Ювілейне (не)підбиття підсумків - Політика - dt.ua

Ювілейне (не)підбиття підсумків

4 листопада, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №43, 4 листопада-11 листопада

Тягти зі Страсбурга 99-сторінковий текст доповіді моніторингового комітету про перебіг виконання Україною її зобов’язань перед Радою Європи, та ще й англійською, не хотілося...

Тягти зі Страсбурга 99-сторінковий текст доповіді моніторингового комітету про перебіг виконання Україною її зобов’язань перед Радою Європи, та ще й англійською, не хотілося. Здавалося очевидним, що в Києві без проблем можна буде знайти український переклад цього документа. А ще краще — результати аналізу моніторингу України і програму виконання відповідних рекомендацій ПАРЄ. Нічого подібного в Київському бюро інформації Ради Європи не виявилося. Жодне з українських відомств, що мають безпосередній стосунок до цього процесу, такої ініціативи не виявило. Та й навіщо? За той вже майже місяць, який минув після обговорення доповіді на жовтневій сесії ПАРЄ у Страсбурзі, з аналогічним запитанням до бюро не звернулася більше жодна (!) людина.

Напередодні 10-річчя вступу нашої країни до Ради Європи про те, як саме це відбувалося, згадують багато й охоче. По-перше, як підкреслює Олександр Купчишин, перший постійний представник України в РЄ, членство в цій найстаршій і найавторитетнішій європейській організації стало результатом перших самостійних кроків молодої української демократії, а не дісталося нам у спадок від колишнього СРСР. По-друге, потужний і навальний «кидок на Страсбург» об’єднав представників зовсім різних політичних партій, практично всіх гілок української влади. Була навіть створена спеціальна міжвідомча комісія з вступу України до Ради Європи, очолювана Борисом Тарасюком, до якої входили також Борис Олійник та Сергій Головатий. По-третє, під час підготовчої роботи вдалося вперше переконливо аргументувати тезу «Україна — не Росія» і не дати призупинити нашу заявку на вступ після того як такий крок було зроблено стосовно Росії після початку першої чеченської війни. І, нарешті, найбільш очевидне — членство в цій організації надало нам усі можливості повноцінної участі в житті демократичної Європи і залучення до її високих стандартів свободи особистості і верховенства закону.

Результатом цієї величезної і копіткої роботи стало прийняття історичної резолюції ПАРЄ №190, у якій робився висновок про те, що Україна може і хоче виконувати свої обов’язки члена Ради Європи, і давалася рекомендація прийняти нашу країну в члени організації, що й було зроблено на засіданні Комітету міністрів РЄ 9 листопада 1995 року.

Зобов’язання, які Україна взяла на себе при вступі в РЄ, викладалися в десятьох пунктах. Виконати їх ми обіцяли упродовж трьох років. Але навіть зараз говорити про їхню повну реалізацію не доводиться. Більш того, за час членства в РЄ ми обросли новими боргами, і в останній резолюції перелік кроків, які необхідно зробити Україні для виконання своїх обов’язків як члена цієї організації, уже значно довший (близько 30 пунктів). Основними причинами такого пробуксовування більшість опитаних назвали відсутність політичної волі і «суб’єктивні чинники». При цьому слід зауважити, що деякі вимоги з тих, які були виконані — наприклад, скасування смертної кари чи закриття Чорнобильської АЕС, — вважалися в країні вкрай непопулярними і вимагали дійсно величезних політичних зусиль. При цьому стара влада залишила «у спадок» залежну судову владу, «сталінську» прокуратуру, законодавчий хаос, і до того ж ще й досхочу познущалася над свободою слова. Не дивно, що кілька разів Україна опинялася під загрозою призупинення членства, а самим українським представникам оголошувався неформальний, але не менш болючий бойкот. Саме в цих умовах постійне представництво України в РЄ, члени українських делегацій у ПАРЄ і Конгресі місцевої і регіональної влади розпочали докладати воістину героїчних зусиль для того, щоб змінити ставлення європейських дипломатів, парламентерів і конгресменів і до себе, і до своєї країни. Хоча, звичайно, основний перелом у цьому ставленні відбувся під час помаранчевої революції, коли, за словами Анатолія Шевчука, постійного представника України в Раді Європи, український народ продемонстрував, що може розмовляти з європейцями на рівних.

Нова влада рішуче продемонструвала свою прихильність до європейських демократичних цінностей і готовність виконати усі свої зобов’язання перед Радою Європи. Під час візиту до Страсбурга Віктора Ющенка на третій день після інавгурації величезний зал засідань ПАРЄ був заповнений ущерть. Обіцянки, які тоді давав наш президент (і не тільки та злощасна про передачу в двомісячний термін до суду справи про винних у вбивстві Гонгадзе), забувати ніхто не збирається. Як, утім, і виконувати.

Між іншим, саме нині, підкреслює пан Шевчук, Україні почали вірити, дивитися на неї з інтересом, як на могутню демократичну державу, котра, як і будь-яка демократична країна, має жити за законами цивілізованого європейського суспільства.

Поширену у Страсбурзі інформацію про те, що наша країна за кількістю ратифікованих договорів РЄ (47 із 194) знаходиться на останньому місці серед держав — членів цієї організації, у МЗС спростували. Є, мовляв, країни, у котрих цей показник ще гірший. Відразу стало легше. Особливо з огляду на те, що за весь 2005 рік ратифіковано було всього два документи, і з одним із них — Європейською хартією регіональних мов або мов меншин — головний біль лише розпочинається. Та й із імплементацією інших ратифікованих документів справи теж кепські.

Звичайно, призначення міністром юстиції Сергія Головатого, одного з основних ініціаторів вступу нашої країни до РЄ і послідовного борця за «доросле» ставлення до тих обов’язків і можливостей, які відкриває перед нами членство в цій організації, істотно підвищує шанси на значний прогрес у цьому напрямі. Більш того, свого часу Сергій Петрович, як відомо, відіграв далеко не останню роль у реалізації витонченої рокіровки з Конституційним договором, що дозволило нашій країні перебороти дуже серйозну перешкоду на шляху до вступу в РЄ — Конституцію УРСР 1978 року. А раптом і зараз йому вдасться придумати щось таке, що дозволить нам вийти із ситуації, в яку нашу країну загнали парламентери, прийнявши поправки до чинної Конституції, які викликали заперечення з боку Венеціанської комісії?

При цьому надії на те, що інші аспекти нашого співробітництва з Радою Європи отримають необхідний імпульс, набагато менше. МЗС переживає затяжний процес реорганізації, у результаті якої відділ Ради Європи буде переведено із департаменту євроінтеграції у департамент міжнародних організацій. Можна було б спробувати зрозуміти логіку такого рішення, якби не один нюанс — на сайті міністерства «страсбурзької» тематики немає в розділах «Європейська інтеграція» і «Міжнародні організації». Як, утім, і в розділі «Пріоритети». Симптоматично, однак.

Зате на цьому сайті знаходилося повідомлення про прес-конференцію міністра закордонних справ, присвячену 10-річчю вступу України до РЄ. На ній Борис Тарасюк захоплююче розповідав про наше славнозвісне минуле і майже не торкнувся такого складного сьогодення. З майбутнім виявилося ще складніше. Хоча запитання про те, чи не варто створити нову міжвідомчу комісію з координації нашої діяльності в рамках Ради Європи (адже та, яка була організована «щодо вступу», відразу ж після вступу і припинила своє існування), здалося і Борису Івановичу, і Віктору Войтовичу (новому керівнику відділу Ради Європи) таким, що заслуговує на увагу. Напевно, насамперед своєю несподіванкою.

І все ж розведення по різних «кутках» «страсбурзького» та «брюссельського» векторів нашого євроінтеграційного руху не може не викликати настороженості. З одного боку, Рада Європи у тому ж таки Плані дій Україна — ЄС згадується часто, та й існує цілий ряд спільних програм Ради Європи і Європейського Союзу, спрямованих на вирішення вкрай актуальних для України проблем. З іншого боку — не секрет, що і Євросоюз, і Рада Європи, і Україна на цей час переосмислюють своє місце і роль на Європейському континенті. Якщо наші реформи виявляться успішними, це означатиме, що сила переконання, можливість прилучитися до накопиченого досвіду і повчитися на чужих помилках дійсно є ефективним механізмом підвищення рівня життя на континенті. Якщо ж ні — то до ролі бідної прохачки і двієчниці, яка завжди виправдовується, нашій країні не звикати.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво