Замішання у стані невизнаних - Політика - dt.ua

Замішання у стані невизнаних

12 серпня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 12 серпня-19 серпня

Ось уже кілька місяців поспіль лідери самопроголошених республік — Абхазії, Південної Осетії та Придністров’я — анонсують свою майбутню зустріч...

Ось уже кілька місяців поспіль лідери самопроголошених республік — Абхазії, Південної Осетії та Придністров’я — анонсують свою майбутню зустріч. Дати постійно зміщуються, інтерв’ю у російській пресі множаться, а зібратися в Сухумі всією компанією ніяк не виходить. За деякою інформацією, намічений на кінець липня саміт СНД-2 (співдружність невизнаних держав) не відбувся з вини Ігоря Смирнова — придністровський президент передумав їхати на абхазьке узбережжя після зустрічі з Віктором Ющенком.

На словах — план Ющенка, на ділі — план Басеску?

Після того як президент Молдови одним розчерком ручки поставив свій підпис під ухваленим молдавським парламентом законом «Про основні положення особливого правового статусу населених пунктів Лівобережжя Дністра», миротворчі зусилля України різко девальвувалися. Кишинів фактично запропонував новий план, в односторонньому порядку, розписавши більшість ключових положень правового статусу Придністров’я. Проаналізувавши обидва документи, ми виявили, що молдавський закон містить сім (!) положень, не передбачених українською ініціативою. Стільки ж зафіксованих у київському документі немає у витворі депутатів сусідньої країни. Це при тому, що українська сторона, згідно з нашими відомостями, настійно рекомендувала Кишиневу не ухвалювати такого закону. У переданому міністру реінтеграції Молдови Василю Шові non-paper відкритим текстом ішлося: документ передчасний і має наслідком зміни й доповнення до конституції РМ, не передбачені на даному етапі врегулювання.

Та, схоже, товаришу Вороніну сьогодні важливіше координувати свої дії з іншим сусідом — Румунією: ухвалений молдавським парламентом закон неначе під копірку списаний із пропозицій Траяна Басеску. Саме румунський президент підказав колезі з Кишинева пов’язати проведення виборів у Придністров’ї з виведенням російських військ. Окрім того, українські дипломати, яким доводиться за службовим обов’язком спілкуватися з румунськими колегами, стверджують, що в Бухаресті навіть запропонована молдаванами автономія здається надто дорогим подарунком для режиму Смирнова.

Так і напрошується запитання: якщо Румунія насправді прагне внести свою лепту в урегулювання придністровського конфлікту, чому б їй нарешті не підписати з Молдовою базовий договір про дружбу та співробітництво?

Та повернімося до «демократизації і демілітаризації». Як зазначив у розмові з «ДТ» безпосередній учасник переговорного процесу, «якщо вибори мають відбутися, коли останній російський солдат залишить територію Придністров’я, то вони відбудуться у кращому випадку за кілька років». Примітно тут і інше: позиція України, яка навіть за Кучми не забувала нагадувати росіянам про стамбульські домовленості 1999 року, сьогодні більше збігається з точкою зору міністра оборони РФ Сергія Іванова, ніж Вороніна. І полягає вона в тому, що військові не можуть залишити регіон доти, доки там знаходяться склади з озброєнням.

Самодіяльність молдавської сторони є тим більш незрозумілою, що в останні місяці Київ усіляко намагався синхронізувати свої дії з Кишиневом. Так, наприклад, візит Ігоря Смирнова до Києва було заздалегідь узгоджено з Вороніним. Інша річ, що молдавське керівництво могли не зовсім улаштувати його результати: на зустрічі зі Смирновим Ющенко заперечив саму можливість економічної блокади Придністров’я з боку України. Крім того, незважаючи на серйозну зацікавленість Києва пропозицією Тирасполя ввести у Придністров’я український миротворчий контингент, Україна, згідно з наявною інформацією, цього не робитиме: такий крок не сприймають у Кишиневі. Як компромісний варіант обговорюється збільшення кількості наших військових спостерігачів у ПМР (із 10 до 50 осіб). Окрім того, ведуться переговори із США та Німеччиною про створення у Придністров’ї умов для утилізації озброєнь (зокрема йдеться про будівництво мінізаводу з переробки снарядів на миючі засоби). А от щодо тривалості майбутньої моніторингової місії на об’єктах, які випускають продукцію подвійного призначення (поняття «об’єкти ВПК» висміяли військові експерти), Україні доводиться сперечатися вже з посередниками. У той час як росіяни наполягають на короткостроковій місії, найбільш прийнятним варіантом для ОБСЄ є термін у шість місяців. Київ, у свою чергу, пропонує зупинитися на трьох.

Та все-таки головним пунктом на порядку денному сьогодні стоїть поновлення переговорного процесу у форматі «5+2» (Молдова, Придністров’я, Україна, Росія, ОБСЄ плюс ЄС і США). Якщо молдавська сторона відповідні запрошення до Брюсселя та Вашингтона надіслала вже давно, то придністровці до останнього часу продовжували натякати українським колегам, що не зовсім розуміють роль європейців і американців у переговорному процесі. Під час візиту Смирнова до Києва українські співрозмовники, здавалося б, переконали придністровського гостя у необхідності розпочати переговори у форматі «5+2». Ігор Миколайович пообіцяв найближчим часом надіслати два листи — спецпредставнику ЄС із Молдови Адріану Якобовіцу де Сегеду і його американському колезі Стівену Манну. Проте Київ виявився не останнім пунктом для «звіряння годинників». Головний придністровський переговірник Валерій Ліцкай відразу вирушив до Москви. Результат очевидний: минуло більш як два тижні, а Якобовіц і Манн, як і раніше, чекають на послання з Придністров’я...

Єдиним фронтом проти єдиної Грузії

Поки придністровська влада вдає з себе чемного переговірника, лідери Південної Осетії й Абхазії намагаються всіляко протистояти інтеграційним поривам Тбілісі, демонструючи центральній владі, що, в разі нападу на Сухумі, грузинам доведеться відкрити ще один фронт у Цхінвалі, Багапш і Кокойти підписали договір про взаємну оборону. Варто зазначити, що прецедент військової кооперації вже мав місце: під час торішнього загострення ситуації у Південній Осетії на допомогу друзям-осетинам прибув загін абхазьких добровольців.

Тим часом компетентні співрозмовники «ДТ» у Тбілісі запевняють: незважаючи на рекордні 324 млн. дол., передбачені у грузинському бюджеті на військові витрати цього року (а це 6% ВВП — більше, ніж того вимагають стандарти НАТО. — Авт.), використовувати силу проти бунтівних республік центральна влада не збирається. Таке навальне нарощування військової моці необхідне для досягнення поступок у переговорному процесі. У Тбілісі вважають, що досить провести низку серйозних військових навчань на кордоні з конфліктними територіями, і процес зрушить із місця сам собою. Перші кроки в цьому напрямку очевидні: щойно грузинська сторона почала розміщувати нові військові підрозділи поблизу кордонів із Абхазією і Південною Осетією, Багапш дав згоду на участь у переговорах глави абхазького уряду у вигнанні Іраклія Аласаніа (вперше після закінчення військових дій), запропонував Тбілісі підписати мирну угоду і навіть прийняв делегацію Фонду Маршалла.

Проблема Південної Осетії й Абхазії на сьогодні полягає у десятку людей. Практично всі вони — колишні російські чиновники або бізнесмени. На благо південно-осетинської державності працюють Юрій Морозов (прем’єр Південної Осетії, до цього — комерційний директор Курської нафтової компанії), Анатолій Баранкевич (міністр оборони, полковник ВР РФ у запасі), Михайло Міндзаєв (міністр внутрішніх справ, екс-заступник міністра внутрішніх справ Північної Осетії) та інші не менш впливові в масштабах сепаратистської республіки особи. В Абхазії цей список очолюють віце-прем’єр і міністр оборони Султан Сосналієв (у минулому генеральний директор АТ «Каббалкгражданпроект») і начальник генштабу збройних сил Анатолій Зайцев (раніше — командир дивізії). А якщо до «акредитованих» Росією міністрів і їхніх заступників додати кількість депутатів Держдуми і російських чиновників, які за останні роки обзавелися власністю в Абхазії, просування будь-яких дипломатичних ініціатив Саакашвілі із надання цій республіці щонайширших автономних прав здається просто ілюзорним.

Проте посол Грузії в Україні Грігол Катамадзе в розмові з «ДТ» ризикнув припустити, що протягом двох-трьох років проблему територіальної цілісності буде вирішено. Примітно, що такі ж самі терміни (дедлайн — кінець 2008 р.) відведено для виведення російських баз із Батумі й Ахалкалакі. У Тбілісі щиро сподіваються, що цей процес посприяє відновленню територіальної цілісності країни. В Абхазії резонно нагадують: російські дивізії перебували на території Грузії і 1992 року, проте запобігти військовим діям не змогли. Інша річ, каже міністр закордонних справ самопроголошеної республіки Сергій Шамба, якби бази було переведено до Абхазії. Утім, не виключено, що тут міністр трошки лукавить. Судячи з того, яку реакцію у росіян викликала пропозиція грузинської сторони провести міжнародний моніторинг виведеної раніше бази в Гудауті (Абхазія), підозри Тбілісі щодо можливого її функціонування досі лише посилилися.

Водночас пан Катамадзе вважає, що Росія усе ще може зіграти позитивну роль у вирішенні конфлікту. І першим кроком з її боку мають стати дії з наведення порядку на абхазькому відтинку російсько-грузинського кордону. Специфіка цього кордону полягає у тому, що, з одного боку, його оберігають російські прикордонники, а з іншого — миротворці СНД, себто... російські військові.

Свої послуги в моніторингу російсько-грузинського кордону (а саме в Панкіській ущелині) пропонувала вустами міністра Тарасюка й Україна. Щоправда, останнім часом заяви головного дипломата країни й інших VIP-персон стосовно цього трохи притихли. «Участь України не була б зайвою», — скромно зауважив Борис Іванович в одному зі своїх недавніх інтерв’ю. Можливо, нові, більш обтічні формулювання окремих чиновників пов’язані з усвідомленням простого факту: голос Києва у врегулюванні абхазького конфлікту було втрачено в той момент, коли з вини США Україна «випала» із Групи друзів генсека ООН із Грузії. Усе, що пропонувалося Україні — зосередитися на розробці заходів для зміцнення довіри, що їх росіяни прописують як панацею від усіх дезінтеграційних процесів. Спільний відпочинок південно-осетинських і абхазьких дітей із грузинськими однолітками в «Артеці» — з цієї серії. Та й про який реальний внесок Києва в абхазьке врегулювання сьогодні може йтися, якщо в МЗС ось уже кілька років немає людини, котра курирувала б цей напрямок?

Водночас грузинські дипломати зазначають, що Україна могла б узяти участь у реалізації так званої програми реабілітації Південної Осетії й Абхазії, яка активно розроблюється сьогодні у Тбілісі. Йдеться, зокрема, про сприяння у відновленні залізничної магістралі, що проходить територією самопроголошених республік і інвестування у їхню туристичну інфраструктуру. Варто зазначити, що в Абхазії досі діє санаторій Кабміну України. Багато українців відвідують дешеві абхазькі субтропіки у приватному порядку.

Звісно, це не зовсім кореспондується із претензіями України на широкопрофільне посередництво, проте дозволяє вітчизняним дипломатам зосередитися на тому напрямку, де з позицією Києва змушені рахуватися.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1287, 21 березня-27 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво