Владико, поміняйте співрозмовника

Розгубленість — мабуть, кращого слова для характеристики нинішнього настрою в церковних колах України не добереш. Скасування Держкомрелігій. Туманні норми стосовно церковних пожертвувань, виписані в новому Податковому кодексі. Нічим не прикритий фаворитизм у церковній політиці влади. Дійсність перевершує найбезглуздіші прогнози. Представники релігійних організацій та церков, які спішно зібралися на початку тижня на круглий стіл «Діалог між владою і конфесіями в контексті сучасної європейської системи цінностей», вигляд мали блідий. У їхніх промовах вчувалося переважно нерозуміння з дещицею образи. Резолюція, в якій в одну купу звалили Держкомрелігій, НЕК з питань моралі, нашу хвалену «глибоку релігійність» тощо, здавалася майже істеричною — ті, хто її ухвалював, мабуть, чудово розуміли, що це голос волаючого в пустелі.

Сама назва — «Діалог між владою і конфесіями» — видається в нинішньому контексті застарілою. Попри постійні звернення Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, президент України з моменту інавгурації і до цього часу не викроїв і півгодини для зустрічі. Здається, це досить ясно дає зрозуміти, що ні релігійні організації, ні їхні проблеми й думки йому не цікаві. З тими з них, хто йому цікавий, він зустрічається регулярно. Втім, згаданому круглому столу таки приділили певну увагу — на його відкритті виступила Ганна Герман. Вона двома словами пояснила присутнім, що їхні ремствування недоречні — адже президент уже казав, що всі церкви в Україні рівні. А також нагадала присутнім владикам, що в країні таки скрутно з мораллю і милосердям — певне, натякаючи на те, що вони мусять опікуватися саме цим, а не в політику сунутися і не законами перейматися. Після чого заступник глави адміністрації президента пішла, пообіцявши, втім, згодом ознайомитися з матеріалами круглого столу. Послухати, що представники церкви хотіли б сказати владі, і/або щось їм роз’яснити — не вписувалося в її робочий графік.

Хтось іще має запитання з приводу «діалогу між владою і конфесіями»?

Вилучений орган

Роз’яснення отримати хотілося б багатьом — не тільки священноначаллю українських церков. Зокрема з приводу скасування Держкомрелігій та особливостей податкового законодавства. Держкомрелігій, нагадаю, впав жертвою адмінреформи — його повноваження розподілилися між Державною реєстраційною службою і Міністерством культури. Не те щоб рішення про чергову реорганізацію Держкомрелігій було новиною — цим «розважається» уже не перший президент України. Але ця структура все одно відроджувалася. За всіх особливостей цього органу, він, як правило, відігравав роль демпфера в міжконфесійних конфліктах, а також між владою і церквами. У тиші його коридорів і кабінетів глухне все — від начальницького рокотання до істеричних голосків «воюючих» за сільський напівзруйнований храм. Можливо, з погляду ефективності, вертикалі, реформ та інших прекрасних речей — це жахливо. Але в умовах наших недавніх вельми негарних міжконфесійних конфліктів — це найкраще, що можна запропонувати.

— Така структура, як Держкомрелігій, з погляду Європи чи наших найближчих сусідів може здаватися анахронізмом. Але в Україні особлива релігійна ситуація, — стверджує єпископ Євстратій Зоря, глава Інформаційного управління УПЦ КП. — Між основними нашими конфесіями нехай не гострий, але все-таки конфлікт. Тому маємо особливу потребу у зваженій, професійно забезпеченій політиці в царині релігії. Більшість представників української влади знайомі з релігією на рівні, у кращому разі, катехізису. Вони, можливо, знають щось про православ’я і католицизм, але часто — дуже мало про іслам і тим паче про численні новітні релігійні течії. Крім того, державі потрібен професійний аналіз ситуації з погляду державного інтересу. Якщо чиновник сприймає будь-яке прохання з боку церкви ледь не як обов’язок, то ні до чого доброго це не приводить — ми бачимо це зараз на прикладах. Рішення ухвалюється, спричиняє суспільний протест, і всі починають сушити голови, як би з цієї ситуації вийти. Чи не краще від самого початку продумати наслідки? Я розумію віруючу людину, якій, коли церква просить, відмовити дуже складно. Але навіть віруюча людина повинна розуміти, що не всі церковні прохання продиктовані виключно церковними інтересами. Тому потрібна структура, яка професійно й критично оцінюватиме ситуацію, керуючись насамперед інтересами держави.

Нинішня влада (багато в чому — як і стара) схильна чи то недооцінювати ситуацію, чи то переоцінювати свої в ній сили. До того ж перед очима чудовий досвід російських колег, у яких немає єдиного органу, відповідального за державну політику в царині релігії і церкви. Та й наші церковники ще зовсім недавно ремствували на Держкомрелігій у тому сенсі, що це, мовляв, «сталінський пережиток». Однак тепер, коли «пережиток» ліквідували, захвилювалися. Подеколи навіть запанікували. Бо за цим рішенням явно прозирає саме «російська модель», в якій навіть не йдеться про будь-яку «рівність релігій», в якій «державній церкві» справді не потрібні регулюючі органи, посередники між нею і владою. Тому що з владою вона на короткій нозі. Іноді вона і є влада.

Чи варто дивуватися? У нас тепер у пошані російські моделі. До того ж президент України і патріарх Московський міцно дружать. Тобто в Україні йому посередники теж не потрібні.

Член чи ні?

Ще одним зручним важелем для «ручного управління» в галузі державно-церковних відносин може виявитися норма про оподаткування пожертвувань. Зауважте, не всіх пожертвувань, що було б у якомусь сенсі простіше. А деяких. Цю «обраність» подано в таких термінах, що відтепер ніхто не зможе спати спокійно через сплачені податки.

— Норму виписано так, що її тлумачення залишається на розсуд виконавців, — каже єпископ Євстратій. — Якщо пожертвування буде розцінене як «внесок членів і засновників релігійної організації», то воно оподатковується. Але при бажанні завжди можна сказати: якщо людина є членом православної церкви, то пожертвування, яке вона поклала в карнавку, є «внеском члена організації». У нас немає офіційного тлумачення, хто є «членом організації» у даному випадку, а хто не є. Крім того, яким чином здійснюватиметься контроль? У православній церкві існує принцип анонімності пожертвування. Для цього й ставлять карнавки — підходьте й кладіть, скільки вважаєте за потрібне. Тому касові апарати не відповідають нашим принципам. Крім того, Церква надто добре пам’ятає радянські часи. З неугодними священиками тоді розправлялися, зокрема, з допомогою непомірних штрафів за найменше фінансове порушення. Тому ми так обережно ставимося до будь-якої спроби посилити контроль над Церквою з боку держави.

Глава Синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ о. Георгій Коваленко дивиться на речі дещо впевненіше:

— Церква ще за радянських часів навчилася жити незалежно від держави, у тому числі економічно. Церковні громади реагуватимуть не на слова, написані в кодексі, а на конкретні дії держчиновників чи податківців. Якщо нові правила виявляться для церкви незручними, вона захищатиме права своїх громад. Що з нами може зробити держава? Головне, щоб не забороняли молитися й сповідувати віру. А до нового Податкового кодексу ми пристосуємося. А не пристосуємося — перейдемо на готівку та натуральне господарство.

Можливо, це «технічна» помилка, допущена при розробці кодексу. Адже це стара традиція вітчизняного законодавства — валити в одну купу неприбуткові і релігійні організації. У такому випадку, можливо, її буде виправлено. Але залишається ймовірність того, що ця норма приживеться. Не стільки навіть через те, що хтось хоче «душити» й «розправлятися», скільки через звичайну жадібність — це ж скільки грошей іде повз скарбницю в церковні каси! Більшість розробників подібних норм живуть «столичними» (принаймні міськими) уявленнями про «заможні парафії» та батюшок на «мерседесах». Вони ніколи не бачили «бідних» парафій. Втім, коли це влада думала про бідних? Питання про фінансове забезпечення церкви, парафії, священнослужителів — особливе і зовсім не таке просте, як здається після прочитання чергового викривального опусу про «продажу треб». Тут лише скажу, що, можливо, врегулювати оподаткування та фінансові відносини громадян і церкви, держави і церкви якимось чином треба. Але в нинішньому вигляді «податок на віру» хороший, справді, хіба що як команда «взяти!».

Статус не по кишені

Фінансові відносини держави і церкви, втім, у нас не вичерпуються нормами податкового кодексу та інших законодавчих актів. Принаймні відносини держави з деякими з церков підпорядковуються не правилам, а суцільно виняткам. Напевно, скасування Держкомрелігій не викликало б такого ажіотажу в представників церкви, якби не цей нюанс — нинішня українська влада відверто віддає перевагу УПЦ МП (нехай мене простять, але з деякого часу відмерле було «розширення» МП знову актуалізується). У цієї церкви начебто немає проблем з «діалогом» — представники вищої влади не втомлюються демонструвати свою прихильність, відвідувати, приймати, лобіювати тощо. Слова керуючого справами УПЦ архієпископа Митрофана про те, що «в нас немає привілейованих конфесій», на цьому тлі звучать просто гумористично. Особливо з вуст людини, яка зовсім недавно підписала лист із проханням заборонити представникам однієї з «рівних» церков правити служби на київських кладовищах.

УПЦ один за одним викочує спробні кулі — виселення музеїв і художніх майстерень з території Києво-Печерський лаври, претензії на територію та споруди заповідника «Херсонес Таврійський», спроба прибрати конкурентів з багатих київських кладовищ, дивне прохання про вивезення зерна в Росію понад квоти на користь собору, що будується, — неповний список. Різке підвищення частоти виникнення скандалів і скандальчиків змушує думати, що ця активізація неспроста — в УПЦ намацують межу дозволеного, яка останнім часом помітно змінила обриси.

«Соработничество» з владою відкриває можливості, від яких важко відмовитися. Звичка брати, поки дають — особливість нашої спільної психології. Не варто дорікати саме церковникам за те, що вони так чинять. Нині перед УПЦ стоїть колосальне завдання — побудувати в Києві Кафедральний собор, згідно з проектом — найбільший у православній Європі, «Софію Київську ХХІ століття». Невже київські церкви УПЦ тріщать від напливу народу (не двічі на рік — на Різдво і Великдень, а на кожну недільну службу)? Якщо так, то, здавалося б, ні до чого «трясти» київський бюджет і фарцувати зерном — достатньо попросити своїх вірних про посильну пожертву. Звідки ця російська пристрасть зробити щось найбільше, не надто турбуючись про функціональність (із цар-гармати ніколи не стріляли, з цар-чарки ніхто ані ковтка не випив тощо)? Та й чи потрібно це робити зараз? Адже криза, бідність, безробіття... Чи не задорога це покупка для нас? Утім, не про нас мова. Йдеться про статус. І, відповідно, статусні речі. Та тільки чому статусні речі купуються нашим коштом?

— Будівництво Кафедрального собору і Духовно-просвітницького центру УПЦ почалося цього року, — каже протоієрей Георгій Коваленко. — За рік у фундамент собору було забито 576 паль. За весь цей час на будівництво не було витрачено жодної бюджетної копійки. Будівництво ведеться виключно за рахунок пожертвувань приходів, підприємств, приватних осіб. Рішення Київради про виділення 11 млн. грн. стосується модернізації тепломереж і каналізації Печерського району. Так, ми теж користуватимемося цими мережами. Але це потрібно не тільки нам, а й іншим жителям району. Тобто Київрада виділила кошти на користь киян. Що ж до пропозиції народних депутатів стосовно податкових пільг, то йдеться про те, щоб не оподатковували пожертвувань на будівництво. Гадаю, це справедливо. Люди віддають гроші на добру, соціально значиму справу. Думаю, адресне використання зароблених грошей може збільшити ефективність деяких державних проектів і зменшити рівень корупції.

Можливо, о.Георгій не дуже уважно вчитувався в законопроект про внесення змін до Податкового кодексу, які, зокрема, стосуються будівництва Кафедрального собору УПЦ, поданий у Верховну Раду депутатами від Партії регіонів. Крім звільнення від податків пожертвувань, ідеться в ньому також про звільнення від ПДВ операцій з поставок товарів і послуг, будівельно-монтажних робіт, увезення на митну територію України товарів, зокрема матеріалів і обладнання для будівництва. Пропонується звільнити від податку на прибуток також підприємства, які спрямують не менш як 50% прибутку на потреби будівництва.

Немає проблем, нехай ми приймемо тезу про те, що побудувати величний храм — справа всенародна, справа державної важливості. Для цього справді можна «пощипати» скарбницю, запровадити податкові пільги, розв’язати не до кінця прозорі фінансові операції. На святе — не шкода. Та тільки, як казав отець Браун, для всіх один закон або для всіх однакове беззаконня — від «наймасовішої» УПЦ до сільської протестантської общини на двадцять осіб. Але поки що греко-католики не можуть повернути ПДВ за будівництво свого собору в Києві — на цілком законних підставах, хочеться порадити представникам УПЦ та адміністрації президента не втомлювати слух розповідями про те, що «влада в церковному питанні преференцій не має».

* * *

Характерно, що навіть тепер, коли з преференціями, долею державно-церковного діалогу та інших речей, здається, все відносно прояснилося, представники релігійних організацій не протестують — вони висловлюють здивування, закликають до конструктивного діалогу, нагадують про нашу глибоку релігійність. Ось і за круглим столом ніхто не попросив Ганну Герман припинити демагогію про «загальну рівність» — адже ж по аргументи в кишеню лізти не довелося б. А заодно попросити не вчити владик, що саме «розумне, добре, вічне» вони мають сіяти в умах українців — їм це в семінаріях і духовних академіях неоднораз розповіли, ще й на іспитах повторити змусили. Владик можна зрозуміти — вони будуть терплячі. По-перше, сан зобов’язує, по-друге, не хочуть втрачати те, що вже надбали. Вони все ще сподіваються домовитися бодай про збереження статус-кво. Чи варта ця надія того, щоб мовчати, коли хтось у твоїй присутності називає чорне білим?

Багато владик церкви згадують, що «за ними — народ», тільки тоді, коли в них «не виходить» із владою. Чому вони обурюються тільки тепер? Невже скасування НЕК з питань моралі та Держкомрелігій — питання серйозніше, ніж інші рішення влади, які б’ють по простому люду — по їхній пастві, тобто власне по Церкві? Невже трудовий і житловий кодекси, пенсійна реформа та інше таять у собі менше зла для простого українця, ніж відсутність у країні НЕК з питань моралі? А в Податковому кодексі викликає питання тільки стаття, що стосується оподаткування пожертвувань? Невже все інше — прекрасно?

Священноначаллю українських церков не позаздриш. Нині воно стоїть перед тяжким вибором — продовжувати так званий діалог із владою чи «йти в народ». Зважаючи на те, що в нинішніх умовах — і самі церковники це визнають — «діалог» нагадує розмову німого з глухим, здавалося б, вибір очевидний. Але інерція — страшна річ. Виступати проти влади завжди важко, а для деяких наших конфесій — навіть дещо нетрадиційно. Але саме життя змушує переглянути свої стосунки з владою і, як наслідок, свої стосунки з власною паствою. Це не станеться сьогодні. І навіть завтра навряд чи. Але це одне з тих випробувань, які дають нам можливість розставити речі на свої місця.