Золотий спокій*. Що далі? - Політика - dt.ua

Золотий спокій*. Що далі?

8 жовтня, 2010, 18:09 Роздрукувати Випуск №37, 8 жовтня-15 жовтня

Чергове «історичне» рішення Конституційного суду — не привід для посипання голови попелом і плачу за знехтуваним Основним Законом...

Чергове «історичне» рішення Конституційного суду — не привід для посипання голови попелом і плачу за знехтуваним Основним Законом. Швидше, це привід і можливість чітко усвідомити, який саме суспільний устрій сформований в Україні. І як нам усім із цим жити далі. Йтиметься лише про найзагальніші тенденції, а не про конкретні випадки, багато з яких становлять щасливий виняток, який, на жаль, тільки підтверджує правило.

Очевидно, що приблизно у 1997—1998 роках в Україні була сформована олігархічна суспільна система, у рамках якої відтоді функціонує українська політика, основним інструментом якої, принаймні з 2004 року, став соціальний популізм. Як і належить олігархії, у нашій країні права еліти (шляхти, магнатів, політичного класу...) і мас (бидла, черні, електорату...) кардинально різняться, для них діють різні правові норми. Еліти ж маскують свою зворушливу соціальну єдність різними культурними орієнтаціями, сприйнятими більш-менш щиро.

Культурна ситуація в країні багато в чому визначається боротьбою за пострадянську спільність двох націоналізмів: українського та великоросійського. Тексти, та й справи апологетів другого, змушують хіба що згадати слова Михайла Бахтіна про страшенно серйозних носіїв старої правди, дедалі кумедніших у своїй показній величі. Перший — представляє дещо складніше явище. Так, є чимало похмуро-пихатих плакальників за «долю України», яка безперервно гине вже багато століть, швидко розширяючи при цьому, попри жертви, свої кордони як у територіальному, так і суспільному вимірі (почитайте діаспорну публіцистику 1950—1960-х, хоча б Романа Шпорлюка). Але поряд із ними у цьому плині можна зустріти діячів із сучасним вільним поглядом на життя і навіть із самоіронією. Багато в чому вимушена західна (а нині за всіх обмежень це означає ліберально-демократична) орієнтація українського націоналізму маргіналізує позиції тих, хто мріє про «річки ворожої крові» й підрахунок відсотка інородців. А тому сподівання, що поняття «український буржуазний націоналіст» асоціюватиметься, швидше, із самим Лесем Подерв’янським, ніж із героями його п’єс, ще живі. Шанси на те, що концепція громадянської української нації переможе ідеї етнічної нетерпимості й відкриє шлях до інтеграції суспільства, зберігаються.

Зазначимо, що знову популярні нині розмови про поділ, та й федералізацію, України варто було б забути чи принаймні відкласти до часів реальної демократизації і падіння олігархії, тому що сьогодні це гасло — прямий шлях до кривавої громадянської війни, насамперед за Київ. В історії ще не було мирного прецеденту розпаду недемократичної держави. Тим паче визнаних кордонів у частин країни немає, зате спірних територій забагато. Як за такої ситуації працюють механізми прямої демократії, на які іноді сподіваються, відомо ще від часів німецько-польських прикордонних суперечок 1920-х. Тоді результат народного волевиявлення визначався симпатіями місцевої влади, підкріпленої озброєними бандами прибічників, а новини політичних кампаній нагадували зведення з полів битв. І це під контролем досить сильних тоді західних союзників. Та й про не такий давній досвід розпаду Югославської федерації згадати не зайве. Україна — не Бельгія і навіть не Чехія. І це слід усвідомити.

Хазяї нашої країни, здебільшого вихідці з лав партгоспноменклатури, «сірої радянської буржуазії, так званих цеховиків, а подеколи й з відвертого криміналітету, у дитинстві їздили на трамваї чи автобусі і ходили (якщо ходили) до радянської дуже середньої школи. Часто, якщо не здебільшого, вони культурно і за поведінкою представляють маргінальні елементи нашого села чи найбідніших міських районів, «нахаловок» і «шанхаїв». Карколомний стрибок із грязі й у князі дозволяє, що, зрештою, зрозуміло, нашим володарям дивитися зверху вниз на всіх, у кого немає мільйонів: «Коли ти такий розумний, то чому такий бідний». Накладаючись як мінімум на радянську антиінтелектуальну традицію, «нутряне» презирство до «доцентів із кандидатами», домінування нуворишів у коридорах влади призводить до управлінських рішень відповідної якості.

Побутове язичество еліт, як, утім, і суспільства загалом, яке часто прикривається на публіці демонстративним виконанням православних обрядів, і пов’язана з цією релігією магічна свідомість підміняють потяг до знань колекціонуванням наукових ступенів і звань. Це майже своєрідний культ карго** в українському виконанні. А в симбіозі з корупцією науковий карго виносить смертний вирок майбутньому вітчизняної вищої школи й науки на додачу.

Культурний і розумовий рівень влади і великого бізнесу визначає запит на певний вид інтелектуальної обслуги. Адже слухаєш того, кого можеш зрозуміти, тобто близьких за ціннісними та пізнавальними установками. Таким чином, олігархію обслуговують in corpora вульгарні економічні та культурно-етнічні детерміністи, люди з вищою освітою без середньої. Які при тому начиталися «завиральних» російських книжок і є глибокими неуками в усьому, що виходить за межі їхнього дуже обмеженого світогляду. Ну як тут не згадати незабутнього героя Старицького з його культурними людьми і «крісами». Що-що, а цей типаж у Києві, схоже, вічний.

На світі існують лише гроші, а все, що їх не приносить чи не може принести, — від лукавого. Так вважають українські можновладці. Тому під розмови про національний суверенітет так легко жертвують національними інтересами в позаекономічних сферах, адже їх часом складно виміряти в доларах. Московські газові угоди січня 2009 року і Харківські домовленості «флот—газ» надали достатньо доказів цієї нехитрої теореми.

При цьому переконаність еліт у відсутності воєнних загроз призвела до фактичного розпаду Збройних сил. Декоративними є й інші силові органи, зорієнтовані на захист України від зовнішнього противника. Чого не скажеш про структури з внутрішньою функцією, передусім про податкову та прокуратуру. Оці саме й сильні, втім, слід робити поправку на корумпованість.

Те, що на київських мудреців уже невдовзі чекає глибоке розчарування, і виявиться, що зовнішня політика, армія, флот, розвідка та інші такі ж «безглузді речі» насправді дуже важливі — очевидно. Але іншу голову не вставиш.

Еліти поки не демонструють глибокого стратегічного бачення, що й не дивно. Ніщо з нічого не береться. Стратегія — дуже ніжний фрукт і важко приживається в наших степах, потребуючи повсякденного якісного догляду. Тим паче результати стратегічних помилок очевидні далеко не відразу. Навпаки, тактичні завдання вирішуються з завидною ефективністю, не рахуючись із чужими витратами. Тут показовий приклад весняного паводка 2010 року. Усуваючи загрозу елітним селищам Кончі і Дамбі, влада пішла на скидання води з Київського моря і, завдавши удару по його екології, успішно вирішила поставлене завдання. Збитки ж у довгостроковому вимірі до уваги не беруть, «живем однова, здесь и сейчас».

Утім, стратегія в олігархії є. І при тому дуже чітка. Її мету можна висловити однією фразою: мить, зупинися, ти прекрасна. І якщо в росіян це цілком очевидно і прозоро, то в нас маскується то балаканиною про національне відродження, то заклинаннями про реформи і прискорений розвиток. І в тому, і в іншому випадках не до реальних справ — адже всі сили спрямовані на збереження нинішньої ситуації тотального контролю над країною та її ресурсами. Можна публічно обговорювати що завгодно — від подвійного громадянства і другої державної мови до особливостей поведінки тих чи інших політиків та їхніх дружин. В Україні нічого не пишуть лише про справжніх хазяїв країни та їхні дії.

При цьому українська олігархія надто слабка, щоб конкурувати не тільки з європейцями і американцями, а й з росіянами. Саме тому були і залишаються пустопорожньою балаканиною всі обіцянки і прожекти інтеграції з Європою чи Росією. Саме тому дуже мало робилося за В.Ющенка для вступу в НАТО, і тому буксують економічні проекти з російським капіталом. Саме це, а не бажання Росії — головна причина нинішньої позаблоковості. Однак поки що економічні інтереси штовхають олігархів до Європи, і тому гасло євроінтеграції не знімається з порядку денного, а переговори про політичну асоціацію, зону вільної торгівлі та безвізовий режим тривають.

На сьогодні в країні відсутні серйозні підстави для кардинальної зміни ситуації. Не слід тішити себе надіями на нові покоління та нових людей. П’ять помаранчевих років переконливо показали: нове вино в старих міхах дуже швидко робиться непридатним. Понад те, цих нових людей немає й у принципі бути не може — взятися їм немає звідки. Політичний клас такий, який він є, і іншим навряд чи відразу може стати.

І політична теорія, і світова, і українська історія доводять, що кинути виклик олігархії можуть лише самі олігархи, точніше, одна з груп правлячих еліт, у нашому випадку, найшвидше, регіональних. Середній клас, не раз оспіваний у світі й в Україні, сам по собі владу не візьме, не маючи для цього необхідних ресурсів. Зате він може підштовхнути до цього еліти і підтримати їх порив.

Грузинський 2003-го, та й український 2005—2010 років, досвід свідчить, що позитивний сценарій розвитку може бути запущений, якщо одне з угруповань захоче принципово підвищити свій статус у світі, що неможливо без прискорення розвитку України в цілому.

Реалізувати такі плани, спираючись на існуючі державні і громадські інститути, неможливо з огляду на ступінь їхнього розкладання і принципово неправову природу ленінської держави, яка загалом зберігається в Україні. Тому першою і головною реформою має стати побудова нової держави, і насамперед її силової компоненти. Силовики можуть стати якорем на шиї будь-якого уряду-модернізатора, опорою авторитарної реакції, джерелом зловживань і обмеження свобод. Проте вони ж можуть допомогти успішному розвиткові, забезпечивши безпеку, гарантувавши права громадянина, підвищивши багато в чому довіру до влади, яка залежить від рядового міліціонера, і реалізовуючи справжню, а не вивіскову боротьбу з корупцією. Розмови про правову державу залишаться порожньою балаканиною доти, доки пріоритетом діяльності Міністерства внутрішніх справ не стане захист прав і свобод людини і громадянина, а міліціонер із представника грізної держави, потенційного джерела небезпеки не перетвориться на захисника громадян від злочинців та помічника в багатьох побутових ситуаціях. Зрештою, слово «поліція» походить від грецького «поліса», тобто з того самого джерела, що й демократія.

І ще одне. Україні слід нарешті зібратися з мужністю й розрахуватися з радянським минулим. Архіви мають відкритися для вчених і широкої громадськості, і не на час ну дуже радянської за стилем і задумом пропагандистської кампанії, як було за Ющенка, а грунтовно і назавжди. Країні потрібні не чергові міфи і труди пропагандистів, а копітка багаторічна робота істориків.

Звичайно, можливий і інший шлях. Відтягати кінець, триматися за соломину. У результаті сильним сусідам, Росії, а далі за фактом і ЄС, набридне терпіти під боком країну, що не розвивається. Що тоді буде, уявити неважко, але дуже не хочеться.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво