Запрошення до подвигу

Час, який минув від Різдва до Різдва, традиційно виявився неспокійним для світу. Мабуть, у певному сенсі це правильно - цінність Світла розумієш лише в сутичці з Пітьмою, та й Він Сам сказав, що приніс «не мир, а меч». Лихе слово, яке віщувало ХХІ століттю релігійні конфлікти й навіть, можливо, війни, набирає плоті. Вибух в Александрійській коптській церкві, що прогримів всупереч обіцянкам єгипетської влади «простежити», «посилити» й «не допустити». Вбивство губернатора Пенджабу, який лише поспівчував засудженій до смерті пакистанській християнці. «Святкові» інформаційні сплески, які привертають увагу світу, зануреного у свої турботи, до того, що десь люди, як і раніше, приймають мучеництво за віру.

Невинна кров, пролита в різдвяні дні, - традиція Ірода. Віддаючи наказ про побиття немовлят, не Бога Ірод боявся, не Сина Його, не про віру рідну піклувався. За владу свою злякався - адже сказали йому волхви, що йдуть поклонитися Царю Іудейському. Сформулювали б інакше - дивись, і дітки не постраждали б. Віра і влада, релігія і політика, об’єднавшись, утворюють гримучу суміш, силу настільки руйнівну, наскільки й некеровану.

Але все відбувається так далеко від нас, чи не правда? Так далеко, що ми зовсім можемо не думати про це - хіба здригнутися, проглядаючи стрічки новин і телерепортажі. У нас Різдво, слава Богу, пройшло мирно. Президент відвідав Почаївську лавру, урядова делегація - Вселенського патріарха, опозиція накинулася з критикою на політику президента в релігійній сфері - ну та на те вона й опозиція, щоб критикувати чинну владу. Правда, патріарх Філарет виступив «не по-святковому», звинувативши владу в спробах знищити УПЦ КП. А з УГКЦ - уперше - на Першому національному вимагали плату за трансляцію Різдвяного богослужіння. У зв’язку з галасом, який зчинили ЗМІ, від плати відмовилися, але з виділеного часу УГКЦ отримала тільки половину - другу половину «від’їла» трансляція з Почаївської лаври.

Немає лиха без добра. Якби українці були більш релігійні (бодай на половину від того, про що сурмлять соцопитування), трохи серйозніше ставилися до своїх церков, ми могли б у найближчому майбутньому чекати перших потрясінь, пов’язаних, м’яко кажучи, з не дуже продуманою церковною політикою влади. І взагалі українських політиків, - опозиція в цьому питанні нітрохи не цікавіша за президента. На думку опозиції, наприклад, президент мав би відвідати різдвяні богослужіння всіх «традиційних» церков, тим самим продемонструвавши повагу. Залишмо осторонь питання про допустимість вживання в цьому контексті слова «традиційні» (решта не заслуговують поваги?) і спроби уточнити список цих «традиційних». «Святковий обхід» церков завжди виглядав сміхотворно. Якщо людина вірує і хоче відвідати службу, навіщо їй метатися з храму в храм? А якщо вона не віруюча, навіщо тоді взагалі туди йде? Є якісь придворні протоколи, які зобов’язують президента відзначитися на Різдво в церкві чи в кількох?

Звісно, крім «абсолютних» критеріїв, за якими будь-який християнин (у тому числі президент) може (і повинен) відвідувати свою церкву, є ще контекст і обставини. Наприклад, навіщо віруючій людині, яка вирушає на службу (навіть якщо вона президент), тягнути за собою шлейф телеоператорів та фоторепортерів? Запитання, зрозуміло, риторичне. Камера для сучасного політика необхідна, як повітря, - немає сенсу дихати, коли цього не знімають. Проте знімаючись на тлі церковної благоліпності, президент повинен розуміти, що це не аматорський ролик «на довгу пам’ять» - це демонстрація urbi et orbi такого собі credo. Політичного, яке до Символу віри стосунку не має.

Я згодна з представниками УПЦ, котрі схвалюють той факт, що президент Янукович «не бігає по церквах, а ходить у ту, до якої належить». Але хіба ж не вони кілька років тому нападали з критикою на президента Ющенка за те, що він спочатку так само відверто відвідував «свою» церкву - УПЦ КП, замість «демонструвати свою повагу»?

А ось із «повагою» в нинішнього президента справді вийшло гірше, ніж у всіх його попередників. З Різдвом він здогадався привітати тільки православних. Не згадав ні про католиків, ні про греко-католиків і протестантів. Не «бігати по церквах» і не ходити на Хануку до іудеїв - це можна сяк-так списати на «особисті релігійні переконання». Але не привітати - просто негарно. І річ тут, хай вибачить мені опозиція, не в «преференціях», «переконаннях» та інших лихих намірах. Річ просто у вихованні. Точніше, в його ущербності. Як у самого президента, так і в його оточення. Їм просто на думку не спало, що це важливо.

Понад те, деякі соратники президента вважають, що В.Янукович, як «світський правитель», взагалі міг нікого не вітати. А ще, в руслі цієї логіки, можна не вітатися, заходячи в кімнату до незнайомих людей. І зуби можна не чистити.

Навіть якби В.Янукович справді нікого не привітав, у повітрі повиснуло б тільки питання виховання. Але він привітав - вибірково. Нам же казали ще давно, що «Віктор Янукович - православний президент». Правду, бачте, казали. Саме так - «православним президентом», а не «президентом України» виставив себе глава держави з цим злощасним привітанням.

Це ще одна маленька деталь у загальний контекст - люди, які не розуміють важливості навіть таких простих речей, беруться за вирішення дуже складних і досить небезпечних проблем. Адже справа не вичерпується звичайною «перевагою», яку надає президент одній із церков. Нинішня влада неодноразово демонструвала схильність до простих рішень незалежно від складності проблеми. А церковна ситуація в нашій країні - справжній гордіїв вузол, по якому так і підмиває рубанути з плеча. А тут ще й порадники-союзники наспіли - і з підтримкою в потрібний момент, і з батьківською порадою, з якого саме плеча рубати.

Слова патріарха Московського про те, що «мода на розкол минає», відгукнулися в серці української влади. Хоча ці слова були сказані для цитування у ЗМІ. Московський патріарх - людина медіакультури і спеціаліст із віртуальних проектів. Саме вислів про «моду на розкол» - сто разів обдумана й старанно виточена фігура мови. Те, що стало драмою для суспільства і трагедією для Церкви, - лише «мода», яка, як уже було сказано, «минає». Не потрібен діалог, не потрібні богословські дискусії, не потрібні зваженість і обережність у церковній політиці. І якось сам собою розмивається той факт, що досі впоратися з цією «модою» РПЦ вдавалося анітрохи не краще, ніж прем’єр-міністрові РФ власноручно «перемочити в сортирі» геть усіх терористів.

Проте українську владу легко підкупити перспективою простих рішень. Президент України, що зобов’язаний патріархові Кирилу й перебуває під його пастирською опікою, навряд чи може відмовити йому в такій простій послузі - допомогти впоратися зі згубною «модою». Адже це так просто - лише зміцнити становище однієї церкви і зробити якомога нестерпнішим становище іншої. З УАПЦ, по суті, вже майже впоралися. А якщо й були якісь ілюзії, різдвяний візит у Фанар віце-прем’єра Тихонова мав би переконати всіх у тому, що українська влада не випускає з уваги «константинопольський напрям» і зі Вселенським патріархом, у разі чого, зуміє домовитися.

Впоратися з УПЦ КП трохи складніше. Проте й тут немає нічого неможливого. За даними Київського патріархату, місцева влада веде наступ на всіх фронтах - «співбесіди» зі священиками, «робота» з бізнесменами, які підтримують парафії і добродійні проекти церкви, а також із тими, хто має спільні справи зі священнослужителями. Прості схеми перереєстрації парафій із переведенням в іншу юрисдикцію - це на кшталт церковного рейдерства, про яке, здавалося, давно забули. Загалом, нічого нового, оригінального. Різниця лише в масштабах - наступ ведеться масовано і злагоджено. В УПЦ КП із жахом згадують середину 90-х - час «раннього» Кучми. Що ж, не тільки вони.

Московський патріархат купається у знаках найвищої уваги. Саме Московський патріархат, а не УПЦ. Чи ще в когось є ілюзії з приводу майбутньої автономії цієї церкви? Якщо керівництво РПЦ руками української влади справді реалізовує «російську модель» державно-церковних відносин в Україні, то не для того, щоб потім красиво піти. Кафедральний собор у Києві вже будують. Десятинну церкву обіцяють у перспективі - здавалося б, ще недавно представники УПЦ протестували проти цього будівництва, але тоді були побоювання, що цей символ дістанеться УПЦ КП. Будується собор у Почаївській лаврі. Але й це ще не все, - у перспективі маячать Софійський собор та заповідні території Херсонеса. Разом із усіма лаврами це було б повною символічною перемогою Московського патріархату в Україні.

Любов до символізму викриває віртуальні проекти. Їм же властива мнима простота. Проекти на кшталт «Руського світу» захоплюють, як хороші ігри-стратегії. Але навіть затятим геймерам не слід відриватися від реальності надто далеко.

Повернутися в реальність - саме те, що годилося б зробити українській владі в церковному питанні. Але хто їй допоможе, якщо самі церковники щосили підтримують ілюзію? У позавчорашніх моделях церковно-державної «симфонії» і «канонічних територій», церковно-імперських ідеях, у помпезних будівельних проектах і боротьбі за майно владики церкви самі легко втрачають зв’язок із реальністю. З реальністю християнства, в якій Церква - євхаристична єдність, Тіло Христове, носій Божественної Благодаті - не потребує жодних додаткових функцій, ознак, зовнішнього блиску та сторонньої підтримки. Те, що нібито додає Церкві «ваги в суспільстві», насправді перетворює її на медійні мильні бульбашки.

Ще один шлях «у реальність» - оцінити успіхи «російської моделі» в Росії. Чи не тому в патріарха Московського такі сподівання на Україну, що там, удома, щось не виходить, щось іде не так? Православ’я в Росії - дедалі більше релігія меншості, і при всьому тому воно досить різнорідне, погано дисциплінується і неохоче «вертикалізується». Наступ ісламу (навіть просто демографічний) очевидний. Побільшення соціальних конфліктів у Росії, що примушують священноначаліє РПЦ ставати на бік тих чи інших і висловлювати найвигадливіші судження, не подаються прямо як «зіткнення на релігійному грунті». Можливо, вони поки що і не є такими повною мірою. Але слова «православ’я чи смерть» уже прозвучали. А бажання підняти їх на щит - справа часу й температури в тих, кому захочеться влади.

Для нормалізації міжконфесійної ситуації в Україні потрібно небагато - роздати кожній свашці по ковбасці і не робити різких рухів. Досвід попередників доводить дієвість політики конфесійної «різновекторності». Це непросто і в чомусь не дуже перспективно. Це, можливо, не те, чого хотіло б від влади священноначаліє тих або інших церков. Але це поки що найкраще, чого ми змогли домогтися, - дозволити церквам жити як живеться, розподілити свій вплив по регіонах (зробити, по суті, всі церкви країни регіональними), встановити таким чином систему стримування і противаг. Вищі ієрархи майже всіх українських церков тією чи іншою мірою схильні до конформізму - готові «співпрацювати», «вести діалог», промовчати в незручний момент, виявити прихильність у тяжку хвилину тощо. Можливо, це ще належить зрозуміти й відчути новій владі: і президент Кучма, і президент Ющенко, якщо згадаєте, наступали на одні й ті самі граблі на початку свого правління. Не став винятком і президент Янукович. Отже, надія на торжество здорового глузду й того ж таки «прагматизму» ще жевріє.

Інакше шлях у реальність може виявитися найболючішим. «Корисним», як кажуть, для Церкви і віри, але дуже неприємним для тих, хто змушений цим шляхом іти. Шлях повсякденного подвигу сповідування віри, захисту - пасивного й активного - свого credo. Розраховувати на традиційну пасивність українців - звична річ. Але питання в тому, де міститься той мозоль, на який наступати не варто. Ми звикли думати про себе як про унікальний проект Господній. І все-таки больові точки в нас розміщені приблизно там, де і в решти людства. Питання віри - одне з них.