Зворотний бік пафосу - Політика - dt.ua

Зворотний бік пафосу

28 серпня, 2009, 15:15 Роздрукувати Випуск №32, 28 серпня-4 вересня

У шахтарській справі тільки так і буває. Кожен працює не тільки для себе, а й заради товаришів. У злеті одного — заслуга всіх, у спільній перемозі — частка кожного...

У серпні 1971 року комплексна бригада робітників очисного забою шахти «Трудівська», очолювана Героєм Соціалістичної Праці Іваном Стрельченком, встановила світовий рекорд видобутку вугілля: понад сто сімдесят тисяч тонн на місяць. За це трудове досягненні радянська держава щедро нагородила бригадира рекордсменів. Іван Стрельченко до кінця життя став двічі Героєм Соцпраці, лауреатом Держпремії СРСР, депутатом Верховної Ради СРСР і почесним жителем рідного Донецька.

Такого крутого повороту в долі заслуженого шахтаря могло б і не бути, якби ще в перші п’ятирічки Максим Єлисейович Сисоєв не вбив перший кілок на безіменному пустирищі, де згодом і було збудовано шахту «Трудівська», яка почала давати вугілля в лютому 1941 року і пропрацювала зовсім недовго — гримнула війна. Після перемоги Максим Сисоєв з істинно слов’янським терпінням відновлював це підприємство в компанії таких самих трударів. А потім працював тут, і ніхто не здогадувався, яку роль зіграла ця людина в житті орденоносця і депутата.

…У шахтарській справі тільки так і буває. Кожен працює не тільки для себе, а й заради товаришів. У злеті одного — заслуга всіх, у спільній перемозі — частка кожного. Стаханов, Засядько, Стрельченко — це лише імена, символи, обрані для позначення колективних успіхів і звершень. Ніхто й ніколи не відповідає тільки за самого себе. Життя будь-якого гірника — водно­час і його власне життя, унікальне й неповторне, і частина спільної долі.

Хоча той, хто проголошує велемовні спічі в День шахтаря, ніколи не зрозуміє, як це безглуздо — намагатися виділити серед гірників «героїв». Подібно до того, як туго сплетені сталеві нитки в тросах, які тягнуть на-гора кліть із шахтарями, так сплетені й нитки доль гірників. Ми розповімо кілька простих історій про цих людей, хоча дуже кортить розповісти про всіх. Бодай для того, щоб усі пригадали, чиє ж насправді це свято.

Нащадки засновника

Максим Єлисейович Сисоєв став засновником не тільки шахти «Трудівська», а й трудової династії. Тут працював його син, і донині трудяться двоє онуків — Дмитро і Максим.

«Я і до школи маленьким ходив через шахту, і живемо недалеко. Шахта, вважайте, рідний дім з дитинства. Тож вибору в мене й не було. Відразу після восьми класів пішов у гірничий технікум, а потім прийшов сюди працювати», — розповідає Дмитро Сисоєв. У маленькому шахтарському селищі на околиці Донецька мало хто з його друзів і сусідів не повторив такий самий життєвий шлях.

Донецьк — чи не єдине місто на Донбасі, де мегаполіс поступово поглинув шахтні селища, зробивши їх частиною цілого. В інших населених пунктах регіону гірники їдуть на роботу за місто, а в столиці цього краю шахтний копр посеред житлового мікрорайону не здається чимось незвичайним. Винахідливі студенти частенько заощаджують на таксі, добираючись додому серед ночі на шахтних автобусах.

У набитому дурними грошима мегаполісі чимдалі менше молодих людей обирають тяжку й небезпечну працю шахтаря. Проте гірники з діда-прадіда іншого життя собі не уявляють. «Від сім’ї ще багато залежить, як мати з батьком виховали. Нас із братом виховували правильно і вчили не зраджувати. Ні дружину, ні обрану справу. І своїх дітей стараємося так само вчити», — каже Дмитро.

Усупереч поширеній думці, дружини шахтарів частіш за все не біля вікна сидять, з тривогою очікуючи чоловіків і синів з роботи, а йдуть слідом за ними. «Звіс­но, хвилювалася і хвилююся. Тому й пішла сюди працювати», — сміється у відповідь на моє запитан­ня мати Дмитра і Максима Інна Сисоєва. Питання безпеки своїх близьких вона контролює особисто і вказує своїм синам шлях під землею. У прямому значенні цього слова, як технік-картограф геологічної служби. Таких сімейних тандемів на донбаських шахтах дуже багато.

Розруха 90-х, невиплати зар­плати і щоденний ризик не відвернули нащадків засновника від заповіданої дідом професії. «Тоді, 90-го року, стабільність була тільки на шахті. Інших підприємств у нас тут поблизу й немає. Жили потихеньку, працювали, сподівалися на краще. А щодо ризику... Пам’ятаю, як батько мені казав: «Шахтарська праця — це чоловіча професія, а не те що на базарі насінням торгувати», — продовжує свою розповідь онук Максима Єлисейовича.

Дивовижно, скільки презирства вкладають шахтарі в слова «торгувати на базарі». Чомусь у їхньому середовищі це заняття вважається ганебним, гіршої долі гірникові і побажати не можна. Опинитися «на базарі» — означає «впасти на самісіньке дно». Чому так — невідомо, відповісти на це можна тільки словами пісні: «шахтерский характер такой». Серед тих, хто кинувся у вир вітчизняного капіталізму після 1991 року, шахтарів було небагато…

Повернення шахтаря

…І навіть ті, хто залишив шах­тарську справу заради легкого заробітку, часто повертаються. Гір­ник із Шахтарська Геннадій Ла­ріонов разом із товаришами по бригаді в середині 90-х залишив підприємство, на якому до того пропрацював п’ятнадцять років. Він зізнався, що йому, шахтареві з діда-прадіда, це рішення далося нелегко. Але чекати місяцями зарплати, дивлячись у голодні очі власних дітей, було несила.

«Займалися, чим тільки можна, щоб вижити, прогодувати сім’ю. Бралися за будь-яку роботу. Наймалися, якщо комусь треба щось побудувати, сарай там викласти або гараж. Потім облаштували свою кузню, кували решітки на вікна. Було навіть, що їздили в Таганрог торгувати...», — згадує Ларіонов.

Але потім Геннадій Олексійович повернувся в забій і навіть після того, як заробив собі заслужену пенсію, залишився, тільки змінив тяжку працю гірника на професію електрослюсаря. «Шахтарі погано пристосовуються до іншого життя. Цей постійний ризик, це шахтарське братерство, відчуття ліктя... Такого я в інших професіях не зустрічав. Бригада, ланка — як маленька сім’я. Наші дружини одна одну знають, і свята разом відзначаємо, і на природу їздимо», — трохи ніяковіючи пояснює шахтар.

Саме це шахтарське братерство змушує сприймати чужі радощі й прикрощі як свої власні. Те, що в казенних звітах називають «станом вугільної промисловості», для підземних трударів — особистий тріумф або лихо. Місто Шахтарськ вважається депресивним регіоном, проте і тут був свій ренесанс. На початку нового тисячоліття гірникам почали повертати борги із зарплатні, а заробітки стали нагадувати суми, на які справді можна жити. Тоді ж на місцеві шахти потроху пішли молоді працівники. «Знаєте, як я радів, коли молодь на шахту прийшла? А то приходиш на роботу, а навколо такі ж пенсіонери, як і я, котрим треба тільки стаж допрацювати, і на пенсію піти», — розповідає Геннадій Ларіонов.

Звичка брати близько до серця все, що відбувається в галузі, — ось причина того, що нинішній День шахтаря гірники зустрічають аж ніяк не зі святковим настроєм. Чиновники зі своїми парадними звітами можуть замилити очі наївним журналістам або погано інформованим закордонним бюрократам. Але неможливо обдурити людей, котрі щодня на своїй шкурі відчувають справжній стан справ. «Як на мене, на вугільній промисловості вже поставили великий хрест», — прямо заявив Ларіонов.

«Розумієте, у нас навіть у погані часи, коли зарплати не давали, і то намагалися якось людям допомогти. Зараз узагалі нічого немає. Забезпечення — нульове, іржавого цвяха не дають. Раніше завжди на шахту возили автобусами, а тепер дійшло до того, що робітників на шахту вже й не возять. Стоять автобуси, а заправити їх нічим. Люди добираються як можуть... Зарплату поки що, начебто, платять вчасно, а тим часом сидиш і думаєш: витрачати цю зарплату чи ні? Буде ще, не буде? Який може бути святковий настрій, якщо до нас підкрадається щось недобре?» — бідкається Геннадій Ларіонов.

Приречені на самотність

Шахтарські вдови майже ніколи не виходять заміж удруге. Неважливо, хто не дочекався чоловіка після чергового спуску під землю — вісімнадцятирічна чи навчена життям сорокалітня жінка. Відтепер їхня доля — вічна самотність. Тепер їм судилося тяжко працювати, аби поставити на ноги дітей. Гірко усміхатися, слухаючи пафосні виступи про «соціальний захист шахтарських сімей». Битися об холодну стіну байдужості при будь-якій спробі нагадати про себе начальникам покійного чоловіка. Не заради себе, заради дітей...

Марія Тихонівна Чухно приїхала на Донбас іще дитиною 1930 року з Харківської області. Через двадцять років вийшла заміж за гірника. А 1955-го Григорій Миколайович Чухно загинув під час аварії на одній із нині закритих донецьких шахт.

Марія Тихонівна залишилася сама, вагітна і з однорічною дитиною на руках. Жила в кімнатці «юзівського» барака. Обіцяної і належної за законом квартири довелося чекати ще цілих три роки. «Коли чоловік помер, обіцяли: приходьте, зробимо все, що схочете. А потім я прийшла, коли почали від шахти давати квартири, а мене запитують: а ви на черзі стояли? Я кажу: та ні... Ніякої допомоги від шахти більше не отримувала. Та я туди й не ходила, щоб зайвий раз не засмучуватися», — розповідає вдова. Радянська держава, крім квартири, виплатила вихідну допомогу загиблого чоловіка і призначила пенсію та регрес — сто п’ятдесят сім карбованців на місяць.

Друзі покійного чоловіка вдову не відвідували, шахтне керівництво увагою і турботою теж не балувало. «Нас же дуже багато, сину! Якщо до кожної ходити...» — сумно говорить Марія Тихонівна...

Аби прогодувати дітей, Марії Чухно довелося влаштуватися на тяжку, але високооплачувану роботу — сортувальницею вугілля. На ту саму шахту, де загинув її чоловік. «Мені казали: Маріє, ти не витрима­єш. А я взяла й витримала! І пропрацювала там чотирнадцять років! Виходила з роботи — тільки зуби блищали, як у шахтарів», — згадує вдова.

Їй довелося пережити найстрашніше, що тільки може пережити дружина і мати. У похилому віці вона втратила і своїх дітей. «Онуки тільки є, але вони в Росії. Я щороку у свій день народження сідаю біля телефона і чекаю: знаю, що телефонуватимуть, вітатимуть. Колись листувалися, я їх маленькими на море возила. А зараз повиростали, і в усіх свої проблеми. Тільки раз на рік і телефонують, пам’ятають, що треба привітати», — при згадці про онуків на бабусиному обличчі з’являється тепла усмішка. Може, відгук далеких спогадів про маленьких карапузів, які хлюпалися в морі за профспілковою путівкою...

Людмила Полякова, переживши втрату чоловіка і безправне становище вдови, присвятила своє життя тому, що взялася допомагати таким, як і вона сама. Анатолій Поляков загинув в аварії на шахті імені Скочинсь­кого 10 липня 1984 року. Необ­хід­ність боротися за свої права об’єднала п’ятьох жінок, котрі овдовіли після цієї аварії. «Я ніби очолила цих удів... Ми взагалі не знали, на що маємо право. Я почала цікавитися, виявилося, що дуже багато чого недодала своїм дітям. Просто тому, що не знала. І думаю: якщо я, така метка й проворна, не знала, то що ж тоді казати про всіх інших? Стало простіше, тому що приходиш не за себе, а порушуєш спільні проблеми», — згадує Людмила.

Когось чужа байдужість до особистої трагедії пригнічує, а когось, навпаки, змушує боротися. «Про сім’ї загиблих якось ніхто ніколи не згадував. Вважалося, що сім’я всім забезпечена. Тоді, під час дефіциту, ми писали списки, чого потребуємо, і нам усе це привозили. Але ж не озвучувалося, що ми платили за це свої гроші! Платили абсолютно за все. Немає в тебе грошей — ти й не просиш нічого. Я своїм дітям путівки купувала за повну вартість. Вони ніколи не були в «Артеку», хоча, як виявилося, шахтам виділялися путівки для дітей загиблих шахтарів. Можливо, хтось і їздив під виглядом дітей загиблих шахтарів...» — обурення через несправедливість п’ятнадцятирічної давності дотепер вчувається в голосі вдови.

Ці жінки можуть багато розпо­вісти про справжнє моральне обличчя тих, хто розсипається гучними словами в День шахтаря. Про директора шахти, котрий пошкодував банки фарби, щоб пофарбувати огорожу на могилах гірників. Про іншого директора, з якого заледве вибили безплатне вугілля для вдови, що замерзала в старенькій мазанці. Про третього, котрий відфутболював шахтарських удів словами: «Чого ви до мене ходите? Ваші чоловіки не при мені загинули».

Тільки їх, шахтарських удів, ніколи не запрошують на помпезні святкові збіговиська…

На донецьких шахтах працюють багато людей. Кожній людині хочеться присвятити бодай кілька слів.

Авторові цих рядків доводилося зустрічатися з різними людьми цієї професії. Я знаю шахтаря, котрий пропрацював під землею двадцять років. За цей час лікарі шість разів витягали його з того світу після моторошних аварій. При цьому він анітрохи не втратив оптимізму. «Я ж молодий іще пацан!» — каже він і пірнає з аквалангом, із захватом копирсається в моторі своїх «жигулів» і крадькома від дружини... Ну, а це вже не так і важливо.

Зате мій ровесник Юрко, навпаки, якось дуже рано подорослішав, ставши гірником. І не в сенсі змужнів, а в сенсі... постарів, чи що? В його очах назавжди оселився сум людини, яка вчинила ніким не оцінену самопожертву. Вулична шпана рідного Красноармійська кликала мене «ей, пацан!», а його — з повагою: «чуєш, мужик!»

У День шахтаря згадайте про те, що це — їхній день. Усіх тих, про кого тут написано, і про кого ще ні, але потрібно. Їхній, а не тих, хто красуватиметься на трибунах із заяложеними штампованими привітаннями.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво