Замкова щілина

Прагнення утримати все в державній власності є згубним для пам’яток історії та культури. Хоча б тому, що жодна держава у світі, яка має більш-менш довгу історію, не знайде для цього достатньо грошей. Час — жахлива штука. Він нікого не щадить, йому однаково, що перетворювати на прах — стоптані капці чи національну святиню. Що старіша, масштабніша і цікавіша пам’ятка, то більше коштів потрібно для підтримання її в належному стані.

В Європі замки — хороший бізнес. Це в них досить давня традиція. У «найкращій книжці» (на думку англійців) «Гордість і упередження» головна героїня знаходить щастя саме під час туристичного візиту до маєтку головного героя. У книжці, написаній на початку ХIХ століття, цей візит подано як звичайну практику. Аристократи вихвалялися своїми палацами і довгими галереями портретів предків у виконанні найкращих художників.

Нині замок у Шотландії чи палаццо у Венеції можна купити за один фунт або євро. Держава розуміє, що за цей фунт або євро вона продала вам лантух проблем. І якщо ви зумієте все викрутити для своєї вигоди — честь вам, хвала і рахунок у банку. Цілком може вдатися, попри державні комісії, які з педантичністю перевірятимуть, чи не забили ви десь неврахований цвях, на поради попечителів і товариства любителів старожитностей, які допікатимуть вам із регулярністю податкового інспектора. Аякже, податковий інспектор — він про вас теж не забуде. І натовпи обивателів із фотоапаратами та ідіотськими запитаннями про графську доньку, яка кинулася он із тієї вежі від нещасливого кохання.

На старожитності попит не зменшується — у них, як і в нас. І в уяві нашої людини теж може виникнути ідилічна картина. Скажімо, Підгорецького замку, перетвореного на романтичний готель, у якому можна провести медовий місяць, або на розважальний комплекс, де можна пополювати з чудовою зграєю хортів і навіть узяти штурмом замок. Його можна здавати кіностудіям, проводити фестивалі рок-музики і святкувати хелоуїн. Усе, що заманеться, аби вписувалося в охоронний договір.

Але в наших умовах зв’язуватися з інвестуванням у пам’ятку архітектури — романтизм, якого не можуть собі дозволити ділові люди, оскільки він межує зі звичайною дурістю. Це вам не бізнес, як у якійсь там Європі. Адже наші замки та інші пам’ятки архітектури — не матеріальні об’єкти, які вимагають матеріальних же зусиль, а святині. Святині, як відомо, безцінні. І мають належати народу, тобто фактично нікому. Торгувати святинями набагато вигідніше, ніж мати справу з концесіями та конкретними інвесторами. Історія з Мука­чівським замком — ще одне тому підтвердження. Якби за всім цим не вбачалася фігура одіозного політика (що само по собі не дає нашій людині змоги мислити раціонально), чим була б погана ідея передачі навіть не в концесію — в оренду за живі гроші, на додаток до того, що підтримувати замок у належному стані буде орендар, а не дер­жава з бідного свого бюджету?

Ця історія — не щось надзвичайне. У ній відбиваються всі схеми, за якими від будь-якого об’єкта може бути відшитий потенційний інвестор. Не має значення, Балога він чи ні. Це ще один рядок у суто нашу, вітчизняну традицію підтримки культурної спадщини. О, вона в нас уже є! Просто Балога — велике цабе, та й Мукачівський замок — не остання пам’ятка в цій країні, от усі й ойкнули. А хто звернув увагу на історію садиби Рея, наприклад? А в передачі палацу Лянскоронських що найбільше обурило «культурну громадськість»? Сума, сплачена новим хазяїном у скарбницю.

Інвестувати в пам’ятку архітек­тури виявляється справою сумнівною навіть у тому разі, якщо вдається виграти цілком чесний тендер (до речі, вам ніхто не повірить, що ви виграли чесно — у нас не заведено вірити багатіям і чиновникам). Почнемо з того, що в списку об’єктів, рекомендованих для передачі в концесію, у досить пристойному стані хіба що Свірзький замок. Інші об’єкти треба не «підтримувати» чи навіть «реставрувати» — їх треба наново будувати, тому що це руїни, які лише за традицією називають замками. Коли зайшла мова про можливу передачу в концесію, замки спочатку поділили на ті, що «у пристойному стані» і передачі не підлягають, і ті, що «потребують вкладень». З останніх вибрали найнещасніші і внесли їх у список призначених у перспективі для передачі.

Тих, хто погодиться опікуватися «замком», який складається із зарослого два століття тому фундаменту та однієї обгорілої стіни, чекає черга подальших випробувань — вимоги, правила і ТУ у виконанні управління охорони пам’яток. Що опиниться в ТУ — залежить від уяви того, хто їх складає. Добре, якщо в інвестора опиниться під рукою нормальний консультант, який порадить або внести необхідні зміни, або просто не зв’язуватися із цим проектом. Тому що потім від комісій, судів і розгніваної громадськості відбою не буде.

У тому разі, зрозуміло, якщо після того, як ви виконаєте основні роботи, хтось при владі не вирішить, що мавр зробив свою справу і може бути вільний. Це стосується не тільки пам’яток — фактично будь-якого бізнесу в Україні. Та з пам’ятками все складніше через те, що це святині. На них ми реагуємо болючіше, ніж на якусь «Криворіжсталь», яка лише гроші. Так що тут владі, якій заманулося «сковирнути» чергового «неугодного», підтримка народу забезпечена.

Охоронні договори нікого ні від чого в нашій країні не рятують — ні інвестора, ні пам’ятку: суворість закону компенсується необов’язковістю виконання. Тому справді марно сподіватися, що знайдеться інвестор, який захоче зробити замок своїм бізнесом, а не просто заміською резиденцією з охоронним периметром і формальним дозволом відвідувати замок один день на рік з 3.45 до 3.55 ночі. Нувориші всіх часів і народів, заплативши за щось гроші, упевнені, що це щось вони можуть хоч із кашею з’їсти. Музейники про це знають — і страждають. Вони не вірять інвестору, який зазвичай «людина низької культури» і «не розуміє, що потрапило йому до рук і як із цим поводитися». Вони не вірять також у те, що чиновники розбиватимуть собі лоба, аби зупинити надмірні будівельні пориви інвестора, який не знає, не розуміє і т.п., зате завжди зможе відкупитися. Інвестор, у свою чергу, не вірить власній державі, тому не поспішає вкладати справді великі гроші, відбудовуючи замок і наново закладаючи парк, який «дозріє» років через сто. Обиватель, дивлячись на це з боку, не вірить ні першим, ні другим, ні третім.

На тлі сум та хвилювання з численних приводів губиться ще й питання етики: чи немає десь на білому світлі спадкоємців Реїв, Лянскоронських та інших, які мають повне право отримати назад те, чого їх незаконно позбавили? Не треба далеко в Західну Європу ходити — колишні країни соцтабору давно практикують передачу колись націоналізованих пам’яток архітектури спадкоємцям законних власників. З обмеженнями, охоронними договорами і всім іншим — але повертають, причому цілком безплатно.

Питання, віддавати чи не від­давати, насправді давно має відповідь — у вигляді руїн і пустирищ на місці замків, палаців і парків. Пам’ятки не рятує те, що вони залишаються у власності держави. Скільки їх, замків, фак­тично стертих з карти України тільки за останні десять років? Від скількох залишилися тільки фундаменти, поросли травою могильні пагорби колишньої слави? Кожний із них перебуває на балансі якоїсь державної структури, має рядок у бюджеті, який, за всієї своєї скромності, ніколи не виконується. Показова історія: коли було ухвалено рішення про те, що замки можна передавати інвесторам, з’ясувалося, що немає простого переліку можливих об’єктів передачі. Питання до дбайливців про нашу славну історію та архітектуру: як так сталося, що за 15 років незалежності ніхто не спромігся просто перерахувати зам­ки та оцінити їхній стан? Уп­рав­ління культури, охорони пам’яток, музеї відразу посилаються на брак коштів. Тим часом в українському сегменті Інтернету з’являються аматорські сайти, присвячені українським замкам. Принаймні один із них — це досить повний звіт про замки України. Можливо, усе-таки справа не в грошах?