Як владиці у владу ходити

Поділитися
Багато років тому, на світанку своєї кар’єри в Україні і на гребені одного з перших скандалів пастор Сандей Аделаджа сказав в інтерв’ю, що він стане президентом України, як тільки захоче...

Багато років тому, на світанку своєї кар’єри в Україні і на гребені одного з перших скандалів пастор Сандей Аделаджа сказав в інтерв’ю, що він стане президентом України, як тільки захоче. Мабуть, ця заява мала б привабити вірян — упевненість у собі завжди прихиляє. Тоді ніхто не міг подумати, що пастор говорить серйозно. Майже. Бо не президент, а мер. І не він, а його «духовний брат» Леонід Черновецький. Про «протестантський потенціал» у сенсі виборів тоді задумалися, але до ладу не зрозуміли, в чому цей потенціал полягає. У можливостях агітації і завоюванні «християнських голосів»? Але у протестантів, хоч які вони дисципліновані й активні, чисельність порівняно невелика. На тому й заспокоїлися. Не зрозуміли, бідолахи, що в деяких своїх проявах харизматичний протестантизм — це не чисельність, не вчення, не «тоталітарна секта» і не фінансова піраміда. Це стиль.

«Я прийшов до вас по голоси, а здобув віру», — зізнається зі сцени в легкоатлетичному манежі мер Києва. «Слава Богу!» — торжествуюче відповідає величезна аудиторія. Ніхто не збентежений тим, що його релігійні почуття хотіли використати так невигадливо. Головне, що все добре закінчилося. Добре ж?

На самому початку своєї «мерської» кар’єри Леонід Черновецький спробував позбутися, а як ні — то хоч розмити «протестантський» стереотип, який міцно пристав до нього у процесі передвиборних перегонів. По-перше, він міг відчути, що протестантизм а-ля Сандей Аделаджа поки що не дуже зрозумілий більшості киян. По-друге, статус мера «колиски православ’я на Русі» зобов’язує. Тому з певного моменту не лише він, а й його пастор почали казати, що мер насправді православний — а в «Посольство Боже» «просто так приходить».

Представники українських православних церков рішуче підтримали мера в цьому почині. Згадалося, як після виборів майже анекдот вийшов, коли предстоятелі УПЦ і УПЦ КП навипередки кинулися освячувати мерію та кабінет мера (може, про попереднього мера і його команду щось недобре знали?). Але «за очками», незважаючи на «помаранчеву» тоді орієнтацію мера, виграла УПЦ. Свіжообраний мер пов’язав себе зі Свято-Троїцьким Іонинським монастирем, що його став відвідувати в неділю та у свята разом із родиною. УПЦ тоді охоче підтверджувала, що Черновецький хрещений у православній вірі, відвідує богослужіння, підтримує церковні благодійні ініціативи тощо. Нарешті, саме за Черновецького УПЦ вдалося отримати землю під будівництво кафедрального собору УПЦ в Києві — за що УПЦ боролася давно, але не мала підтримки у попереднього київського голови, який схилявся до УПЦ КП й цурався широких жестів стосовно землі.

А ось УПЦ КП при новому мерові стало сутужно. Михайлівський Золотоверхий монастир якось був навіть втратив частину своїх корпусів, що їх київська влада облюбувала під ТРК «Київ». Тільки після тривалих умовлянь і звернення особисто патріарха Філарета особисто до президента Ющенка, прем’єра Януковича і мера Черновецького монастирські приміщення повернули церкві. Втім, це щось типу традиції: церковні уподобання київського мера компенсують протилежні церковні уподобання українського президента. Тож вважатимемо, що таким чином підтримується баланс церковної карти країни.

Хай там як, обрання Черновецького і його «православний вибір» виявилися непоганим шансом для зміцнення матеріального становища УПЦ у Києві. Передача церкві майна та земельних ділянок, «благодійність» за рахунок міського бюджету — посильний внесок мера у зміцнення добрих стосунків із УПЦ та у власний православний імідж.

Однак дружба із владою неодмінно має побічний ефект — за отримані блага доводиться розплачуватися лояльністю, тобто, врешті-решт, репутацією. Черновецький поставив своїх церковних союзників у незручне становище, коли перестав мусувати свою «православність» і знову став зав­сідником молитовних зібрань «Посольства Божого». Нічого не вдієш, мер любить стояти на сцені, виголошувати ексцентричні промови, співати — і бачити перед собою захоплену публіку. На запитання про «православну» приналежність «духовного сина» пастор Сандей Аделажда відповідав, що їхнє віросповідання не забороняє людині відвідувати будь-яку церкву. Що дуже скидається на відсутність віросповідання. Але залишимо це питання для богословів. У значно делікатнішому становищі опинився архімандрит Іона, намісник Свято-Троїцького Іонинського монастиря. Йому тепер на такі запитання доводиться відповідати, що Черновецький до них тільки «ходить», але в таїнст­вах участі не бере. Тобто до православної церкви, фактично, не належить — про що, через певні обставини, архімандрит відкритим текстом сказати не може.

Не кваптеся звинувачувати мера у сповідальній непостійності. Усе зовсім навпаки. Коли вкотре «Посольство Боже» стало предметом зацікавлення й критики з боку журналістів, мер сприйняв це як особисту образу. Після виходу у світ на НТКУ програми Миколи Вересня «Попередження» мер скликав засідання Київської ради церков — столичного аналога Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій. При попередньому мері представники церков регулярно сходилися і обговорювали проблеми державно-церковних відносин. При Черновецькому цю традицію було поховано. Про раду церков згадують нечасто. Цього разу офіційно раду скликали нібито для того, щоб обговорити програму розвитку державно-церковних відносин до 2012 року. Але з’ясувалося, що насправді раді належить ухвалити звернення до президента України з проханням захистити честь «Посольства Божого» від лихих журналістів, «окремих політиканів» і всіх, хто «ображає честь та гідність не лише київського мера, а й кожного киянина, незалежно від віри, яку він сповідає». Те, що документ не був сформульований членами Ради церков, не підлягає сумніву, — занадто вже пафосний стиль, багато знаків оклику тощо.

Вочевидь, ображений у своїх релігійних почуттях мер розумів, що так просто Раду церков йому не взяти. Тому засідання виявилося «розширеним» за рахунок представників «Посольства Божого» і «суміжних» релігійних організацій харизматичного напряму, яких мер ввів у «розширену раду» своїм владним рішенням. Це дало можливість зібрати більше підписів, а той, хто комизився, отримав сувору нагінку, попередження й нагадування про лояльність у властивій меру неповторній манері. Загалом, так-сяк підписи вдалося «надоїти», але тут-таки поповзли чутки, що частина з них — підроблені. Невдовзі розпочався скандал із «Кінгз кепітал», і роздратування пастором Сандеєм набуло таких розмірів, що старші служителі християнських євангельських церков України мусили ухвалити заяву, в якій засуджували діяльність Сандея Аделаджи, фактично звинуватили його у брехні, створенні культу особи, гріху сріблолюбства тощо. Документ на захист «Посольства Божого» ліг у шухляду. Рада церков полегшено перевела дух. Факт тиску влади на релігійні організації, жонглювання авторитетом церкви, перетворення ради на цирк не видалися нікому з представників цієї ради гідним приводом для обурення. Ну хіба що між собою.

Та ось незабаром силу мерського гніву відчули у «святая святих» православного Києва — Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі. Мер звернув на неї свій розлючений погляд після того, як депутати Київради проголосували за відсторонення Олеся Довгого. У числі депутатів від Партії регіонів під цим рішенням підписався намісник Лаври архієпископ Вишгородський Павло (Лебедь). Рішення це, слід гадати, владиці далося нелегко, з огляду на щедрість, виявлену Леонідом Черновецьким стосовно УПЦ взагалі і монастиря зокрема. Про особисті стосунки намісника з мером ходять легенди й анекдоти. Загалом, якби архієпископ Павло не славився твердою рукою, можна було б припустити, що пальці його тремтіли, коли він виводив свій підпис.

Реакція мера на рішення депутатів була вкрай бурхливою. Він погрозив розправою всім — кому колективною, кому особистою. УПЦ заслужила особливої уваги мера. Не задовольнившись приватною розмовою з намісником Лавром, він зателефонував у митрополію УПЦ — сказати все, що він думає про їхнього архієпископа, розповісти, хто в домі господар, куди він усіх їх пошле, і в якому місці вони читатимуть свої молитви. Усім вистачило мерського гніву: і намісникові, і секретарю митрополії, і керуючому справами. Перепало б, слід гадати, і Блаженнішому, але він, на щастя, у від’їзді був.

Реакція УПЦ була прогнозованою: владики й отці пообурювалися між собою, погодилися, що була спроба тиску на церкву і через неї — на одного з її членів, і... не стали цього розголошувати. Чи то підставили іншу щоку, чи то вирішили не ризикувати рештками прихильності градоначальника.

Та й як із ним сваритися, якщо тільки на трапезну Кирилівського монастиря він виділив понад 3 млн. гривень із міського бюджету?

Річ у тому, що в більшості українських церков досить широке розуміння свободи совісті і принципу відокремлення церкви від держави. Воно не заважає реалізації формули «лояльність в обмін на майно», звільняє від необхідності коментувати й давати моральні оцінки рішенням та поведінці влади. Доти, доки ці рішення не зачіпають суто церковних інтересів: певна річ, тоді в заявах негайно виникають «сотні/тисячі/мільйони українських вірян», до яких апелюють ображені владики. Документ на захист «Посольства Божого», підготовлений у Черновецького, з невеличкими редакторськими правками цілком міг би лягти в основу заяви будь-якої української церкви, ображеної журналістом, політиком чи інтересом прокуратури. Робити ж заяви на захист честі та гідності своїх парафіян, стосовно яких влада приймає рішення, не сумірні з жодними моральними нормами, поки що дозволяла собі тільки Українська греко-католицька церква. Але вона на особливому становищі — у неї керівний центр за кордоном, на території маленької, позбавленої ресурсів держави. І хоч би як вона акцентувала свою «київську» приналежність, візантійські традиції, що примушують владик тиснутися якомога ближче до влади, їй чужі.

Візантії давно вже немає, а традиції нікуди не поділися. Змінилося суспільство. Змінилися його структури, точки опори, а церква все не зрозуміє, що в сучасних умовах її зрощення з владою вигідне владі і стримує можливості церкви. Що надійніше мати підтримку вірян, які не змінюються кожних п’ять років. Що в такому разі церква могла б розмовляти з владою із позицій сили, а не розмінювати свій авторитет на подачки з бюджету і підтримку політиків у суперечках з опонентами. Що зв’язуватися з можновладцями — справа вигідна хіба що в дуже короткій перспективі. А розплачуватися за це доводиться дорого.

***

А мені ось що ще цікаво. Якщо з православною церквою київський мер усе ж таки розсвариться, як вони бабусь ділитимуть? Ударні групи «плетених беретів», що виступають у перших лавах хресних ходів, щільним кільцем оточують любимих батюшок і владик, виштовхують простоволосих дівчат із оголеними животами геть із церковного подвір’я. Колоритних київських бабусь, яких Леонід Черновецький зробив чи то жупелом, чи то посміховиськом — загалом, «своїм електоратом». Як же вони — між мером і владиками?

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі