ЯК БУДЕМО ВИХОДИТИ З КЛІНЧУ - Політика - dt.ua

ЯК БУДЕМО ВИХОДИТИ З КЛІНЧУ

30 січня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №4, 30 січня-6 лютого

Нинішнього тижня мені додому прийшов лист від Володимира Литвина. Конверт із поштової скриньки ви...

Нинішнього тижня мені додому прийшов лист від Володимира Литвина. Конверт із поштової скриньки вийняла моя дружина, котра увечері не без подиву віддала його мені, попутно поцікавившись, чого це раптом голова ВР пише додому і розсилає не кур’єрською, а «Укрпоштою». І тут я зрозумів, наскільки складно пояснювати багато речей, які відбуваються в парламенті, тим, хто не має безпосереднього доступу в стіни вищого законодавчого органу. Повідомивши дружині, що пише він із приводу політреформи, почув друге здивоване запитання: а особисто ви поспілкуватися не могли?

Чесно кажучи, епістолярні знахідки Володимира Михайловича, напевно, були розраховані не на самих народних депутатів, а на членів їхніх сімей. Я лист прочитав напередодні в Інтернеті, а вдома його з інтересом вивчала родина. Певне, таку мету Литвин і ставив: мовляв, дружини, діти й інші родичі назвуть парламентаріїв ледарями. А це вже серйозніше, аніж умовляння з адміністрації Президента. Інша річ, лист був розрахований на депутатів із фракцій «трійки»: «Нашої України», СПУ і БЮТ, котрі ну ніяк не можуть переконати себе в тому, що компроміс — це поступки мінімум двох сторін, а не виконання бажань однієї. Натяк мали зрозуміти й у СДПУ(о), оскільки саме через небажання її лідера йти на поступки ситуація навколо внесення змін у Конституцію зайшла в глухий кут.

Як будемо тепер виходити з клінчу? Парламентська більшість (ПБ), природно, сподівається на арбітра нації, але українська політика тим і різниться від боксу, що в ній арбітр воліє боксувати сам. Однак від нього багато залежить. Леонід Кучма — єдиний і безальтернативний центр прийняття рішень у більшості. Хоч би які плани будували лідери блоків і партій, котрі входять у ПБ, якщо Президент скаже «ні», то всі, хто вчора казав «так», змінять свою думку — начебто напередодні вони саме так і думали. Тому в період парламентського міжсезоння вести переговори зі спікером, який наприкінці минулої сесії явно грав на одному боці з АП, чи з лідерами фракцій більшості просто не мало сенсу. А коли вже й намагатися реально розблокувати роботу ВР, потрібно було розмовляти з Президентом, що і зробив лідер «Нашої України».

Віктор Ющенко укотре продемонстрував неспроможність тверджень тих, хто вважає його нерішучим. Ми не раз обговорювали з ним питання про необхідність йти на розмову з Леонідом Кучмою, оскільки політика — мистецтво неможливого, а у нашій країні склалася ситуація, про яку американський президент Джон Кеннеді сказав: краще зустріч у верхах, аніж на краю прірви. І ця зустріч відбулася. У «Нашій Україні» розуміли, що у партнерів по «трійці» це може викликати неприємний осад. Точно такий же, як і у нас, коли лідер соціалістів Олександр Мороз минулого літа зустрічався з Віктором Медведчуком із приводу проведення політреформи. А радикалізм у коментарях високо шанованого мною Степана Хмари теж можна пояснити. Степан Ількович багато років вів непримиренну боротьбу з радянською системою. Бесіда ж із керівництвом КПРС була б не більш результативною, аніж спроба пояснити Петру Симоненку, що хамський тон у заявах КПУ в усіх сенсах безперспективний. При цьому всі підспудно розуміють: без переговорів обійтися неможливо. Інакше українська політика остаточно перетвориться на містечкове з’ясовування стосунків між впливовими людьми, котрі не терплять одне одного на генетичному рівні. Сьогодні на кін поставлено долю країни, тому ми не маємо права прогавити будь-яку можливість обновити фасад влади, оскільки це саме те, чого потребує сьогодні Україна.

Інша річ, переговори не означають здачу чиїхось інтересів. «Наша Україна» та її партнери не вимагають нічого екстраординарного, якщо поглянути з точки зору основ правової та демократичної держави. І ми твердо стоятимемо на таких ось принципах. По-перше, демократичні й усенародні вибори президента на основі реальної рівності можливостей для всіх кандидатів. По-друге, зміна системи влади з метою підвищення її ефективності. По-третє, створення прозорих умов ведення економічних відносин на всіх рівнях: ухвалення нормального податкового кодексу, мінімізація втручання держави в справи підприємців, відкрита й чесна приватизація із залученням чистого капіталу та промислових інвесторів. Говорити про перерозподіл власності після виборів було б щонайменше недалекоглядно, але ставити умову власникам справно платити податки за новою системою і вкладати накопичені кошти в економіку необхідно. По-четверте, забезпечення незалежності судів шляхом проведення глибокої реформи судової системи. По-п’яте, надання ЗМІ права бути противагою системі державної влади шляхом забезпечення повної і всеосяжної свободи слова за моделлю, максимально наближеною до існуючої у Швеції, де ЗМІ фактично виконують роль прокуратури, що передбачає підвищення відповідальності не лише державної влади, а й самих журналістів.

Перелічене вище — основа, фундамент для переговорів, який подобається далеко не всім з оточення Президента. Особливо не до душі главі АП можливе перехоплення ініціативи за допомогою прийняття закону «Про Президента України», у якому будуть виписані гарантії главі держави після відставки з цього поста. Щоб країна почала нарешті розвиватися і демократично, й економічно, такий крок необхідний, оскільки заганяти нинішнього главу держави в куток при його повноваженнях і впливі — однозначно вивести розвиток ситуації у бік силового варіанта.

На мою думку, досі існують три варіанти можливого розвитку подій. Перший — конфронтаційний. Президент дослухається порад глави своєї адміністрації, якому криза необхідна, як м’яч для футболіста, і не приймає компромісів. Відповідно більшість у парламенті — також. Це передбачає продовження протистояння у Верховній Раді. Політреформа проштовхується методами, аналогічними тим, які були застосовані наприкінці минулого року. Однак робота вищого законодавчого органу в інших напрямах буде надовго припинена. Не прийматимуться не тільки економічні закони, а й постанови, необхідні для організації виборів-2004. Адже саме ВР має оголосити про дату виборів, а також провести ротацію 12 членів Центральної виборчої комісії, чиї повноваження спливли ще 20 січня. Як наслідок — зрив або перенесення виборів на невизначений термін. Паралельно відбувається бунт мажоритарників. Новий законопроект про пропорційну систему виборів до парламенту з бар’єром для партій і блоків у 1% їх не влаштовує. У цьому разі політреформа зазнає фіаско, і Леонід Кучма, маючи на руках відповідне рішення Конституційного суду, йде назустріч побажанням «громадськості». Президент дає команду, парламент приймає необхідні для виборів документи, Леонід Кучма — єдиний кандидат від влади. Будь-який зі сценаріїв конфронтаційного варіанта призведе до ізоляції України з боку світової демократичної спільноти, оскільки реакція ПАРЄ на події в Україні, а також заяви американської адміністрації свідчать про неприйняття силового рішення внутрішньоукраїнських проблем. Це підштовхне Україну в обійми Росії, чого, власне, і домагається глава АП і лідер СДПУ(о), якому вигідний симбіоз третього терміна Леоніда Кучми і жорсткого слідування Києва у фарватері Москви. Інакше Віктор Медведчук, котрий нажив колосальну кількість недругів, опиниться в дуже неприємній ситуації. Інша річ, що саме це стане причиною розшарування парламентської більшості, у якій далеко не всі готові забезпечувати інтереси однієї людини, яку не звуть Леонідом Даниловичем. А проєвропейськи орієнтованих (і не тільки ідеологічно) «більшовиків» у пропрезидентських фракціях вистачає. І якщо ситуація розвиватиметься в такому напрямі, запас терпіння може добігти кінця, оскільки підтримка Президента більшістю в основному базується на чеканні його відставки в листопаді.

Другий варіант — позиційне протистояння. Він частково копіює вищеописаний лише з тією різницею, що центр переговорів переміщається в парламент. Спроби кулуарних домовленостей між більшістю й опозицією призводять до того, що результатами зустрічей по обидва боки не задоволені ті, хто не бере в них особистої участі. Парламент працює абияк. Вибори президента передбачаються в строк і з кандидатом Леонідом Кучмою, котрого не влаштує остаточний варіант зміненої Конституції. Щоправда, у цьому разі невеличкий шанс домовитися з Президентом залишається — відмовитися від перегонів він має право в будь-який момент.

Третій і найприйнятніший для країни варіант — компроміс. Президент і опозиція роблять ряд взаємних поступок. Перший каже більшості, що він підтримує проведення всенародних виборів глави держави. Опозиція погоджується взяти участь у конституційній реформі, виробляючи з більшістю узгоджений варіант законопроекту. Основні гравці отримують певні гарантії, у тому числі й шляхом ухвалення необхідних законів, Верховна Рада працює в нормальному режимі. Вибори проходять у строк і в більш-менш демократичній обстановці.

Реалізація кожного з можливих варіантів залежить від бажання Президента щось змінити у своїй позиції і приймати рішення самостійно без рекомендацій керівника канцелярії, а також від уміння візаві переконати Леоніда Кучму це зробити. Україна зараз упритул підійшла до розвилки доріг, одна з яких веде до посилення авторитаризму і безконтрольної клептократії, друга — до демократичного розвитку суспільства. Останній шлях неможливий без діалогу. І тут ми мусимо визначитися, що нам усе ж таки ближче — закореніла містечковість чи мистецтво неможливого.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво