна … прослідковується ідея еволюції як процесу, яка, можливо, продовжувалась від світу до світу, якщо душі справді незнищувані, що у даному разі означало б перевтілення", Хлистун стверджує, що "проблема перевтілення є однією з найскладніших у сучасній науці й остаточно не вирішена" (с. 164). 

Характер "вирішення" "проблеми перевтілення" в дисертації Хлистун дає підстави запитати: можливо, авторці слід було б присудити ступінь докторки богослов'я?

"Причащання … є найбільш глибинний феномен ідентифікації, яка здійснюється … поглинанням їжі, що свідчить про тілесні імплікації єднання людини та абсолюту. Людина як сома, людина як тіло, яке винесене на простір всіх можливих і неможливих меж, отримує можливість і неможливість бути в дусі, виборює себе. … Коли ми їмо тіло (хліб) і п'ємо кров (вино) Христові, ми вважаємо, що стали іншими. Тобто… субстанціоналізм людини як її самоідентичність, що визначається річчю, обміном певною мірою елімінує Великого іншого, Бога, духа" (с. 255–256).

Знайшлося в дисертації Хлистун і місце для демонстрації обізнаності в царині фізики, принаймні знайомства із терміном "гравітація", хоча, схоже, й не до кінця усвідомленим значенням його: "Вертикалізм самостояння людини в світі створює осьову концентрацію цього світу, тоді як саме розгортання поля сприйняття по горизонталі ... не несе в собі константу світової забудови як гравітаційно обумовленого ейдосу" (с. 141).

Пані Хлистун щось чула й про геологію: "Україна як цілісність духу, культуротворення завжди існувала на межі різних культурних еонів" (с. 254). Та тільки забула уточнити, яких саме: гадею, архею, протерозою чи фанерозою? Втім, можливо, малося на увазі не українське культуротворення за докембрію, а щось з окультизму? "Перевтілення душ" до нього точно ближче, аніж до геологічної історії Землі.

Та історії в цій дисертації теж "пощастило". 

Дисертантка стверджує: "У радянські часи серед переслідуваних християн розповсюджувався рукопис, в якому Пілат запитує Ісуса: Що є істина? І, не вислухавши відповіді, миттєво розвертається і йде до натовпу…" (с. 254). 

Оскільки посилань на будь-яке джерело під цим текстом немає, є підстави вважати, що пані Хлистун, котра не так давно була студенткою університету Поплавського, особисто перебувала серед переслідуваних у радянські часи християн і ще в колисці читала рукопис, про який пише.

Знайшлося місце на сторінках цієї докторської дисертації й менш віддаленому минулому (наведено зі збереженням орфографії. — Е.Ш.): "Маска начеплена на фасад невідомого будинку, фасад домівки для сліпоглухонімих, де літературні аберації утворюють енергію, яка замість космологізму "збудження" Малевича вигукую в свисток. Хто кого пересвистить? Зараз "свистуни" 1990-х постаріли, дехто вже помер…" (с. 270–271).

"Свист" літературних аберацій в дисертації не є винятком. Визначаються, так би мовити, й "аберації світлові". Так, від гетевського "Фауста" Хлистун робить логічно неочікуваний перехід: "Ритм, розмір цього великого твору не відповідає нашому темпоритму, коли лемури з факелами вулицями Києва несуть зовсім іншу символіку і зовсім інші гасла випромінюють у повітря" (с. 252).

Втім,  і "випромінені гасла", і "свист" літературних аберацій – дрібниці на тлі "наукової новизни одержаних результатів", зокрема таких: "доведено, що перевтілення є маркером образної цілісності, фіксує зміни в рамках онтологічних реалій образності, які пов'язуються з тілесними трансгресіями як домінантою сприйняття в контексті інтероцепції (зондування підсвідомого), екстероцепції (зондування навколишнього середовища) і пропріоцепції (гравітаційного, вертикального самостояння людини в світі), що визначає константи комунікативного сценізму" (с.24–25).

Так збіглося, що під кінець мого ознайомлення з дисертаційними матеріалами пані Хлистун у суспільстві знову активізувалися дискусії про важливість експертів у науково-освітянському процесі, про роль публікацій у наукових виданнях, що індексуються Скопус і ВоС. Такі аспекти науково-освітянського життя доречно пов'язуються з нормами, принципами, практикою академічної доброчесності. Як взірці для наслідування наводяться країни ЄС, чий досвід вивчається. Це правильно. Так і має бути.

Проте саме тут і виникає питання: а ми можемо вже зараз впроваджувати норми академічного життя, аналогічні нормам науково-освітянської спільноти європейських країн? Що ми можемо і маємо позичити з їхнього досвіду, а що нам не підходить? Чому засадничі норми та принципи їхнього життя — наприклад повага до соціально-фахової репутації викладача, науковця, острах втратити її — є важливими для країн ЄС, а в нас не працюють? Що і як конкретно робити, щоб репутація науковця, освітянина стала засадою його вдалого соціального життя, а не предметом сміху з боку тих, хто звик жити й сибаритствувати за рахунок "фабрик плагіату та словоблуддя"? Який власний досвід та якими шляхами і способами маємо формувати, щоб у нашому суспільстві запрацювали норми академічної доброчесності, авторитетами були фахівці, а не ті, хто звик жити за принципом "свои люди — сочтемся"? 

Факт захисту пані Хлистун змушує замислитися над цим з погляду суто практичного підходу: що робити, коли науково-освітянська спільнота бажає жити за принципами поведінки двору та народу "голого короля"? Невже єдиний вихід — публікація результатів наукових досліджень у виданнях, що індексуються Скопус і ВоС? Але це відгонить присмаком ситуації, описаної майже століття тому у відомому романі про 12 стільців: "Запад нам поможет". І присмак цей не від супротиву наукометричним базам Скопус і ВоС та поважним науковим виданням, бо зрозуміло, що наукові результати справжній фахівець бажає оприлюднити в авторитетному виданні, у колі тих, хто розуміє їхню цінність. Цей присмак — від відчаю: якщо наш освітянсько-науковий простір самостійно не здатний контролювати якість, принципи, норми та цінності свого існування, якщо він воліє передати функцію контролю над своєю життєдіяльністю європейським, американським колегам, то чи не подібне це до зовнішнього управління через небажання самим докладати зусиль для вирішення проблеми? Чи не нагадує це віру в те, що своєрідний апарат штучного дихання — стаття, надрукована у виданні, яке індексується в наукометричних базах Скопус і ВоС, — сам по собі дасть можливість швидкого системного одужання та повноцінного життя вітчизняній науці та освіті? Чи не призведе це до того, що (як і у випадках академічного плагіату) найматимуть "наукових рабів", щоб вони писали — якщо вже закон вимагає — по 2–3 невеличкі, але пристойні статті для здобувача наукового ступеня, його керівника, рецензентів, опонентів, а решта роботи при цьому може бути будь-якої наукової якості? Чи не потрібно все ж обміркувати, як налагодити самостійне, а не на 100% залежне від сторонніх експертів, життя науки та освіти? 

Зрозуміло, що одна з відповідей — матеріальна підтримка державою освітянсько-наукової спільноти. Але незрозуміло наступне. Наскільки нашій державі (не кажучи вже про іноземні фонди) потрібно вкладати гроші, витрачати час на "авторитетів", "своїх людей", симулякри науки та освіти? Кому з них, для чого й скільки потрібно матеріально підтримувати забаганки учасників "фабрик плагіату" та "фабрик словоблуддя"? 

Зазначу, тут наведено далеко не всі приклади наукоподібності з тексту дисертації пані Хлистун, якими я намагалася проілюструвати ступінь фальшування, спотворення наукової діяльності, розростання неповаги до свого фаху. Але й із цих прикладів, вважаю, зрозуміла загальна ідея докторської дисертації, що легко формулюється з тих словосполучень з тексту пані Хлистун, котрі студентові 1–2 курсів важливо розтлумачити як позбавлені наукового сенсу, а студентові вже 3–4 курсів потрібно ставити "незалік" за їх вживання: вертикально існуючі у гравітаційному самостоянні молоді вічно креативні продуценти ейдосів у паралельних смугах, лінії, колі, яке охоплює й обіймає, перевтілюються тілесно на простір образних кореляцій, констеляцій, коли дискурси справді виходять на вулицю.

Я не розумію, як це, "коли дискурси справді виходять на вулицю" разом з "іншими констеляціями в образних реляціях", проте розумію, що всі експерти: рецензенти-опоненти, які допустили це до захисту і вважають науковим відкриттям, — спотворюють не лише освітянсько-науковий процес, а й нашу соціальну дійсність. Це було б смішно, коли б йшлося про текст студента, який нахапався навколонаукової літератури, а потім вирішив самотужки написати науковий твір. Але перед нами текст успішно захищеної докторської дисертації, яку спочатку слухали у вигляді доповідей на конференціях, читали у вигляді статей у наукових виданнях, слухали на випусковому семінарі... Яку читав науковий консультант, перевіряла трійця експертів спецради, трійця опонентів, ряд науковців, що дали відгуки на автореферат, за яку голосували члени спеціалізованої вченої ради. Це достатньо велика кількість людей з науковими ступенями та званнями, які повинні були уважно прочитати тексти пані Хлистун і дати їм фахову експертну оцінку. Ця оцінка не мала бути подібною до оцінок "нового вбрання короля". До речі, відгуки опонентів, які ще й банального плагіату текстів "не помітили", є на сайті. Усі бажаючі можуть із ними ознайомитися.

Так, наша науково-освітянська спільнота далека від європейських моделей життя та поведінки. Радше, вона ближча до часів "голого короля" і не хоче виходити за окреслені ними межі. Жодні іноземні взірці тут не допоможуть, бо вони є чужими для тих, хто занадто довго звик жити неофеодальними цінностями. Ю.Габермас справедливо пише про сучасну Європу як світ різних швидкостей. Але таке свідомо безвідповідальне ставлення до науки, освіти в Україні — свідчення прискореного віддалення нас узагалі від цивілізованого світу.

Люди, які вже мають наукові ступені та звання, які підтримують такі наукоподібні тексти без смислу  (докторська  п.Хлистун – лише один приклад дисертаційного словоблуддя, яке подається під виглядом науки!),  сьогодні є експертами, радниками, очільниками різних державних інститутів, установ, вони — члени наукових, спеціалізованих вчених рад, різних комісій тощо. Що можуть принести і вже принесли вони в науково-освітянський простір — питання риторичне. Але саме вони руйнують не лише науку та освіту країни, а й державний устрій, позбавляючи його теперішнього і майбутнього, бо насичують виключно молодими вічно креативними продуцентами ейдосів. Саме вони спотворюють будь-які уявлення про норми, принципи академічної доброчесності, а з ними й соціального устрою, коли прикривають різними евфемізмами маячню, плагіат, фальшування наукового процесу та результатів. Проте роблять це з активною підтримкою своїх "неофеодалів", тобто того кола, котре (як і в казці Андерсена) не хоче, не потребує, боїться вголос сказати, що король — голий.

Зворотний бік цього — руйнування суспільних надій на те, що соціальні інститути, які зобов'язані піклуватися про громадський добробут і розвиток, зможуть це зробити. Навіть якщо очільники МОН, НАЗЯВО, Комітету з науки та освіти ВР України справді хочуть вибудувати цивілізоване суспільство, то не зможуть цього зробити допоки будуть оточені такими "експертами", "свитою голого короля" і не проведуть системної радикальної ревізії науково-освітянського простору. 

Принцип цієї ревізії має бути простим: осетрина, тобто науковий доробок, не може бути другої чи третьої свіжості, тобто якості. Вона може бути лише одного ґатунку. Проводити ревізію мають не лише іноземні експерти, а й вітчизняні фахівці з незаплямованою соціально-фаховою репутацією, і в жодному разі не плагіатори, врятовані за допомогою евфемізму "низька академічна якість". В іншому випадку — оточення будь-якого очільника дуже швидко перетворить його на "голого короля". 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 8
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво