ЗВОРОТНИЙ БІК МІГРАЦІЙНОЇ КАРТИ

14 лютого на російських прикордонних переходах почалася видача міграційних карт. Половинка її за період гостювання на федеративних просторах має зберігатися біля серця, а після повернення додому вручатися прикордоннику, щоб той, дозволяючи, помахав услід рукою. Загалом, процес упровадження нової міграційної політики пішов... Тепер затриманого на ринку українського торговця, котрий зберігає в тризубому паспорті картку з гордою позначкою «турист», може чекати «спецприміщення органів внутрішніх справ», внесення в «чорний список» і безславне адміністративне видворення...

Несподіванкою російські міграційні новації не стали. Росія крок за кроком будувала правові заслони проти іммігрантів-нелегалів. Торік указом Президента було створено Федеральну міграційну службу. З 1 липня 2002 р. набрав силу закон «Про громадянство РФ», який передбачає складний механізм здобуття російського паспорта (якщо на загальних підставах, то — рік тимчасового проживання, п’ять років життя за green card і плюс шість місяців бюрократичної тяганини).

А з 1 листопада 2002 р. на російських теренах почав діяти жорсткий рамковий закон «Про правове становище іноземних громадян у РФ», який запроваджує три режими перебування іноземців — тимчасове перебування, тимчасове проживання і постійне проживання, а також міграційну карту, міграційні мита й міграційні квоти. У грудні Рада федерації внесла більш жорсткі поправки до закону про в’їзд і виїзд із РФ. І, нарешті, у березні 2003 р. побачила світ, схвалена урядом «Концепція регулювання міграційних процесів».

Нова міграційна політика Росії переслідує ряд завдань. По-перше, установити контроль над міграційними потоками, поставити заслін імпорту тероризму і політичного екстремізму. По-друге, захистити власний ринок праці (що більш ніж актуально при шести мільйонах власних безробітних) і забезпечити при цьому наповнення скарбниці від адміністративної легалізації гастарбайтерів. По-третє, вивести з тіні нелегальний ринок праці, що зараз на 90% контролюється сірою економікою та криміналом. По-четверте, звузити канали вивозу з країни валюти трудівниками-іммігрантами (за деякими оцінками, вони вивозять близько 8 млрд. дол. щороку). Можна перераховувати і по-п’яте, і по-шосте, однак очевидно, що головні напрями дії нової міграційної політики це: а) південні рубежі Росії; б) далекосхідний регіон, над яким нависла загроза «демографічної анексії» (там укоренилося від 400 до 700 тис. китайських іммігрантів, у ряді районів вони вдвічі перевищують корінне населення); в) безвізова зона країн СНД — основних постачальників трудових нелегалів (братам-білорусам зроблено виняток).

Наприкінці минулого року російські силові відомства виступили зі спільним ультиматумом: усім нелегалам легалізуватися до середини лютого 2003 р., інакше — виселення за межі країни. (На цю процедуру вже й гроші бюджетні передбачені, і в штати міграційної служби набрано три тис. працівників.)

За останніми уточненнями паспортного-візового управління МВС РФ, термін виходу з «андеграунду» до 1 травня. За планами Федеральної міграційної служби, улітку 2003 р. трудівники-«легали» одержать карту трудового мігранта, тобто «картку з найму» — документ із системою захисту і спеціальним чіпом. А роботодавцям тепер потрібно отримати відповідний дозвіл і заплатити в скарбницю приблизно 100 дол. за кожного імпортного робітника. Та ще й у встановлену квоту вписатися. На 2003 р. уряд РФ дозволив запросити лише 530 тис. іноземців, готових трудитися на російських теренах.

Хоча, за деякими оцінками, реальна потреба в дешевій привізній робочій силі приблизно втричі більша. Росія дуже залежна від мігрантів. В одному з інтерв’ю міністр внутрішніх справ РФ Б.Гризлов зауважив: «...у разі одноденного невиходу на роботу мігрантів у РФ, принаймні в мегаполісах, зупиняться будівельні майданчики, крани, частина транспорту...».

Згодом потреба в іноземних робітниках збільшуватиметься. У російській «Концепції регулювання міграційних процесів» говориться, що «потреба економіки країни в додаткових трудових ресурсах викликає необхідність регульованого притоку іммігрантів передусім із держав—учасниць СНД».

Цю цілком зрозумілу тезу міністр оборони Росії С.Іванов спробував розвинути, виступивши недавно з ідеєю про те, що хлопці-контрактники з СНД могли б служити в російській армії. Відслужив із міграційною карткою без «проколів» три роки — отримуй, якщо хочеш, російський паспорт. Ось так. Інакше кажучи, іммігранти з країн Співдружності зможуть не лише кріпити велич Росії ударною працею на законних підставах, а й, можливо, у перспективі — її ж обороноздатність.

До речі, за даними МВС РФ, нині тільки 300 тис. іноземців працюють на теренах федерації без страху і докору, а приблизно чотири млн. гастарбайтерів змушені обминати представників закону десятою дорогою.

Російські міграційні новації дуже актуальні для України. По-перше, РФ — найбільш відвідувана українцями країна (6,1 млн. поїздок торік). Тому багатьом нашим співвітчизникам уже довелося і доведеться на практиці зіткнутися з новими правилами перебування в країні. По-друге, за різними оцінками, приблизно мільйон наших громадян «самозайняті» заробітками в Росії, де зарплата приблизно удвічі вища і мовного бар’єра немає. А в розпал сезонних робіт цей показник наближається до трьох мільйонів. Втім, точно скільки наших заробітчан ні в РФ, ні в інших країнах не знає ніхто. (МЗС України наводить скромну сумарну цифру в 1,5—2 млн. наших співгромадян, які перебувають на заробітках за кордоном, а український омбудсмен наполягає на цифрі 5 млн.).

Образ безправного і приниженого українського будівельника-шабашника, котрий горбатиться на «нового росіянина», оспівано у детективних бестселерах, розтиражовано у розважальних програмах ТБ. Додамо сюди перекупку-шахрайку з Шостки, «нічного метелика» із Херсона — і збірний образ готовий.

Звісно, гастарбайтером не народжуються — ним стають не від гарного життя.... Якщо приблизно кожний четвертий українець, говорячи високим штилем нашого Уповноваженого у правах людини, «не має достатньо коштів для забезпечення власних мінімальних потреб», а простіше кажучи — жебрак, то він потенційно готовий мити тарілки в петербурзькому кафе, торгувати на воронезькому ринку і будувати особняки в ближньому Підмосков’ї. Причому на будь-яких умовах, аби забезпечити цей самісінький «мінімум». Що таке трудова нелегальна міграція? Це ненормований робочий день без дотримання правил техніки безпеки, без вихідних і лікарняних, без стажу роботи. Це неминучий страх перед правоохоронцями і необоротна для багатьох фахова дискваліфікація. Це розбиті сім’ї, це принизливе відчуття себе як людини «другого сорту»...

Цілком зрозуміло, що робітник-іноземець у місцевій громадській свідомості сприймається переважно негативно: «Понаїхали! Їм що тут, салом намазано?!» Іммігрантське середовище бачиться джерелом злочинності та безробіття, причиною зниження зарплат. Не дивно, що за результатами листопадового (2002 р.) опитування Центру Разумкова 29,1% опитаних упевнені, що в Росії до українських громадян ставляться як до людей «другого сорту», 24,7% переконані, що переважає байдуже ставлення і 30,5% вважають, що в Росії до українських громадян ставляться як до рівних...

Що несе запровадження міграційного контролю? Є, безумовно, позитивна лицьова сторона російської міграційної картки. Зусилля сусідньої країни навести у своєму домі порядок відповідають не лише власним національним інтересам Росії, а й інтересам сусідніх держав, у тому числі й України. По-перше, відомо, що основний міграційний транзит йде через українсько-російський кордон. Тому спроби Москви перекрити «міграційний трафік» мають для Києва важливе значення з багатьох причин. (Приміром, депортація кожного затриманого нелегала-бангладешця чи пакистанця обходиться українському платнику податків близько 1000 дол.) У свою чергу в наших інтересах — зміцнення контрольного режиму на українсько-російському кордоні і координація зусиль з росіянами у боротьбі з нелегальною міграцією.

По-друге, нова російська міграційна політика ставить за мету легалізувати гастарбайтерів із суміжних держав, захистити їхні соціальні права. А Україна є активним постачальником ресурсів для трудового «андеграунду» в Росії. І якщо цей самий «ресурс» буде працевлаштовуватися легально, на основі двосторонніх угод, у рамках виділених квот, через фірми, що мають відповідні ліцензії, із трудовими договорами і направленнями від міграційних органів — проблем буде значно менше.

Втім, є і зворотний бік російського «гостьового талона». Для всіх категорій українців, які тимчасово перебувають і мешкають у Росії, закон ускладнив життя іноді принизливими й витратними бюрократичними процедурами. Міліцейські побори і митарства по паспортних столах і жеках для реєстрації за місцем перебування вже стали притчею во язицех...

При цьому «рамковість» російського закону «Про правове становище іноземних громадян у РФ» створює «правовий люфт» для правоохоронних органів і, відповідно, викликає чимало запитань і побоювань, у т.ч. і з боку російських правозахисників. Приміром, чому тимчасово проживаючий не має права змінювати місце свого проживання навіть у межах «дозволеного» суб’єкта РФ? Скільки часу особи, які підлягають виселенню, мають утримуватися в «спеціально відведених приміщеннях»? На які кошти жити тимчасово зареєстрованому пенсіонеру, котрий очікує посвідку на проживання? (Втім, за прогнозами керівництва МВС РФ, закон буде «обкатуватися» приблизно рік і деталізуватися в наступних підзаконних актах.)

Російська міграційна картка підштовхує до думки про необхідність для України зробити принаймні ряд обов'язкових кроків: а) сформулювати власну міграційну політику (з урахуванням подальшого удосконалення чинного законодавства, у т.ч. законів «Про правовий статус іноземців» і «Про імміграцію»; б) створити єдину державну міграційну службу, що об’єднала б функції українських міністерств і відомств, які займаються нині проблемами міграції (такий закон уже розглядається парламентом); в) прийняти закон про підприємства, що організують працевлаштування за кордоном, тобто «вивести з тіні» сотні «туристичних» фірм, які, по суті, вербують нелегалів-гастарбайтерів; г) укласти з Росією, з урахуванням запровадження нового міграційного законодавства, угоди про захист соціально-економічних прав трудящих-іммігрантів, про обмін інформацією про практику застосування нових імміграційних законів. Сформувати загальний банк даних про трудові квоти і вакансії. Провести переговори з керівництвом суб’єктів РФ із проблем регулювання міграційних потоків (у т.ч. і за трудовими квотами на наступний рік).

Навряд чи слід пророкувати масовий виїзд українських гастарбайтерів із Росії. Бюрократична машина дуже інертна і повільна, а міграційна система перебуває в стадії становлення, та й досвід знаходження спільної мови з правоохоронцями накопичено чималий. При цьому слід зауважити, що практика міграційного контролю аж ніяк не російське ноу-хау, і світовий досвід свідчить про те, що подібні «карткові шлагбауми» долаються і всі міграційні проблеми не вирішують. (Контрабанда людей, поряд із наркотрафіком і торгівлею зброєю, як була, так і залишається одним із найприбутковіших видів бізнесу. ) Зрештою, слід згадати слова класика про те, що суворість російських законів пом’якшується необов’язковістю їхнього виконання... Та хай там як, жорсткість правил, природно, підвищить ризик використання нелегальної робочої сили, що призведе до деякого переорієнтування роботодавців на легальний сектор і до зниження попиту на послуги нелегалів, у т.ч. і з сусідньої України...

***

Масова трудова міграція за кордон — діагноз для держави. Коли мільйони працездатних громадян залишають країну, вирушаючи в пошуках хліба насущного наймитувати в близьке і далеке зарубіжжя, це означає, що в країні, м’яко кажучи, не все благополучно. Звісно, дуже важливо через міжнародні договори й угоди захистити соціальні права співгромадян на чужині. Але, безумовно, важливіше налагодити гідне життя у власній країні. Істина ця банальна...

Проте, як казав мудрий німець Ніцше, коли суспільство забуває банальні істини, то з ним відразу ж трапляється якась біда...