Засуджені до війни, або Вічний похід українських політиків по владу

Стабільний розвиток економіки, стабільно працююча в демократичних умовах відкрита і прозора влада, порядок у головах політиків і порядок на дорогах. Стабільність і порядок — це дві ключові речі, які сьогодні наші політики мусять і можуть забезпечити, вийшовши зі стану війни всіх проти всіх.

Тому що шлях війни явно безперспективний і тупиковий, він делегітимізує і десакралізує владу в цілому.

Вам не гірш за мене відомо, які вислови сьогодні використовують українці, характеризуючи дії практично всіх артистів нашого політичного театру...

Що, втім, не заважає більшості співгромадян продовжувати з завзяттям і захопленням дивитися ток-шоу, щиро переживати за «своїх» і непідробно обурюватися діями «чужих» політиків, обговорювати перипетії політичних ігрищ під час корпоративних вечірок, днів народжень і свят.

Цікава ситуація виходить. З одного боку, всі втомилися від політики, від перманентних криз і гризні за владу. З другого — українці, приохотившись до наркотику, влучно названого «віртуальна співпричетність до політики», не хочуть від нього відмовлятися.

Боротьба за рейтинги — це основа дій політиків у всьому світі (ще раз підкреслю — політиків, а не державних діячів). Адже саме підтримка громадян в умовах демократії дозволяє прийти до влади і впроваджувати свої ідеї в життя.

Яка ж сьогоднішня ситуація?

Порівняно з зимою 2008 року вона істотно не змінилася. Юлія Тимошенко і Віктор Янукович залишаються лідерами президентських перегонів. Втім, якщо на початку року чинна прем’єрка на 1—2% випереджала номінального лідера опозиції, то сьогодні ситуація дзеркальна.

Відповідно до опитування, проведеного фірмою «Юкрейніан соціолоджі сервіс» у квітні-травні нинішнього року, Віктор Янукович набрав би понад 27%, а Юлія Тимошенко — трохи більше 26% голосів виборців на президентських виборах (у відсотках до тих, хто відповів на це запитання). Розрив, як ми бачимо, у межах статистичної похибки, два кандидати йдуть ніс у ніс.

Утім, якщо змоделювати другий тур виборів, то Юлія Тимо­шенко може здобути на 3,5% голосів більше, аніж Віктор Янукович: 44% проти 40,5%.

Більш як утричі від електоральних лідерів відстає нині діючий президент Віктор Ющенко, за якого на сьогодні готові проголосувати майже 8% громадян.

На міні-сенсацію тягнуть результати, що стосуються Володи­мира Литвина. За базовим рейтингом цей політик зумів наблизитися до діючого глави держави, здобувши понад 6% підтримки респондентів. А у разі проведення другого туру, до якого вийшли б Володимир Литвин і Віктор Ющенко, лідер однойменного блоку зміг би перемогти Віктора Андрійовича з перевагою в сім відсотків: 33% проти 26% виборців. Щоправда, при цьому понад 32% громадян так і не визначилися з вибором.

Парламентські показники однозначно корелюються з президентськими рейтингами. За Партію регіонів готові проголосувати 29%, за Блок Юлії Тимошенко — 27%, за блок «Наша Україна — Народна самооборона» — 7%, за Блок Литвина — майже 6%, за комуністів — близько 6% виборців. Решта партій не долають 3-відсотового бар’єру.

Крізь факти, цифри й тенденції вимальовуються певні спостереження.

Спостереження перше. Шанси бути обраним на повторний строк у діючого президента мінімальні. Той, хто говорить сьогодні про можливість повторення ситуації Єльцин-2 або Кучма-2, коли глава держави протистояв своєму комуністичному опоненту, м’яко кажучи, помиляється.

До президентських виборів залишилося півтора року. Змоделювати в громадській свідомості ситуацію — Віктор Ющенко — об’єднувач країни проти радикальної Юлії Тимошенко — можливо. На практиці малореально.

Хоча ця модель, схоже, наполегливо продовжує реалізовуватися. «Об’єднавчий процес» під патронатом Віктора Балоги триває. На кінець червня ми можемо розраховувати не тільки на проведення відкритого з’їзду «Єдиного центру», а й такого собі об’єднавчого форуму з участю НДП.

Ще недавно цілком реальним здавався інший варіант — подовження повноважень діючого президента до 2013 року та обрання його в парламенті в результаті проведення конституційної реформи. Однак такі пропозиції БЮТу були сприйняті Віктором Андрійовичем і частиною його оточення як особиста образа. Вони лише поглибили протиріччя всередині демократичної коаліції, підвищили й так вже зашкалений рівень недовіри між Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко.

Тема ухвалення змін до Конституції практично звелася нанівець. Оскільки всі провідні політичні гравці розуміють, що така реформа можлива лише в результаті масштабних політичних домовленостей. Однак на сьогодні сторони виявилися не готові до них.

Провідну роль тут відіграла позиція Партії регіонів, лідер якої був не проти разом із Юлією Тимошенко взяти участь у конституційному процесі. Проте інша, не менш впливова, частина регіоналів наполягла на тактичному союзі з Банковою.

Після цього інформація про можливу відставку уряду Юлії Тимошенко стала дедалі ширше циркулювати в колах вітчизняного політикуму. За однією з версій, на засіданні РНБО 30 травня робота Кабміну буде визнана незадовільною. (Проте на момент виходу газети стало відомо, що ВА показав ЮВ жовту, а не червону картку.) Як кажуть, голоси для відставки уряду Верховною Радою вже зібрані.

Після цього парламентаріям потрібні 60 днів для формування нового Кабінету міністрів. Інакше президент матиме право призначити нові дострокові парламентські вибори.

Поки головне питання — чи знайдуться голоси 37 депутатів-нашоукраїнців, готових підтримати формат коаліції з Партією регіонів.

У фракції «НУ—НС», безсумнівно, наростають відцентрові тенденції: частина депутатів усе ще продовжує орієнтуватися на главу держави, інша частина стрімко дрейфує у бік Юлії Тимошенко, третя думає про свій «рух неприєднання», але все ніяк не зрушить. В’ячеслав Кириленко не справляється з роллю координатора і комунікатора дій блоку в контактах із президентом й іншими політичними силами.

На ухвалення рішення нашоукраїнськими депутатами про створення «ширки», безсумнівно, впливатиме привид дострокових парламентських виборів, який замаячить у разі відставки уряду.

Кожен із депутатів задумається насамперед про перспективи потрапляння в новоформований виборчий список. Без сумніву, дехто з них вирішить — краще вже проголосувати за спілку з регіоналами, аніж іти на нові вибори. А вже прикладів елементарного «кидалова» у депутатів від «Нашої України» більш ніж досить.

Утім, за іншою версією, ситуація зі створенням «ширки» не така вже й однозначна. Окремі «доброзичливці» Юлії Володимирівни в оточенні президента вважають, що уряд Тимошенко має допрацювати до осені, аби, як той казав, показати в усій красі свої успіхи й невдачі. Та й негатив за розвал демократичної коаліції Ющенко брати на себе не хоче.

З другого боку, у стані симпатиків прем’єра дедалі гучніше звучать голоси про добровільну відставку — в умовах повного блокування дій Кабміну нести відповідальність за результати його роботи теж ніхто наміру не має.

Не все просто й у стані регіоналів. Януковицька частина фракції вже показала зуби ахметовській, коли організувала голосування за позбавлення мандата Раїси Богатирьової, котрій у разі «ширки» приділялася роль спікера. Більше того, значна частина фракції ПР погодиться піти на союз із Ющенком лише у разі прем’єрства Януковича, а це в плани Банкової не входить...

Спостереження друге. Зростання рейтингу Юлії Тимошенко призупинилося, проте прем’єр зберігає резерви для його приросту. Передусім за рахунок помаранчевого електорату, який вона і далі ділить із Віктором Ющенком.

Спільне електоральне поле є своєрідними сполученими посудинами: що убавляється у Віктора Андрійовича, те додається в Юлії Володимирівни. І навпаки. Нато­мість Віктор Янукович істотно обмежений у можливості радикально збільшити свою підтримку.

Не забула Юлія Тимошенко східні й південні регіони країни. На початковому етапі свого повторного прем’єрства їй удалося потужно стартувати, провівши вдалу кампанію з виплати заощаджень, що обернулося певним електоральним приростом на півдні й сході країни.

Невдала тактика секретаріату президента призвела до того, що в суспільній думці чітко закріпилася парадигма: «поганий» секретаріат, постійно намагається заважати роботі уряду.

Проте до травня ситуація істотно змінилася. У розв’язаній інформаційній війні всіх проти всіх громадянам доволі складно розібратися, хто правий, а хто винуватий.

Продовження такої війни тягне на рейтингове дно всіх головних політичних гравців. Постраждають, зрозуміло, всі — хтось більше, а хтось менше.

Ще одна причина, що призупинила зростання рейтингу Юлії Володимирівни — інфляція. Справедливості ради треба зазначити, що інфляційні процеси — це загальносвітова тенденція. Тільки за останні півроку ціна за барель нафти зросла зі 100 до 135 дол. США, стрімко зростають ціни на харчові продукти.

Та протидіяти інфляції не стало самодостатньою метою українських політиків, що об’єднала їх. Бич зростання цін перетворився на інструмент боротьби з урядом Юлії Тимошенко, на яку намагаються повісити всіх інфляційних «собак» — і секретаріат, і опозиція. Що аж ніяк не сприяло припиненню цінового «свавілля». Навпаки, постійні шпильки на адресу Кабміну, політичне смакування проблеми зростання цін, безперечно, лише стимулювали подальше розкручування інфляційної спіралі.

У запалі боротьби з інфляцією Національний банк настільки зміцнив курс гривні, що «погано» стало переважній більшості наших громадян, які мають придбану ще за часів дикого капіталізму 90-х років звичку зберігати заощадження у твердій валюті.

Причиною наступного конфлікту між правлінням Нацбанку на чолі з Володимиром Стельмахом і Радою НБУ, яку очолює Петро Порошенко, стало не тільки одномоментне шокуюче падіння курсу, а й фактичне самоусунення правління головного банку країни від проведення валютної політики. Що призвело до існування протягом кількох місяців двох різних валютних курсів (офіційного й міжбанківського), спричинило додаткові фіскальні платежі підприємств і, в кінцевому підсумку, до відвертої паніки серед населення. Рішення Ради НБУ про повернення в рамки валютного коридору 4,95—5,25 грн./дол. дало змогу стабілізувати ситуацію.

Проте слід визнати, що ризикувати останніми острівцями стабільності в країні ніхто не має права. Навпаки, будь-які дії НБУ мають бути прозорими й прогнозованими.

І нарешті. У країні поступово, повільно, несміливо формується запит на існування певної третьої політичної сили.

Принаймні саме невелике, але показове зростання рейтингу Володимира Литвина, який напряму публічно не був задіяний у всій цій політичній усобиці, є аргументом для підтвердження цієї тези.

Спостереження третє. Дискусії про створення третьої політичної сили тривають в Україні давно. Ще на президентських виборах 1999 року Євген Марчук намагався позиціонувати себе як третю силу. Невдало.

Несміливі розмови про потребу створити певну нову силу, рівновіддалену від влади та опозиції, ходили й на початку президентських виборів 2004 року. Проте, попри нішу очікування в 60%, розмови так і залишилися розмовами.

Нещодавно соціологи «Юкрейніан соціолоджі сервіс» спробували з’ясувати, наскільки така політична сила є сьогодні затребуваною суспільством, наскільки перспективним є такий політичний проект і хто міг би його очолити.

Якщо говорити про нинішню електоральну ситуацію, то 45% наших громадян «у своїх симпатіях до політиків керуються тим, до якого табору (помаранчевого чи біло-блакитного) вони належать».

Показник досить великий, хоча й не позамежний. Після Майдану він був, якщо ви не забули, набагато вищий: хоч би що казав представник тієї чи іншої політичної сили, його підтримували лише через те, що він належав до «Нашої України», БЮТ або Партії регіонів.

На користь зміни ситуації свідчить і те, що майже 70% громадян вважає «поділ на помаранчевих і біло-блакитних недоцільним і не корисним для країни». Що, своєю чергою, свідчить про те, що той енергетичний запас, той потенціал, той політичний вектор розвитку, що був заданий Майданом, поступово себе вичерпує.

Потроху відходитиме в минуле й від початку заданий Майданом формат коаліції — з кожним роком дедалі менше значення для виборців матиме, хто і з ким створює більшість у парламенті.

Вербально вітають створення третьої сили, яка б була поза протистоянням помаранчевих і біло-блакитних партій, майже 33% наших співгромадян.

Це доволі високий потенціал, який, звичайно, тільки після серйозної політичної роботи можна перетворити на вагомі голоси виборців.

Кого ж громадяни бачать потенційним лідером такої гіпотетичної політичної сили?

По-перше, безперечно, Арсенія Яценюка. Після обрання на посаду спікера парламенту молодий енергійний політик отримав досить високий кредит довіри. Проте блокування роботи Верховної Ради неминуче спричинило серйозні іміджеві та рейтингові втрати Арсенія Петровича. Утім, попри все, 13% респондентів бачать його на чолі такого проекту.

Досить несподіваними були результати опитування для представників східної політичної еліти. Тривалі дискусії про створення певної нової центристської сили дали перші сходи: Ріната Ахметова лідером нової партії бачать 5,6% респондентів, Раїсу Богатирьову — 4,5%.

Анатолія Гриценка готові підтримати як главу третьої сили 4% наших співгромадян. Безперечно, це результат позиції, яку неодноразово висловлював Анатолій Степанович, не зважаючи на чини й ранги.

Не варто знімати з рахунку й Володимира Литвина, прізвище якого не включали в запитання, оскільки він уже де-факто реалізує проект третьої політичної сили в нинішньому парламенті. При цьому всі ми маємо розуміти: між реальним рейтингом 6%, який має Володимир Михайлович, і заявами респондентів про потенційне лідерство — дистанція величезна.

Про перспективи інших імен, введених у список соціологами, поки що писати підстав немає, але хто сказав, що їхні показники не можуть змінитися згодом?

Підсумовуючи сказане, не гріх і повторитися — поступово в суспільстві формується запит на третю політичну силу. Проте заданість голосування за принципом: «наші — чужі», «помаранчеві — біло-блакитні» залишається все ще досить високою.

Що, втім, не заважає окремим політикам уже сьогодні реалізовувати такий проект — у перспективі він може принести до 10% голосів виборців.

І, нарешті, спостереження про тенденції, що дуже чітко характеризують нинішній політичний момент.

Тенденція перша — соціальний популізм став сенсом і основним змістом нашої політики. Ситуація розвивається по замкнутому колу: політики з року в рік, від одних виборів до інших обіцяють, обіцяють і ще раз обіцяють. Виборці ж дедалі більше вимагають таких обіцянок.

Втішно, що хоча б окремі політичні сили (як хрестоматійний приклад хотів би навести Віктора Ющенка та Юлію Тимошенко) свої виборчі обіцянки, хай і частково, але виконують.

Соромно, що більшість обіцянок так і залишаються децибелами.

Боляче, коли виконання популістських виборчих зобов’язань може зашкодити тим-таки громадянам.

На жаль, у нас в Україні на сьогодні так і не сформувалася політична культура демократії та проведення виборів. Здавалося б, результати опитування, проведеного «Юкрейніан соціолоджі сервіс», свідчать про протилежне: 38% респондентів голосують за ту чи іншу партію, тому що довіряють її лідерам; 31% — тому що ця партія має команду професіоналів, яка може навести лад і забезпечити розвиток країни; 30% — тому що партія має найкращу стратегію та програму розвитку країни.

Проте насправді виборці керуються трохи іншими мотивами. Лідери блоків і партій, звичайно, залишаються поза конкуренцією. Проте одна з головних причин підтримки політиків на виборах — це чергові обіцянки підвищити пенсії та зарплати.

Мабуть, нам треба запровадити дуже просту законодавчу норму, як це зробили в Данії. Там не мають права голосу ті громадяни, котрі живуть на державну соціальну допомогу.

Втім, питання на сьогодні дуже просте — скільки разів суспільству слід перехворіти на популізм, щоб отримати до нього стійкий імунітет і навчитися робити нелегкий, але відповідальний вибір? Чи українське суспільство взагалі не здатне протистояти цій хворобі?

Тенденція друга — вперше після 2005 року саме в Києві, а не десь у регіонах, ми зіштовхнулися з фактами спроб впровадження політичної цензури. Недавно Юрій Луценко заявив, що його вимоги зняти Віктора Балогу не були показані на провідних телеканалах країни Інтері та «1+1». Про аналогічні факти кажуть і представники БЮТ, пред’являючи як претензію відмову у висвітленні тими ж таки каналами позиції Юлії Тимошенко щодо чорноморського шельфу.

Насторожує і зникнення з ефіру напередодні київських виборів програм «Я так думаю» та «Свобода Савіка Шустера». За тією інформацією, яка є в автора, невихід цих ток-шоу був зумовлений бажанням зменшити інформаційні можливості опонентів нині чинного київського мера Леоніда Черновецького.

Раковою пухлиною по ЗМІ розповзається «джинса», вкрай низький професійний рівень більшості журналістів, канали стрімко «жовтіють». На виборах панує замовлена соціологія та невідомо звідки взяті «політологи на годину». Про ці та інші проблеми «ДТ» вже почало серйозну розмову.

Ми не повинні допустити повторення ситуації кінця 90-х років, коли крок за кроком запроваджувалася політична цензура, яка завершилася коротким, але системним засиллям темників.

Усе велике починається з малого. Цензура — надто відчутна річ для нашого суспільства, щоб мовчати навіть про найменші порушення свободи слова, яка дісталася нам так нелегко.

Тенденція третя — втягування правоохоронних органів у політичну боротьбу. Це є незаперечною ознакою того, що ми ще недавно називали кучмізмом.

Після 2005 року вдалося зламати модель системного тиску на політиків, які ризикують мати свій власний погляд. Втім, тривожні дзвіночки лунали постійно: наприклад, спроби силового протистояння в Генеральній прокуратурі чи обшук у Юрія Луценка у 2007 році.

Новий, 2008 рік ознаменувався спробами секретаріату президента і Генпрокуратури позбавити українського громадянства Давида Жванію й порушенням кримінальних справ проти нього та Юрія Луценка.

Примітно, що перші два конфлікти у 2007 році були спровоковані з біло-блакитного табору.

Останні ж події навколо лідера та одного зі спонсорів «Народної самооборони» мають зовсім інший контекст. Їх розвиток був зумовлений цілком виразною позицією Банкової.

Імпульс виходив від оточення глави держави Віктора Ющенка, який у 2005 році чи не головним своїм гаслом проголошував департизацію і деполітизацію правоохоронних органів, неприпустимість їх використання у виборчій та політичній боротьбі.

Війна всіх проти всіх — однозначно деструктивна за своєю природою. Політична еліта нині перебуває у глибокій кризі. Чи знайдуть у собі мужність наші політики вийти зі стану «присуду до війни», пожертвувати своїми амбіціями та об’єднатися для вирішення справді наболілих проблем — сьогодні сказати дуже важко.

Попередній досвід та історія політики свідчить про малореальність такого розвитку подій.

Але, як мовиться, надія помирає останньою.

У статті використано результати загальнонаціонального соціологічного опитування, проведеного фірмою «Юкрейніан соціолоджі сервіс» із 16 квітня по 4 травня 2008 року. Опитано 2010 респондентів за квотною національною вибіркою, яка за статтю, освітою, віком, типом поселення та областями репрезентує доросле населення України віком за 18 років.