ВТС із Заходом: є реальним, якщо... - Політика - dt.ua

ВТС із Заходом: є реальним, якщо...

12 червня, 2009, 16:15 Роздрукувати Випуск №21, 12 червня-19 червня

и може Україна співробітничати із західним світом в оборонно-промисловій сфері, розвивати на взаємовигідних умовах військово-технічне співробітництво?..

Чи може Україна співробітничати із західним світом в оборонно-промисловій сфері, розвивати на взаємовигідних умовах військово-технічне співробітництво? Запитання це давно не нове, ще в 1997 році розчулення прибічників співробітництва із Заходом викликав спільний українсько-французько-чеський проект модернізації танка Т-72 для третіх країн. Траплялися й прямі поставки української військової техніки до Греції, Македонії, Польщі, Чехії. Але був і вакуум довіри, пов’язаний із негативною відповіддю нашому Ан-70, котрий міг, але не став основою майбутнього європейського військово-транспортного літака.

Втім, це були корисні уроки, бо до Ан-70 сторони взагалі розмовляли різними мовами. Сьогодні ж у справі військово-технічного співробітництва зроблено істотний стрибок уперед, а те, що раніше здавалося фантастикою, серйозно обговорюється і доводиться до контрактів. У даний момент на ВТС України із західними оборонними компаніями найбільше впливають непередбачувана політика держави, армія, котра шкутильгає на обидві ноги, і нездатність підвести нормативно-правову базу сторін під єдиний із Європою знаменник.

ВТС — це велика політика

Хоча європейці намагаються оперувати економічними аргумен­тами і намагаються перераховувати збройові євро, військово-технічне співробітництво залишається сферою великої політики. І цей чинник може найбільше підірвати майбутнє зазначених проектів.

Нинішній сприятливий момент для розвитку ВТС із західними оборонними компаніями міг би, як вважають спостерігачі, відкрити рахунок реальним проектам. Адже в Україні нарешті зрозуміли, що самотужки, з орієнтацією виключно на можливості національного ОПК, переоснастити і переозброїти армію на якісному рівні абсолютно неможливо. Відтак вирішили диверсифікувати джерела поставок іноземних озброєнь і військової техніки. Підтвердженням цього розуміння є 38% комплектуючих західного виробництва в проекті створення корвета для українських ВМС. Як і виконувана з французькою Sagem дослідно-конструкторська робота з модернізації вертольота для Сухопутних військ ЗСУ. І перший, і другий проект уже зрушили з мертвої точки проблему виробництва та модернізації зброї, початковий розробник якої знаходиться в Росії (у корветному проекті йдеться про військово-морські озброєння — їх Україна закупить на Заході). З Росією, котра в даний час усе ще тотально контролює сектор української обороно­здатності, було б логічно й вигідно співробітничати щодо низки оборонних проектів, але точно не по всьому фронту забезпечення обороноздатності.

Водночас темним тлом українсько-західного ВТС стає перспектива віддалення повного членства України в НАТО на добрий десяток років. У ЦДАКР підрахували, що не менш як 30—35% озброєнь і військової техніки в українській армії будуть неукраїнського походження. Однак це аж ніяк не означає, що вони будуть європейського виробництва. По-перше, тому, що при віддаленні членства в НАТО стандарти блоку, як і можливість входження до клубів розробників нових видів ОВТ, залишаться сумнівними. А чи буде Україна напряму купувати європейські комплектуючі до своїх систем за наявності ємного, нехай і напівживого вітчизняного ОПК, — велике запитання. Нарешті, можуть кардинально змінитися і відносини з Росією, котра має значно більшу, ніж європейці, кількість козирів — з огляду на єдину наукову школу розробок і досі існуюче взаємодоповнююче виробництво.

Тому в даний час європейцям старанно розжовують, що реальною запорукою довгострокового заходу на український ринок можуть стати такі стратегічні преференції, як передача технологій, організація спільного виробництва або масштабні офсетні програми. Уповноважені представники української сторони до хрипоти стверджують: якщо в прицілі довгострокове співробітництво, необхідно облишити думку про прямі закупівлі. Поки що складається враження, що кожна зі сторін думає про своє. За таких умов найменше коливання внутрішньої політики України означатиме фактичне згортання корветного проекту. Або переформатування пріоритетів таким чином, що корвет (явно не ключовий проект у справі зміцнення обороноздатності країни) виявиться на дальньому, скажімо третьому або четвертому, плані, а європейські партнери будуть вражені безрезультатними переговорами на виснаження.

До речі, це не тільки цілком реально, а й логічно. Бо в умовах внутрішньополітичної і зовнішньоекономічної криз Україні значно вигідніше заморозити на невизначений строк проекти, зав’язані на будь-яких зовнішніх партнерах. І дати зелене світло проектам, які передбачають максимально можливу опору на власний ОПК. Це той-таки ракетний проект «Сапсан», створення власного ЗРК середнього радіусу дії на основі глибокої модернізації ЗРК «Бук», тихе подовження ресурсу експлуатації засобів ППО та авіації.

Вислизаюче держоборонзамовлення

Чого гріха таїти, авторитет української армії впав до неприпустимо низького рівня. Найчіткішим каталізатором ставлення до армії може бути динаміка її «контрактизації». У 2009 році чисельність контрактників у ЗСУ зменшувалася настільки стрімко, що в першому кварталі ц.р. з армії звільнилося майже вдвічі більше, ніж призивалося. При збереженні такої ситуації ЗСУ розгублять навіть набуту в 2008 році тисячу контрактників (коли лави ЗСУ поповнили близько 6800 контрактників і близько 5800 покинули армію через невдоволення умовами служби та невідповідність обіцянок реальній ситуації). Але, якщо дивитися в корінь, проблеми армії не цікаві військово-політичному керівництву країни, включаючи президента, прем’єр-міністра та голову парламенту. Так, у 2009 році вперше в новій історії України витрати на МВС перевищили бюджет Міноборони. Якщо реальні асигнування на потреби оборони склали для МОУ 7,4 млрд. грн. (4,2 млрд. «віртуальних» грошей враховувати явно не слід), то на МВС виділено 8,365 млрд. грн. Причина проста: армія в Україні завжди перебувала й досі перебуває за межами системи внутрішньополітичного впливу, на відміну від МВС, ДПАУ, прокуратури, судів, СБУ.

Ще один короткий тест: ставлення до організації протипо­вітряної оборони. Нагадаємо, тільки підрозділи ППО виконують бойові завдання в мирний час. Так от, у 2009 році для відновлення боєздатності засобів ППО держава виділила цілих 5 млн. грн. Гарантованих, тобто за основним фондом. При тому що відновлення боєздатності одного дивізіону ЗРС С-300 — залежно від ступеня зношеності та кількості несправностей — обійдеться в 25—30 млн. грн. Фахівці кажуть, що подовження ресурсу експлуатації або середнього військового ремонту щороку потребують у середньому два-три дивізіони ЗРК «Бук» та один-два дивізіони С-300. Поки що армія «викручується» тим, що «Укробо­рон­сервіс» (дочірнє підприємст­во ДК «Укрспецекспорт») виконує ці роботи в борг. Але чи не є в таких умовах злочинним рішення уряду виділити по 100 млн. грн. (із так званого стабілізаційного фонду) на закупівлю модернізованих танків «Булат» і нових танків «Оплот»? За всього розуміння необхідності дер­жавної підтримки бронетанкової галузі самі військові майже відкрито заявляють про надмірну дорожнечу і недоцільність закупівель танків. Чи танкова тема — це черговий передвиборний трюк? Адже забезпечував же свого часу Леонід Кучма голоси в Харкові за рахунок небезпечного наділення правами спецекспортера Заводу імені Малишева (а потім сам же давав команду зняти з посади його гендиректора, котрий відбув на переговори до Ірану)...

Не варто стверджувати, що помітний спад економіки і пов’язаний із ним низький рівень державного оборонного замовлення перетворив ЗСУ на армію держави-аутсайдера. Взяти хоча б той-таки горезвісний стабілізаційний фонд, який уже перетворився на фарс. Чутливі слухачі урядової музики вловлюють у цьому явні передвиборні акорди. Кабмін визначив порядок використання в 2009 році більш як 1 млрд. грн., призначених на закупівлю та модернізацію озброєнь і військової техніки, але помісячний розподіл фінансів розписано таким чином, що гроші до підприємств ОПК просто не дійдуть: І квартал — 3,6% фінансування, II квартал — 10,9%, III квартал — 13,2%, а четвертий — 72,3%. Це при тому, що недофінансування за загальним фондом за перші чотири місяці 2009 року становило 8,03 млн. грн., або 41%. Фахівці вже попереджають: із модернізацією вертольотів Мі-24 для української армії може вийти міжнародний скандал. Бо партнерами з французької компанії Sagem передбачені штрафні санкції. За таких умов управління стабілізаційним фондом у ручному режимі нічого, крім жалю, у фахівців не викликає.

Однак мова не про разові санкції. Вбачаючи появу в Україні нового ринку оборонної продукції, потенційні західні партнери можуть розчаруватися на довгі роки, залишивши Україні можливість поглядати на Росію. Або купувати зброю в Китаю, якому вона поки що сама продає, але вже відстає за низкою параметрів. Розрахунок західних оборонних компаній дуже простий. Навіть якщо переозброюватися середніми темпами і витрачати на цю добру справу не традиційні за світовими стандартами 25% оборонних витрат, а хоча б 10—15%, вийде від 500 до 850 млн. дол., з яких добра третина — іноземна. А якщо ще вплинути на пріоритети, пиріг може бути значно більший. Адже той-таки корвет насправді проект штучний, і його основна цінність зовсім не в магічному посиленні військової потуги країни, а в тому, щоб довести всім здатність України працювати із Заходом. Без Росії.

Чи можливе військово-технічне співробітництво із Заходом?

Для розв’язання цього ребуса на практиці ЦДАКР за підтримки Офісу зв’язку НАТО в Україні провів міжнародний «Оборонно-промисловий форум-2009». Інтерес західної сторони до неформального обговорення можливостей ВТС виявився настільки великим, що на конференцію прибули уповноважені представники низки великих оборонних компаній зі світовим ім’ям: Thales, Finmeccanica, DCNS, MBDA, IBM, Pratt & Whittney, Selex, Fincantieri. Звісно, до ідилії дуже далеко, але вперше на експертному та промисловому рівні сторони заговорили про конкретні механізми взаємодії української оборонки з НАТО — через Європейське оборонне агентство і підпорядковану НАТО організацію NAMSA.

Головним досягненням форуму можна назвати розуміння ключовими західними гравцями необхідності активізації ВТС з Україною, пошуків ініціатив і привабливих взаємовигідних проектів. Наприклад, ДКР із французами з модернізації вертольота — це перший крок до взаємопроникнення технологій. Крім того, інша французька компанія уклала угоду з миколаївською НВКГ «Зоря-Машпроект» про можливе використання газових турбін у військових кораблях, призначених для третіх країн. Бельгійці вже на цьому етапі більше відзначилися, замовивши українські високоточні засоби ураження виробництва ДККБ «Промінь». Поляки і чехи вже купили українські системи захисту вертольотів від високоточної зброї виробництва НВФ «Адрон».

Уперше прозвучала дуже ясна і прозора проектна конкретика — у вигляді вертолітної ініціативи. НАТО має потребу в українських вертольотах для використання їх в Афганістані, забезпечення модернізації таких вертольотів, а також навчання екіпажів. Франція та Великобританія вже створили фонд у розмірі 27 млн. євро. Переговори перебувають на завершальному етапі, і, якщо сторони домовляться про ціну модернізації гвинтокрилих машин, замовлення отримає низка підприємств: конотопський «Авіакон», ВАТ «Мотор Січ», ДККБ «Промінь», ЦКБ «Арсенал», НВФ «Адрон» та інші. Причому включені будуть і українські структури в Кремен­чуці та Харкові, які займаються підготовкою пілотів із застосуванням нових тренажерних систем вітчизняного виробництва. Поки що йдеться про шість вертольотів, але в країнах НАТО на озброєнні перебуває близько 300 вертольотів радянського виробництва, і фахівці Альянсу визнають, що Україна впорається з проектом краще, ніж підприємства Європи. Ідеться насамперед про Польщу, Чехію і Болгарію. Сьогодні розглядається базова формула модернізації, тобто те, що вже освоїв «Авіакон». Але тут саме час згадати, що на стадії завершення перебуває українсько-французький проект модернізації бойових вертольотів.

Правда й у тім, що все це — крапля успіху в морі проблем. Окрім кумедного рівня держоборонзамовлення в Україні і підводних каменів у національній політиці, істотною перепоною для ВТС України із західними оборонними компаніями залишаються відсутність нормативно-правової бази для реалізації офсетних угод, занадто повільне акціонування та приватизація українських оборонних підприємств за стрімкого застарівання виробничих потужностей. Так, в активі України є приклади провалів великих перспективних проектів, у тому числі зі спільного виробництва літака з німецьким партнером. Через це неакціоновані структури авіапрому виявилися занадто неповороткими для реалізації подібних намірів. Хоча Стратегія розвитку авіаційної промисловості, яка з’явилася наприкінці 2008 року, передбачає акціонування всіх літакобудівних підприємств до 2010 р., до середини 2009 р. ознак підготовки до цього епохального акту помічено не було. З одного боку, Ан-148 здійснив цього тижня свій перший комерційний рейс, з іншого — його перспективи, як і перспективи інших літаків, так і залишаться примарними, якщо авіапром і надалі залишатиметься в руках держави.

Одне слово, хаос із будинків на Банковій і Грушевського вже давно селевим потоком сповз і пройшовся по армії та ОПК. Відсутність же в Україні єдиного координатора ОПК, здатного розподіляти держоборонзамовлення, ухвалювати рішення щодо імпорту оборонних технологій, щодо спільних розробок, просто вбиває партнерів на Заході, які не розуміють, чому українська система просто не функціонує.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво