Зарубіжна преса про події в Україні: розмаїття одностайності

Стукаючи у зачинені двері

The Guardian,
Великобританія

Ніколас УОТТ, 24 липня 2006

…Україна має всі підстави очікувати членства в ЄС. Будучи найбільшою країною Європи за площею, вона, відповідно до правил організації, має право на розгляд своєї кандидатури.

Та усе ж таки лише, якщо дуже пощастить, їй удасться ввійти до Євросоюзу у нинішньому чи наступному поколінні, адже проти цієї країни з населенням у 47 млн. осіб діє ціла низка чинників. Насамперед Україна здається некерованою, оскільки помаранчева революція перетворилася на дуже жалюгідну плутанину.

Віктор Ющенко, котрий 2004 року здобув перемогу над силами, які вважали, що життя — це очікування подальших інструкцій від Москви, відмовився від участі в конференції (Yalta European Strategy (YES)), намагаючись створити новий уряд. Не виключено, що його партії «Наша Україна» доведеться ділити владу з фаворитом Москви Віктором Януковичем.

Неприємні дріб’язкові чвари українських політиків не оминули і форум (YES), на якому представники різних партій лише сперечались одне з одним, не пропонуючи жодного бачення майбутнього своєї країни.

Квасьнєвський у своєму виступі сказав: «Мені трохи страшно. Політичні лідери настільки заклопотані невеликим місцем, яке фізично займає парламент, що вони забувають про Україну».

Провал помаранчевої революції — історичний шанс

The Financial Times, Великобританія

Анатоль ЛІВЕН,
25 липня 2006

На сьогоднішній день події 2004 року виявилися зовсім не революцією — у тому сенсі, що жодних фундаментальних перетворень Українська держава не зазнала. Помаранчева коаліція розпалася, темпи економічного зростання різко знизилися, реформи забуксували, а на парламентських виборах, проведених у березні нинішнього року цілком вільно і чесно, виявилося, що найбільшу підтримку має проросійське угруповання, очолюване тим самим Віктором Януковичем, котрий зазнав поразки на виборах 2004 року. І сьогодні, після кількох місяців політичного хаосу і хуліганських витівок обох сторін в українському парламенті, Янукович готується очолити коаліційний уряд у країні, президент якої його колишній суперник Віктор Ющенко.

І всі ці події, зауважимо, залишилися практично непоміченими репортерами (що вже й казати про коментаторів) більшості американських видань. Мало того, що мовчання як засіб реагування на ідеологічний і геополітичний конфуз зробило б честь хіба що, мабуть, старій радянській пресі. Не реагуючи на ці події, ми втрачаємо шанс провести глибокий і публічний аналіз стратегії стосовно колишнього Радянського Союзу — західної взагалі й американської зокрема.

Плакати чи сміятися?

The Economist,
Великобританія

Редакційна стаття,
14 липня 2006

...Що буде далі — про це можна тільки ворожити. Хоча в результаті рішення, швидше за все, залишиться за президентом Ющенком. Тимошенко і деякі представники «Нашої України» кажуть, що зрадництво Мороза є порушенням парламентських норм, у зв’язку з чим усі наступні дії стають нелегітимними. Вони хочуть, щоб президент розпустив Раду і провів нові вибори (на яких Мороз навряд чи покаже гарні результати). Ющенко може відкласти ухвалення рішення з призначення Януковича на посаду прем’єра саме на той термін, який дозволить зробити це. Інший варіант може мати такий вигляд: буде створена велика коаліція з осколків президентської партії і Партії регіонів, яка не візьме до свого складу комуністів, а Блок Юлії Тимошенко відправить в опозицію. Хоча це означатиме, що прем’єром має стати інша людина, а не Янукович.

Поки ще є досить слабка надія, що з усього цього фарсу вийде щось хороше. Нові вибори можуть привести до створення стабільнішого парламенту. А велика коаліція може послабити невдоволення Східної України, яка здебільшого підтримує Януковича. Хоча важко собі уявити, що така коаліція зможе довго проіснувати. «Принаймні, — говорить радник Тимошенко Григорій Немиря, намагаючись випромінювати оптимізм, — поки що не було насилля, за винятком Ради».

Вибір народу

The Washington Post, США

Редакційний коментар,
17 липня 2006

Зароджуване політичне врегулювання в Україні відображає суперечності, які існують в країні, де на сході численне російське населення є природним прибічником Януковича, а затятий націоналістичний рух на Заході є опертям влади Віктора Ющенка. Не повинно викликати подив те, що лідер парламенту представляє одну частину країни, а президент другу. Продовження політичної нестабільності, яку спричинять нові вибори, а також породжена ними недовіра на сході навряд чи підуть на користь зміцненню демократичних інститутів України.

У Сполучених Штатів Америки й Європи з’являється можливість продемонструвати, що наріжним каменем вони ставлять демократію, не віддаючи переваги тому чи іншому результату парламентських виборів. Це означає готовність підтримати прагнення України до вступу до НАТО і допомогти Ющенку забезпечити енергетичну незалежність від Росії — якщо про це попросить Українська держава. Надання привабливої альтернативи російському пануванню шляхом шанобливого ставлення до демократичного процесу і готовності до партнерства з Україною допоможе інтересам Заходу набагато більше, ніж це зробив би піддатливий прозахідний парламент.

Можливо, Янукович не той прем’єр-міністр, за котрого ми віддали б свої голоси. Але ми поважаємо чесний вибір українського народу.

Україна, або Дитяча хвороба демократії

Le Monde, Франція

Даніель ВЕРНЕ,
26 липня 2006

Чесно кажучи, навіть якщо балаган, улаштований колишніми союзниками по помаранчевій революції, має жалюгідний вигляд, таємні переговори між політичними партіями, перетасування союзників й особисті амбіції — це усе ж таки краще, ніж гегемонія однієї-єдиної партії. Україна страждає від хвороби юної демократії, де політичні сили роз’єднані і розосереджені. Вона повинна осягнути науку створення коаліцій і вироблення компромісних рішень.

Поза всяким сумнівом, обговорення могли б бути більш чинними — під час виборів спікера парламенту депутати дійшли до рукоприкладства, але цей політичний «натюрморт» виник за суверенною волею українських виборців. Під час березневих виборів вони віддали більшість голосів Партії регіонів Януковича, але не дали йому можливості правити одноособово. На другому місці опинилася партія Юлії Тимошенко, пасіонарії помаранчевої революції. Вона не порозумілася з президентом Ющенком, чия партія посіла усього лиш третє місце, що свідчить про певне розчарування в ньому жителів України. Спроби створення помаранчевої коаліції між прибічниками Тимошенко і Ющенка зазнали фіаско, Соціалістична партія, яка мала їх підтримати, перейшла на бік Януковича, тому президенту залишалося або змиритися з тим, що уряд очолять його противники, або розпустити парламент і тим самим створити ситуацію безвиході.

Що ж, настав кінець сподіванням помаранчевої революції? Звісно ж, ні. Політика реформ проводитиметься і надалі, щоправда, дещо іншими темпами. Орієнтацію на Захід в основі своїй переглянуто не буде, оскільки президент безпосередньо призначає міністрів закордонних справ і оборони, але майбутньому уряду варто остерігатися будь-яких кроків, які Москва може вважати провокацією, зокрема в галузі відносин із НАТО. Ця хистка рівновага є наслідком географічного, лінгвістичного і політичного поділу України на західну частину, яка дивиться у бік Європи, і частину східну, де росіяни становлять значну частину населення, і важливу роль відіграють побудовані в епоху Радянського Союзу промислові підприємства. Український уряд не повинен ігнорувати цю даність, інакше виникне небезпека розколу країни. Ні теперішній уряд, ні майбутній. Мірилом демократії стане у цій країні, як і в усіх інших, те, що є самою її суттю: змінюваність влади.