Ювенальна юстиція: нечіткі визначення призводять до міфів - Політика - dt.ua

Ювенальна юстиція: нечіткі визначення призводять до міфів

25 травня, 2012, 15:44 Роздрукувати Випуск №19, 25 травня-1 червня

В Україні ювенальна юстиція розглядається у вузькому розумінні — як правосуддя, спрямоване на роботу з дитиною-правопорушником. І все одно міфотворчість триває.

 

Напередодні Міжнародного дня захисту дітей, який відзначається 1 червня, уповноважений президента з прав дитини в Україні Юрій Павленко виявив бажання розповісти читачам DT.UA про ювенальну юстицію, щоб розвіяти тим самим численні міфи, які супроводжують спроби впровадити її на всьому пострадянському просторі. Тема ця справді викликає в суспільстві (яке недавно й не надто далеко відійшло від тоталітарного минулого, через що будь-яке зазіхання держави на особисте життя громадянина, однієї з найважливіших складових якої є сім’я, сприймає дуже болісно) безліч палких суперечок. 

Несприйняття проекту ювенальної юстиції батьківськими комітетами, а також представниками церкви ґрунтується на побоюваннях, що в результаті в країні почнеться розгул безкарної дитячої злочинності та вилучення дітей із сім’ї (тимчасові чи назавжди, причому часто маніпулятивні) за найменшу провину батьків. Шльопнув спересердя по попі неслухняне чадо, не відпустив на дискотеку, не видав кишенькових грошей або ж не наповнив належно і вчасно холодильник — і ти вже ризикуєш втратити улюбленого шалапута, який, розсердившись і начисто забувши п’яту заповідь Закону Божого, цілком може поскаржитися на недбалого батька у відповідні органи. Він сам чи хтось, кому ти не догодив…

Не можу сказати, що в результаті розмови з Юрієм Павленком я повністю звільнилася від міфів і страхів. Але обнадіює факт: в уповноваженого з прав дитини є чітке розуміння того, що поспішні рішення та закладені в законодавство розмиті критерії, а також помилки у доборі та підготовці кадрів цілком можуть спричинити перетворення міфів на страшну реальність. Сподіватимемося, що його думку почують і врахують ті, хто ухвалює рішення. 

— Очевидно, що система правосуддя, яка сьогодні існує стосовно дитини, — почав розмову Юрій Павленко, — не може залишатися без змін, оскільки спрямована проти дитини й жодним чином не захищає ні її, ні суспільство. Тому завдання ювенальної юстиції — перейти від караючого правосуддя до реабілітаційно-виховного. 

— Саме ця частина викликає найменше суперечок. Лякає можливе втручання у внутрішньосімейні стосунки.

— Якщо ми говоримо про ювенальну юстицію як про поняття в системі правосуддя, то вона не має жодного стосунку до внутрішньосімейних стосунків і до процедур, пов’язаних із позбавленням батьківських прав, за винятком випадків, коли є пряма загроза життю чи здоров’ю дитину. Це система правосуддя, яка працює із двома категоріями дітей — тими, хто вчинив правопорушення або є жертвою злочину, і сиротами, вже позбавленими батьківської опіки. Причому, останнє прийшло пізніше. 

Тому перший і головний міф — це те, що ювенальна юстиція означає втручання держави в сімейне життя й жорстоке відбирання дітей у батьків за найменшу провину.

Питання внутрішньосімейних стосунків, позбавлення батьківських прав — це питання повноважень судів загальної юрисдикції та Сімейного кодексу України. 

— У вузькому розумінні ювенальна юстиція — це справді те, про що ви кажете. У широкому розумінні — у різних країнах існують її різні моделі. Десь установи ювенального профілю представлені лише судовими органами. Десь, крім судів, — різними організаціями, які опікуються питаннями дитинства та соціальним захистом неповнолітніх, що передбачає і різноманітні профілактичні заходи, у тому числі й втручання у внутрішні справи сім’ї. Знову-таки, згадаймо недавні соціальні ініціативи президента України, наприклад, про запровадження інституту соціальних інспекторів чи дільничних…

— Не йшлося про соціальних інспекторів, хоча певні дискусії були. Нині обговорюється «соціальний уповноважений»…

— Хоч як би це називалося, але, на мій погляд, має прямий стосунок до запровадження ювенальної юстиції. Це і є той контроль і те втручання в справи сім’ї.

— Так. Тільки це не ювенальна юстиція, а соціальна політика. Коли ми плутаємо поняття і відбувається шельмування ювенальної юстиції з накладанням на неї певної системи міфів про втручання в справи сім’ї, то це не дає можливості створити повноцінну систему відновного правосуддя для дитини, яка перебуває в конфлікті із законом. А щодо такої дитини, мабуть, повинен бути комплекс дій держави — від профілактики дитячої злочинності, що забезпечується діяльністю повноцінних підрозділів правоохоронних органів хоча б на рівні кожного райвідділу, до недопущення вчинення дитиною повторного правопорушення. 

— Усе це красиво звучить. Але яким є нинішній стан справ із кадровим і фінансовим забезпеченням? Наприклад, служби у справах дітей на сьогодні вже повністю укомплектовані?

— Служби — так. 

— А скільки років для цього знадобилося?

— Щонайменше три роки, щоб укомплектувати й підготувати. Сьогодні ми кажемо те саме про ювенальну міліцію, яка створюється на базі кримінальної міліції у справах дітей. Вона потребує збільшення штатної чисельності принаймні вдвічі.

— Ви вважаєте, правильно створювати ювенальну міліцію на базі кадрового складу, який уже звик до зовсім інших методів роботи?

— За рахунок внутрішнього перерозподілу без залучення додаткового фінансування структура МВС з точки зору кадрів сьогодні може створити більш-менш повноцінні підрозділи ювенальної міліції. Найбільша проблема — це їхня якість. Особливо, коли йдеться про психологів і міліціонерів із профілактики. Оскільки міліція (як, власне, й усі інші органи влади в Україні) побудована за принципом «покарати», а не допомогти, захистити, не допустити. Зміна філософії та підготовка кадрів із такою логікою дій, звичайно, завдання не одного року. Але найголовніше, що в 2012 році це завдання перед структурами МВС президент поставив, а вони, у свою чергу, вперше змогли створити документ, який визначає міліціонера як захисника й помічника, а не карателя. 

— Мається на увазі проект Концепції кримінальної юстиції щодо неповнолітніх?

— І це, і ціла низка наказів, які вийшли в системі МВС. 

Тому ми кажемо: перший рівень — спілкування з сім’єю, але не втручання. Втручання в сім’ю — це коли вже є злочин. 

— А яким чином ви можете це гарантувати?

— Я ніяк не можу гарантувати. Головне, що сьогодні цього немає, і потрібно провести систему так, щоб і в майбутньому не допустити появи подібних найгірших форм втручання та приниження сім’ї з боку будь-якого органу — правоохоронного чи соціального. 

У концепції навіть словосполучення «ювенальна юстиція» змінили на «кримінальна юстиція щодо неповнолітніх». Щоб було зрозуміло: в Україні ювенальна юстиція розглядається у вузькому розумінні — як правосуддя, спрямоване на роботу з дитиною-правопорушником. І все одно міфотворчість триває. 

Статтею 164 Сімейного кодексу вже визначено шість причин, з яких може відбуватися позбавлення батьківських прав. Якщо є пряма загроза здоров’ю та життю дитини, то держава зобов’язана ставати на захист дитини й забирати її з сім’ї — тимчасово чи назавжди, залежно від ситуації в цій сім’ї. Але це вже соціальна політика.

— Тобто під профілактичні заходи, передбачені системою ювенальної юстиції, не виписуватимуться окремі закони?

— Запровадження ювенальної юстиції передбачає розробку та ухвалення величезного комплексу законів, змін і до законодавства, і до нормативів. Тому ми кажемо: профілактика першого рівня — не допустити. Другого, коли дитина вже в групі ризику, — проведення роботи з нею та спілкування з сім’єю, пошук причин і спроба відірвати дитину від груп впливу з метою — якщо вона вже вчинила правопорушення — не допустити скоєння злочину. Завдання третього рівня, коли дитина вже скоїла злочин, — перехід від кримінального правосуддя до відновного. Це і є основа ювенальної юстиції. Передбачається ціла низка змін до законодавства щодо затримання, допиту та утримання дитини в місцях тимчасового позбавлення волі (на час слідства), а також щодо проведення слідства. Потрібно змінити підхід. Затримання дитини має відбуватися без будь-якого насильства та з жорсткою відповідальністю за це посадових осіб, які його здійснюють. Тобто затримання дитини має розглядатися як НП, про яку доповідають на вищий рівень, і хід дій контролюється, щоб запобігти побиттю, будь-яким порушенням прав дитини, включаючи й можливість навісити на неї інші злочини, як, на жаль, це сьогодні трапляється. 

Далі — місце допиту дитини. У проекті закону сьогодні є так звані зелені кімнати в райміськвідділі міліції, максимально наближені до умов життя дитини. При допиті обов’язково повинні бути присутні батьки, усе має фіксуватися. Процес допиту дитини не повинен бути таким самим, як злочинця-рецидивіста чи вбивці. Сьогодні, на жаль, часто відбувається саме так. Але найгірше, що й дитину — жертву злочину допитують точнісінько так само. Новим законодавством це вже виправлено: КПК передбачає, що не потрібно дитину викликати до суду давати показання. Досить це записати й продемонструвати в суді, щоб дитина не зустрічалася там зі своїм ґвалтівником. Заборонено очну ставку з участю неповнолітнього. 

Далі — слідство. В КПК перші законодавчі зміни вже є. Одна з них — спеціальні слідчі для роботи з дитиною. Якщо ми говоримо про створення підрозділу ювенальної міліції, то дуже важливо згадати, що він не залучається до жодних інших оперативних дій райміськвідділу. Інакше це теж деформація. 

Наступне запитання — утримання затриманої дитини. За останні дев’ять місяців спілкування з дітьми, коли я відвідував СІЗО, то виявив, що переважна частина дітей перебуває там понад рік. Дехто — понад два роки, а один навіть близько трьох років. Тобто поки триває слідство, дитина перебуває у в’язниці. Причому здебільшого діти (що в СІЗО, що в колоніях) сидять за незначні злочини. Основну «школу» вони проходять саме в СІЗО. Наколки, жаргон, система поведінки, відчуття себе авторитетом — усе це діти освоюють у СІЗО. Бо колонія — все-таки вже дитяча установа. Навіть півроку перебування в СІЗО — тривалий строк. І в кожному конкретному випадку, мабуть, можуть бути й інші форми очікування дитиною рішення суду — підписка про невиїзд, відпускання на поруки, під чиюсь відповідальність… 

Система утримування дітей — це перший блок ювенальної юстиції, який потребує змін, які сьогодні готуються. 

Далі — винесення вироку. Тут перше запитання, теж уже врегульоване КПК, — спеціальний суддя для роботи з дітьми в кожному районному суді. До нього висувається цілий перелік вимог. Це має бути не наймолодший і найменш досвідчений, як сьогодні. КПК вимагає не менш як 10 років досвіду роботи. Кандидатура судді визначається рішенням суду, що веде дитячі справи, на три роки. 

— Чи не надто ми заглиблюємося в деталі? Кожен може зазирнути на офіційний сайт і прочитати проект концепції. Ми ж із вами хотіли розвіяти міфи навколо ювенальної юстиції… Частина, що стосується роботи з дітьми, які вже скоїли правопорушення, викликає в суспільстві дискусій менше, ніж страх перед втручанням у сім’ю. 

— Я так деталізую тому, що тільки тоді стає зрозуміло, що включає в себе ювенальна юстиція. Є речі правильні, тому що правильні.

— Та неправильні вони… Суспільство в нас — специфічне, а суди — корумповані… 

— То ми й житимемо, посилаючись на все це? Нормальне в нас суспільство. Воно навіть краще, ніж ми про нього думаємо. І ми кращі, ніж про себе думаємо. 

Закінчуючи тему, скажу: найголовніше — не допустити вчинення дитиною повторного злочину з допомогою систем медіації, пробації. Винесення вироку про позбавлення волі дитини має відбуватися тільки в крайньому випадку — тяжкого злочину або коли ні медіацію, ні пробацію щодо дитини застосувати неможливо. 

Ми, звичайно, вже трохи гуманізували своє правосуддя, коли за перший нетяжкий злочин дитина отримує умовне покарання. Але робота з такою дитиною сьогодні зводиться до кримінально-виконавчої інспекції та підпису. Через це повторна злочинність зростає з року в рік. Більше того, якщо навіть дитина не скоїла повторного злочину, цей шлейф за нею тягнеться. Тому тут теж першим рішенням має бути виправний строк, наприклад рік, із зобов’язанням відповідальних органів влади надати такій дитині відповідну допомогу: кримінальної міліції, служби у справах дітей, освіти, охорони здоров’я, батьків. І за скоєння дитиною повторного злочину разом з нею повинні нести відповідальність також усі ці служби й батьки. Бо не можна залишати дитину сам на сам із проблемою, а потім обвинувачувати її в скоєнні злочину. 

Окремий блок питань — психологічна, якісна психіатрична допомога. Одне без іншого повноцінно існувати не може. 

У дитячій же політиці на сьогодні найголовніша проблема — це міжсекторальна неузгодженість, провали в діях між компетенціями різних органів влади. Тому ще одним завданням ювенальної юстиції є забезпечення взаємодії різних органів влади в інтересах конкретної дитини. Таким міжсекторальним координатором у частині кримінального судочинства може бути суддя. З інших питань — заступник голови РДА або ОДА. 

А завдання служби уповноваженого з прав дитини — подивитися на дитячі проблеми міжсекторально й побачити всі білі плями. Проблеми й скарги, які ми отримуємо, якраз пов’язані з тим, що повноваження соцзахисту закінчилися, а освіти ще не почалися. Далі — яма. На жаль, таких ям у законодавстві, в які потрапляє дитина без можливості отримати повноцінну допомогу, дуже багато. 

— Перейдімо до соціальної роботи з дитиною. Адже саме на цьому етапі, за вашими словами, може відбуватися втручання в справи сім’ї.

— На жаль, нині вона теж каральна. І система позбавлення батьківських прав, скоріше, каральна, а мала б допомагати сім’ї зберігати її. Це при тому, що вона в нас до всього ще й недосконала. Якби стосовно кожної сім’ї підстави щодо позбавлення батьківських прав, що діють із 2000 року, застосовувалися повною мірою, то, мабуть, у нас було б не 10 тисяч вилучень дітей з біологічних сімей щороку, а значно більше.

Ми повинні відійти від карального підходу (причому передбаченого не законодавчо, а інструкціями, за якими діють, методами та кваліфікацією кадрів, котрі цим займаються). На жаль, сьогодні органи опіки й піклування, які зобов’язані знати всі кризові сім’ї на своїй території й уповноважені допомагати їм (ст. 5 Сімейного кодексу), в кожному другому випадку довідуються про рішення суду про позбавлення батьківських прав безпосередньо в суді. Це означає, що половини кризових сімей влада взагалі не бачить і довідується про них не на тому етапі, коли ще можна допомогти, а коли справа вже розглядається в суді. 

— А як саме орган опіки та піклування повинен допомагати? Як це прописано законодавчо?

— Повертаємося до соціальних інспекторів і проактивної соціальної політики. Органи опіки та піклування повинні знати про кожну сім’ю, яка перебуває в складних життєвих обставинах і потребує допомоги різних (за спеціалізацією) органів влади для виконання батьківських обов’язків. Причини, які до цього призвели, можуть бути різними. Ми поділяємо їх на дві частини: об’єктивні (наприклад, батьки-інваліди) та аморальний спосіб життя. 

Це при тому, що економічне становище сім’ї, згідно з українським законодавством, не є підставою для позбавлення батьківських прав. І це теж ключовий момент. Бо багато міфів про ювенальну юстицію свідчать про те, що дітей забирають з сім’ї через те, що холодильник виявився порожнім. Економічні причини не є для цього підставою і, я упевнений, ніколи не будуть (хоча вони повинні бути в полі зору органів влади, бо можуть становити небезпеку для життя й здоров’я дитини). Ніхто з економічних причин (квартира не така, стіни облупилися чи дах тече) не може вилучити дитину з сім’ї. Але такій сім’ї, якщо в ній виховуються діти (коли родина багатодітна, то це прописано окремо), органи влади зобов’язані надати необхідну допомогу — фінансову, організаційну, психологічну… 

— Позбавлення батьківських прав за жорстоке поводження та експлуатацію дитини — це саме те, на чому будуються страхи батьків перед ювенальною юстицією й що давно вже прописано в нашому Сімейному кодексі. Якщо батько шльопнув по попі не в міру вередливе чадо, чи може це розцінюватися як насильство й жорстоке поводження?

— Тема фізичного покарання в нашому суспільстві є досить закритою. Відповідно ляпанець по попі, що не завдає тілесних ушкоджень, які можна кваліфікувати за ступенями (легкий, середній, тяжкий), залишається ляпанцем по попі. Завдання ж дитині (своїй або чужій) тілесних ушкоджень легкого, а тим більше середнього й тяжкого ступеня — вже кримінальна відповідальність. Якщо батько побив дитину до синців або, не дай Боже, до крові, й спричинив каліцтво, то це є підставою для позбавлення батьківських прав. При цьому я впевнений, що форма тимчасового вилучення дитини з сім’ї та надання як батькам, так і дітям кваліфікованої психологічної та іншої допомоги, не означає, що сім’я не може об’єднатися через певний час. 

— Але вилучення дитини з сім’ї має бути надзвичайним заходом?

— Очевидно. І нинішній підхід соціальної політики саме й спрямований на те, щоб, по-перше, максимально знати сім’ї, які опинилися в складних життєвих обставинах і потребують допомоги, а по-друге, мати комплекс засобів (фінансових і кадрових) та установ (зокрема реабілітаційних — наприклад, для батьків-інвалідів або тих, хто страждає на алкогольну чи наркозалежність) для надання допомоги сім’ї. Усього цього, на жаль, нині немає. Бракує соціальних працівників, практично відсутні установи. У випадку домашнього насильства, якщо жертва не має рідних і близьких, то їй просто нікуди піти. Начебто є 22 центри соціально-психологічної реабілітації, але для багатьох вони недосяжні. Була дискусія про те, якими працівниками треба підсилити територіальні органи соціальної роботи. Я радий, що відмовилися від концепції соціального інспектора (або дільничного, як дехто називав). Нині запроваджується посада соціального уповноваженого.

— У чому різниця?

— Змінюється філософія роботи. У моєму варіанті це людина, яка буде руками й ногами органів опіки та піклування, вона повинна знати й бачити на своїй території всі кризові сім’ї, які потребують допомоги з боку влади. Її обов’язок — координація або організація різних органів влади для надання допомоги цій сім’ї. 

— Чесно кажучи, особливої різниці я не бачу…

— Завдання уповноваженого — привести допомогу в сім’ю, а інспектора — перевіряти й контролювати, наскільки допомога, яку отримує сім’я, правильно використовується. Або наскільки ця сім’я, згідно з прямими й непрямими методами оцінки, відповідає статусу малозабезпеченої, щоб мати право, наприклад, на різні субсидії. 

Єдине, на чому ми наполягаємо, щоб Мінсоцполітики і праці чітко затвердило, по-перше, регламент роботи соціальних уповноважених — повноваження, можливості, методику роботи, процедуру ухвалення рішень і систему стосунків з іншими органами влади, а по-друге, систему добору, підготовки й підвищення кваліфікації цих кадрів. Без наявності та врахування цих двох позицій, я упевнений, небезпечно підпускати до сім’ї 12 тисяч соціальних уповноважених — вони можуть перетворитися на соціальних інспекторів, бо вся система влади в Україні побудована на каральному принципі (перевіряти, притягати до відповідальності, шукати винного). 

— Справді, дуже важливо, які методики застосовуватимуть, як збиратимуть інформацію і як її використовуватимуть — зокрема про фінансовий стан сім’ї.

Наприклад, комусь не догодив якийсь політик чи бізнесмен. Чи можна спробувати натиснути на нього, заявивши, що він жорстоко поводиться зі своїми дітьми й ухиляється від виконання обов’язків з їх виховання? Якщо критерії жорстокого поводження або ухилення від виконання обов’язків чітко не виписано, то маніпуляції та тиск завжди можливі.

— Тут я з вами згоден: проведення будь-якої реформи має передбачати чітку регламентацію й визначення меж застосування того чи іншого рішення, тієї чи іншої дії. І кожна ця підстава не може тлумачитися двоїсто, а повинна бути однозначною. Знову-таки в цій системі мають працювати професійні слідчі, соціальні працівники й судді, здатні побачити всі обставини. Це те, до чого ми йдемо й чого прагнемо. Нечіткі визначення породжують міфи. Тому я звертаюся до громадських організацій та церкви з проханням об’єднатися й подумати, як зробити так, щоб при запровадженні норм як ювенальної юстиції, так і нової соціальної політики — норм правильних, конче потрібних, таких, які захищають дитину, — мінімізувати двоїсті тлумачення й можливість використання цих добрих і правильних норм не в інтересах дитини й сім’ї, а проти них. Немає сьогодні в цих напрямках швидких рішень. Кожне треба максимально адаптувати й підготувати. Я не можу сказати, що система правосуддя й соціальна система щодо дітей у нас однозначно погані. Є багато позитивів. Їх слід зберегти. Але є й багато провалів, у які потрапляють сім’ї і передусім діти. 

Довідка DT.UA

Станом на I квартал 2012 року у виправних колоніях України перебувають 1330 дітей; 662 — узято під варту у слідчих ізоляторах; 4433 — засуджено до покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, перебувають на обліку в підрозділах кримінально-виконавчої інспекції. Крім того, у структурі Державної кримінально-виконавчої служби України функціонують два дитячі будинки при виправних колоніях для утримання засуджених жінок, де виховується 103 дитини віком до трьох років. 

Хоча 87% дітей віком 10—13 років почуваються щасливими й лише 4% нещасними (в 16—17 років 76 і 11% відповідно), 50% заявили, що спілкуються з батьками мало, причому у вихідні дні набагато менше, ніж у будні. З чого можна зробити висновок, що основною своєю функцією батьки бачать не стільки виховну (про що дитина думає, чим живе, з ким спілкується і як витрачає гроші), скільки контролюючу (де був, яку оцінку отримав тощо). При цьому 20% батьків, за словами дітей, не знають, де вони бувають після уроків, а понад 30% не знають правди про оцінки. (Що старша дитина, то менше батьки знають про неї.) На запитання «Чи знають батьки про те, які проблеми тебе хвилюють?» понад 50% дітей відповіли: «Знають або погано, або не знають зовсім». Єдине, що батьки добре знають про свою дитину, це про її здоров’я — про це говорять понад 90% дітей. При цьому лише 50% дітей називають спорт та активні заняття своїм основним хобі.

Найменш реалізоване, на думку самих дітей, їхнє право бути почутими. Варіант відповіді «Моя думка нікого не цікавить» обрали 15%. При цьому відсоток дітей, які обрали таку відповідь, вищий у школі (до 20%), ніж у сім’ї (що старша дитина, то менше до неї прислухаються). Попри це, довіра до батьківського слова найвища: майже 90% дітей найнадійнішим джерелом інформації вважають батьків. Газетам довіряють 76% дітей. 

Майже 40% дітей критично оцінюють матеріальне становище своєї сім’ї. З цього погляду 30% узагалі не хотіли б жити так, як живуть їхні батьки. Зате духовно успадковувати приклад батьків готові 75% дітей. Батьки ж оцінюють матеріальне становище й стосунки в сім’ї вдвічі вище, ніж їхні діти. 

На запитання про покарання 10% дітей відповіли, що їх б’ють. 57% поскаржилися на те, що їх сварять із використаннями ненормативної лексики. При цьому більша частина дітей (як у 10, так і в 17 років) не знають, що фізичні покарання щодо них (як у сім’ї, так і, приміром, у райвідділі міліції) заборонено законом. Діти вважають: якщо їх затримує міліціонер, то він має право їх бити. 

53% дітей знають, що в Україні є уповноважений з прав дитини, а 13% навіть знають його прізвище.

Опитування дітей від 10 до 17 років, а також батьків та експертів, які працюють із дітьми, проводилося з 15 по 30 квітня 2012 року на замовлення уповноваженого президента України з прав дитини Українським інститутом соціальних досліджень імені О.Яременка за технічної підтримки БФ «Розвиток України» та представництва Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ). Діти — 4083 респонденти: учні 5—11 класів загальноосвітніх шкіл, студенти І—ІІ курсу ПТНЗ і ВНЗ I—II рівнів акредитації та І курсу ВНЗ III—IV рівнів акредитації, а також діти, які не навчаються або не відвідують навчального закладу.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво